Мертві не цілують перед сном.
від Valeriana+++
Йому було майже сорок.
Смерть, сидячи на гілляці,
Розспівувала серенади.
Посеред кровавого поля – чоловічки без ґвинтівок.
Минуле вирішило зіграти останні акорди.
Кров лине з обпаленого тіла, жнець спускається вниз.
Та нема вже сліз, виплакані давно.
А він любив, аж душі не чути було.
Так вірно, а чи марно?
Все що залишається – згадувати та чекати титри.
Перші дні лютого, морозно, але серце огортає спокій.
І він лиш з собою вів двобій.
І він писав лиш їй ті мемуари.
Жінці, яка вміла любити.
Жінці, яка любила чорний шоколад та пошепки читати вірші.
І Вона лікувала його рани, знаходячи потрібні бинти.
Така її жіноча натура – зцілювати пияків.
Кінець лютого – вже не залишилося від спокою слідів.
Кроваве пекло навколо.
Чи ЦЕЙ світ хотілося кинути до ЇЇ ніг?
І от, він лежить без ніг.
Навколо цвіт, а в душі лише сніг… та паросток ніжності.
Поруч друзі, вірні.. та вбиті.
Він так усміхається смерті,
Таке враження, що перед ним не вимушена зупинка, а та жінка.
І він подумки просить лише одного : дощу.
Березневого дощу, най би він зиму змив.
Йому треба відпочити, забагато часу у живих позичив.
На останок, вимовив її ім’я, неначе воно вилікує.
А жнець, забруднивши мантію – очікує.
Мій раю, а я тут, в мертвому полі догораю.
0 Коментарів