Мені не потрібно пити, щоб сказати про свої почуття

Валентин без поспіху палить на балконі, видихаючи гіркий дим у морозне повітря, час від часу кидаючи швидкий погляд через скло в середину квартири, де відбуваються чергові поседеньки з хлопцями. В кімнаті, наповненій жартами, ненав’язливим запахом легкого алкоголю та ягідними нотами від електронок, що встигає раз за разом змінювати Андрій, – панує звична атмосфера, де всі до болю знайомі, рідні товариші, проте Міхієнку необхідно побути один на один зі своїми думками, що під зав’язку наповнені харизматичним і так сильно люблячим увагу Лузаном.
Микола ловить погляд Валіка та кличе його рукою в середину квартири і той, затушивши сигарету в попільничці, повертається до друзів, знову поринаючи в світ, де немає нічого гучнішого за сміх Андрія. Іноді, грішно здається, що саме через цю щирість і запав Міхієнку до душі Лузан. Взагалі зжитися з розумінням, що тобі подобається товариш, з яким ви пліч опліч вже не перший рік займається улюбленою справою – дико та зовсім нелегко, адже коли ти вперше підпускаєш до себе цю думку, то після цього довго копаєшся спочатку у своєму мозку, а, розуміючи, що проблема не в ньому, а трохи нижче – переключаєшся на серце. А йому, як ми знаємо, не накажеш, то ж залишається лише прийняття. Так Валік пройшов всі кола цього самого “прийняття” – заперечення, гнів, торг, депресія і тепер, коли він віддає собі звіт і несе відповідальність за свої почуття, може трохи спокійніше видихнути. Проте, помилково: виявляється, все тільки починається.
Щодо причини його внутрішніх переживань… Валентин помічає, що коли він звертає увагу на товариша, супроводжуючи це теплою посмішкою, Андрій помітно ніяковіє хоча б на мить, а потім знову повертається до свого звичного безтурботного настрою. Або так просто хочеться думати Валіку, мовляв, його погляд здатен знітити навіть такого непідвладного Лузана.
– … але це не означає, що я буду дивитись цю херню знову..! – чує Валентин вирвану з контексту фразу голосом Андрія і, прагнучи перевірити свою теорію, дарує йому ненав’язливий погляд мимохіть, але очі далі не йдуть: раптом він застряг, оглядаючи його руки, що активно рухаються у повітрі під час пожвавленої розмови – здаються такими міцними, засмаглими і ці жили… “Стоп” – лунає в голові, як грім серед ясного неба, і Валентин закриває очі руками, намагаючись прийти в себе.
– все добре? – між іншим запитує Микола і сідає ближче, – ти наче на балконі хом’яка похоронив, що з настроєм?
– оце може мене засмутити, ти думаєш? – веселішає Міхієнко і штовхає того в бік, аби відчепився, – треба просто накотити чогось міцнішого.
– то в холодильнику є, підемо на кухні поговоримо? – Зирянов підривається з місця і кличе за собою Валентина.

Пляшка віскі порожніє з геометричною прогресією, розв’язуючи язика Валіку з тим же самим успіхом. Микола ж встиг тричі пошкодувати і посварити себе за цю ініціативу – “ну і маєш його слухати тепер, сам напросився…”
– …тому я і сумний, бо не знаю з якої сторони тепер до нього підійти, аби не видати нічого зайвого,- завершуючи фразу, Валентин перекидає чергову стопку алкоголю і вже майже не кривиться.
– до кого – “до нього”? – раптом Микола, розуміючи, що більшість інформації пропустив повз вуха, вирішує заради підтримки хоча б якогось діалогу задати,як йому здається, підходяще питання.
– ну до Андрія.
– а що до нього підходити? він нас і не таких бачив, і по домівках бухих розвозив… і з чого б я оце переймався “що подумає Лузан”.
Микола насправді був десь далеко, поки Міхієнко йому, чомусь, виливав душу, але це і на краще, адже ймовірність того, що Валік пошкодує про сказане, як тільки його хоча б на градус відпустить – максимальна.
– ну і дідько б його забрав,- махнувши рукою, Валік вже бодай піднявся на ноги, аби залишити кухню, як в дверях з’являється невисока фігура Лузана:
– сидять тут, горобчики, – бере в руку майже порожню пляшку з-під напою,- ага, це ви тут мій віскарь лакаєте, а я там пивом давлюся?
– а вже все одно нічого немає,- Микола розводить руками, п’яно і невинно посміхаючись, – та й мені вже час, – звертається до Валіка, – втомив ти мене знатно. аж підходить вже…
– таксі сам викличеш? – кидає вслід Андрій, але Микола не відповідає, бо вже шуршить верхнім одягом, намагаючись вдягнутися, а ще й ці шнурки…

– всі вже розійшлись, поки ви тут накидувалися,- Лузан ліниво прибирає зі столу пляшку в смітник, та стакани в мийку, – якщо хочеш – лишайся, зранку разом на офіс поїдемо,- в цей момент з коридору чується гучний стук вхідних дверей, – і Микола вже пішов.
Міхієнко переварює почуте, намагаючись викинути всі підтексти, які зрадливо лізли назад, адже з’єдналися з алкоголем і вже безпрограшно працюють разом. Лише десь із найтемніших глибин здоровий глузд кричить “Їдь до дому, не роби дурниць, Міхієнко!”.
– окей, – всупереч усьому, погоджується Валік, аргументуючи сам собі своє ж рішення безапеляційним “будь що буде”.
– постелю тобі на дивані.

Лузан деякий час займається лігвом для Валіка, а потім крикнувши йому через всю квартиру, що той може влягатися, плететься у ванну кімнату.
Валентин швидко перевдягається в шорти, що йому залишив Андрій, і забурюється під ковдру.
Закривати очі зараз може бути небезпечно, адже гвинтокрили можуть віднести його до керамічного друга, і добре ще якщо встигне добігти, а не наблює на лузанівський ідеально-білий килим. Тому, прийняте рішення “заземлити” ногу на цьому самому килимі, здається наразі дуже вдалим.

– я думав, ти вирубився вже, – з ванної показується Андрій, одягнений лише у такий же білосніжний рушник, замотаний десь у районі бедер, але якось дуже низько.
– поки на приході,- Міхієнко мимоволі відводить очі абикуди, щоб не створювати незручної ситуації і не сверлити ними Андріївський торс.
– тобі поставити тазика про всяк випадок? хоча ні, не смій блювати моїм дорогим віскарьом, – сміється Андрій і підходить ближче, нахиляючись, – з тобою сьогодні щось не те.
– все зі мною добре, – Валік, згадуючи чим для нього ледь не вилився діалог з Миколою, цього разу планує тримати емоції в собі.
– та тю, тут же нікого немає, а мені можна розказати,- Лузан відсовує ковдру і сідає на край дивану, в надії вивести Валіка на щиру розмову.
– можна? точно?
– звичайно.
– здається, ти мені подобаєшся, – на видиху випалює навіть не Валік, а алкоголь, що бродить в ньому.
– дурбецало,- Лузан заходиться своїм, таким теплим для Валентина, сміхом і, жартома вдаривши його рукою, підіймається на ноги,- якщо надумаєш реально поговорити – не соромся, приходь.

Як тільки Лузан розчиняється за дверима своєї спальні, Міхієнко почає розуміти, що відбулося насправді.
На секунду стає боляче, але легше. Сказати це в обличчя Андрію – найстрашніше, що Валентин міг собі уявити, проте це відбулося, і це не смертельно, на відміну від реакції Лузана – ось це і є боляче. Хоча, справедливо. Що він міг подумати, почувши таке від свого близького друга, та ще й напідпитку? І свої подальші дії Валік вже не аналізує, тому, пролежавши ще пару хвилини, він встає з дивану і бреде до спальні Лузана, стукає в двері.
– казав же, не соромся, заходь! – Андрій в ліжку з телефоном в руках, дивиться на Валіка, що невпевнено мнеться в дверях. І ця невпевненість прийшла до нього секунду назад, адже до цього моменту він діяв на емоції, що народилися під час зізнання – йому здавалося, що Андрій має знати правду і прийняти її, або ж ні.
– на добраніч, – кидає Валентин і вже збирається зачинити двері перед собою, але Лузан зупиняє його:
– ти серйозно?
– ти про що?
– про все,- раптом його обличчя стає надто серйозним і Міхієнко остаточно розуміє що наробив. “Це Микола винен” ,- швидко пролітає в думках.
– ні, то був жарт, проїхали,- заперечує Валік, хоч і розуміє, що назад дороги вже немає.
– то я справді тобі подобаюся?
Андрій помітно ніяковіє, так, як і подобається Валентину, але швидко приходить в себе. Піднімається з ліжка і йде назустріч.
– та я на п’яну голову ляпнув, що ти береш до уваги? я бухий, не бачиш?
– а мені от не треба бути п’яним, аби тобі це сказати,- Лузан опиняється неочікувано близько і, дивлячись в очі напроти, рукою притягує до себе Міхієнка, накриваючи чужі вуста легким, ніжним, навіть трохи боязким поцілунком. Секунда, ступор, усвідомлення – і Валентин відповідає на поцілунок, але, певно, через помутніння розуму, робить це надто чи то різко, чи то пристрасно, від чого Андрій відсторонюється, деякий час дивиться другому в очі, подумки звітуючи собі про те, що відбувається, а потім тягне Валіка назад до себе. Обоє ловлять одну хвилю першого поцілунку один з одним, що супроводжується народженням зграї метеликів десь в районі сонячного сплетіння у Валіка, та пробігом табуну мурах по всьому тілу у Андрія. І нехай це буде слабкість в моменті, але якщо вона робить їх щасливішими, то вона має право бути присутньою в їхньому житті.
– але це на твоїй совісті, Лузан,- на секунду відірвавшись від його губ, встигає промовити Міхієнко перед тим,як знову розчинитися в палкому поцілунку.