Мелодійний звін скрипки

Золотаві промені сонця пробивались крізь панорамні вікна просторої музичної аудиторії, де відлунням в пустій кімнаті звучала музика. Тут, в самотньому приміщенні , від стін відбивалася мелодія. Молодий блондин, сидячи біля фортепіано, до якого не доторкався вже більше місяця,  тримав у руках чорну скрипку. Тонкі пальці однієї руки рвано перебирали струни.  В іншій руці  чоловік  тримав смичок, наполегливо граючи ним на інструменті. Всі його думки займали зараз лише ноти та їх порядок. Напруга відчувалася в кожному його русі. Гучний, скрипучій звук перервав мелодію. Не те, все не те. Не той звук, якого прагнув музикант, не такий спокійний та мелодійний, як має бути.

Скільки зіграних мелодій та концертів було вже у нього за спиною, скільки слухачів знають відомого композитора  і музиканта Драко Люциуса Малфоя. Скільки слави йому принесла гра на скрипці. Стільки ж зусиль він докладав зараз до своєї гри, стільки ж разів він переписував ноти. Знову і знову, раз за разом, він з люттю виривав із зошита білі листи паперу, рівно розліновані  чорнилами, списанні нотними знаками, і починав з початку. Розмальовував чисті папірці. Годинами грав одну і ту ж мелодію, намагаючись знайти ідеальне звучання.

Він відставив скрипку, встав з місця і пройшовся в інший кінець кімнати. Запустив тонкі пальці  в ідеально укладене платинове волосся, тим самим псуючи зачіску. На обличчі чоловіка не відображалося ні однієї емоції, тільки нервові рухи викривали його переживання.  Мозок працював дуже швидко, думки одна за одною пролітали в голові. І ні однієї потрібної або правильної. Іноді, бувало сяде він за фортепіано, піднесе руки до клавіш і зупиниться на довгі дві хвилини. Дивиться на білі, майже мармурові клавіші і в голові пустота, жодної думки, ні про музику, ні про щось іще.  В такі моменти він відкидав голову назад і довго дивився на стелю, все також, без жодної думки. Зараз молодий музикант заламував холодні пальці і стукав чорними туфлями по паркету.

«Потрібне свіже повітря» —подумав він, відчиняючи вікно. Прохолодне повітря ввірвалося в приміщення, колихаючи пасмо світлого волосся, що вибивалося з зачіски. Там на вулиці зима, мокра і холодна сіра і ні краплі  не чарівна, без білого, пухнастого снігу. А навіть як би пішов сніг, він би не надихнув митця творити. Не було б  у ньому чогось особливого або  чарівного. Сніг як сніг, занадто білий та мокрий, розстане з першими проміннями сонця і перетвориться на багно. І навіть тепле сонце не зігріє його достатньо, аби принести в ці сірі будні промінчик натхнення  та надії.

Зараз лютий, він не грав з листопада. Він вигорів і не зміг з того часу зіграти жодної гідної мелодії. Занадто тяжко тепер  давались і ноти, і струни, і звуки, постійно рвані, занадто гучні, не мелодійні і різкі.

Стоячи біля вікна, музикант все ж вгамував свої хаотичні думки і тепер міркував про те, як би його вийти з цього стану.  Занурений у свої роздуми, він не помітив як двері в кімнату тихенько відчинилися і в аудиторію зайшов молодий хлопець  з чорним, вороним волоссям. Він сором’язливо кашлянув, аби привернути до себе увагу.

—Вибачте, містер Малфой? — музикант повернувся і глибоку зітхнув.

— Так, це я.

—  Я Гаррі… Гаррі Поттер. Ви ж викладаєте музику? — спитав хлопець, трохи ніяково.

Чоловік оглянув його з ніг до голови своїми холодними, сірими очима, упіймав погляд зелених очей навпроти.  Першою думкою було відмовити йому, сказати наче дуже зайнятий та не бере зараз учнів і тому подібне. Настільки йому було зараз погано. Але в цьому погляді було занадто багато живої енергії та бажання вчитися.  Погляд цих зацікавлених очей блукав по кімнаті та падав на різні музикальні інструменти, постійно спотикаючись через них.  Музикантові це здалось трохи смішним. Також дуже вчасно він згадав про те, що йому все ж треба заробляти на життя. Інакше, не може ж він вічно сидіти в цій аудиторії та намагатися витягнути із інструментів потрібне йому звучання.  Він не спав та не їв нічого вже більше доби та й утома давала про себе знати, а разом з нею й усвідомлення того, що йому потрібні гроші. Тому він натягнув посмішку і сказав:

—Так, звичайно, я проводжу приватні заняття з музики. Ми можемо зустрітися з вами, скажемо завтра та обговорити всі деталі навчання.

—Звичайно, дякую, містер Малфой. — відповів юнак, радісно посміхаючись. І було щось в цій посмішці, що змусило серце композитора на хвильку стиснутись, а після забитися з більшою швидкістю.

Наступного ранку Гаррі  затамував подих та постукав у двері музичної кімнати. Він дуже давно хотів навчитися грати, творити музику. Він дуже любив музику, любив спостерігати за творцями-музикантами. Любив спостерігати творчій процес гри на фортепіано, а тому і сам хотів вміти творити, створювати музику та гарне звучання. Коли він зайшов в кімнату, прохолодне, практично льодяне повітря відчувалося дуже сильно. Тут було холодно наче у склепі. Погляд впав на відчинене, судячи з усього ще з учора вікно. Але говорити про це він нічого не став. За фортепіано, прямо навпроти  відчиненого вікна, сидів Драко. Коли Гаррі зайшов до кімнати, він встав з місця та підійшов ближче.

Здраствуй, Гаррі — він вічливо привітався. — Пробач, як іще раз твоє прізвище ?

—Поттер, сер.

—  О, сподіваюсь ти не проти, якщо я одразу перейшов на «ти» ? Ти наче не набагато молодший від мене? — запитав музикант, спираючись на чорний інструмент.

—Ні… мені 18.— трохи сором’язливо відповів Гаррі.

Вчитель був дуже вічливим і виглядав сьогодні якось інакше ніж вчора: волосся було ідеально зачесане, а від синців під очима не залишися і сліду. Ідеально випрасувана, білосніжна сорочка  і темний жилет  зверху підкреслювали блідість його шкіри. Поттер ковтнув в’язку слину, коли тонкі , не менш бліді пальці, торкнулися маленького ґудзика на рукаві тієї ж самої сорочки.  Він точно виглядав краще. «Він дуже гарний» — подумав Гаррі. І все в ньому було, якщо не ідеально то гарно. Але очі… ці сірі очі постійно були холодними, наче льодовики посеред океану. Він міг посміхатися, але посмішка не торкалася його очей. На секунду хлопець навіть замислився над тим, аби розтопити цей лід в очах, аби одного разу побачити погляд більш теплий і м’який. Але не сьогодні.

—   Отож, на чому хочеш навчитися грати, Гаррі? – запитав вчитель. —Як бачиш, вибір не великий. — Він обвів кімнату поглядом. Гаррі повернувся і зі стіни на нього дивився портрет Фрідріха Шопена. В кутку кімнати стояв великий, білий рояль.

— Рояль нажаль, розладнаний. — Попередив Драко.

Під великими панорамними вікнами в чохлі лежала скрипка, на підлозі стояв баян та гітара, не велика, схожа на ту, що можна взяти в похід для того, аби зіграти якусь просту мелодію. Тут знаходилася бандура, одна велика, з Гаррі зростом і трохи менша. Дзеркально чорне фортепіано стояло попід стіною.

—     В підсобці є ударні інструменти, якщо тобі цікаво. — Сказав музикант, вказуючи на двері позаду себе.

— Ні, я на справді не знаю, розриваюся між піаніно та скрипкою. — невпевнено відповів юнак.

— Що ж, почнемо з азів. Ноти знаєш? —хлопець кивнув у відповідь. Нотний стан він вивчив ще у школі.

— Давай почнемо с фортепіано, скрипку теж треба буде підлаштувати, займусь цим потім. — Гаррі кивнув і сів за фортепіано. Було трохи хвилююче торкнутися білих клавіш ледь не вперше в житті. Перше заняття пройшло спокійно й легко. Вчитель пояснив співвідношення клавіш та нот, для чого потрібні ці педалі внизу і наскільки рівною має бути постава у музиканта, щоб він зміг правильно грати на інструменті. Це одразу ж навіяло Гаррі неприємні спогади про школу, але він швидко про них забув, продовжуючи слухати вчителя. « який у нього гарний голос»— мрійливо думав Гаррі.

А коли Драко розповів усю теорію і двічі попросив ставитися до інструменту з обережністю,

він навіть спробував зіграти декілька нот.

—  Для першого разу непогано, бачу що розумієш, де високі ноти, а де низькі. Добре, думаю на сьогодні достатньо. Продовжимо завтра?

—  Звичайно, дякую велике за це заняття. — відповів Гаррі, намагаючись бути максимально вічливим.

Холодне місячне сяйво освітлювало вікно в квартиру на п’ятому поверсі. Того ж вечора Драко лежав у ліжку і дивися у стелю. Напівпуста пляшка віскі стояла на столі поряд. Він багато думав. Розмірковував про різне, про музику і про те, що більше у нього в житті нічого немає. Музика була для нього все. Усі його досягнення та заслуги були пов’язані з музикою та її звучанням. Без неї він не знає хто він. Лежачі так уже третю годину, він згадував усі свої концерти. А після того і події минулого тижня і першу зустріч з новим учнем. Він згадував Гаррі. Цього молодого, сором’язливого парубка. Він думав про його невисокий зріст та це неслухняне темне волосся, про його ніжну посмішку і зелені очі, обрамленні у великі круглі окуляри.  І було у цих смарагдових очах щось настільки м’яке та ніжне, окрім розгубленості та тривожності перед новими іспитами, наприклад, коли Драко запропонував йому сісти за піаніно, хлопець подивився на інструмент так, ніби він був якимось чорним монстром, а не простим музикальним інструментом. Драко сподобалось те, як швидко він опанував свої емоції у той момент. Однак, у наступну секунду думки про минулі концерти і про пошуки нового, правильного звучання змішалися зі спогадами про Гаррі та його голос. Чомусь він здавався Драко занадто мелодійним і таким підходящим для самого юнака. Згадуючи ноти, які юний Гаррі здобув із інструмента. На секунду він подумав, що знайшов ідеальне звучання. Він піднявся з дивану, трохи гойдаючись від щойно випитого, взяв перший папірець, що трапився під руку, поспіхом записуючи ноти. Звичайно, ті що грав Гаррі були не ідеальними і тільки пробними, але кожний раз підбираючи потрібні, Драко поступово наближався до правильного звучання. Так він провів декілька годин. Сидячи при світлі тусклої лампи, він нервово кусав олівець і ногами відбивав ритм майбутньої мелодії. Здається, ось воно — ідеальне звучання! З першим промінням сонця, він закінчив композицію.

Коли Гаррі прийшов на друге заняття з музики, він більше не відчував того хвилювання, яке було при першому. Він більше не боявся підходити до інструментів і робити помилки. Знову ж задивившись на вчителя, він помітив різницю у його, здавалося б, ідеальній зовнішності: темні синьці під очима сильно контрастували з його блідою шкірою.

Гаррі зробив висновок, що ймовірно він не спав  сьогодні усю ніч.

—Доброго ранку, Гаррі — привітав його Драко.

—Доброго— Гаррі кинув у відповідь.

— Продовжимо сьогодні вчитися грати на фортепіано?

—Не знаю… я би хотів сьогодні спробувати гру на скрипці, якщо можна? — невпевнено запитав брюнет.

—Точно! Скрипка,  я зовсім забув! Пробач, Гаррі, я можу зараз її швидко налагодити.  — сказав Драко і пішов кудись у підсобку. Поттер не встиг нічого відповісти, коли вчитель вже прийшов назад, тримаючи в руках металеву штуку, схожу на виделку. Потім, він сів на стілець  і дістав скрипку із чохла та поклав її до себе на коліна.

— Чому сьогодні ти обрав скрипку? Тобі не сподобалось грати на фортепіано? – запитав Драко, не піднімаючи голови від струн.

—   Ні, це не так! Просто цікаво спробувати саме скрипку.

—  Що ж, добре. Підійди, будь ласка. – Попросив Драко. Гаррі підійшов ближче та склонився над скрипкою.

—  Дивись, – він поставив пальці на другу струну, демонструючи ноту «ля» – ця струна звучить правильно. Отож, будемо відштовхуватись від неї. — перша струна — найтонша « ми» другої октави, її ще називають «квінта». Відповідно «ля», другої октави. – Гаррі слухав зачаровано спостерігаючи за рухами тонких пальців.

— Четверта мені не подобається за звучанням— сказав Драко — спробуй ти – попросив він, після того як налаштував струну. Гаррі протягнув руку до струни, пальцями торкаючись її Драко робив те саме, тільки трохи вище, паралельно налаштовував звучання і в наступну секунду їх пальці на мить перетинаються. Холодна шкіра блондина контрастує з теплими пальцями юнака. Гаррі трохи ніяково посміхається і різко прибирає руку.

— Давай ще раз – говорить вчитель, втретє намагаючись потрапити в потрібну ноту.

— Чудово! — говорить він, коли зміг налаштувати потрібне звучання. Після він узяв скрипку, провів по ней смичком, і коли зрозумів, що всі ноти звучать правильно, віддав її Гаррі.

Хлопець взяв інструмент з його рук, встав на п’єдестал і поклав скрипку собі на плече, одразу ж відчув її вагу, від чого трохи нахилився в бік.

—   Тяжко? — запитав Драко.

—  Не звично просто.— відповів Гаррі і взяв смичок в іншу руку.

—  Зачекай, ти не правильно стоїш – сказав вчитель і підійшов ззаду нього. Лівою рукою, він взяв Гаррі за лікоть. Підіймаючи руку вище, а кистью правої він накрив верхню частину скрипки відповідно, торкаючись пальців Поттера. Холодні пальці приємно контрастували з теплою шкірою Гаррі. Юнак відчував як тепле дихання вчителя опалює шкіру. Занадто тісний був контакт. Він зашарівся та спробував приховати це , опустивши голову.

—  Не опускай голови—спокійно сказав Драко.

—  Добре—Гаррі шумно вдихнув повітря, зібрався з думками.

—    Ось, відчуваєш струні під пальцями? Спробуй послухати як звучить кожна з них. — Гаррі кивнув і почав перебирати струни під пальцями. Але ніхто не попередив, що вони бувають гострими, особливо, після того як декілька разів проведеш по них смичком і особливо якщо надавати на них подушечками пальців занадто сильно та різко.

—   Дідько! Порізався… — він відразу прибав скрипу

—  Дуже сильно? Покажи —Драко оглянув подряпину. Крові було багато, але сам поріз був не глибокий. Вчитель докірливо подивився на нього, а потім пішов кудись, мабуть за аптечкою. А коли повернувся, то допоміг Гаррі обробити та перев’язати пошкоджений палець.

—  Давай повернемось тоді до фортепіано? — Спитав Гаррі. Тоді Драко впевнено кивнув головою та сів за інструмент.

—   Тільки акуратно, Гаррі, будь ласка— попросив його Драко. Учневі хотілось закотити очі до неба, коли він у третє почув зауваження про те, що до інструменту треба ставитись дбайливо. На жаль, він не зрозумів, що на цей раз, це було сказано з турботою про нього самого.

Сьогодні вони займалися до самого вечора.

—  Ти швидко вчися — Сьогодні за пів дня, вони вивчили ледь не половину від усієї композиції, яку Гаррі сам обрав. — Я сподіваюсь, невелика невдача не відштовхнула тебе, і ти все ж захочеш повернутися до скрипки.

— Звичайно, я би з радістю зіграв що не буть іще, мені дуже подобається музика! Однак… сьогодні вже піздно. — Сказав він. Драко намагався не показувати йому свою втому , хоч і було йому зараз тяжко. І хоча він дуже втомився у той день, поспати йому вдалося лише декілька годин. А після того, як Гаррі пішов, він знову повернувся до роботи. Сьогодні у нього було багато думок, потрібних та не дуже. Про те, скільки ще треба написати, аби в кінцевому результаті вийшла повноцінна композиція, про те, яка нота дасть правильне звучання і про те, яке вони будуть мати звучання разом.  Було вже доволі пізно, сонце давно зникло за горизонтом, золотим промінням, відображаючись від віконного скла. А Драко сидів все на тому ж  місці, перед фортепіано і писав ноти. А ще трохи пізніше він наважився зіграти хоча б одну мелодію.  Як виявилося, самого інструмента він боявся навіть більше за Гаррі. Боявся розчарувати свій внутрішній голос, який постійно говорив йому про те, що він завжди недостатньо працює, недостатньо прикладає зусиль. Боявся, що знову візьме не ті ноти. Турбувався про те, що зараз його мелодія, яку він писав майже добу, без перерви, виявиться невдалою і знову доведеться переписувати усе, що в нього було. І тим не меньше, після довгих роздумів. Він все ж сів за інструмент, торкаючись мармурових клавіш. А після декількох невдалих спроб він зрозумів, що написана ним композиція не така вже й і погана. Всі ноти стоять на своїх місцях  і разом зливаються в одне гарне звучання. Він провів ще трохи часу за інструментом, грав те, що йому підказувало серце.  Занадто сильно йому хотілося свободи зараз, занадто довго він не грав так само вільно  та натхненно як зараз. Надто подобався результат йому зараз. Він не міг все залишити ось так, тому сам не потівши цього. Він почав писати нову композицію. Яка на цей раз давалася набагато легше. Здавалось, ніби звук, ідеальний за звучанням, можна було відтворити з будь якого інструмента, навіть із тої скрипки, що самотньо стояла в кутку. Здавалось, що потрібний ритм відбиває його серце просто зараз.  А тому, він просто не мав права зараз все залишити, втратити хоч маленьку частинку натхнення. Він хотів повністю зануритися у процес гри на інструменті. А все, що в нього було зараз, це білосніжний папірець бумаги з нотами та сильне бажання творити. Так він провів декілька годин за інструментом. А після, коли сили повність полишило його, він повернувся у свою квартиру і заснув, одразу ж як його голова торкнулася подушки.

Вранці  наступного дня , Гаррі прийшов на заняття, як йому здавалось, зарано. Однак, крізь незачинені двері, він міг почути тиху, іноді рвучку але плавну мелодію. На хвилину він завмер, слухаючи Витончене звучання скрипки. Він опустив очі на свої руки, по неволі згадав як вчора порізався через ці ж струни, які зараз звучать так чудово. Майже не дихаючи, він слухав цю мелодію, настільки вона була чудовою. Поттер підійшов ближче, до дверей, аби поглянути на вчителя, який стояв на п’єдесталі і тримав в руках скрипу. Він сподівався залишитися непоміченим, аби ще трохи поспостерігати за ним, але не вийшло. Трохи тривожний погляд Драко зустрівся з очима хлопця, який визирав із-за дверей.

—   Здраствуй, Гаррі— привітався Драко, відставляючи скрипку в сторону. Що було прикро для Гаррі, адже він хотів ще трохи послухати.

—   Ти сьогодні рано.

—    Так… з п’ятої ранку не спиться, хочеться повернутися до фортепіано. — натхненно говорив він.

—  Це ж треба, скільки в тобі бажання вчитися — Драко відступив в сторону, коли Гаррі знову сів за інструмент. Краєм ока він помітив, що вчорашні синці під очима нікуди не зникли.

— До речі, як твоя рука?

—   Вже краще, дякую. — На що Драко посміхнувся і відклав в сторону смичок.

Вже через пів години заняття втому ігнорувати було не можливо. Він постійно смикав рукави своєї білої сорочки і на декілька секунду заплющував очі, аби трохи зібрати до купи думки. Він вказував Гаррі на помилки, де він брав не ті ноти, або збивався з заданого ритму. Одного лише тяжкого його погляду вистачало, аби припинити грати.

—  Я вже казав що ти дуже здібний учень? — якось запитав Драко. — у мене до тебе пропозиція. Хочеш виступати зі мною на сцені?

—  Що? – перепитав Гаррі— Я… так, звісно! Але, хіба моїх знань достатньо?

—   Про це не хвилюйся. Як я вже сказав, ти здібний учень. У мене поки що декілька нарисів для нової композиції, потрібно ще трохи часу, однак це вже щось. Просто уяви: ти зіграєш декілька мелодій на фортепіано, я візьму скрипку.

—  Було б чудово!

Так минув місяць.  Гаррі наполегливо вчився, намагався вивчити якомога більше нот, Драко продовжував вчитися грати на скрипці.

Гаррі дуже нервував, адже для нього грати зі своїм вчитилем на одній сцені було честю. За неділю до виступу він не спав, а тільки робив, що вчився. Драко лише захоплювався його жагою до навчання. Але сам він нервувася не меньше, для нього було дуже важливо дописати останні композиції і гідно з ними виступити, вперше за довгий час. Гаррі був хорошим учнем, але Драко не зик довіряти людям, завжди все робив сам і в той же час досягав кращого результату. Але біс його за язика потягнув запропонувати Поттеру не просто грати з ним на одні сцені, а й взяти одну композицію, грати її разом. Занадто йому подобалося на гру молодого хлопця. Він захоплювався тим, наскільки наполегливо він працював  над своїми навичками і як багато він тренувався. І тим не меньш, роботи було ще багато. Практично за тиждень вони разом написали п’ять композицій. Гаррі вивчив всі з них. Драко дуже пишався своїм учнем та пройденим шляхом разом із ним. В день прем’єри він хвилювався сильніше звичайного: постійно тріпав рукава сорочки, кусав і без того бліді губи. Але одна м’яка посмішка Поттера перед виходом на сцену, один цей натхненний та водночас тривожний погляд (все ж таки, це його перший публічний виступ) і серце Драко починає битися в прискореному ритмі. Він нещодавно помітив за собою цю дивну реакцію на прості дії юнака, але зараз не той момент, аби над цим думати. Зараз треба виходити на сцену. Була повна зала людей, багато хто прийшов послухати виступ знаменитого Драко Малфоя і поява на сцені Гаррі була приємною несподіванкою для слухачів. В той момент Драко замислився про те, чому раніше він не грав на одній сцені вдвох з піаністом?

Виступ пройшов більш ніж вдало. Музика Драко знайшла відгук в серцях людей небайдужих до музики людей. Давно він не отримував таких приємних емоцій від своїх же концертів.

—  Гаррі, я так пишаюсь тобою!— Говорив Драко, виходячи з концертного залу на вулицю, де накрапав дощ.

— Дякую, і дякую велике за цю можливість, я зараз такий щясливий! — Поки Поттер говорив Драко думав про то, який же він гарний. Ця посмішка и ці живі іскорки в очах. У його. погляді іскрилося життя і тільки іноді проявлялась тривога, зникаючи так само швидко, як і з’являлася. Драко не міг зрозуміти, чому цей юнак змушує його посміхатися. Змушує його серце завмирати, а потім битися з подвоєною швидкістю. Сам не розуміючи чому він запропонував наступне:

—   А чи не хочеш піти випити чогось?

— Так, чому б ні? — просто погоджується Гаррі.

Вони зайшли у якийсь шумний паб. Драко спілкувався з якоюсь жінкою, яка розливала алкоголь, з якою судячи з усього, він був знайомий. Вони випили спочатку по одній чарці віскі, після іще по одній.

—  У тебе такі гарні очі… — останнє, що пам’ятає Гаррі після третьої чарки. А після спогади занадто сильно перемішались. Все, що він пам’ятав, це те, як  йому, здається, стало нестерпно складно знаходитись тут, серед занадто  шумних людей і він попросив Драко вийти. Люб’язна жінка підказала піднятися на другий поверх, адже там тихше і спокійніше. Так вони і зробили. На другому поверсі виявилось була кімната. Можливо житлова. Але роздивитися хоча б щось було не реально, адже єдиним джерелом світла був місяць за вікном. Все, що Гаррі пам’ятає далі , це ніяковіле мовчання і Драко, який поцілував його. В таке навіть у тверезому стані складно повірити Тоді йому було тяжко оцінити ситуацію, але в той же час він чітко розумів, що хотів цього. Далі все наче у тумані (хоча куди ще більше) Можливо, це все дійсно відбувалося,  а можливо його уява малювала ці картини, напівоголеного вчителя, які кожен раз з’являлися в пам’яті.

Драко вперше в житті поцілував Поттера і цей момент він запам’ятає одночасно як найкращий так і найгірший момент його життя. Звичайно він пожалів про це рівно стільки ж, скільки бажав повторити  знову. Звичайно, він ненавидів себе за це, але тоді, у той момент не існувало нічого і нікого окрім них двох.

Драко цілував вуста Поттера, такі м’які такі бажанні. В його руках був весь  Гаррі, такий ніжний та… відданий. А внутрішній голос йому весь час шепотів: цілуй, цілуй, цілуй, скрізь, куди тільки можеш. Хотілось зацілувати не тільки ці солодкі вуста, а й це чудове  тіло під ним.

— Такий гарний…— говорив Драко, поки тримтячими руками розстібав ґудзики на білій сорочці, поки цілував шию хлопця. Цілував до тих пір, поки не стало невистачати кисню їм обом. Тоді, коли Гаррі намагався видихнути через легені, Драко почув перший стон . Виявляється у хлопця не тільки золоті руки, але ще й такий приємний голос. Завжди такий тихий сором’язливий, але не сьогодні.  Сьогодні Драко дозволив собі зайвого і він це розумів, але йому дуже сильно це все подобалось. Подобалось цілувати цю бліду шкіру, сплітати їх пальці і торкатися його всього.  Подобалося розтягувати його пальцями та робити приємно. Подобалось слухати цей чудовий хриплий голос, котрий благав про більше. Подобалось у ньому все. Особливо ці вологі, припухші  вуста. І очі, такі щирі, живі люблячі . Розуміння того, що робити з цим відкритим та ніжним юнаком можна робити все, що завгодно зносило йому дах. Хотілось відчувати його всього повністю. Хотілось не тільки цілувати, але й кусати цю бліду шкіру. Кусати до перших яскравих синців і ще трохи. Неймовірно хотілось залишити на цих тонких ключицях рожеві сліди. Хотілось знову і знову чути ці мелодійні стони і просто любити цього ніжного юнака під собою.

В один момент Гаррі загубив контроль над своїм тілом та ситуацією. Але йому до тремтіння в колінках подобалося все, що з ним робив Драко. Він відчував кожен його дотик, який током віддавався по венах . Він відповідав на кожен поцілунок  і думав над тим, як сильно йому хочеться залишитися в цьому моменті , бажано назавжди. Він до крові кусав свої вуста від того, наскільки йому все це подобалось. Хотілося ще більше дотиків, ще більше поцілунків, та чути його палкий шепіт. Гаррі дивися в його очі і подумки радів. От він, той самий погляд , котрий він хотів бачити, такий м’який і сповнений ніжності, нарешті, ці сірі очі залишилася без  тієї холодності та гордливості. Тоді в них були лише захоплення та любов. Цей погляд Гаррі не забуде ніколи.

Наступного ранку Драко прокинувся з першим промінням сонця. Йому знадобилося немало часу, аби згадати вчорашнє та обдумати ситуацію. Поруч на ліжку лежить Поттер. Окуляри його валяються десь на підлозі. Драко підняв іх, обережно протер тканиною білого простирадла і поклав на вікно. « Раптом наступить, коли прокинеться.» — подумав він, посміхаючись.  Малфой протягнув руку, холодними пальцями повів по щоці сплячого юнака. А після, наче ошпарений, відняв руку. Вчора він поступив жахливо і нічого вже не повернути, але сьогодні він тверезий. І навіть, якби була можливість повернути час назад, він повторив би все теж саме. Згадка про вчорашню ніч викликала одночасно ніжну посмішку і просто відразу до самого себе, а також бажання повіситися. Він тяжко зітхнув, подивився ще за на Гаррі, який спав напів оголеним. Раніше, темне, завжди неслухняне волосся сильно контрастувало з цією ніжною, блідою шкірою. Зараз же и шкіра була не такою бліжою: яскраві, рожеву сліди  від укусів покривали шию юнака, ключиці були всі у червоно-рожевих мітках. Хотілося знову доторкнутися до них, и знову поцілувати… Але він не міг, вчора він дозволив собі занадто багато. Пошепки він сказав абсолютно непотрібну зараз фразу « Пробач…», потім  швидко вдягнувся і вийшов із кімнати. Спустився на перший поверх і попросив склянку води у Хельги, з якою люб’язно спілкувався вчора. Голова все ще сильно боліла від випитого учора віскі і від цього було не легше. Повернувшись до аудиторії музичної школи, на своє робоче місце, він вирішив, що треба повернутися до роботи. Зайнятися чимось, щоб відволіктись від думок тривожних і порочних, які  розривали його всередині Аби запобігти цього, він сів за рояль та пройшовся по всім композиціям вчорашнього виступу. Так він провів більше години, поки не почув стук у двері і легенький скрип.  У Драко пересохло у горлі , а потім він побачив дівчину, зовсім молоду, років шістнадцяти. Вона було невисокого зросту і притискала до грудей нотний зошит.

—   Здраствуйте, містер Малфой, мені сказали, що ви викладаєте музику. — тихо промовила вона.

—  Так, саме так. А ти хочеш навчитися грати? — з полегшенням запитав він. Насправді,  він взагалі не очікував нових учнів, особливо зараз. Але може заняття з нею допоможе йому прийти  в себе і хоча би на деякий час забути про вчорашнє.

—  Чудово! На чму ти б хотіла навчитись грати? — Погляд дівчини впав на скрипку. Але вона на секунду замислилася, перед тим як відповісти. Драко її випередив:

—  Гарний вибір! Скрипка— інструмент елегантний та витончений, хай і не здається таким на перши погляд.

Гаррі тим часом прокинувся вже після обідньої години. Голова його гуділа, а підступаюча до горла нудота заважала думкам, точніше їх відсутності. Було тяжко відірвати голову від подушки, а не те щоб згадати вчорашню ніч. Але зусиллям волі, він змусив себе встати з ліжка та на дотик знайти окуляри. Коли він відчув холодну підлогу під ногами, стало трохи легше протверезіти та повернутися у реальність. Посмішка заграла на його обличчі. Пальці торкнулися вуст, ніби він і не вірив тому, що ще вчора їх цілував Драко Малфой. В цій же кімнаті стояло велике дзеркало у повний зріст. Гаррі підійшов ближче і подивися на своє відображення. Те, що він побачив, трохи шокувало його, більше за все лякало те, що йому це подобається. Коли вдалося трохи опанувати свій розум ,він вдягнувся і спустився вниз, де спіймав на собі погляд декількох зацікавлених чоловічих поглядів і вийшов  на вулицю. Прохолодний весняний вітер розвіяв усі його тривожні думки і Гаррі впевненим кроком пішов в напрямку музичної школи.  Він знав, що знайде Драко, там де і завжди, де він більше за все звик працювати. Але коли він зайшов до аудиторії, то сильно здивувався, коли побачив його в компанії якоїсь молодої дівчини.

—Здраствуй, Гаррі. — Сказав Драко привітно, як тільки його побачив, але якщо чесно, він зовсім був не готовий його бачити. Не зараз, ніколи. Довелося послабити вузол краватки, коли він побачив його шию, обрамлену у комір білої сорочки.

— Знайомся, це Мері, моя нова учениця.

—  Містер Малфой— сказав хлопець хриплим голосом, все ж таки  давно він до нього так не звертався. — Можна вас на хвилиночку? — Драко в здивувався, наче і не здогадувався, про що буде йти розмова. Насправді, він молився усім на світі богам, аби тільки Гаррі не заговорив про це. Але все ж вийшов у коридор.

—    Про вчорашнє… — почав юнак, спираючись на підвіконня, дивлячись на вчителя з низу вверх.

—    Я вважаю, нам варто забути про це— перервав його Драко.

—     Чому? — Поттер підняв на нього погляд і знову зіткнувся з цими тусклими, наче не рідними, холодними очима.

—   Як мінімум тому, що я твій вчитель. — сухо відповів Драко.

—    Але.. . невже ти шкодуєш про це?

—  Зараз це не важливо. Забудь про це, добре? Між нами нічого вчора не було.

—   Звичайно… звичайно не було! — у його голосі було чутно сарказм, а потім він він став розстібати ґудзики на сорочці, оголюючи білосніжну шкіру, яка вже не була такою.

—     Я… я не хотів цього.. — Драко перехопив його руки. — Ти ж розумієш, ми були п’яні.

—    Правда? Тобто я тобі більше не потрібен? — І Драко дійсно замислився над цим, чи потрібен йому зараз Гаррі? Юнак який витягнув його з жахливого стану, який надихав на нові шедеври музики. В цьому Драко був певен. Він не хотів зізнаватися, собі вже точно. Не хотів зізнаватися, що ці чудові очі і ця посмішка, яка зараз зникла, змушували його серце битися, наче птаху в клітці. Але те, що він надихав його всі ці місяці, в цьому він зізнався, хоча б собі.

—   Ні, що ти? Хочеш повернемося до занять?

—   Та зробимо вигляд, що нічого не було?

—    Саме так.

—    Якщо я зараз піду, я більше не повернуся.— сказав Гаррі тримтячим голосом. Раптово за дверима аудиторії з’явилася Мєрі, зі скрипкою в руках.

—    Містер Малфой, я здається я тут щось зламала… — погляд дівчини був розгублений. Драко швидко підійшов до неї, взяв інструмент в руки, оглянув і почав пояснювати щось учениці. В цей момент Гаррі відчув себе жахливо самотнім. А потім тяжко зітхнувши він пішов, ковтаючи сльози та образу.