Меланія

Сподівання побути на самоті виявилися марними, як тільки Меланія переступила поріг своїх покоїв. У її улюбленому кріслі біля каміну сидів Ярош і гортав щоденник, який вона почала вести кілька років тому. Там не було нічого, що він би вже не знав, але нахабство і відсутність меж були другим іменем для Яроша і використовувались нею особисто взаємозаміно.

Він благо не чув, як вона увійшла, тому принаймні наступна його реакція могла піднести їй настрій.

– Сподіваюсь ти знайшов там все, що шукав, – спокійно, але достатньо твердо промовила Меланія. Як і очікувалось, Ярош підскочив в її кріслі і хутко закрив журнал. Кінчики губ дівчини злегка піднялися, але вона зберегла свій погляд прикутим до нього.

– Боги, ти налякала мене, – вигукнув він, приклавши одну долоню до грудей. – Скільки разів я просив тебе не підкрадатися так ззаду?

– Скільки разів я просила тебе не нишпорити по моїм речам? – відповіла Меланія, підійшовши до нього і вихопивши з його рук щоденник. – Знаєш, був би хто інший на твоєму місці, він давно вже б попрощався зі своїми руками і язиком, якби занадто боявся смерті за шпигунство і зраду. Думаєш, як ми знайомі з дитинства, тебе ця доля не торкнеться?

– Думаю, що ти занадто прив’язалась до цих частина мого тіла, щоб попрощатися з ними назавжди, – посміхаючись відповів Ярош. Він підійшов до Меланії і обхопивши її лице своїми долонями ніжно поцілував. Вона заплющила на кілька секунд очі і відчула як всі м’язи в її тілі розслабляються. Вона навіть не усвідомлювала наскільки напруженими вони були, аж допоки його вуста не накрили її. – Добрий тобі ранок, – промовив він, закінчивши поцілунок і поглянувши на обличчя дівчини. Вона лиш слабо посміхнулася йому у відповідь не розплющуючи очі та не віднімаючи його долоні від свого обличчя. – Ти така бліда, Лано, мов мрець. Ти зведеш себе в могилу.

– Не починай хоч ти. Я вже вислухала ранкову лекцію від отця Пансофія, – роздратовано вимовила дівчина і відвернулась від нього. – Просто дайте мені спокій, можливо тоді я виглядатиму краще.

– Я не казав, що ти виглядаєш погано, лише втомлено, – м’яко промовив Ярош, спостерігаючи як Меланія йде до ванної кімнати і починає знімати з себе змоклий одяг. Він глибоко вдихнув повітря в груди і потер обличчя обома руками.

– До сьогоднішньої поїздки все готово? – крикнула Меланія, розводячи в ванній гарячу воду, що залишила їй Світлана, її покоївка.

– Так, всі приготування з нашого боку завершені, у Моремця, наскільки мені відомо, також все готово. Якщо поїздка буде без пригод, ми прибудемо раніше Віктора і зможемо детально прочесати весь маєток на всяк випадок.

– Так і зробимо, – відповіла Меланія і занурилась під воду, насолоджуючись звуком лише її серцебиття. Це було таким приємним полегшенням – нарешті відчути тепло навколо себе і перестати тремтіти від холоду. У дівчини, здавалося, навіть кістки боліли від дрижаків, що вона зловила цього ранку. Тепер же окутана гарячою водою та систематичним шумом власного серця Меланія могла ні про що не хвилюватись бодай мить. Та певно під водою вона провела довше, ніж міг витерпіти Ярош, тому винирнувши, вона зустрілася з його поглядом, коли той стояв у дверях і пильно спостерігав за нею.

– Що? – здивовано запитала дівчина, прибираючи пасма мокрого волосся з лиця.

– Говорю, що одразу після обіду в тебе буде нарада з міністрами. Вони хочуть ще раз обговорити наші варіанти в цих перемовинах.

– Наче ми їх раніше не обговорювали триста разів, – роздратовано відповіла Меланія, закотивши під лоба очі. Судячи з серйозного погляду Яроша він з її думкою був не згоден. – Добре, як скажеш, – тяжко видихнула дівчина. – Можна я тепер помиюсь чи ти й надалі будеш за мною назирати?

Кинувши на неї останній довгий погляд, Ярош відвернувся і на виході мовив:

– Я принесу тобі щось поїсти перш ніж ти ляжеш спати.

Цього разу Меланія видихнула ще тяжче і знову опустила голову під воду.

⸺⸺⸺⸺⸺⸺⸺⸺⸺⸺⸺⸺⸺⸺⸺⸺

          Прокинувшись через кілька годин, юна королева почувалася значно краще, але вставати з ліжка їй наразі хотілося менше від усього. Ці покої колись давно належали її матері. Займати королівські покої батька Меланії видавалось знущаннями над собою ж. Так, вони були більшими, помпезнішими та певно відповіднішими статусу королеви, але чужі і бездушні. В них не було нічого особистого. До того ж думка про те, щоб лягти спати в ліжко, в якому він помер, змушувала шлунок дівчини зав’язатися у вузол.

Ця кімната натомість була затишна і тепла. Вона викликала у Меланії почуття, мов її мати завжди була з нею десь поруч, хоч вона її і не пам’ятала. Меланія мало що змінювала тут після повернення до палацу. Софію Завітневич, її мати, знали всі. Точніше знали про неї лише одну річ – вона була відьмою і стратили її за темні чари. Чого вони не знали, це те як їй було страшно виходити заміж в шістнадцять років за короля, що на той момент вже мав трьох синів, найстарший з яких був її однолітком. Жодна особа не знала, як самотньо вона себе почувалась тут. Більшість свого часу вона проводила наодинці – читала книжки або бродила луками за межами палацу. Меланія ще в дитинстві знайшла щоденники, що належали її матері, в деякі з них вона вкладала зірвані рослини, які зацікавили її чимось і тоді записувала їх властивості. Інші таїли в собі її думки та пережиті події при дворі. Ці щоденники були чи не першою знахідкою, що дали розуміння Меланії, якою ж була ця молода самотня дівчина, її мати. Читаючи ці записи, Меланії здавалося, що останній рік свого життя та нарешті почувалася щасливою. Там були і записи того, яка радісна і одночасно налякана вона була, коли дізналась, що вагітна, і як вона чекала на перші поштовхи. Меланія плакала всю ніч, коли дочитала до моменту, де її мати говорила про неї маленьку – як вона вколисувала її і як серце її обливалось кров’ю, коли ту лихоманило від жару. В той момент, дівчина ненавиділа свого батька, ненавиділа всією душею за те, що він відняв в неї рідну мати. Мати, яка так турбувалася про неї, так любила її. Меланію ніхто не любив так, як ця незнайома їй жінка, яку дівчина знала лише на папері старих щоденників.

ЇЇ батько не часто приділяв увагу своїй єдиній дочці, а в ті лічені моменти, коли вони все ж таки розмовляли наодинці, він ніколи не дозволяв завести розмову про її мати. Але після тієї безсонної ночі проведеної в сльозах та зі скутими від схлипів легенями дівчині було все одно на реакцію батька, вона мала отримати відповіді, мала дізнатись, як він дозволив те, щоб її стратили. Та вона точно не очікувала почути те, що отримала у відповідь.

– Я своїми ж руками кинув би підпалений сірник ще раз, якби мав нагоду. За все, що вона скоїла. Тобі, я сподіваюсь, одного дня вистачить клепки не повторити її долю.

На цьому розмова була завершена і більше вони до неї не повертались.

Не бажаючи ще дужче поринати в старі спогади свого життя в палаці, Меланія почала повільно підводитися з ліжка. Щільні штори не пропускали світло в кімнату, за що дівчина нині була дуже вдячна. Темрява видавалася майже фізично вловимою і якщо не згадувати про все, що ще доведеться найближчими днями зробити, то можна було уявити, мов їй було п’ять, навколо ніч, а попереду ще один маловажний день, який вона проведе наодинці в компанії книжок та лісу. Мріяти, звичайно, було марно.

Підвівшись з ліжка, вона неохоче смикнула в сторони штори, пропускаючи яскраве світло в кімнату. Ще не встигли очі дівчини звикнути до нього, як в покої, мов та миша, тихенько прошмигнула Світлана і здивовано вигукнула, коли побачила, що її королева вже знялася з ліжка. Світлані було років скільки й королеві, вона мала руде волосся, що в сонячну погоду переливалося мов відполірована мідь. Працювала вона в палаці з моменту коронації Меланії та була однією з небагатьох, кому юна королева навчилась довіряти.

– Ваше Величносте, а я прийшла Вас будити. Капітан Данилевич сповістив мене, що вам вже час збиратись на нараду. Я принесла свіжі фрукти, тут і перший збір нашого домашнього врожаю. Мені захотілось Вас пригостити, такі солодкі абрикоси Ви ще не куштували, – завіряла дівчина, поки ставила велике блюдо їй на стіл, і кружляла по кімнаті, заправляючи ліжко та дістаючи одяг з шаф. – Я вичистила Ваші сукні, що бажаєте вдягти сьогодні? Погода чудова, можливо ось цю синю з вишивкою? Вона підкреслить Ваші очі, – торохкотіла дівчина. – Або ж бурштинову, вона додасть вашому обличчю кольору.

– Дякую, Світлано, я вдягну вчорашню, – терпляче відповіла королева, відрізаючи всі подальші суперечки, які її служниця дозволяла собі висловлювати, коли мала іншу думку. В юному віці Меланія любила гарний дорогий одяг, але зараз, як ніколи, він був їй байдужий. Частіше за все її бачили в довгій білій сорочці та подібних до чоловічих штанях, рідше – в простій темно-зеленій сукні, достатньо зручній, щоб можна було провести в ній цілий день, а потім ще й заснути, скрутившись калачиком в кріслі з книжкою в руках.

Одягнута і зачесана, вона вийшла з покоїв і рушила до кабінету, де кілька разів на тиждень проводилися наради. Як і завжди, п’ять міністрів вже чекали її кожен на своєму місці за довгим столом. Вони неспокійно переговорювались між собою, але змовкли і підвелися, як тільки вона зайшла, суголосно промовляючи їй вітання. Зайнявши своє місце і оглянувши кожного присутнього в залі, королева привіталась і подала знак першому раднику, пану Ракуті, починати засідання. Він був чоловік у віці, служив її батьку і навіть діду. Не зважаючи на неквапні рухи, коли він підіймався зі свого стільця, голос його був гучним та динамічний.

– Ваше Величносте, – почав Ракуть, – панове. Всім нам відомо, що наступні дні можуть видатися вкрай нелегкі. Загроза справжньої війни з Велреєю зараз, як ніколи, реальна. Якщо вони об’єднають сили з Болемією ми не вистоїмо і місяця, тому основна наша задача завтра в Кануші запобігти цьому.

– Тоді нагадайте нам, Волеб, чому ця зустріч буде не з королем Болемії чи бодай його старшим сином, а з Віктором, який при дворі востаннє був, якщо моя інформація мене не підводить, а вона мене не підводить, більше року назад і не знає про політичні та військові справи анічогісінько, – прогримів голос князя і водночас старшого воєводи Тойси.

– Прошу, – важко видихнув пан Ракуть, схиляючи голову. – Ми вже обговорювали це раніше і прийшли логічних висновків.

– Про які логічні висновки йдеться? Я з першого дня був проти цього, та навіщо мене слухати. Цей хлопець ледащо і пияка, а шансів сісти на престол батька в нього стільки ж, скільки…

– Було свого часу й у мене, князе, – перебила чоловіка королева. – Але я до того ж ще й жінка, тож в нього шансів навіть більше.

– Так, Ваше Величносте, – поважно відповів Тойса, – але ми не можемо розраховувати, що Болемію спіткає та ж доля, що і нашу державу. Хіба тільки смерть особисто прийде по кожного з них незабаром, залишивши хлопчиська володарювати. Та навіть в такому випадку, ніщо не спинить Велрею і поглинути Болемію імператору буде ще легше. Вони і пручатися не стануть, – фиркнув князь.

– Я маю людей, – відповів пан Ракуть, – які перехоплювали листування Віктора з його старшим братом. Болеслав – один з небагатьох, хто все ще підтримує контакт з ним. В нас не було б шансу говорити з ним напряму, та й король цього не дозволив би. Таким же чином, ми можемо зарадити офіційному військовому союзу Болемії та Велреї, якщо переконаємо Віктора вмовити свого брата не приймати участі у війні. Король старий, та яким би впертим він не був, Болеслав перша і остання людина, кого він слухає.

– Тож, пане Ракуть, на Вашу думку ми не відвернемо війну з Велреєю навіть після цієї зустрічі? – запитав Ігнат Оводський, міністр торгівлі та продовольства.

– Цю війну вже нічого не відверне, – гримнув Тойса. – Хіба що імператор завтра очі закриє, але це маловірогідно.

– А ми ніяк не в змозі цьому посприяти? – обережно поцікавився Оводський, поглядаючи косо на міністра закордонних справ.

– В палаці є наші люди, але імператор пускає до себе лише з десяток, до числа яких вони не входять. Після чисельних спроб інших отруїти його, вся їжа перевіряється, жінок він не має через страх захворіти чимось. І попри його нетерпимість до всього магічного, ходять чутки, що його захищаюсь сили місцевих чаклунів, тому навіть це нам не допоможе, – тихіше промовив він.

– Пане Оводський, на скільки вистачить наших запасів, якщо війна почнеться до кінця цього місяця? – запитала королева.

– Якщо не враховувати цьогорічні жнива, то до середини зими в нас закінчиться останнє. Ринки будуть закриті, особисті господарства селян прослужать їм трохи довше, але ту кількість війська, що ми маємо на сьогодні, зможемо кормити до кінця осені максимум.

– А з цьогорічним урожаєм?

– Цей рік був родючим. Якщо не експортувати зерно, ячмінь та виключивши з розрахунку посівні, можемо говорити про ситий рік попереду або й більше, навіть за умови, що прийдеться годувати армію.

– Ту армія, що в нас є, не треба буде годувати рік, адже її може не стати вже за кілька місяців, – буркнув Тойса. – Нам потрібно оголосити призив, Ваше Величносте, і почати тренування, поки ще маємо час.

– Ми не можемо цього зробити зараз. Чоловіки потрібні в полях. Хто, по Вашому, має жати тисячі гектарів – жінки і діти? Якщо ми зараз заберемо їх в армію, в нас не буде достатньо їжі, аби прогодувати країну, не кажучи вже про експорт. Велреї не прийдеться навіть битися з нами, за них це зробить голод, – твердо одповіла королева.

– Її Величність праві, – погодився пан Затужний. – Ми маємо дотриматися наших угод по експорту. Наживати ворогів зараз не на часі, а відшкодування болісно по нам вдарять. Нам потрібні рекордні показники провізії цього року, якщо ми хочемо мати і хліб на столі, і срібняк у кишені.

– Пан Ковбаш, яке становище наших скарбниць за умови, що нам вдасться цьогоріч успішно вивезти зерно? – запитала королева.

– Не найкраще, Ваше Величносте. За останні роки ми змогли примножити статки корони попри всі труднощі та розтрати Ваших братів на їх кампанії. У мирний час країна могла б існувати роки тільки на ці гроші. Але за умови війни і у випадку нового призову, без збільшення податків на землю та імпорт, війна спустошить скарбниці за рік активної воєнної кампанії. Коротко кажучи – гроші нам зараз дуже потрібні.

– Податки збільшувати не можна! – вигукнув пан Ракуть. – Народ тільки почав підіймати голову після тієї спустошливої Руїни, в яку перетворилась наша держава. Якщо ми почнемо забирати перші за багато років накопичення в людей, вони підуть із вилами на нас, а не велрейців. Ми не можемо цього допустити, – гаряче висловився чоловік.

– То що Ви пропонуєте, міністре? Ми не можемо провести призов найближчим часом і не можемо збільшити податок, – поцікавилась королева.

– Нам потрібні союзники, – вклинився Затужний.

– Болемія для нас втрачена навіть, якщо план з Віктором вдасться. Король все своє життя блазнював перед імператором, він знає, що від нього позбавляться в ту ж секунду, що він мовить насторч Велреї. Він краще помре зубами вціпившись в своє крісло і обхопивши ногу імператора, хоч та і стоїть на його шиї.

– Це дійсно так, та я мав на увазі когось більш потужного. З ким навіть Велрея не захоче зв’язуватись.

– Рада Авдофії не погодиться воювати з нами проти Велреї. Це те саме, що намагатися вмовити лева захистити вівцю від вовка, – фиркнув Тойса. – Яке їм діло до нас?

– Можливо нам і не треба, щоб вони воювали за нас, – міркувала в голос королева. – Що як ми попросимо в них грошову допомогу або принаймні борг? Пане Затужний, Ваша думка стосовно цього? Як швидко ми могли б переговорити з їх послами?

– Море має бути спокійним, тож я з послами був би там за тиждень. Беручи до уваги нагальність нашої ситуації, думаю, вони пробачили б нам непередбачуваний візит.

– А що ми можемо їм запропонувати? – поцікавився скарбничий. – Вони вже є нашими торговими партнерами. Одруження – не варіант, адже вибори наступного Хедія за кілька років та і як це уявити, комусь прийдеться відмовитись від володарювання, що не матиме жодного сенсу в сьогоднішній реалії.

– Авдофія спить і бачить, як розвалиться Велрейська Імперія. Війна з нами могла б це пришвидшити, – задумливо промовила королева. – Та це станеться тільки, якщо ми переможемо. За допомогою Авдофії ми можемо зупинити експансію Велреї і разом увійти в історію як союз, що поклав край деспотії.

– Що ж, – хмикнув вдоволено пан Оводський, – здається мені, Велрея сама собі щойно вирила глибоку могилу.

– Радіти ще рано, панове, – звернувся до присутніх міністрів пан Затужний. – Спершу ми маємо домовитися про це з Хедієм та Радою, а також дати завтра зрозуміти Болемії, що війна з нами не піде їм на користь.

– Тож, все що мені залишається на перемовинах завтра – це брехати, що ми зможемо вистояти проти Велреї за поки що неіснуючої підтримки Авдофії? – скептично запитала королева. – Вони знають, скільки людей в нашій армії, і знають, що збільшити цю кількість найближчим часом ми будемо не в змозі. Нам почати набирати найманців з сусідніх держав?

– Можливо це і безчесно, Ваше Величносте, але, якщо ми погодимо грошову допомогу від Авдофії, її можна витратити саме на це. Нині в нас не так багато варіантів, – відповів князь.

– Також, ми могли б спробувати домовитися з військом перетворників, – тихо додав пан Ракуть, поглядаючи на всіх з-під лоба, мов побоюючись реакції решти. І був правий у своїй пересторозі, коли Тойса схопився з місця і заревів що дужче.

– Цих поблядків!

– Кхм, – голосно кашлянула королева.

– Пробачте мені, моя королево, та нам не потрібно було б зараз думати, де взяти людей, якби вони не поклали у вирвах чверть нашого війська під час Руїни.

– Якби Ви не брали участь у громадянській війні, то не було б і Руїни, пане Тойса, – відповіла королева.

– Я лише виконував наказ Вашого брата, – вперто наголосив князь.

– А вони виконували наказ мого чоловіка, – не відводячи погляд від нього промовила Меланія, після чого почулось тихе «Вічний йому спокій» з вуст пана Ракуті. Суперечка на цьому закінчилась.

Королева тяжко зітхнула і на пару секунд заплющила очі.

– Нам потрібні люди, а один перетворник вартує п’яти звичайних військових, –продовжила вона. – Тому буде розумним не зволікати і рушити до них одразу після Кануша.

– Але ми навіть не знаємо їх точне місце перебування, моя королево, – зауважив Тойса. – Перш ніж їхати до них нам слід почути думку капітана. Це небезпечно подорожувати без охорони гвардії. Одне діло їхати в Кануш, зовсім інше в Мертві ліси – це єдине місце, де вони могли б переховуватись від корони. Одні святі знають, яка нечисть там блукає.

– Та навіть з нечистю можна домовитися, на відміну від Велреї, – пожартував пан Оводський, після чого короткі смішки прокотилися залою.

– Я обговорю питання безпеки з капітаном Данилевичем після нашої наради, але поки що, це рішення мені здається найбільш слушним, – промовила королева, оглядаючи кожного чоловіка. – Отже, пане Затужний, завтра на світанку Ви з делегацією вирушите до Авдофії. Міністри Ковбаш та Оводський до ранку підготують якомога детальніші прогнози по майбутнім військовим та продовольчим витратам. Ми маємо знати, скільки просити у Ради Авдофії. Князе, запросіть звіти командирів щодо стану війська і почніть поповнювати всі недостачі озброєння чи лат. Пане Ракуть, палац у Ваших руках допоки ми не повернемось, – закінчила королева та підвелась зі свого місця.

– Якщо Велрея хоче війну – вона її отримає.