Матильда

Вона відкрила браму і вийшла.
Це був її останній день в школі -інтернаті. Вона вирішила піти тихенько на світанку, коли всі ще спали, щоб уникнути не потрібних прощань і зайвих запитань.
Роззирнулася навсібіч — їй не було куди йти: тому вона пішла прямо по дорозі.
Директорка сказала, що у неї на рахунку після навчання залишилася чималенька сума грошей – це радувало.
Дівчина йшла бруківкою. Сонце піднімалося все вище. Тінь бігла по дорозі, неначе наввипередки з дівчиною.   Дівчина активно жестикулювала, ніби сперечалася сама з собою, чи з тінню.
Повз проїхав автомобіль, чорний б’юїк з білими покришками. Машина пригальмувала і дала заднього ходу.
– Підвезти?
Дівчина озирнулася, наче шукала в когось поради.
– Сідай.
Вона дістала з-за щоки льодяника на паличці, підійшла до автівки, відкрила задні дверцята, кинула наплічника на сидіння і шмигнула до салону – блискаючи білими литками і сідницею обтягнутою в рвані джинсові шорти…

Щільно затулені занавіски утворювали в кімнаті сутінки. На журнальному столику біля вікна стояв вазон з спатифілумом, їй більше подобалася аглаонема, але цей кущик також був великий і гарний; проте широке листя квітки вже почало жовкнути і сохнути на кінчиках: очевидно через нестачу сонячного світла. Уроки біології були єдиними, які вона не прогулювала в школі, особливо їй подобалася ботаніка.
Фонова музика грала з програвача, щось спокійне, здається Стінг.
Дівчина відсьорбнула з бокала і лизнула чупа-чупс, щоб перебити гіркоту в роті. Чоловік підсунув ближче до неї тарілку з солоними креветками. Вона подивилася на них з огидою і відсунула подалі від себе.
– Та ти ж не вмієш пити пиво.
– Я ще маленька,– вона зиркнула на нього темними очима з-під темного чубчика, що закривав їй лоба аж по брови.
– Маленька, але гарненька.
Він дістав сигарету з портсигара:
– Ти не проти?
Дівчина байдуже звела плечима
– Будеш?
– Ні. Я більше не курю.  Моєму другові це не подобається.
– Хто твій друг?
– Він мертвий.
– Вибач.
– За що? Це ж не ти його вбив,– вона смикнула плечима, витягнула з рота чупика, вмочила його в пиво і облизала.
Чоловік засміявся.
– А ти прикольна, трохи стрьомна, але прикольна. Як тебе звати?
Вона задумалася, неначе дослухалася до голоса в голові і не відповіла.
– Ти таки реально якась стрьомна.
В коридорі промайнула тінь і скрипнула половиця.
– Нічого собі! Здається ми тут не самі. Ану почекай, я піду гляну. Може волоцюга якийсь вліз.
Він дістав з сейфа пістолет.
– Нічого не бійся, я з тобою,– підморгнув дівчині і пішов перевірити будинок.
– А я і не боюся, – тихенько відповіла вона, роздивляючись як світло нічника відбивається на чупику.
– Нікого. Здалося.
– Аґа… — вона смоктала льодяник прицмокуючи
Він підійшов ззаду, погладив її по голові:
– Будь хорошою дівчинкою і все буде добре.
Потому він обхопив її стягнуте в тугий куценький хвостик волосся і потягнув на себе, піднімаючи дівчину зі стільця. Сльози бризнули їй з очей, вона зойкнула від болю.
– Чііі… Тихо, мала,– його гаряче смердюче дихання лоскотало їй вухо.
Дівчина хотіла закричати і відштовхнути нападника, але він стиснув їй горло передпліччям і притиснув її до себе, а дуло пістолета встромив їй у рота:
– Посмокчи це, а потім я дам тобі щось інше, щось солоденьке. Любиш солоденьке, мала? – він шепотів, а його пеніс вперався в неї між сідницею і куприком:
– Пішли.
Чоловік затягнув дівчину до підвалу. Вона впізнала запах формальдегіду (не раз користувалася ним на лабораторних заняттях з біології,), в стінах стирчали гаки, з них звисали наручники.
– Мама не вчила тебе, що не можна сідати в машину до незнайомців і що від цукерок псуються зуби?
Він дещо послабив хватку і витягнув пістолета з її рота.
Вже наступної миті чоловік сіпався від болю, відкинутий до стіни, ревів несамовито:
– Сука! Ти що робиш?! Мені ж боляче!!!…
З його ока стирчав чупа-чупс.
– У мене немає мами,– вона зробила контрольний постріл йому в голову. Тоді підійшла до розчепиреного тіла, нахилилася над ним, витягла з очниці свій чупик…
… чавк …
Її красивий ротик з повними губками скривився в гидливу гримаску.
На льодянику була кров, дівчина витерла цукерку об сорочку чоловіка і впихнула її собі за щоку.
– Мене звати Матильда.
Вона стерла сліди відбитків пальців з пивного келиха, вкинула пістолет собі до наплічника. Забрала вазон з квіткою з темної кімнати і вийшла з ним на вулицю.

Матильда йшла дорогою, вона говорила вголос, неначе сперечалася з кимось. Коли вона проходила на осонні, біля її тіні з’являлася ще одна –тінь високого, міцного, трохи сутулого чоловіка – ледь помітна тінь.
–Ти мав рацію, Леоне, життя завжди таке важке, в дорослому віці, так само як і в дитинстві.
Вона кинула, майже досмоктаний, льодяник в порох на узбіччі дороги. Підняла великий палець вгору, щоб пригальмувати попутку – потрібно було їхати в місто.