Маскування

Скільки разів я плакала за все своє сімнадцятирічне життя? Небагато, якщо чесно. Навіть в дитинстві, за розповідями старших сестер, я була непосидючою, вередливою та впертою дитиною й побачити мої заплакані очі було таким самим дивом, як і НЛО над вулицями жвавого Лондона.

Вперше, якщо звісно не рахувати мене в період маленького гобліна, який тільки народився на світ, я плакала у віці 5 років. Після того, як дізналась, що наш сторожовий пес помер від старості. Я досі пам’ятаю його неохайну скуйовджену чорну шерсть, великі теплі очі та хвіст, що постійно літає в повітрі.

Вдруге це сталось коли мені було вісім, і мати віддавала мене в мою першу агенцію. Я яскраво пам’ятаю як захлинаючись сльозами, я благала її передумати, а вона дивилась на мене із тихою зневагою та сороміцькою люттю. Мати ненавиділа будь-який прояв емоції. Навіть з привидами було легше спілкуватися.

Втретє це сталося після смерті моєї команди. Так, я знаю, що кожен четвертий агент хоч раз в житті втрачав свою команду, але коли ти переживаєш це сам…Коли втрачаєш тих хто був з тобою ласкавий, підтримував, сміявся зі спільних жартів і за спиною керівника давав тому не надто ввічливі прізвиська, ти відчуєш лиш пустку в серці, яку намагаєшся залатати сльозами.

Вчетверте це сталось в мій перший день після звільнення із “Локвуд&КО”. Поки я шукала житло, сварячись ледь не з кожним вперти дорослим, поки обирала дизайн візитки, намагаючись не слухати Черепа і його пропозицію зробити по краях картки візерунок з переплетених кісток, поки замовляла запаси магнію й заліза, часу на страждання не було. Але коли ти залишаєшся сам один в невеликій темній квартирі, хоча мав би сидіти з друзями, пити гарячий час й закочувати очі із жартів Джорджа, тебе починає  хитає як маленький корабель, що не вчасно виплив у відкрите море й був захоплений цунамі.

Самотність, гіркота, образа – все це накривало мене сильною хвилею, і в якийсь момент я просто могла випасти за борт човна. Та мене під цього тоді врятував телефонний дзвінок із проханням допомогти невеликій агенції, що недавно втратила одного працівника, а нового знайти не встигла.

Я вважала, що то була найгірша істерика в моєму житті. Зараз вона поступилась своїм гордовитим першим місцем з іншою.

Вп’яте я сиділа, захлинаючись недоречними та дратівливими сльозами на горищі Портленд-Роу, коли ще на небі яскраво палахкотіли зорі, а Джордж з Локвудом ще досі крутився на кухні. Мені вони дали спокій. Але це лише сьогодні, бо скоро я матиму розказати їм правду.

Я завжди вважала дорослих боягузами та істеричками, що нездатні за себе постояти. І, навіть, зараз опинившись на їх місці, я досі так думаю.

Так я втратила свій Слух. Я була однією з найкращих Слухачок, мій Талант порівнювали зі здібностями самої Маріси Фіттес.  А сьогодні я остаточно його загубила. І ледь не зіпсувала всю місію, але встигла спаплюжити репутації агенції гірше не можна.

Звісно, команда здивувалась, але Кіпс вирішив краще не розпитувати. Хоча його підозріло-співчутливий погляд говорив сам за себе. Джордж же всю дорогу дивився на мене співчутливими поглядом, тому я мала велику спокусу тріснути його рапірою по голові. Мені не потрібні співчуття. Більшим бажанням було розридатися прямо в таксі, але я впивалась нігтями в долоні, часто кліпаючи очима – робила все аби приховати правду.

Локвуд так само як і я, мовчав. Але прибувши на Портленд-Роу налетів на мене вихором запитань.

– Що це було, Люсі? Ти ледь не прохромила Кіпса рапірою, переплутавши його з привидом! Холодна Діва ледь не торкнулась тебе! Невже ти не чула її криків? Поясни мені, що з тобою сьогодні сталось!

Хлопець метав блискавки. Здавалось необережний звук і він вибухне, відірвавши весь Портленд-Роу.

– Я хочу відпочити, Локвуде. Дай пройти, – пробурмотіла я, кидаючи чохол з рапірою на підлогу.

– Тільки спершу ти поясниш, що в біса трапилось на завданні!

Локвуд застрибнув на першу сходинку сходів, заважаючи мені пройти. Джордж лиш переводив свій здивований погляд з мене на Ентоні, ніби дивився тенісний матч.

Локвуд майже ніколи не кричав…Особливо на когось з нашої агенції.

Я видихнула крізь зуби. Зберись, Люсі. Тому я лиш мовчки відштовхнула Локвуда зі сходів. Обережно, майже невагомо, але він все одно похитнувся, як дитяча м’яка іграшка.

Я знала, що робила неправильно. Що ховання втрати Таланту було необдуманим божевіллям, але якась неприємна частинка мене казала мовчати, брехати найріднішим. І я це робила.

Коли я піднялась до своєї кімнати, то ледь стрималась аби не обернутися. Відчувала як дві пари очей уважно дивляться мені в спину, намагаючись зрозуміти, що зі мною коїться. Мені й самій хотілося це знати. Коли я зачиняла двері, то почула приглушений шепіт Джорджа, але не розібрала слова. Надто високо, надто далеко і надто боляче.

І тепер о п’ятій ранку я сиділа на підлозі, дивилася на людський потрісканий череп в себе на столі та намагались стримати чергові сльози.

Я обережно взяла Джерело до рук. Привид вже зник, і я не знала чи повернеться від колись до мене. Бо ж навіщо? Я його більше не чую і ніколи не зможу це зробити. А без можливості мене бісити та підколювати, навряд чи він тут залишиться.

Череп залежав від свого Джерела, як і будь-який інший привид. Іноді він скидався на собаку, якого прив’язали міцним ланцюгом до дерева і не відпускали відчути запах безмежної свободи. Я не могла чути його, бачити, але завжди відчувала, що він поряд. Третій Тип випромінював ауру Потойбічного Світу, нагадуючи всім нам про кінець, якого не уникнути.

В голові яскраво постали картини де я перелякано дивлюсь у простір перед собою, відчуваючи злість і розчарування Черепа, що відштовхували гнів іншого привида в тінь, але не чуючи його самого. Можливо ми й справді потоваришували за ці п’ять років співпраці. Дружба привида і людського дівчиська, що обірвалась мов ненадійний дерев’яний місток після сильної бурі.

Сонце повільно та трохи ліниво вставало з-за обрію, перетворюючи темне небо на ванільну зефірку, за які Кіпс був готовий продати душу. Сонячні теплі промені сяяли яскравіше за захисні ліхтарі, осідали на дахи будинків, стежили за зграєю перелітних птахів у небі та освітлювали верхівки зелених дерев. Таких живих дерев, що готові до нового дня, до вітру який немилосердно тріпатиме їх листя, до дратівливих звуків машин…Вони були готові жити, то чим же я гірше?

На цьому моє ридання закінчилось. Вперта, рішуча, місцями божевільна Люсі Карлайл повернулася. І ніякий Талант(хоч і доволі могутній) не коштує моїх сліз.

І на таких бадьорих словах я залізла під ковдру, сподіваючись заснути.

***

Я прокинулась від того, що хтось старанно тарабанив у мої двері.

– Хто? – насилу гукнула я захриплим голосом.

Мій мозок ще не до кінця прийшов до тями, досі перебуваючи десь далеко за межами Лондона, у солодкій країні між назвою СОН.

– Голлі! – почула я дзвінкий життєрадісний голос нашої секретарки.

Я тихо застогнала. Краще б вже Локвуд прийшов. А в ідеалі Джордж, якому буде чхати на те що в кімнаті, ніби стався вибух кількох пляшок магнію та брудної білизни, і на те що я заснула в робочому одязі.

Більшість часу ми з Голлі доволі непогано ладнали, але також були випадки коли мені доводилось боротися з нестерпним бажанням дослухатись до порад Черепа, які відтепер більше ніколи не будуть почуті.

Я різко хитнула головою. Не час про це думати. Не зараз.

– Я заходжу! – гукнула Голлі, і вже за мить стояла на порозі мого королівства безладу.

Її обличчям пробігло щось схоже на судому, і я була певна, що дівчина ледве стримається аби не бовкнути щось дошкульне про мою охайність. Голлі стисла тонкі вуста в ще тоншу лінію, і поправила охайний хвіст за своїми плечима. Зелена сорочка, довга фіолетова спідниця та босоніжки. Зазвичай, Манро так яскраво не одягається.

Я нахмурила брови. Зараз в мене є більші проблеми, ніж розглядання гардероба цієї занози.

– Хотіла спитати коли ти збираєшся прокидатися? Локвуд хоче зібрати якусь термінову нараду і попросив тебе підняти.

– Якщо йому так треба, то хай сам би й приходив, – огризнулась я, поволі встаючи з ліжка.

Голлі стрепенула плечима. До мого погано настрою зранку всі звикли так само як і до заразної енергії Локвуда перед черговим смертоносним завданням.

Боковим зором я помітила здивований погляд Манро і намагалась впевнено відповісти, що час цій панночці забиратися геть з моєї кімнати. А це було нелегко, бо моє волосся скидалось на гніздо ворони, на мені був пом’ятий одяг з характерним запахом поту та й ранішня істерика навряд чи додавала мені краси.

– Господи, Люсі, що трапилось з твоїми очима? – вигукнула Голлі.

– Чорт, – вирвалось в мене, – Невже все так жахливо?

– Сама поглянь, – Манро несміливо кивнула головою в бік дзеркала, занадто  уважно розглядаючи свої долоні.

Я зітхнула. Будь-яка річ,  що віддзеркалює ніколи не викликало в мене приємних емоцій.

Дзеркало показало мені не найкращу у світі картину:  червоні від сліз очі, напухлі повіки, ніби в якогось алкаша під забором, яскраві-фіолетові синці під очима і подряпина на половину лівої щоки, яка вже встигла покритися кірочкою кров’ю.

– В тебе такі очі набряклі та червоні…- пробурмотіла Голлі, ніби я сама цього не бачила, – Ти що плакала? – в голосі дівчини вчулось щире здивування.

О, чудово! То мені що заборонено виявляти якісь емоції, крім невдоволення та рішучості на завданнях?

– Послухай, Голлі, це абсолютно не важливо. Все в нормі.

Я намагалась бути спокійною, але мій голос на частку секунди зрадницьке затремтів. Та що там голос, здавалось всі нутрощі всередині мене зробили сальто і невдало приземлилися об бетонну підлогу.

Манро така відповідь не задовольнила.

– Я знаю, що ми не найкращі подруги, але ти можеш довіряти мені так само, як Локвуду чи Джорджу. У нас є певні…- Голлі на секунду замовкла, підбираючи більш ввічливе слово, яке б змогло описати наші натягнуті, мов струни арфи, відносини – …певні негаразди та це не означає, що я бажаю тобі зла. Іноді ти звісно перегинаєш палку, але ти моя подруга і якщо потрібна допомога, то я зроблю це.

Голлі слабко усміхнулась, намагаючись побудувати між нами міцніший міст довіри.

– Проблема в тому, що ні Локвуд, ні Джордж нічого не знають. І я б не хотіла аби дізнались. Поки що. – вимушено додала я, побачивши округлі від здивування очі Манро. – І без твоїх зайвих розпитувань, інакше виставлю за двері. Зрозуміло?

Голлі змучено зітхнула, але кивнула. Вона могла занадто перебільшувати, або пхати свого носа не у свої справи, але також володіла елегантною впертістю, що не раз доводила мене до сказу і вмінням швидко аналізувати ситуацію. Все-таки ліниві тюхтії працювали у нічній варті, а агенти це про оперативність та навички.

– Ну якщо ти спустишся вниз в такому вигляді, то і сліпий зрозуміє, що щось трапилось, – передбачила Голлі, – Я скоро повернусь, а ти поки що переодягнись.

І зникла так само раптово, як і з’явилась.

Я здивовано підвела брови, але не заперечувала. Не вб’є ж вона мене.

***

Я помилялась. Голлі Манро офіційно вирішила звести мене в могилу.

– Нізащо.

Я схрестила руки на грудях, із невдоволенням та ноткою образи, дивлячись на охайну блакитну косметичку в руках Голлі.

Манро закотила очі, ніби очікувала такої відповіді. Дівчина поставила косметичну на комод, де вже спочивали склянка води з льодом та кілька рушників. Навіщо вони тут було,  для мене загадкою.

– Чому?

– Бо це так по-дівочому, – пробурмотіла я, дивлячись в бік своєї шафи. Тільки аби не в обличчя Голлі.

Манро вкотре закотила очі.

– Люсі, я просто пропоную тобі свою щиру допомогу. Не хочеш – гаразд, змушувати тебе не буду, з твоєю впертістю мене інфаркт хватить, але якщо ти хочеш зберегти свій маленький секрет у таємниці, то бажано прийняти цей добрий жест дівочої підтримки.

Я важко зітхнула. Це все робиться: мої недомовки, переживання, постійна напруга та страх, лиш для того аби не хвилювати друзів зайвий раз та ще трохи побути в теплому колі спілкування. Хоча кому я брешу? Я просто боюсь покинути Портленд-Роу, бо ж навіщо агенції не дієздатний працівник? Навіть якщо цей працівник їх щирий друг, було б логічно просто відправити мене на пенсію.

– Гаразд, вмовила, – приречено зітхнула я

– Ну що ж доведеться Локвудовій терміновій нараді почекати хвилинок з двадцять.

Манро схилила голову набік,  весело мружачи очі.

Я зловтішно усміхнулась. Так йому і треба.

***

Голлі наказовим тоном попросила мене лягти на ліжко спиною, аби зняти набряклість очей з допомогою вологих серветок,  покладених на очі. Не найприємніше, але й не найгірше відчуття у світі. Це ж не ектоплазмою в очі.

– Знаєш, тобі безмежно пощастило, – сказала я, дивуючись з власної щирості.

Я не бачила обличчя Голлі, але була впевнена що воно виражало тільки здивування.

– Можливо в тебе гарячка? – стурбовано спитала вона, обережно кладучи свою долоню мені на чоло. В тю ж секунду я її скинула.

І хто мене за язик тіпнув? Не можна було просто промовчати?

– Я маю на увазі, що ти так багато вмієш, – несміливо почала я, шкодуючи що взагалі завела цю тему, – І якби не існувало Проблеми, або ж ,наприклад, ти втратила Талант, в тебе було стільки варіантів роботи. І секретар, і візажист, і особистий помічник, а в інших….Кіпс знову повернувся до роботи агента, бо не знав іншого виходу для себе. А для Джорджа розгадувати таємниці цього апокаліпсису – призначення та життєва мета.

Про себе я на всяк випадок промовчала, а з Локвудом і так все зрозуміло.

Але чи не забагато я розповіла? Раптом навіть цих філософських думок, вистачить для того, аби Голлі склала все в один великий пазл та розкрила мою брехню?

Паніка пронизала мій розум гострими голками, а в роті пересохло. Гірше я почувалась тільки тоді коли мала справу з Полтергейстом. Але тоді ти просто змагаєшся за власне життя і долю своєї команди. Але тепер коли на кону стоїть довіра друзів, яку ти вже зрадила, навіть доторк привида видається дрібницею.

Голлі сумно зітхнула:

– Проблема зламала багато життів та розірвала багато агенцій, нам з тобою як про це не знати.

Я полегшено видихнула. Зазвичай, Голлі зациклюється на емоціях людей, мов турботлива квочка для якої в першу чергу важливий захист своїх курчат.  Це не Локвуд, що причепиться до найменшого слова, в намаганні розгадати всі твої недомовки(хоча цим грішили ми обидва).

– І можливо, якби не Проблема ми не стали такими якими є зараз. А Локвуд взагалі міг не народитися – це ж його батьків звела Проблема і прагнення її зрозуміти.

Я спробувала кивнути, але через те що,  я досі лежала на подушці, це мало мати кумедний вигляд.

– А якщо мислити в такому глобальному масштабі, то мені здається ти могла б працювати з дітьми, – продовжила Голлі серйозним тоном.

Від здивування я аж підняла край вологої серветки зі свого ока, недовірливо розглядаючи рівну поставу Манро.

– В тебе що гарячка? – повторила я її питання, знущально підводячи брови догори. – І чого б їх вчила? Як стрибати з другого поверху будинку у вогні ? Чи як хамити набридливим привидам? О, знаю! Як загубити свою єдину рапіру просто посеред сутички з привидом Другого Типу й ненароком ледь не замкнутися в коморі?

– Ну…- протягнула Голлі, весело стукаючи пальцями по бильцях мого ліжка, – перше , я думаю, ми маємо залишити Локвуду, а ось про рапіру чи якусь бойову підготовку, ти влучно підмітила.

Я приречено повернула серветку на очі, а потім поцікавилась:

– Але чому ти вирішила, що я добре поладнаю з дітьми? Я була ледь не наймолодшою дитиною в родині. Це мені мали приділяти всю увагу.

І мені її то приділяли. Коли зрозуміли, що з такої здібної дитини можна добряче заробити.

– Ти тільки не ображайся й не бісись…

– Я не настільки мегара, якою ти мене уявляєш, – злегка скривджено відповіла я.

– Спостерігаючи, як ти спілкуєшся з Локвудом, – важко зітхнула Голлі після коротко мовчання.

Я спробувала вдати щире обурення, сподіваючись що серветка закриває не тільки мої очі, а й почервонілі щоки.

– Локвуд не дитина, – все-таки видушила з себе я, не придумавши нічого кращого.

Голлі пирхнула:

– Це звісно так, але він такий непередбачуваний. Його настрій, плани, ідеї так різко змінюються, що неможливо встигнути за всім цим. І це я ще мовчу про його імпульсивність! Іноді просто хочеться вирвати її з нього й кинути кудись в глибоке болото, звідки вона ніколи не вилізе. І єдина людина до думки, якої він завжди прислухається, хоч і виглядає при цьому як злий баран, це ти Люсі. Хоча тебе саму може добряче занести під час сварки, але з більшістю людей ти добре ладнаєш. Як і з привидами, до речі.

Я покивала головою, хоча подумки була з цим абсолютно не згодна. Це вона ще не чула нашої вранішньої сварки, бо ж взяла відпустку на три дні.

І цей незакінчений скандал, що заморозився не встигнувши вибухнути, точно матиме наслідки. Я на дев’яносто відсотків упевнена, що наступні кілька днів ми з Локвудом розмовлятимемо лише на завдання і то з підкресленою ввічливістю звертаючись один до одного то “містере Локвуд”, то “панна Карлайл”.

Голлі перервала мої похмурі прогнози майбутнього, обережно знімаючи вологі рушники з очей.

– Що далі? – втомлено поцікавилась я, підіймаючись на ліжку.

– Макіяяяж, – тонесенько проспівала Голлі, задоволено посміхаючись. Якби це був якийсь фільм, то Манро точно була б головним злодієм, що постійно істерично сміється та зловісно потирає руки.

Поки Голлі обережно наносила мені консилер під очі(і звідкіля у неї взявся відтінок ідеальний для моєї шкіри?), я раптово подумала, а яким було б наше життя і майбутнє без Проблеми.

– Якщо я була б вихователькою, то ким би тоді працював….- я на хвильку закусила губу, обдумуючи кого ж краще, …- Джордж?

Голлі відхилилась від мене, уважно шукаючи щось на ліжку. Я й сама швидко оглянула своє королівство безладу, а потім урочисто вручила Манро спонжик, який закотився аж під подушку.

– Навіть не знаю…- задумливо протягнула Голлі, хитро блимаючи очима, – власником пекарні, що з’їдав би половину свого товару ще до відкриття магазину?

Я пирснула від сміху. Манро також не стрималась й тихо хихикнула

– Тепер я хочу почути твої ідеї. – заявила Голлі, плавними рухами вбиваючи консилер мені у шкіру, – Наприклад, Квілл?

– Поліцаєм, що штрафував би Джорджа за надто смачні круасани? – я скривила обличчя, вигнула брови та невдоволено зморщила ніс, але все одно не змогла скопіювати завжди серйозного Квіла. Хоча саме за його «дорослу» серйозність та бажання слідкувати правилам, ми його і цінували.

Голлі лагідно усміхнулась.

– Розповім тобі по секрету: після звільнення з “Фіттс” він й справді подавав заявки до поліції. І його навіть хотіли прийняти, але потім з’явився Локвуд, наша агенція та й вся ця загадка навколо Маріси, цікавила його набагато більше ніж розбирати скажених пенсіонерів, що влаштовують бійку з-за якоїсь нещасної лавки в парку.

Я задумливо кивнула. Лишилась лиш одна персона. До чортиків вперта, розумна, геніальна, харизматична, усміхнена, співчутлива та завжди готовий допомогти.

Голлі відійшла на кілька кроків, оцінюючи свою роботу.

– Ще треба додати пудри, вона краще зафіксує консилер та й обличчя можливо не так блищатиме. В тебе який тип шкіри?

Я підвела брови, здивовано глянувши на неї. Знайшла що питати.

– Якось вісімнадцять років прожила без цього, і далі проживу без проблем.

Голлі сумно зітнула. Мені здалось чи в її очах промайнуло засудженням та нерозуміння, бо яке ж важке людське життя без знання свого типу шкіри. Голлі завжди така. Спершу видається милою, але якщо щось виходь за рамки її звичаїв, її розуміння світу – то це одразу щось неправильне. І звісно, такого недопустимого в мені було з надлишком.

Я різко підвелась, краєм ока встигнувши глянути в дзеркало. Але Голлі так просто вирішила не здаватися й безцеремонно дмухнула пудру мені просто в обличчя. Я інстинктивно закрила очі, відчуваючи як дрібні крупинки майже не вагомо осідають на мою шкіру.

Коли я наважилась їх розплющити, то першим що побачила, було задоволене обличчя Манро. Я послала її красномовний злісний погляд й відійшла до стіни, чекаючи поки та збере всі свої речі.

Правильний голосочок всередині мене гучно нашіптував, що треба хоч би подякувати, але я була занадто роздратована на Голлі, на себе, на свої сльози, тому слухати його просто не хотілось.

Голлі нерозуміюче поглянула на мене і я прямо таки відчула, хвилі образи що линули від неї. Але Манро, мабуть, вирішила не псувати собі день ще одним скандалом зі мною, тому швидко поскладала косметику назад до сумки, обережно підхопила рушники й вже була біля дверей, як раптом зупинилась.

– Що? – нетерпляче спитала я.

– Локвуд. – відповіла Голлі.

– Локвуд? – перепитала я, – До чого тут він?

– Ким би він працював, якби не було Проблеми?

Я досі не розуміла чому вона раптом  повернулась до минулої теми, але все-таки відповіла:

– Щось карколомне й небезпечне?

– Щось типу пожежника….? – Голлі обернулась до мене, відкриваючи погляд від новеньких дерев’яних дверей, що й досі частково зберегли запах лісу.

– Та він сам, як пожежа, – фиркнула я, відхиляючись від стіни та маючи рішучий намір якнайшвидше виставити Манро за двері. Я мала зробити це одразу, а не тягнути час з дружніми посиденьками.

Голлі розпливлась у змовницькій, навіть злорадній, усмішці:

– Обов’язково йому передам, – проспівала вона, замість прощання.

Я секунду дивилась на неї з повним нерозумінням, а потім крикнула там, що здавалось весь Лондон це почує:

– Голлі Манро, тільки спробуй і я тобі такий гармидер на кухні влаштовую, що тиждень прибирати будеш!

Вона у відповідь лише засміялась, спостерігаючи як від сорому та хвилювання моє обличчя вкривається червоними плямами.

– Все-таки обоє рябоє, – на диво ніжно пробурмотіла Голлі, міцніше перехоплюючи косметичку в руках.

– Тобто?

Я відчула, що внутрішня образа поступово вгамовується в нас обох, а розмова, що раніше загрожувала стати ще одним гучним скандалом, перетворюється на саркастичну перепалку з ноткою дружніх підколів.

– Ну…- Манро спеціально тягнула час, аби змусити мене благати про відповідь.

Ага, зараз. Хоч цікавість й справді невблаганно захоплювала мій мозок, а сотні набридливих думок так й хотіли стати питаннями, вимовленими вголос, але я прикусила язик, знову спираючись на стіну. Терпіння та чекання.

Манро сумно цокнула язиком, але все-таки відповіла:

– Декілька днів тому, після якогось завдання, Локвуд ненароком бовкнув одну річ про тебе в моїй присутності.

Не знаю що за емоції відобразились на моєму видовженому від здивування  обличчі, але Голлі одразу застережливо замахала руками й поспішно додала:

– Не хвилюйся, він не сказав нічого поганого чи образливого. Навіть, навпаки. Але попросив тобі цього в ніякому разі не розповідати.

– І ти ось так просто погодилась? – поцікавилась я, хоча внутрішня вперта Люсі Карлайл вже збиралася бігти й вибити зізнання з того чортового, з сотнею недомовок за спиною, Локвуда.

Голлі ображено пирхнула:

– Я з серйозністю ставлюсь до людських прохань і свого слова завжди дотримую, – на слові “завжди” вона підкреслено наголосила, – А ще в цьому місяці я отримала зарплатню вдвічі більшу ніж зазвичай. – Тут вона осяяла мене своєю ввічливою усмішкою благородної панянки, слова якої були чистіші від кришталю, а вуста ніколи не лаялись.

– Ах ти ж…- з пересердя видихнула я, сердито блимаючи очима.

– І тобі нічого не розповім, навіть не проси. – випередила мене Голлі, застережливо махаючи тонким пальцем у повітрі.

Я скривилась.

– І так завжди…

– Якщо захоче він сам тобі зізнається. – турботливо промовила Голлі, знову прямуючи до виходу.

В який момент нашої суперечливої, важкої роботи, мені стало так легко обговорювати з Голлі мої почуття до Локвуда? Почуття та емоції з якими я вже твердо визначилась, але про які так боялась сказати…Якби ж я зробила це кілька місяців тому, та зараз це не мало жодного сенсу. Скоро мені доведеться зізнатися у втраті Слуху і всі дружні чи будь-які інші відносини, розсиплються, як привид в якого влучила каністра з магнієм.

– Голлі! – окликнула я дівчину, на що та допитливо обернулась, – Дякую, – твердо, а головне, щиро вимовила я.

Голлі здивовано зупинилась, а потім лиш щиро усміхнулась у відповідь, але від легкої шпильки не стрималась:

– За макіяж, за приховування твоєї маленької таємниці чи за необачний комплімент Локвуду?

– За все.

Якби я молодша дізналась, що дякуватиму Голлі за щось, то добровільно пішла б обійматися з привидом Третього типу без жодного захисту, але в цей момент це здавалось таким природним, таким звичним, таким рідним…

– Пообіцяй, якщо з тобою щось станеться, ти одразу мені розповіси. Вакансія мовчуна в агенції вже зайнята, – попрохала Голлі, підозріло мружачи очі.

Напевне однією з важливих характеристик, на яку Локвуд спирається під час вибору працівників, це нестримна цікавість до всього навколо. Джордж хоче дослідити Проблему від самого початку і можливого кінця. Я кілька років тому постійно нервово зиркала на заборонену кімнату, а під час завдань прагну знати про минуле привидів якнайбільше. Звісно, це допомагає розслідуванню, але також це щось більше. Пошана до них, до минулого, що колись забудеться, бажання досліджувати цей світ всіма можливими шляхами. А Голлі має непереборне бажання лізти в життя інших людей та командувати їхніми вчинками, хоча іноді краще цього не робити.

Я заклякла. Ось вона мить зізнання. Час розкриття карт. Момент коли ти можеш не тримати все в собі й поділитися, хоч би з кимось душевним тягарем, що грозиться розтерти тебе в дрібну калюжку.

– Люсі? – моє мовчання її насторожило.

Розповідати чи збрехати? Зізнатися чи промовчати?

Але вибір мені робити не довелось, бо хтось з усієї сили затарабанив у вхідні двері будинку, а потім, мабуть, подумавши, що тут живуть глухі тетері, ще й задзвонив у дзвінок на дверях.

Ми з Голлі здивовано перезирнулися й обережно вийшли на сходовий майданчик, якраз вчасно, аби почути тиху лайку Локвуда, що точно не чекав гостей о дев’ятій ранку.

– Це може бути терміновий клієнт, – збуджено прошепотіла Голлі, поправляючи свою зачіску.

Я згадала справу минулої ночі й знервовано закусила губу.  Так, це міг бути клієнт. Але не терміновий, а розлючений, той який буде кричати й сипати погрозами. Або ж…Я сподівалась, що мої підозри лиш наслідок постійного хвилювання та стресу, і насправді зараз на порозі нашої агенції стоїть хто завгодно, крім…

– О, міс Гамміген, приємно і дуже неочікувано, бачити Вас на порозі моєї агенції, – почула я привітний, без жодного натяку на невдоволення, голос Локвуда.

Нам кінець, подумалось мені, перед тим як Голлі засипала мене сотнею запитань.

– Люсі! – тихо зашипіла вона, скидаючись на розлючену кішку, – Що новоспечена голова ДЕПРІК забула у нас?

– А чому до нас зазвичай забігають голови ДЕПРІК? Звісно ж на чай з твоїм фірмовим пирогом, – огризнулась я, стискаючи бильця сходів до побіління кісточок пальців.

Голлі поставила косметичку на підлогу й почала масажувати скроні.

– Але…Що ви вже накоїли? – спитала вона, спостерігаючи за мною одним оком.

Я прислухалась до розмови внизу, перед тим як відповісти. Ось Локвуд запрошує міс Гамміген до вітальні, а сам обіцяє скоро повернутися. Я так багато разів бачила, як він робить це з іншими клієнтами, що могла ідеально відтворити цю картину в голові: ось Локвуд, як завжди, ввічливий, засліплює відвідувача усмішкою, безтурботно спирається рукою на диван, запевняє що його агенція найкраща у боротьбі з привидами та видається всім самовпевненим егоїстом. Мало хто встигає помітити злегка опущені кутики вуст – його найбільша ознака хвилювання, примружені очі, що сканують відвідувача мов лікарський рентген(після того, як декілька разів нас наймав сам же вбився чи крадій – ми шукаємо досьє на кожного) та ритмічне постукування пальців об будь-яку тверду поверхню – вияв зацікавленості до бесіди.

– Нічого особливого…- пробурмотіла я, але й сама почула наскільки помітною була брехня в моєму голосі.

– Люсі! – пошепки прикрикнула Голлі, обурливо та вичікувально зиркаючи на мене.

Я зітхнула й спробувала скороти передісторію до максимального мінімуму:

– Вчора вночі ми мали завдання на Вікторія-Роуд….

– Де? – Голлі недовірливо витріщилась на мене, – Але ж це найбагатша вулиця всього Лондона. Але…Як…Я не пам’ятаю, аби хтось звідти нам дзвонив.

Такої розгубленої Манро я вже давно не бачила і не змогла стриматися від легкої, зловтішної усмішки.

– Це було термінове завдання, – пояснила я, – Багатії не люблять, хоч в чомусь бути схожими на звичайних людей. Навіть якщо це стосується навали привидів.

–  І мене не було з вами, – приречено пробурмотіла Голлі, ніби це була найбільша катастрофа у світі

Я байдуже знизила плечима:

– Нічого особливого там немає.

Гаразд, я трохи збрехала. Вишукані захисні ліхтарі, обвиті металевим плющем, рівна бруківка без жодної вибоїстої ями, десяток тонких та глибоких водних каналів, по яких розсипалось латаття, огорожі, які ніби спеціально робили не такими високими, аби власники будинків могли похизуватися своїми пишними маєтками й прискіпливо обговорювати, що діється у сусідів навпроти, статуї летючих левів, в пащі яких звиваються бідні привиди та ще багато дивовиж. Але вся ця урочистість та пишність посеред вулиці без жодного звуку, де мертва обережна тиша пробуджує в тобі найгірші думки і де завжди відбуваються найкривавіші родинні вбивства та помсти, видавалась надто недоречною та неприродною.

– Що ж до завдання. Можливо ми абсолютно ненароком, – я спробувала вдати невинне обличчя, – точніше я, розбила тисячолітню вазу династії Мін.

– ЩО? – крикнула Голлі.

Її карі очі здавалось зараз вилізуть з орбіт і поскачуть вниз сходами, а потім на Вікторія-роуд аби самим перевірити інформацію. Я зашипіла на неї, прикладаючи палець до вуст. Хтось підіймався гучними кроками нагору.

– І залишай вас тепер самих, – пробурмотіла Голлі, більше до себе, ніж до мене.

Раптом біля нас виринула світла голова Джорджа, що здавалось зараз задихнеться.

– Локвуд просив передати, якщо ви не будете за хвилину у вітальні, то наступна зарплатня буде в п’ять разів менше, ніж зазвичай.

Голлі скептично звела брови, але все одно тихими, витонченими кроками поспішила донизу. Я ж обурено топнула ногою, за що ж одразу й отримала уявного ляпаса від самої себе. Це агенція має гніватися на мене, бо це моя провина. Ваза лежить на моїй відповідальності, але наслідки розбрати будуть тепер всі.

– Локвуд дуже злий? – тихо поцікавилась я у Джорджа.

Хлопець поглянув на мене так, ніби я була безцінною картиною в музеї і єдине чого потребувала це: великодушного захоплення, обережної турботи та постійного нагляду. А гніватися на мене було святотатством й мало каратися смертельною карою. Причину цього погляду я зрозуміти не могла, але кожного разу коли помічала, хотіла добряче тріснути Джорджа між очей.

– Мені здається він більше винить себе, – сказав Джордж, дістаючи з-за вуха олівець й знервовано починаючи крутити його в руках.

Я з розумінням кивнула. Ще одна причина чому я тягнула зі звільненням, це то Локвуд може сприйняти це як свою провину, свій тягар, хоча це лише моя проблема.

Я швидко збігла сходами до низу. До вітальні. До нових проблем.

Саме в цю мить, коли я стояла перед ледь прочиненими дверима вітальні, я відчула як мені бракує Черепа. Він би вже встиг запропонувати мінімум п’ять ідей, як тихо й швидко позбутися міс Гамміген, а заодно і нашого минулого замовника. Але час мені звикати, до того що більше ніхто не докучатиме мені своїми жартиками про смерть та вбивство.