Маска Сонця

Ті книги та записи містили дуже багато різноманітних рецептів приворотів та кілька заклинань щоб викликатиь сукубів чи дрібних демонів, але зрештою були записи і про інших істот і нам цього вистачало.

Я покидав друзям фото сторінок із книг. Не змовляючись, всі почали першого обговорювати вовкулаку.

-Щось він не схожий на вовкулаку із фільмів.-Почув я засмучений голос Васі через навушник.-Та тут йому загрожує простий вовк. А ще десятки сторінок із описом як треба перестрибувати ножі щоб на вовкулаку перекинутись і як назад. А толку? Дичина якась.-Бурмотів він невдоволено.

Я прикрив вухо долонею, бо через сильний вітер погано чув що вони говорять. Сидів я на великому камені на ближчій горі неподалік від вігваму. Біля дому панни Маргаритки був поганий зв’язок, тому доводилось шукати його мало не по всій горі.

-Радій що наші вовкулаки миролюбні.-Сказала йому Василина.-А то у нас би були серйозні проблеми.

-Нащо люди перетворювались на вовків, це ж тупо.-Заскиглив Вася.

-Тут сказано,-перебив їх Всевлад,-що відьма могла проклясти людину і та ставала вовкулакою. Можливо, тому твоя бабуся із цим пов’язана і тепер вона замітає сліди.

-Тут не сказано що вовкулака вбивав людей, лише лякав їх.-Знову взявся за своє Вася.

-Але та отара овець твоєї сім’ї, яку знайшли родертою.-Нагадала Василина.-Це міг бути він.

-Ні,-заперечив я,-це песиголовці.

-А це вже більш страшно.-Сказав Вася.-Ви бачили ті картинки?

-Звідки знаєш що вони?-Недовірливо запитав Всевлад.

-Я в цьому впевнений. А ще вони гнались за мною. Потім бабуся їх спалила своїми чарами.

-Гнались за тобою?-Скрикнула Василина.

-Ого, круто.-Вигукнув Вася.

-Геть не круто.-Дорікнула йому дівчина.- Якраз песиголовці самі кровожерливі. Лука міг загинути. Сподіваюсь твоя бабуся спалила їх всіх.

-Теж на це сподіваюсь.-Сказав я пригадавши, як тоді ледь із життям не попрощався.

-Гаразд, песиголовців можна тоді відкинути.-Мовив Всевлад.-Як щодо чортів?

-Тролі і аферисти.-Пирхнув Вася.

-А мавки?-Запитала Василина.

В грудях щось неприємно кольнуло. Відповів Всевлад:

-Вони схожі на вродливих дівчат. Та потвора яку ми бачили-ні.

-А упирі?-Запитав Вася.

-Може бути.-Сказав я.-Якщо він виглядає як мрець із облізлою шкірою.

-По ієрархії він вищий за відьму, може твоя бабуся йому типу…ну…-намагалась підібрати слова Василина.

-Служить.-Сказав я замість неї.

-Але хіба вони не виглядають як із «Сутінків»?-Запитав Вася.-Бо тут сказано, що виглядають вони як звичайні люди хоча насправді мерці які п’ють кров. Як вампіри.

-Половина з цих істот якщо не виглядають як люди, то мають вигляд звіра або духа. Це геть не те що ми бачили.-Гнівався Всевлад.

-Може це був зомбі?-Припустив Вася, але коли ми замовчали а Всевлад важко видихнув, Вася поспішно додав:-Ну добре-добре, можливо не зомбі.-Пирхнув він.

-Це безнадійно.-Видихнула Василина.-Потрібно спочатку скласти портрет того чудиська. Так мій батько робить.

-Твій батько малює портрети?-Запитав Вася.

Василина проігнорувала це питання і сказала:

-Я пробралась у кабінет батька і пошукала справи про смерті людей в лісі чи їхні зникнення. Думаю всі погодяться, що потрібно відштовхуватись саме від справи семилітньої давності про маленьку Лесю Хомко. Також це перше тіло, яке знайшли без очей. До того ж це сталося в ніч на Івана Купала.

На телефон прийшло повідомлення. Це Василина кинула фото тих папок. На одному із них була розмита фотографія дівчинки. Її риси обличчя видались мені дуже знайомими.

Це була Ява.

Тільки без вінка і зеленого волосся. Два довгі каштанові косички спадали на плечі а карі очі випромінювали щиру радість.

Ще жива та усміхнена вона стояла тримаючи в руках білого кота.

-Вже через рік в лісі заблукала інша жертва. Жінка із нашого села.

Дівчина знову кинула фотографії в чат.

-Її тіло теж знайшли в схожому стані і теж без очей.

-Ворони виїдають очі.-Сказав Всевлад.-Не думаю, що це почерк того монстра.

-Очі були випалені.-Сказала Василина.

-Що?-Вигукнули ми всі хором.

-Про цю деталь мало хто знав. Батько вважав, що спочатку треба з цим розібратись, щоб не лякати людей.

-І як, розібрався?-Запитав Всевлад нетерпляче.

-Бачите це фото? Там вирвата сторінка. Мало не в кожній папці бракує сторінок.-Сказала Василина і побачивши, що Вася відкриває рот, випередила його питання.-Тато зшиває сторінки щоб вони не губились. Далі три роки підряд були лише четверо зниклих туристів. Їхні тіла так і не знайшли. Знайшли лише їхні палатки, які вони покинули, що теж дуже дивно.

-Але тоді була зима.-Сказав Всевлад вчитуючись у документи.-Вони могли і просто заблукати і замерзнути.

-На їхньому місці я б далеко від палаток не відходив.-Сказав Вася.

-Далі було тихо до цьогорічного Різдва. Троє браконьєрів хотіли вполювати сплячого ведмедя. Всіх знайдено мертвими.

-Заключення-ведмідь був не такий вже і сплячий.-Сказав Вася.

-На початку березня знову жінка. Її знайшли по кривавому сліду який тягнув у ліс. Без очей. Після цього-священник.-Василина замовкла.

-Ти казала, що він посварився із моєю бабусею.-Згадав я.- Через що?

-Він почав у всьому винити її. Казав, що та живиться їхніми душами, бо очі це дзеркало душі а в жертв їх не було.-Пояснила дівчина.-Священник був дуже забобонний і вірив у всяку паранормальщину. Він ніколи не ладнав із твоєю бабусею. Казав, що все це справа рук відьми.

-Звучить як теорія, якщо враховувати що і в цих очі випалені.-Сказав Вася.-Вони ж випалені?

-Бракує сторінок…-Мовила дівчина.-Після священника було ще три жертви. Знайшли лише одну ногу. А після приїзду Лукаша…

-Микола та його батько.-Сказала Всевлад.-Але їхні тіла «не знайшли».

– Загалом вісімнадцять жертв за сім років.-Підрахував Вася і присвиснув.-І ми жили всі ці роки в такому спокої, ніби нічого і не відбувається. Ніби це норма.

-Жертв нічого не пов’язує.-Сказала Василина.- Я не можу зрозуміти хто потрапляє в ризик.

-Усі.-Відповів Всевлад.-Усі кого дістане.

-Є ще дещо…-Почав я.-Воно співає.

Із екрана телефона на мене дивились три маленькі обличчя.

-Може, сирена.-Припустила Василина.

-В Карпатах? Тут і близько нема моря.

-Клас, ніякий опис не сходиться.-Почав нервувати Вася.-І що нам робити?

-Будемо використовувати все підряд.-Сказав Всевлад.-У мене є план.

 

 

Щоб захистити себе від лісових духів  треба було носити довгі плащі, які мали змочуватись у маковому відварі і сушитись при світлі місяця. Щодо важливого захисту, то у книгах писало, що в першу чергу треба було вберегти серце та мозок. Якщо вони не вразливі, то і душа не постраждає. Я «позичив» від мольфарки чотири круглих срібних амулетів і для надійності ще нанизав на них зубчики часнику та натер їх звіробоєм. Це для захисту серця.

Щодо голови то каптур із плаща підходив, але потрібні були ще маски, які мали би основу дуба.

Всі ми почали готуватись.

Я навчився варити зілля. Не виникло жодних проблем, бо я мав усе магічне під рукою та і панна Маргаритка часто була зайняти тим що до неї ходили на ворожіння. Люди бачили простий вігвам, а не чарівну його сторону.

Трави, казанки, якісь ламані буботіння-це все чим я займався всі ці дні. Мені навіть сподобалось. Все було так легко і просто як випічка, потрібно було просто дотримуватись рецепту.

Єдина проблема яка виникла-це як його використати. Тому ми вирішили налити зілля в круглі лампочки і щільно їх загерметизувати. Можна було і в звичайні скляні пляшки, але з нашими силами не факт, що вони б розбились при киданні у потвору.

Ще одні труднощі виникли із маскою. Кори дуба на все обличчя я не знайшов, бо кругом росли одні сосни, але Василина пообіцяла, що зробить мені маску.

 

Все йшло добре, поки через кілька днів мене не забрала бабуся. Виглядала вона трохи роздратованою, але нічого не розповідала. На цей раз ми йшли пішки а не на мітлі, бо був день і хтось міг помітити. Бабуся спускалася з гори а я біг за нею не встигаючи.

Бачив який у неї брудний одяг а десь навіть роздертий.

Вона йшла спираючись на мітлу і не зупиняючись ні на крок, поки я позаду неї ледь не задихався поки біг.

Дорога зайняла кілька годин і вже близько до вечора ми були вдома. Ступні сильно пекли а кросівки довелось клеїти, бо ті розлізлись.

 

Вечері прийшла Василина, яка принесла маску.

-Ось.-Сказала дівчинка простягнувши її мені трохи сором’язливо.

Я ахнув від здивування.

-Що? Не подобається?-Спантеличено запитала дівчина.-Я трохи перестаралась… Але це не просто має бути маска, а символ. Ну і я подумала що він тобі підходить ідеально. Вибач. Давай я зроблю нову.-Швидко говорила вона і вже хотіла забрати назад та я зупинив її.

-Ні, вона чудова.-Сказав я роздивляючись маску.

Основа її була із кори дуба і мала акуратно вирізані отвори для очей. Але Василина її дещо прикрасила. Навіть дуже. Вона була жовтого, майже золотого, кольору і на верхній частині стирчали промені, які були зроблені із пап’є маше. Маска нагадувала сонце.

Я приміряв її і вона підійшла ідеально.

-Дякую.-Сказав я.

Щоки Василини залились багрянцем і вона тихо промовила:

-Прошу.

Коли я заховав маску дівчина мовила:

-Завтра ми йдемо в ліс. Всевлад наполягає щоб ми йшли в ночі. О півночі. В нього є якийсь план.

Я чув як її голос тремтить.

-Боїшся?

-Ні.-захитала головою дівчина.-Хіба що трохи.-Зізналась вона і швидко додала:-але ти хлопцям не кажи, бо почнуть сміятись.

-Не скажу.-Посміхнувся чомусь я. Мабуть, моя посмішка виглядала по-дурному.

-А як ти втечеш від бабусі? Вона ж не відпустить тебе.

-Ще не придумав.-Знизав плечима я.

-Треба буде дуже постаратись щоб її відволікти.

-Це точно. Щось таке, щоб навіть магія не допомогла. А ти собі яку маску зробила?-Запитав я.

-Ну-у, я багато часу потратила на твою, тому лиш сьогодні почну робити собі маску. Я просто не знаю, що вибрати.

Я хотів їй запропонувати одну цікаву ідею, але коли почув кроки позаду себе, то враз замовк.

-Василино, рада тебе бачити.-Сказала бабуся спускаючись сходами і тримаючись однією рукою за перила а іншою за поділ чорної сукні.

Вона щось занадто привітна. Чи точно це та бабуся яку я знаю, чи це знову панна Маргаритка?

-Добридень.-Привіталась Василина.

-Тебе давно не було у панни Маргаритки. Ти єдина з усіх там кмітлива.-Сказала бабуся.

-Точно… з цим усім я геть забула про гурток.-Пригадала дівчинка.-Я прийду наступної середи.

-Правда?-Просяяла бабуся.-Буду дуже рада тебе там бачити.-Сказала вона і приобійняла Василину за плечі.

-Мені взяти карти?-Запитала дівчина.

-Обов’язково.-Кивнула бабуся посміхнувшись.

-Добре,-сказала Василина вже збираючись йти. Її погляд затримався на ляльці-мотанці, що була прибита над дверима. Після чого вона переступила поріг.

-До побачення,-сказала вона помахавши нам рукою.

-Бувай.-Попрощалась бабуся.

Зачинивши двері відьма зустрілась із моїм сердитим поглядом.

-Святий Петро, що з твоїм обличчям?-Запитала бабуся здивувавшись.

-Цей «кружок»,-сказав я максимально викривляючи це слово,-це ж відьомство чистої води.

-З чого ти це взяв?

-Бо ви хотіли зробити якусь школу відьомства в Карпатах. Ви самі це казали.-Нагадав я.- А ще я знаю, що відьма має мати свою наступницю, щоб передати дар перед смертю. Але навіщо ви сюди вплутуєте Василину? Вона ж не відьма.

Бабуся підняла сиву брову.

-Якщо знаєш так багато про відьом то маєш знати, що відьмою можна і стати.

Від цих її слів я ще більш розгнівався. Бабуся підтвердила мої самі гірші побоювання.

-Ви хочете зробити Василину своєю наступницею! Тому ви такі до неї прихильні!

Бабуся ніяк на це не відповіла. Це ще більш мене розгнівало.

-Через вас Василина може постраждати. Не підходьте до неї більше!

-Не вказуй мені.-Відрубала відьма поглянувши на мене крижаним поглядом.-Я знаю, що я роблю. А ти занадто юний і наївний, щоб усвідомити дійсність.

-Кажу останній раз. Не. Чіпайте. Василину.-Карбував я кожне слово у вогні люті.

-А. То. Що?-Перекривила мене бабуся ледь звівши бровами.

-Я вас вб’ю.

 

Ці неочікувані для нас обох слова змусили бабусю несвідомо відступити на пару кроків назад. Її зміїні очі дивились на мене так, ніби не впізнавали. Та і я вже трусився не від злості а від страху. Страху від самого себе. Я не міг повірити що сказав це.

Зрештою, опанувавши себе, відьма задерла підборіддя і мовила:

-Нус, тоді удачі.

 

 

Я мав лягти десь о восьмій, щоб виспатись.

Та не зміг.

Мене тривожили дивні відчуття. Мучили жахливі думки.

Я заплющував очі і одразу прокидався в холодному поту.

Передчуття чогось жахливого не відпускало мене аж до півночі.

Та для сну вже не було часу. Потрібно було збиратись.

Я швидко вдягнувся. Дістав дещо із рюкзака і довго дивився на це, обдумуючи, чи варто йти на таке. Зрештою поклав це у кишеню і накинув на себе плащ та наплічник. Прихопив маску.

Тихо спустився сходами і став посеред кухні.

Можливо, довго стояв. Можливо, лише кілька секунд.

Я дивився на засушені трави, які звисали повсюди зі стелі.

На дерев’яні стіни.

Міцно вжав пальцями те, що було в кишені.

Вагався.

Згадав, що бабуся ховає трупи. Згадав те, як вона маніпулює спогадами інших. Згадав і те, що вона хоче втягнути у це Василину.

Зрештою витягнув із кишені те, що стискав аж до побілілих кісточок.

Чирк.

 

 

Я біг від будинку з усіх ніг.

Біг. Біг. Біг.

Озирнувся.

З вікна на першому поверсі вивалювались чорні клубки диму. Потім я побачив, як бабусин дім вмить загорівся.

 

 

Я вже прибув на місце нашої зустрічі та ніхто ще не прийшов. Я боявся, що вони передумають, але враз відкинув ці побоювання. Вони не відступлять. Як і я.

Я оглянувся освітлюючи місце довкола себе ліхтарем.

Недалеко стояла статуя янгола, який розправив крила і звів руки у молитві. З його очей текли чорні сльози.

Посвітив далі. Під електричний промінь попадали стухлі лампадки. Вінки. Кам’яні хрести. Надгробні плити з іменами і деякі навіть із портретами людей, які тут спочивають.

«Гарна» ідея була зустрітися на кладовищі. Але Всевлад це пояснив тим, що тут є ще одна дорога в ту частину лісу, де ми ще не були. Оскільки ніхто не знав ліс так добре як Всевлад, всі погодились.

На щастя, навіть через відсутність сну я почував себе енергійним.

Або скоріше настороженим.

В грудях засів страх, який шкрібся на волю. Цей страх запускав свої кігті в живіт неприємно здавлючи його. Гриз мої ноги, коли я стояв. Тому поки нікого не було я прогулювався по кладовищу.

Мене воно не лякало. Лякало те, що може статися коли ми зустрінемо ту істоту. В голові засів черв’як, який виїдав мозок сумнівами.

«Нічого не вийде»-шепотів він моїм голосом.

«Ви всі помрете».

Щось зашурхотіло і я миттю спрямував туди промінь ліхтаря. Між надгробками стояв маленький хрест. Боковим зором я встиг помітити що до того, як я на нього посвітив, він рухався. Та тепер, при світлі, він застиг.

Нічого не відбувалось, тому я пішов далі. Та щось знову змусило посвітити мене туди.

Попри всі мої сподівання, що мені примарилось, виявилось що це не так. Хреста не було.

Я почав освітлювати все кладовище в його пошуках. І знайшов. Він повільно наближався до мене перебігаючи від плити до плити.

Я потягнувся за зіллям з кишені.

Хрест наближався. Я почав чітко бачити що він червоний. Що він має тіло. Що він вигукує моє ім’я.

-Лука!

Я сіпнувся. Витягнув руки із кишені і трохи заспокоївся.

Це була Василина.

Вона зняла маску і я побачив її усміхнене обличчя.

-Налякала?

-Трохи. Гарна маска. Ти всіх так духів розлякаєш.

-Дякую.-Вона простягнула її мені, щоб я краще роздивився.

Маска була пофарбована в чорне. Поверх неї наклеєні червоні нитки у кілька рядів, які перехрещувались.

-Лялька-мотанка?-Запитав я.

-Угу.-Побачила в твоєї бабусі та подумала чому би і ні. Це ж теж оберіг.

Я тримав в руках маску і дивився на неї. Страх, який до цього тривожив мене, сильно стиснув моє серце. Відчуття чогось дуже поганого знову звалилось на мене з новою хвилею.

На мить здалось, що з вирізаних отворів для очей починає стікати кров. Маска Василини була вся в крові.

Та мариво зникло так само швидко як і з’явилось.

Не довго думаючи я надавив на маску.

Кора тріснула і розкололась на дві вертикальні частини.

-Що ти робиш?-Скрикнула Василина.

Я кинув рештки маски з усієї сили кудись в кущі.

-Йди геть.-Сказав я Василині.

-Що?-Отетеріла дівчина.

-Кажу, йди звідси. Забирайся!

-Лука…

-Це занадто важлива справа і ти нам лише заважатимеш. Нам не потрібні боягузи.

-Я не боюсь.-Намагалась виправдатись дівчина стримуючи сльози.

Я грубо вхопив її за руку.

-Ти тремтиш.-Сказав я їй і справді відчувши, як тремтять руки дівчини.-Ти боягузка! Через тебе в нас нічого не вийде. Тому йди геть і не заважай.

-Чому ти такий жорстокий?-Запитала Василина вже не стримуючи гіркий плач. Її сльози падали на мертву землю.

-Там теж розплачешся, як мала дитина?

Василина ридала, але нікуди не йшла.

-ЙДИ ЗВІДСИ ГЕТЬ!-Кричав я і рушив на неї.

Дівчинка від цього злякалась і побігла.

Я стояв і дивився, як вона біжить назад в село.

Сильно стиснув кулаки. Хотілось самого себе вдарити.

Ось що ти мала на увазі, бабусю? Невже лише так ми можемо захистити? Невже ми настільки із тобою схожі? Обоє жорстокі до тих, кого любимо.

Через кілька хвилин показались маски із пір’ям та рогами. Вася та Всевлад.

-А де Василина?-Запитав Вася.

-Їй стало страшно і вона пішла додому.

Всевлад дивно на мене покосився. Я відповів на його сумніви.

-Думаю, всі ми не хочемо, щоб Василина йшла з нами. Це небезпечно.

Не довго думаючи Всевлад погодився.

-Так, їй краще бути в безпеці вдома.

Ми одягли свої маски і каптури на голови та рушили в глиб лісу.

Полювання почалось.