Маніфестація

Двері розкрилися з тріском. Всередину невеличкої будівлі забігли дві жінки. Одна з них впала на коліна, притискаючи руки до животу – декілька хвилин тому по мирним протестувальникам стріляли поліцейські.  Жінки і цього разу вийшли на вулиці, аби не мовчати від нелюдських законів, аби не закривати своє обличчя перед іншими. Але і ця спроба провалилися. Скільки би вони не кричали про свої переживання і почуття, слово завжди залишалося за владою. 

— Хано, я не можу… Боляче, боляче! — бурмотіла молодша дівчина, повністю спускаючись на підлогу. 

—Мандало, будь ласка, протримайся ще, нам треба дійти до сховища, — друга жінка намагалася підхопити дівчину під руки. — Нам неможна тут залишатися. 

— Не можу я… не відчуваю ніг, я не можу ними поворухнути. 

Хана присіла на землю і підняла сукню подруги. Її ноги були набряклі та побиті — це наслідок того, що вона загубила свої туфлі поки бігла. Не було іншого вибору, як почати волокти Мандалу по землі. Вона стогнала і виривалася, від втрати крові її  розум туманився набагато швидше. 

— Затискай рану, затискай рану щільніше! — наказувала жінка, поки вона минала вузькі коридори.  

На вулиці коївся справжній хаос. Крики, стрілянина, плач. Хана намагалася обійти місце сутички якомога швидке, щоб їх не побачили. 

*** 

До сховища Хана принесла її вже непритомною.  Вклавши Мандалу на тверде ліжко, жінка побігла за гарячою водою, нитками, бинтами, алкоголем і усім, що могло стати в нагоді.   

Їхня схованка була непримітною і низькою. Усі меблі були старі, килими були з дірками, а вікна було заколочено. Єдина небезпека цього місця полягала в тому, що воно було не так далеко від гарячих точок протестів — всього декілька кілометрів. Хоча всі будівлі були давно зруйновані через вибухи і чисельні нальоти військових у минулому. 

Хана повернулася швидко. Мандала не відповідала на слова, її губи були сухі і бліді — з кожною хвилиною ставало гірше. Руки жінки трусилися від паніки. Їй доведеться шити наживо, інакше дівчина помре скоріше… Але на мить вона зупинилася і спитала сама себе: 

— Чи повинна я робити це, Мандало?.. Тобі так боляче! Що буде, якщо я нашкоджу тобі? 

Але відповіді було не дочекатися. Хані довелося прийняти це рішення, і взяти відповідальність на себе. 

*** 

На перший день після поранення Хана доглядала за Мандалою. У дівчини піднялася висока температура. Її лоб був гарячий, червоні щоки контрастували на блідій, майже білій шкірі. Мандалу постійно вкривало потом, потім холодом з мурашками. Це було схоже на звичайну застуду, але однаково Хана боялася полишити її саму. Весь день вона сиділа поряд з ліжком і спілкувалася з непритомною дівчиною: 

— Коли я була маленька, я мріяла поїхати подорожувати, побачити світ. Колись я побачила Америку в телевізорі, уявляєш? Тоді нам ще можна було дивитись телевізор. Хоча мій батько не дозволяв його дивитися дуже часто. Це була наче розкіш. Можеш уявити мою радість, коли після кухні і прання я могла хоч трошки підглянути, що дивляться гості? Ох, бідна Мандало, напевно, ти і не можеш зрозуміти, що таке телевізор! Тобі тільки сімнадцять, як і моєму синові… Бідна, маленька дівчинка! Але я з тобою, я допоможу тобі пройти через це. 

*** 

На другий день Хана перевірила шви і ледь не заплакала: живіт Мандали був розпухлий. Нитки стали синього кольору, шкіра під ними мала скоро луснути. Дівчина тяжко дихала. Іноді її трусило — тоді Хана намагалася її тримати аби запобігти ще більшим травмам. Це були судоми, як колись у дядька Хани. Невдовзі він помер від нападу епілепсії. Але у Мандали точно не було епілепсії! 

— Що мені робити? Я відчуваю себе такою безпомічною, моя бідна Мандало! 

Дівчина досі не могла відповідати. Залишалося тільки тримати її під час припадків і чекати до наступного дня. 

*** 

Маленький провіант закінчився дуже швидко і не було іншого вибору, як піти на пошуки їжі. Зовсім недалеко, аби не натрапити на патруль поліцейських або чоловіків. Довелося сховати лице під хусткою. 

Те, що знайти хоч шматок засохлого хліба у багнюкі було вкрай важко — нічого не сказати. Доводилося перекопувати каміння від зруйнованих будинків, іноді залазити під зламані дахи, ганяти вуличних собак, щоб забрати в них кістку з мізерними волокнами м’яса.  

В результаті двох годин, які промайнули майже непомітно, Хана знайшла самісінький будинок на краю вулиці. Він був також напівзруйнований. Перед входом стояла металева діжка з підпаленими дровами, декілька стільців, вкритих тканинами. Це була чиясь схованка. Але найголовніше, що привернуло увагу жінки, була корзинка з фруктами та хлібом. І вона її вкрала. Хана бігла, не озираючись, бо не хотіла думати, кому належала ця корзинка раніше. 

Коли вона повернулася у схованку, то почула тихе кашляння та поклик: 

— Води… води… 

— Я тут Мандало, я тут. Тримайся. 

Жінка напоїла Мандалу з ківшику. Поранена дівчина намагалася підвестися і відкрити очі, але Хана її зупинила. 

— Хано… Хано! Я тебе не бачу. Хано! — Дівчина починала марити, крутити головою в різні боки, наче в зневірі. 

— Я тут, я з тобою, Мандало. Не кричи, все добре, все гаразд. Як ти себе почуваєш? 

— Болить, живіть болить. 

— Знаю, потерпи, скоро ти одужаєш і біль закінчиться, — жінка взяла Мандалу за руку, аби вона не була такою наляканою. 

— Поговори зі мною… поговори, Хано. 

— Так-так, про що ти хочеш поговорити? 

— Ти, — Мандала тяжко вдихнула і видихнула зі свистом, — чому… ти була там? 

— На мітингу? — У відповідь вона почула стверджувальне “угу”. — Що ж, моя бідна Мандало… Мені набридло моє становище. Мені набридлі мої діти і чоловік, я хотіла змін, розумієш? Але ніхто не підтримав мене. Мене одружили у вісімнадцять років з чоловіком старше за мене, але я ніколи не любила його. Я постійно сиділа вдома, займалася хазяйством, народжувала дітей, прибирала за ними підгузки, сміття… Іноді мій чоловік лупцював мене, зневажав, погрожував розвестися. Але навіть це не стало приводом втекти. Мій старший син, моя плоть і кров, почав нагадувати мого чоловіка. Одного разу він розізлився і кинув у мене рушником, сказавши, що наступного разу то буде його кулак. Кулак! Ріднесенького сина! Тоді я задала собі питання: що я зробила не так? Перед ким я згрішила, що тепер навіть моя дитина мене ненавидить, а я ненавиджу її? І тоді я просто пішла. Дев’ятнадцять років шлюбу і четверо спільних дітей не зупинили мене. Я була розбита вщент і тоді я вирішила, що час говорити. Мені набридло просто схиляти голову і коритися. І ти, Мандало, для мене ти, наче дочка, яку я так давно хотіла. Я взяла відповідальність за тебе з тієї миті, коли в тебе поцілили. Я думала, що здатна вирішувати! Але зараз ти страждаєш, і це розбиває моє материнське серце. 

Але Мандала вже заснула. Хана погладила її по волоссю. 

*** 

На четвертий день жінка прокинулася від бухикання Мандали. Вона блювала. 

— Ні ні ні ні ні, — Хана перегорнула Мандалу на лівий бік аби вона не задихнулася, — Тихіше, не переживай, просто потерпи. 

Було дещо, що налякало жінку: блювота Мандали була жовто-червоного кольору. Це говорило тільки про тяжку травму черевної порожнини. В неї досі була температура, її трусило. Дівчина намагалася відкрити очі і сказати щось, але кожного разу Хана зупиняла її. Хана тихо плакала, розуміючи, що стан Мандали ставав надалі гіршим. 

*** 

На п’ятий день жінка перевірила бинти, які вже доволі давно було неможливо замінити через нестачу припасів. Живіт був сильно опухлий, червоний і в деяких місцях блідий, з чорними венами по боках. Здавалося, ніби Мандалі було тяжко навіть дихати. Вночі, Хана почула її рухи. 

— Мандало, це ти? — В темряві було дуже тяжко зрозуміти, що відбувається. Хтось шваркав по землі руками. 

— Алі! Алі, де ти? Я тебе не бачу, Алі. Ходи до мене, будь ласка. 

— Мандало, це я, Хана! Хто такий, цей Алі? Я не Алі. — Жінка намагалася привести Мандалу до тями. 

— Я не хотіла цього робити, чесно, пробач мене, пробач, що я тебе покинула, ох, бідолашний Алі! 

Марення Мандали продовжувалося ще декілька годин, перш ніж вона заспокоїлася. 

*** 

На шостий день дівчина знову звала Хану. 

— Хано! Я не відчуваю ніг… 

Жінка швиденько відкинула ковдру з ніг Мандали і ледь не знепритомніла. Тільки зараз до неї дійшов запах гною, який йшов з чорно-червоних ран на стопах. Ноги Мандали починали гнити. Хані не хотілося у це вірити.  

— Хано, я хотіла… я хотіла дещо сказати тобі, — Мандала ледь могла розмовляти, її голос був зовсім тихим. 

Хана нахилилася над нею. 

— Що там? Говори! 

— Мені здається, що я скоро помру, Хано. 

Ця фраза різонула по вухах, наче ніж. 

— Авжеж ні! Все буде добре, от побачиш. Ти не відчуваєш ніг бо ти просто дуже довго лежала. 

— Ні, Хано, я буду горіти в пеклі. 

— Чому? 

— Я покинула свою сім’ю. Матір і малого брата. Я… Я не хочу, щоб він ставав таким, як твій син. Пробач… будь ласка, — Мандала покашляла декілька разів. — Я думала, що зможу щось змінити. Я повинна була померти. 

— Не кажи так! — Хана взяла її за руку. Рука була холодною. — Авжеж ти зможеш щось змінити, як тільки станеш на ноги. 

— Ти так думаєш? 

Було важко брехати. Як-не-як доводилося посміхатися. 

— Авжеж. Відпочивай, я буду тебе стерегти. 

Але цю ніч Хана не могла зімкнути очей. Дещо поїдало її зі середини. Вона відчувала себе зрадницею. Зрадницею, яка брудно набрехала невинній людині. Мимоволі її рука стискала хустку, якою вона завжди ховала волосся. Точніше, це були залишки, які не встигли догоріти після протесту. В один момент їй на думку спала ідея, така ж брудна як і її брехня. Хана намотала тканину на свої кулаки і піднесла її до шиї Мандали. 

— Тільки я буду горіти в пеклі, бідна Мандало. 

Жінка почала розводити різні краї у боки, та раптом її наче вдарило током і вона відскочила. 

— Ні, я… я не можу так вчинити. Я не зможу прийняти таке рішення ще раз. 

Хана лягла напроти і заснула. 

Жінка прокинулася рано вранці, коли хтось гатив у двері, точно намагаючись їх зламати. 

— Поліція! — кричав невідомий голос з вулиці. 

— Ах! Тільки не це. Мандало, Мандало! Ти мене чуєш? — Хана тормошила дівчину за плече, але вона була наче скляна, нерухома. — Мандало?.. 

Поліцейські вдерлися до схованки. Тупіт, і декілька чоловіків зі зброєю вже стоять навпроти. 

— На землю! 

— Ми невинні! Це помилка! — кричала Хана, підіймаючи руки догори. 

— Ім’я! 

— Хан… — жінка озирнулася на тіло Мандали. Тільки зараз Хана помітила, що вона була синьою. 

— Ім’я! — наполегливіше повторював поліцейський. 

— Хана, я Хана. 

— Ви звинувачуєтеся у державній зраді і тероризмі! 

— Це неправда! Я не скоїла нічого поганого! — вона знову подивилася на Мандалу. — Я… я хотіла, аби вона мала шанс. 

Один з поліцейських завагався і в голову жінки вдарило: “втекти”. Вона розвернулася до вікна і почала бігти. Їй в спину пролунало декілька пострілів. 

В той же вечір по радіо було оголошено, що за останню добу було викрито дві схованки протизаконних угрупувань, які вчиняли брехливі протести проти чинної влади. Запевнялося, що всі вони чинили опір і відмовлялися викривати свої особистості чи показувати документи. Пізніше були оголошені імена майже всіх, хто був причетний до цього: Басма, Гульшат, Захра, Кадіра, Хана, Мандала та інші. Влада закликала всіх співпрацювати з поліцією аби ще швидше викривати нелегальні угрупування і повідомляти про всіх, хто подає всі ознаки антипартійної поведінки.