Маніпуляції Ганнібала

Це якийсь жах наяву. Мене супроводжує двоє поліцейських, ми йдемо лісом із південної частини міста. Під туфлями хрумтить потерть не предвещаючи нічого доброго. Джек як не дивно мовчить, він навіть не сказав, навіщо мене сюди привезли, просто вивели з аудиторії під поглядами студентів.

Я акуратно переступаю гілки, що валяються, і намагаюся себе заспокоїти, це точно не той ліс де я закопала Сем. Значить, потрібна моя допомога, але тоді чому Джек мовчить? Вілл стоїть попереду, навколо за стрічкою огорожі знаходяться люди, переступаючи з ноги на ногу. Чекають на вердикт Грема. Його трясе, він стискає і розтискає кулаки, іноді витираючи піт з чола. Навіть зі спини він вже набагато більше нагадує божевільного, ніж здорову людину, адже Фреді Лаунс тільки цього й чекає.

— Пані Паркер, ми покликали Вас сюди, щоб Ви впізнали труп. — Джек киває у бік Вілла і той здригається, а потім важко дихає, опустивши голову вниз. – з тобою все гаразд? — серйозно запитує Джек, і коли Грем киває, переключає увагу на інсталяцію нового вбивці. А з Віллом не все гаразд, я бачу, як його плечі поникли, як рухи стали млявими і не впевненими, але він тримається, робить видимість, що все добре.

-О боже … – Шепочу я, до цього зацікавленая станом Грема. Тонке ледве проросше деревце, з гострими гілками яке міцно вп’ялося своїм корінням у землю утримує тіло Еріка. Моя реакція непідробна, я дійсно не очікувала його побачити. У моїх думках Ганнібал давно розібрав його на м’ясо і залишки згодував собакам Грема. Клац, і капкан зачинився. Він намагається показати, що я в його владі? Що буде, як хоче він? — Це ж… Ерік Брауде…

– Так. Він

Джек киває і хмурить брови. А я не можу відірвати очей. Страх повністю паралізував моє тіло.

– Думаю, достатньо. Ви будете проходити у справі як свідок, тому що у нього не так багато знайомих, які наважаться дати свідчення.

– як його змогли так… так закріпити? — тільки-но підбираю слова. Повітря стає мало, мені здається Джек вже здогадався про все і зараз розставили пастки, щоб я зробила неправильний рух. В’язниця, якщо не страта. Соціопати такі як я чи Ганнібал повністю розуміють, що роблять і які будуть наслідки, мене не виправдають на суді.

— Йому вийняли хребет, і зашили позаду шкіру навколо стовбура, просунувши гілки в тіло рук. Думаю, він щось знав і його вбили, а потім уже привезли сюди. Це символ розквіту, що незважаючи ні на що вбивця буде й надалі непомічений. — Слова Грема вражають мене до глибини душі, як він це побачив?

– Кому він міг перейти дорогу? Він же звичайний дилер … – Я запинаюся, обмірковую що сказати.

— Про твою залежність уже всі знають, можеш не приховувати.

– Її більше немає. — карбую, піднявши вгору підборіддя. Кроуфорд киває, а Вілл кривить губи. – Те, що я тобі не подобаюсь, не означає, що це не так.

— Брауде знав про твоїх батьків?

— Знав, притулок купував у нього психотропні речовини. — Відповідаю як є, і Кроуфорд уважно прислухається.

— Цікаво, чому тебе не заарештували як підсобницю батьків? — Мені хочеться посміхнутися Грему, але куточки губ як піднялися, так і швидко опустилися.

— Тому що, на відміну від деяких, я не допомагала батькам. Як і всьому світу мені здавалося все нормальним, я виросла у цьому середовищі. Ось куди дивилося правосуддя інше питання. — Ночами я іноді запитую, цей притулок зламав мені життя чи все-таки дав майбутнє? Моя справжня мати до шести років тримала мене у фургоні, іноді годувала, а могла й забути. Вона народила мене на підлозі, так за шість років не змивши з нього кров. Чи залишись я з нею яке майбутнє чекало б мене?

— Доброго ранку, докторе Лекторе. — Ганнібал підходить до нашої компанії, обличчя настільки серйозне, що лють пробирає до кісток. Він ловить мій крижаний погляд, і він його не чіпає.

– Добрий ранок. — з хвилину ми оглядали тіло, як слідча група шукає відбитки та волокна тканини. Злість як хвилі то накочує, то відступає. Мені хочеться втекти звідси, начебто це дасть 100% гарантію моєї безпеки. Як я могла довіритись потрошителю? Він поставив мене на край скелі та приставив дуло пістолета. В очах ні краплі каяття. Він дивиться і навряд чи в ньому є хоч крапля співчуття, він на своєму боці, зі своїми інтересами і як тільки треба буде позбутися мене Ганнібал це зробить. — Шкода, що ми втратили такого талановитого музиканта.

– Пані Паркер, коли Ви бачили востаннє Еріка?- І ось … початок кінця, повільно моргнувши розповідаю напівправду.

– Два дні тому на прийомі доктора Лектора. — Вілл піднімає брову, Кроуфорд насупився. — Ми поговорили за вечерею і він пішов раніше за мене. Я залишилася ще не надовго допомогти прибрати Ганнібалу — Чоловіки дивляться на мене: завжди на підборах, з покладеним волоссям та ідеальним макіяжем. Я явно не схожа на зразкову господиню.

— Ти знаєш, як виглядає губка для посуду? – награно розтягую рота в посмішці, слова Вілла не так мене дратують як спокій Лектора.

– уяви собі.

— Можу підтвердити, слова пані Паркер. — байдужий, бездушний шмат плоті нарешті зробив хоч щось.

— Ви більше не перетиналися з ним?

– Ні.

– про що ви говорили? — привітали один одного, довідалися, як справи, і далі він спілкувався тільки з рештою гостей. Ми не були близькими друзями.

— Наскільки мені відомо, пару разів папараці заставали Вас в обіймах з Брауде. — Джек піднімає брову і його борідка огидно смикається. Може він, вірить мені, а може й ні, незрозуміло.

— Це були не стосунки просто… Нам було зручно. — не ховаючи очі, відповідаю Джеку. Сем з голови до п’ят була лесбійкою, а Еріка вона обіймала в одному випадку, коли не могла самостійно пересуватися.

— Ви знаєте, з ким він міг ще спілкуватися? – Ні, мені це ніколи не було цікавим. Джек вже відкрив рота, поставити ще одне запитання, але тут до нас підійшла дівчина з фотоапаратом і показала якийсь знімок Кроуфорду.

— у нього видалили легені і відрізали частину гомілки.

– Це різник Вілл?

– Так. — не впевнено відповідає Грем, і поправляє окуляри. Він довго дивиться на фотографії та зітхає. — це він, але я не знаю… чому цього разу така робота не обережна.

– Пані Паркер, Ви можете бути вільними. Брок відвези … – починає просити патрульного Джек, як Лектор перебиває.

— я зараз їду до міста. Можу підкинути Пані Паркер.

– Навіщо напружувати Брока, я не проти покататися на мерседесі. — Вілл і Джек озираються. До елементарного зрозуміло, про що вони думають. І зараз це не найважливіше. Здається, ми не зрозуміли одне одного.

Ми залишаємо ліс, Лектор простягає мені руку для підтримки, адже йти не так легко, і я ігнорую його жест. Повне мовчання, ком в грудях ось-ось вирветься назовні, йому все одно. Я хочу відкрити двері, але Лектор робить це швидше за мене і після того як справжній джентльмен закриває її за мною.

— Як ти міг наразити мене на небезпеку?! — я не хочу кричати, і ледве стримую гнів. – Знову було цікаво що трапиться? Може, знайдеш собі хобі?

– У мене воно вже є. Я хотів тобі дати урок. — ми виїжджаємо на головну автостраду і прямуємо у бік Балтімора. Він неззадоволений.

– Який урок? Що від тебе треба триматися подалі? Дякую, засвоїла. — Ганнібал серйозно дивиться на мене, а я стискаю губи від злості та перебору емоцій.

— Треба все робити до кінця самі. – Я відкриваю рота, щоб сказати якусь гидоту, але Лектор продовжує. — Ти зробила одну й ту саму помилку вдруге. — запитливо піднімаю брову. А Ганнібал дивиться на дорогу, то кидає погляд на мене. — Коли я вбив Тобіаса, ти сказала про ліс, але в ньому був не я.

– Що? — Мої зіниці розширюються, відчуття ніби вдарило струмом і зараз буде катастрофа, а я нічого не можу вдіяти. – Але хто тоді …

– Гаррет Джейкоб Хобс. Дівчина, яку він віз помітила твою машину, єдину на тій автостраді. Відчувши небезпеку, вона відчинила двері і вистрибнула на ходу. Помчавши в ліс, вона привела Хобса до тебе. Я так розумію ти ховала Сем? Сподіваюся не так погано, як Брауде? — Лектор усміхнувся, а я тяжко втягла повітря.

– Звідки ти знаєш, що це він?

– Ебігейл розповіла. — Я не здивувалася, чомусь я відчувала, що з нею щось не так. – Вона залишилася в машині батька і все бачила. Ебігейл не очікувала побачити тебе знову в університеті.

— Тепер зрозумілі її натяки на нічні краєвиди. Ну, і що ти хочеш сказати? Мені треба було накинутися на Хопса і програти в ту саму секунду? Втратити все навіщо було докладено стільки зусиль?

— Якщо хочеш залишитися поза підозрами, потрібно позбавлятися будь-яких свідків.

На дорозі голосувала парочка і ми вдало проїхали повз них. Зараз я мала відчуття, що я розмовляю з татком, який намагається навчити мене, але при цьому його поради вже давно застаріли.

– Від тебе теж?

– Так. — Не витримавши, накриваю обличчя долонею і важко зітхаю. Він зараз серйозно? Як я маю його вбити не викликавши підозр? Та й взагалі навряд чи я впораюсь з Лектором.

— Ти в безпеці, якщо тебе це досі хвилює. Для того, щоб так закріпити труп, потрібна явно чоловіча сила і я забрав пару інгредієнтів для вечері.

— Проте сьогодні мене першою привезли на місце злочину. Ганнібал, не грайся зі мною, у тебе є цяцька Вілл Грем. Якого ти щодня все більше зводиш з розуму.

— Ти думаєш, що його стан погіршується через мої сеанси, а не через роботу? – Мені хочеться закатати очі, але лінзи можуть сповзти.

— Будь-кому хто має мозок мало прийти на думку, що Вілл проходив через вбивства не тільки на місці злочину, а й у своїй аудиторії навчаючи студентів. І за ці кілька років йому чудово жилося, поки він не зустрів тебе. Я не знаю що ти з ним робиш, але я чітко бачу що через тебе Грем божеволіє.

– Це не божевілля, це перетворення. — За кілька хвилин відповідає Лектор і я не хочу стати схожою на це «Перевтілення». Нарешті ми рухаємося моєю вулицею і цей фарс скоро закінчиться. Ганнібал почувається творцем, а Вілл його Франкенштейн, і здається не до кінця розуміє людську натуру.

— Вілл і так серед нас, але… його вибір залишатиметься людиною. — намагаюся пояснити, що бачу я і тут приходить елементарна думка, Лекторові все одно що я думаю. — втім, мене це не стосується. Сподіваюся, наш договір залишиться в силі наскільки це можливо, і ми будемо дуже рідко бачитися.

– До речі про це … – Машина плавно зупиняється біля мого будинку, коли я хочу вже натиснути на ручку, щоб вийти і тим самим закінчивши розмову Ганнібал блокує двері. – Я хотів попросити тебе стати репетиром Ебігейл.

Різко розгорнувши голову на сто вісімдесят градусів, дивлюся на Лектор, не приховуючи звивування. Оглядаю його обличчя та трохи розтягнуті губи в посмішці.

– у тебе температура? —  Хмурячись тягнусь рукою до чола і торкаюсь тильною стороною долоні гладкої шкіри. Звичайно в нього немає температури, але захотілося знущатися з нього хоч якось. — може, ти забув, що я не тримала пензлика у руках жодного разу? – Брешу щоб він зрозумів, що це погана ідея.

— досить дуркувати.

– Ні, я не буду її репетитором. — Всю дорогу ми говорили спокійно, але вкладаючи в кожне слово найгарячіші емоції: злість, роздратування та недовіру. Тепер я втомилася і мій голос рівний, спокійний.

– Мені доведеться наполягти. У твої обов’язки входитиме відвідувати її у мене двічі на тиждень, у які дні вирішуй сама. Один місяць. — Різко в машині стало прохолодно та незатишно. Не знаю звідки це почуття, ніби я не можу відмовити, ніби щось страшне станеться, якщо я не піду на поводі у Лектора.

– Ні.

— Я розумію, що твоїй кваліфікації навряд чи вистачить для вчителя малювання в дитячому садку, але якщо ти виявиш інтерес до Ебігейл, то й інші викладачі лояльно поставляться до її вступу. Якою б несправжньою Сем Паркер не була, але тепер твій вплив на університет дуже вагомий. — Його руки спокійно лежали на кермі, за всю розмову я не помітила, щоб він моргнув. Ганнібал чекав тільки на позитивну відповідь. Одже він точно очікує що я буду грати по його правилам, буду покірною як Ебігейл. В цей момент я б хотіла розповісти якою я була у приюті та ці спогади…краще залишити їх позаду.

– Ні. Я не виділятиму Ебігейл серед інших вступників. Наступного року, якщо я погоджуся, до мене не буде відбою від бажаючих найняти свої дитині репетитора. Запропонуй це Фростові чи Пані Нойл.

– Ебігейл й так вже виділилася. Їй потрібна допомога, і ми зобов’язані допомогти.

– зобов’язані??? Боюся ти взвалив на мене свою ношу.

– Вона одна з нас. — і тут пробиває струмом. Коли це я вступила до їхнього загону маніяків? Ганнібал справді думає, що я переймаюсь за це дівчисько, що ховається за тінню батька і через рік, інший візьметься за нові вбивства?

– Ти … Ти … – Слова раптом розбіглися в різні боки і пояснити, що я думаю здалося неможливим. — Ганнібал, — я тру втомлені очі зовсім забувши про макіяж і відразу пом’якшую рухи щоб зовсім не зіпсувати вигляд. — гаразд, я буду її репетитором.

Лектор хмуриться, і я хочу провалитися від його погляду. Я втомилася. Ганнібал правий, треба було вбити і Ебігейл і його щоб ніхто не смів мені вказувати. Шість років життя з рідною матір’ю у смердючому трейлері, десять років притулку, чотири роки життя з Сем, а тепер він.

Колись я стану вільною…

– радий, що ми знайшли розуміння. Я чекатиму графіка відвідувань і рахунок за твою роботу.

– Мені нічого від тебе не потрібно, Ганнібал. Просто … залишь мене у спокої.