Реальність

МАМА

Тепер

Моя мама пише мені кожен день. Вона питає мене як було в університеті і що я нового вивчила, питає чи ходила сьогодні в спортзал і чи маю нових знайомих.

2 роки тому

Я не говорила, а ні не бачила свою маму два місяці. Ця інфантивна, довірчива особа з своїми межевими розладами мене заїбала. Я не хочу бачити її. В мене не було мами. Її ніколи поряд не було. Вона не раділа моїм успіхам в навчанні, а ні займалася моїм вихованням, її максимум це нарікання на те, що я не знаю хто я. Будяка ростила, будяка маєш. Без форми і цілі, мета виживання. Ця жінка дала мені гени великих бедер і інфантилізм.

Сьогодні

Сьогодні я розумію, що дбати про себе це великий труд, дбати про чоловіка це потрійний труд, а дбати ще й за дитину нереально. Вона нещасна дурочка, що вискочила з дуру. Він чоловіка жодного толку, він і відвалився. Але двоє дітей залишилися на ній. Я це розумію. Розумію, що треба було працювати понад сили, щоб принести їжу.

Як мені позбавитися від вічного почуття, що мене мама залишила. Що їй не є цікаво як я там.

Я живу з цим. Я вважаю себе сиротою. Але чи це так?

Є факти. Минулого не змінити. Але чи варто тягнути це у майбутнє?