Малесенькі кісточки

Пропала дитина.

Тут.

Поруч.

Настільки близько, що у такому маленькому селі на її місці міг опинитись будь-хто.

Навіть я.

Це точно не Віктор і хлопці, яких я бачив кілька годин тому.

А як же Василина? Ми не сильно знайомі, але думка про те, що вона може бути тією зниклою дитиною,  сильно мене непокоїла.

А якщо це…точно! Та дивна дівчина. Яворина. Можливо у таборі помітили пропажу і почали бити на сполох. І зараз її шукають. Як не як скоро стемніє а ліс наганяє лише відчуття страху.

Можу тільки уявити, як страшно тій дитині. Якщо вона ще жива…

Я виглянув у вікно. Злива лише посилилась. Я помітив, як чиїсь три фігури наближались до лісу. Це не були дорослі. Два сині дощовики і один червоний. Я погано бачив так далеко , але добре розчув голос.

-Вася, перестань скиглити.-Рикнув голос Всевлада.

То це ті троє. Вони геть божевільні в ліс іти? Самі?

Я порився у валізі й вийняв свій помаранчевий дощовик із такими ж гумовими чоботями.

Порився ще і знайшов ліхтар. Явно може пригодитись.

Вже хотів вибігти із дому,як на заваді став кіт.

-Киш з дороги.

Та кіт загрозливо зашипів.

-Ну пусти мене, прошу. Я маю їх зупинити.

-Д-У-УШУ-У.

Озвався звідкись потойбічний голос. Але я знав, що він належав коту.

-А додаткова миска молока?

-ЗГО-О-ДА.

 

Я біг до хлопців з усіх ніг. Не знаю, що вони задумали, але не хочу, щоб ще і їх шукали.

-О, Лукаше, що ти тут робиш?-Озвався червоний дощовик.

-Василина?-Здивувався я.

-Чого ти приперся?-Невдоволено буркнув Всевлад.

-Ви у ліс?-Запитав я.

-Ні.-Відповів Вася.

Та їхній загальний настрій та ліхтарики, які вони ховали за спинами, виказував їх з головою.

-Не брешіть мені. Я знаю що ви задумали. Але нащо? Дорослі вже шукають зниклу дитину.

-Це не просто зникла дитина.-Прошипів Всевлад.-Це наш друг.

Я поглянув на них. Їх лише троє. Одного не вистачає.

-Микола зник.-Повідомив Вася і на його очах зблиснули сльози.

-І ми йдемо його шукати.-Твердо відповіла Василина.

-Але це небезпечно!

-Ми тебе із собою і так не беремо.-Знизав плечима Всевлад. -Тому просто не заважай. Іди додому і поплач в подушечку. І навіть не смій комусь про це бовкнути. Сподіваюсь пам’ятаєш правила?

-Але ж…

-Все, не будемо тратити час на цього бовдура. Треба знайти Миколу.-Мовив Всевлад і пішов першим.

За ним пішов Вася і навіть Василина, яка вразила мене своєю сміливістю. Мабуть в батька така.

Я залишився стояти. Темнішало з кожною секундою. Ліс поглинав фігури трьох дощовиків. Запах хвої, який мав заспокоювати, лише подразнював мій страх. Ні, ні, ні…Нізащо. Це небезпечно. Я знаю. Я знаю бо бачив. Я знаю, що сидить у тому лісі. Не можна. Не мож…

 

Я побіг за ними.

 

Дощ пробивався через вітки дерев і болісно бив по нам величезними краплями. Навіть вітер до нас добрався. Такий холодний, що у мене задубіли пальці і відмерз ніс. Хоч ми і світили ліхтарями та бували моменти коли сильно била блискавиця і все навкруги вмить яснішало а потім знову темнішало. Після чого прокочувався сильний грім.

-А де ми його тут знайдемо?-Обережно запитав я протираючи змоклі окуляри. Я орієнтувався лише по червоній плямі, яка була Василина. Тобто її дощовик.

-У нас є тут свій курінь неподалік.-Сказала вона.

-Ми домовились, що якщо щось станеться і не матимемо можливості повернутись додому , то ми маємо зустрітись там.- Докинув Василь.

Всевлад зосереджено йшов попереду і мовчав.

Я не бачив у їхніх очах чи голосі страху. Вони виросли біля лісу і ставляться до нього, як до дому. Хоч ми і відійшли далеко, але схоже не заблукали. Вони все тут знали.

-Все через тих дурних овець.-Раптом озвався Всевлад.-Усі так ними заметушилися, що не помітили як пропав Микола. І ми теж.-Дорікнув він Васі.

-Ти би бачив як їх розірвало.-Зауважив Вася.-Вся поляна була залита кров’ю. Всюди хутро, відгризені кінцівки і внутрішні органи. І у всіх очі видряпані, але то вже мабуть ворони постарались.

-Фе-е-е,-Скривилась Василина.

-Цікаво, хто їх так?-Запитав Всевлад.

Всі поглянули на мене.

-Ви ж не думаєте, що це моя бабуся Одарка?

-Ну, не знаю,-знизала плечима Василина.-Вона говорила з моїм татом і попереджала про небезпеку. Можливо не вона, але точно знає більше за інших.

-Або вона спопелила всіх тих тварюк, які роздерли отару.-Мовив я.

-Або вони все ще бродять по лісу.-Затремтів Вася.-А що, якщо вони затягли Миколу, як ту овечку?

-Стули пельку.-Гримнув на нього Всевлад.-Микола вирішив заночувати у курені, як завжди.

-Але ж він завжди попереджав…

-Ти можеш замовкнути?

-Дивіться!-Скрикнула Василина показуючи променем на уламки чогось.

-Це ж наш курінь.-Зойкнув Вася.

Усе було рознесено вщент. Зламані і порозкидані гілки. Розірвана на шматки тканина.

Я посвітив під ноги.

-Тут кров…-Сказав я.

-Може нам краще повернутись за дорослими?-Запропонував Василь.

-Ні, Микола може бути поранений. Нам треба терміново його знайти.

-Але ми не зможемо надати йому допомогу при серйозних ранах.-Сказала Василина.-Потрібна підмога.

-Ти права.-Погодився з рештою Всевлад.-Йдіть з Василем за дорослими. Лукаш продовжить шукати зі мною Миколу. Чи боїшся? Всю дорогу я чув як цокотять твої зуби від страху.

-Я залишусь.-Сказав я. Ніхто з них не боявся, навіть Василь стримував свій страх. Я теж так зможу. Потрібно перебороти це.

Ми із Всевладом шукали якісь сліди.

-Ось, поглянь.-Сказав я показуючи на криваву стежку.

Виглядало страшно. Стільки крові яка тягнулася в глиб лісу. Людина так довго не проживе без такої кількості. Тримайся Миколо, ми вже близько.

Ми пішли по кривавому сліду. Дощ перестав падати, вітер вщух і грім не гримів. Стало тихо.

Надзвичайно тихо.

Чутно було лише наші кроки. І моє цокотіння зубів.

-Чим так смердить?-Запитав Всевлад чомусь пошепки.

Я теж відчув цей сморід. Пахло гниллю. І кров’ю. Теплою кров’ю.

Ліхтарі у нас обох заблимали. Ми пройшли ще трохи і вони повністю виключились.

-МИКОЛА!-Раптом закричав Всевлад на всю горлянку.

-Ти що робиш? Нащо привертаєш до нас увагу?-Запитав я сильно злякавшись.

-Я привертаю увагу, щоб Микола нас почув і відгукнувся. Й так нічого вже не видно. МИ-КО-ЛА! МИ-КО-О-ЛА-А-А!

Десь почувся шум.

-Микола?-Запитав Всевлад і вже хотів бігти та я зупинив його.-Пусти! Він може бути там!-Намагався  вирватись Всевлад.

Спалахнула блискавка так яскраво, що ми на мить побачили те, що ніколи не забудемо до кінця своїх життів. Всього мить сліпучого світла, яке освітило весь ліс. І кров. Повсюди. І розірване тіло якогось хлопчика. З якого стирчали скривавлені ребра. Кінцівки і решки які порозкидані повсюди. Пошматоване обличчя з двома чорними впадинами замість очей. Над ним хтось схилився.

А потім знову пітьма.

Кілька секунд ми стояли непорушно, поки не почули, що щось на нас біжить.

Бігти в темноті було важко. Я і так в день погано бачу а тут іще повна темнота. Орієнтувався я лише на звуки Всевлада, який біг інстинктивно. Нам дивом вдалось оминати дерева, щоб в них не врізатись. Я перечепився і впав та Всевлад схопив мене за руку і потягнув за собою.

Ми бігли дуже швидко поки я не почув що переслідувач сповільнив темпи. Не зупинився, а просто йшов за нами. Ніби знав що нам не вдасться від нього далеко втекти. А потім я почув дещо дивне. Воно заспівало.

Кілька десятка хвилин ми бігли не зупиняючись. Коли вибігли з лісу то адреналін спав і ноги налились свинцем.

-Що це було?-Задихаючись запитав я.-Що за чортівня тут відбувається?

Всевлад стояв і дивився в бік лісу з якого ми щойно вирвались. Його плечі важко здіймались і опускались.

-То був…-віддихувався він,-то був…-Казав він у повному відчаї.-То був Микола.

 

Не знаю скільки ми так простояли. Якщо то був справді Микола то він…Мертвий…

І що то за тварюка була? Це воно вбило Миколу? Ми побачили оце лише на мить, під час спалаху блискавки, але ніхто з нас не міг сказати точно що саме це було.

-Ось ви де.-Сказала бабуся підходячи до нас.

-Як добре що Василина нам усе розповіла.-Озвалась панна Маргаритка.-Ой, а що з хлопцем.-Запитала вона підійшовши до Всевлада, який продовжував непорушно стояти.

-З тобою потім поговоримо.-Сердито сказала мені бабуся Одарка.-Та в нього шок.-Повідомила вона поглянувши на Всевлада.

-Краще його віднести до тебе додому.-Мовила панна Маргаритка взявши хлопця на руки. Всевлад був непритомний.-Схопіться за мене.-Попросила мольфарка.

Бабуся уперла руки в боки.

-Нізащо.

-Тоді сама якось дійдеш.-Посміхнулась панна і взяла мене за руку.

Мить.

І ми вже були не на окраїні лісу а у бабусі на подвір’ї.

-Як ми так швидко дійшли?-Запитав я мляво. Навіть говорити давалось важко. Щось не так.

-У тебе шок,-пояснила панна Маргаритка заносячи Всевлада в дім.-А в шоковому стані час тече по різному. Йди відпочинь.

Втома горою спала мені на плечі. Повіки стулялись а ноги ледь тримали. Я ледь не впав, та бабуся встигла підхопити мене за руку.

Її волосся було розкуйовджене а одяг пошарпаний.

-Ненавиджу…-Бурчала вона випльовуючи траву.

-Колись навчишся. Мітла-це вже так по старомодному…-Долинав голос панні Маргаритки, ніби із товщі води. Усе довкола поплило і потемніло. Я провалився в пітьму.