Маленькі ми перед великими горами

Я прокинувся трохи раніше за Женю, вчора ми так і заснули разом, дивна поза звісно, але з ким не трапляється. Вставати ще не хотілося, я згадував вчорашній день. Те, як після тієї прогулянки ми вилізли на дах мого будинку. Саме тоді виявилося, що Женя боїться висоти. Але якось сидів там, навіть жартував. Непомітно для самого себе я посміхнувся. Ми реально непогано провели той день. Я обережно зняв з нього свою руку, яка весь час знаходилася десь на поясниці. Шия боліла, воно і зрозуміло, ніч провести напів сидячи. Я перевів погляд кудись в сторону вікна, а потім знову на Женю.

— Женьок, прокидайся, в нас чп, — той лише буркнув щось, ну і соня. — Вставай кажу, в тебе вікно відкрите, продує обох, сьогодні сильний вітер.

— То піди закрий..

— Та не можу. Ти ж на мені лежиш, — після цієї фрази сон Яновича як рукою зняло, дивовижно, чи не так?

— Ой. Засиділися ми вчора якось.. Так.. Нам куди сьогодні? — його щоки покрилися рум’янцем, мабуть його ця фраза трохи збентежила, тому він так швидко перескочив на іншу тему.

— Треба десь гори шукати.

— В мене є шалена ідея. На таке навряд чи погодяться люди, що знайомі всього четверту добу, — його серйозний тон зацікавив.

— Аж цікаво стало.

— Може поїдемо в Гімалаї..? — мабуть він стримувався як тільки міг, але все ж засміявся в голос. От дурник, а я вже майже повірив.

— Ага, на Еверест подивитися. Ідея просто супер, Женя. Тільки з реалізацією будуть проблеми. Краще глянь по картам куди ми можемо поїхати. А ще краще фото знайти, — він і далі реготав, неможливо було хоча б не посміхнутися побачивши як він тішиться з такого дурного жарту.. Але заспокоївшись він все ж взяв телефон в руки і став щось клацати.

— Пеніннські гори. Туди можна доїхати за годину приблизно.

— Ой, Женя, з тобою хоч на край світу, — я не очікував реакції, але гучний сміх знов пролунав на всю кімнату, мабуть бабця Євгена подумає, що онук вже сходить з розуму. Сам собі сміється, пхає якогось мужика в свою шафу і розмовляє з ним, хоча його й немає. Так і до дурки небагато залишилось.

— А там реально гарно між іншим. Тому руки в ноги і поїхали. — від Жені я вже дізнався, що машина в нього є, тому шлях до гір був набагато простіший, аніж міг бути без авто.

Майже всю дорогу ми мовчали, іноді Женя підспівував плейлисту, що грав майже постійно, всі вони були такі позитивні, але було у цьому щось своє. Прибувши туди я відчув свободу від усього, що так довго хвилювало мене. Ці великі гори вщент розбили думки про життя в своєму світі до Жені. Не можу зрозуміти в який момент я почав мислити так, але це вже переставало подобатись, мабуть це були перші дзвіночки. Але проводячи час з Женькою я забував про самотність. Колись мені було всеодно на це, але щось все ж йокало всередині, коли я думав про закінчення усіх цих походів. Тому, неочікувано для самого себе, я видав таку річ.

— Цікаво, що нас взагалі чекає, коли ми пройдемо через все це..

— Навіть не знаю. Можливо дійсно більше не зустрінемось. Але, якщо бути відвертим, то не дуже хочеться прощатися з тобою, — ми обмінялися доволі довгим зоровим контактом після чого я не витримав і відвернувся. — Відчуваю себе тут таким незграбним та нікчемним. Наче ці великі гори показують мені навіть своїм виглядом, що я далеко не головний персонаж в своєму житті. І найдивніше, що мені подобається це відчуття.

— Мабуть я відчуваю те саме.. Але постійно. На це не впливають люди, природа, події. Вони вплинули рік тому. Я навіть уявити не можу, що не бачив свою сім’ю цілий рік. Для мене дуже важливі сімейні зв’язки, тому просто начхати на них я не можу. Вони поїхали в іншу країну набагато пізніше. Але в мене немає змоги проїхати туди.

— Я зі своїми маючи можливість бачитись не хочу. Якось звик до самоти, без них. Розумію, що цінувачу сімейних зв’язків це зрозуміти буде важко.

— Але це теж вибір. Різне в житті трапляється. Мої батьки завжди приймали мене таким, як я є, не обділяли у чомусь, ми завжди були в достатку. Але є сім’ї, де навіть цього не було. Шкода цих людей, але вони сильні.

Ми сиділи б так і розмовляли хоч до пізньої ночі, але бажання їсти теж просто так не відходить. Тому ми повернулися додому ще до темна. Ось завтра їжі буде достатньо. Пікнік має бути. Але, якщо головне завдання на сьогодні ми виконали, то можна було б і повернутися до звичного життя. Хоча б глянути новий фільм. Вже краще, аніж забивати думки новим приятелем.