Маленька перемога чи…?

– Як ти себе почуваєш? — просив Вонхо, щойно трійця вибралася на свіже повітря.

 

Техьон і сам не знав. Все, що було після другого проколу, пройшло для нього, мов у тумані. Він відчував легке поколювання в місцях обох проколів, чув, що казав йому майстер, що говорили і робили друзі, але сам ніби був у якомусь трансі. Його наче затягнуло в глибину відчуттів. В середині все перевернулось з ніг на голову, але він почувався краще. Він відчував, ніби вирвався з клітки, навіть дихати стало набагато легше, а всі проблеми та думки про Чона кудись випарувалися. Стало якось байдуже, чи що. Ніби він став вільним. Незалежним. Наче нарешті сам собі належав. Він не винен у тому, що Чон Чонгук поводиться як останній негідник. Можливо, він не зміг знайти підхід до цього хлопця, але це явно не вина омеги, що альфа стає засранцем, як тільки відкриває рота.

Звідки з’явилися сили боротись? Техьон не знав, як назвати це почуття, але відчував, що може хоч словесно, але постояти за себе. Досить терпіти і звинувачувати себе у всьому. Він сильний та незалежний! Саме зараз омега відчував, що може і має постояти за себе! Відвоювати свою незалежність.

Це так дивно і трохи нереально. Як кілька проколів у вухах змогли змінити його мислення та сприйняття світу? Його характер…

 

– Як почуваєшся? — повторив запитання Сондже, а потім перевів погляд на друга і посміхнувся. — Готовий покарати Чона-засранця?

 

– Не те, щоб покарати, але боротися за себе бажання з’явилося, — не зовсім розуміючи те, що він відчуває, відповів Кім.

 

– Чудово! Це перспективний початок, — задоволено кивнув Юк. — Ми допомогли тобі здобути трохи впевненості та бажання зупинити неповнолітнього засранця. Тепер потрібно з’ясувати, у чому ж твоя проблема.

 

– Що далі? — спитав Хосок, який зовсім не розумів, навіщо він тут.

 

– За мною! – скомандував Дже, виходячи вперед і, зробивши кілька кроків, розвернувся до хлопців і засміявся.

 

Вони всі зайшли до торгового центру та піднялися на п’ятий поверх. Сондже провів їх через весь поверх до маленької, зовсім непомітної крамнички в кутку. Техьон дивувався, що Юк знає такі відносно недорогі, але досить хороші місця.

 

– Ласкаво просимо, — почули хлопці, як тільки увійшли до крамнички.

 

– Ен, — голосно покликав продавця історик.

 

– О, ні, — приречено промовив хлопець за прилавком. – Навіщо ти повернувся? — він, певне, звертався до Сондже, що засміявся.

 

– Ти ж сумував за мною, визнай, — сказав історик досить весело.

 

– Ні, не сумував, — твердо відповів продавець, закотивши очі.

 

Поки ці двоє обмінювалися «любощами», Техьон з Хосоком лише незграбно тупцювалися на місці, зовсім не розуміючи, що вони тут роблять. Магазин одягу, тут зрозуміло, навіщо сюди зазвичай заходять люди, але все ж, навіщо було шукати саме це місце, якщо довкола повно інших непоганих магазинчиків. Та й ця сцена «вітання».

 

– Це мої друзі — Вонхо та Техьон, котрий і стане твоїм наступним клієнтом.

 

– Мені ніколи допомагати вам, — відповів «дружелюбний» хлопець.

 

– Ой, та кинь, невже ти досі злишся на мене через ту подію? — не перестаючи посміхатися, спитав Юк.

 

– Так, злюся! А тепер провалюй, — хлопець показав на двері.

 

 

– Та досить тобі, Ен, допоможи хлопцю. Він приречений, – з лисячою манерою попросив Дже. — Ти ж геній, — додав він із лестощами.

 

– Ти так говорив і минулого разу, поки твій дружок не забрав у мене альфу, – дорікнув Ен.

 

– Хто ж знав, що вони будуть парою, — розвів руками омега.

 

– Кретин, ми самі обираємо пару, – буркнув Ен, все ж оцінювально подивившись на Техьона.

 

– Це його альфа? – Просив продавець у Сондже.

 

– Ні, це наш друг, але не хвилюйся, у нього вже є альфа, ніхто в тебе знову хлопця не вкраде.

 

– Я не маю хлопця, — грубо перебив Ен Юка. — Після того випадку я більше ні з ким не зустрічаюся.

 

– Чудово! Тоді в тебе немає приводу для занепокоєн…, – з особливим ентузіазмом почав говорити Дже, але десь посередині фрази його голос почав стихати. Очевидно, до омеги пізно дійшло те, що він сказав.

 

– Вимітайся звідси, — вийшовши з-за стійки, хлопець почав виштовхувати історика з приміщення.

 

– Вибач, вибач, вибач, я більше не буду, — історик склав руки разом і почав їх потирати, показуючи, як сильно шкодує про сказане. – Допоможи мені всього разочок, га? — він підняв один вказівний палець, при цьому мило посміхаючись.

 

– Ти нестерпний! — вигукнув Ен, зупинившись посеред магазинчика. – Чим йому допомагати? Він не виглядає замкненим, ні зашуганим. Він взагалі нормальний на вигляд.

 

– Це тільки на вигляд, — з упевненістю сказав учитель.

 

– Це буде востаннє! Щоб я більше тебе не бачив у своєму житті! – пригрозивши Юку вказівним пальцем, Ен повернувся до застиглих біля входу двох, які й поворухнутися боялися. – Чого застигли? Ідіть за цим дурнем, а я зачиню двері. Не вистачало ще щоб мене обікрали поки я буду з вами возитися.

 

 

Нічого не відповівши, Шин і Кім пішли за другом. Виявилося, що за прилавком є двері, які до цього були завішені шторою. Вони увійшли до невеликої кімнати, по центру якої стояв стіл, а навколо нього кілька зручних на вигляд крісел, а трохи далі біля стіни широкий диван, на стінах було багато прикрас у вигляді зірок, квітів, метеликів, різних карток знаменитостей та гірлянд. Хоч і всього було багато на стінах, але це не виглядало наляписто чи «надто», а, навпаки, створювало атмосферу затишку та розслабленості. Все це вони розглянули завдяки Сондже, який одразу ввімкнув світло.

 

– Сідайте, – скомандував власник, входячи слідом за відвідувачами. – Ти, – хлопець показав на Техьона, – за стіл, а решта на диван.

 

Усі поспішили виконати вказівки. Техьон усе ще подумки ставив собі запитання — що вони тут роблять, але вирішив помовчати і довіритися другові.

Коли всі розсілися, Ен приглушив світло по всій кімнаті, увімкнув гірлянди, а над столом залишив яскраве освітлення.

 

– Це щоб тебе ніщо не відволікало, — пояснив хлопець, зустрівшись із розгубленим поглядом Те.

 

Власник магазинчика вийшов у головне приміщення, залишаючи їх у повній тиші.

 

– Не хвилюйся, він професіонал, – помітивши розгубленість друга, тихо промовив Сондже.

 

– Але що він робитиме зі мною? — ледь чутно пошепки запитав Кім.

 

– Вчити тебе розуму буду, — відповів за історика хлопець, який повернувся.

 

Він приніс із собою великий товстий зошит формату А4 на кільцях та кілька видів ручок. Ен розклав усе це на столі і, відсунувши крісло, сів навпроти Техьона.

 

– Твоє ім’я? — спитав він, відкриваючи зошит.

 

– Кім Техьон, – дуже тихо відповів Те.

 

Хлопець поклав ручку, піднявши голову та уважно подивившись на Кіма.

 

– Я – Лі Ен, мені двадцять сім, омега. Офіційно володію магазином одягу, який регулярно приносить свій невеликий дохід, а неофіційно психолог-омегознавець. Я займаюся вивченням проблем, з якими стикаються омеги в період розвитку і які внаслідок впливають на дорослішання та формування особистості. Я тут для того, щоб допомогти тобі розкритися і позбутися всіх проблем, що зникли за психологічними дверима твоєї підсвідомості, — зупинившись на мить, хлопець про щось задумався, а потім продовжив:

— Для цього нам треба працювати разом, а тобі повністю мені довіряти. Сьогодні ми лише познайомимося та сплануємо сеанси. Тому я прошу тебе впевнено і досить голосно відповідати на всі запитання.

 

– Добре, — трохи впевненіше відповів Техьон.

 

Насправді серце омеги готове було вистрибнути з грудей. Він вперше потрапив до психолога, а незнайоме місце і люди не дозволяли почуватися комфортно. Мабуть, Сондже одразу зрозумів, що з ним щось не так, коли привів до Лі Ена.

 

– Розслабся, ніякі діагнози чи висновки я ставити не збираюся, — помітивши напруження пацієнта, сказав Лі. — Все, що я виявлю у процесі нашого спілкування, залишиться тут. Рекомендації я залишаю лише в усній формі, жодних лікарських препаратів чи виписок я не даю. Зрозуміло?

 

Дочекавшись кивка від омеги, хлопець продовжив:

 

– Ще раз назви голосніше своє ім’я.

 

– Кім Техьон, — повільно й чітко відповів географ.

 

– Вік?

 

– Двадцять три.

 

– Рід занять?

 

– Вчитель географії.

 

– І ось як ти викладаєш із такими проблемами? – здивувався омега.

 

– Я не знаю, — відповів Те. — Просто, коли починаю розповідати дітям тему і бачу, що мене уважно слухають і розуміють — наче крила виростають і хочеться ще більше розповісти їм, ще краще подати матеріал.

 

– Непогано, — прокоментував Лі, записуючи щось у зошит. — Не все так занедбано, як я подумав. Ще є шанс врятувати тебе, – сказавши це, Ен підняв голову і посміхнувся.

 

– Альфа є?

 

– Так, — засмучено відповів учитель.

 

– Однорічка?

 

– Ні.

 

– Молодший?

 

– Так.

 

– Невже учень? — мабуть здогадався Лі.

 

– Як ви…

 

– По тобі одразу стало видно. Він тебе переслідує? Насильно домагається? — на обидва питання фахівця Техьон лише кивнув. — Мітку поставив? — останнє запитання змусило здригнутися омегу, а з боку дивана почулося зле гарчання.

 

– Остигни, Ромео, хто не встиг — той запізнився, — грубо осадивши Шина, сказав Лі.

 

– Я не хотів цього, він просто затис мене біля стіни і поставив мітку, я намагався чинити опір, але…

 

– А чи насправді ти чинив опір? Твоє тіло випадково не скам’яніло саме в той момент, коли цей альфа переступив межу, притискаючи тебе до стіни?

 

На це Техьон нічого не міг відповісти, замислившись. І справді, це було так — він просто завмер і нічого не міг зробити. Як соромно було це визнавати. Як він міг зізнатися в слух, що психолог мав рацію і Те не чинив опір з належною силою, він просто дозволив Чону це зробити, не в змозі чинити опір.

 

– Не треба звинувачувати себе, — Лі доторкнувся до руки вчителя і заспокійливо почав говорити: — Це не твоя провина. Так трапляється, що в юному віці внутрішній омега або сам підліток переживає якусь страшну подію, яка в більш дорослому віці не дає правильно і позитивно для себе реагувати на деякі речі. Заспокойся, це минеться. Я допоможу тобі.

 

– Я не зміг…

 

– Я знаю, не хвилюйся. Ми можемо продовжити? — запитав психолог, не даючи можливості Кіму повністю поринути у почуття провини та жалю.

 

– Так.

 

– Коли ти помітив за собою, що почав замикатися та боятися громадської думки? — спитав психолог, записуючи все.

 

– Я не знаю, – сказав Те, замислившись.

 

– Подумай, коли думка про громадську думку стала такою нав’язливою, що ти перестав займатися улюбленою справою, або закинув те, що подобається, або з найкращим другом перестав спілкуватися. Добре подумай, — пояснив Лі, підштовхуючи пацієнта до потрібних спогадів.

 

– В середній школі дорогою до школи я часто бачив ту саму картину — мого друга бив вітчим на вулиці. Друг не чинив опір, але, помічаючи мене, завжди біг мені на зустріч, ігноруючи матюки вслід. Так було практично щодня, – почав розповідати Техьон.

 

– Ти не звертав на це уваги?

 

– Ні, він був моїм другом.

 

– Але… – підказав Ен.

 

– Якось п’яний вітчим прийшов до школи і почав бити мого друга просто посеред шкільного двору. Я хотів заступитися, але всі довкола… Вони говорили стільки гидот, навіть про його друзів почали пліткувати…

 

– І ти не допоміг йому, — закінчив за пацієнта омегознавець.

 

– Ні. Я злякався і більше не ходив тією дорогою до школи, повністю ігноруючи його присутність, — Кім опустив голову, почуваючи себе справжнім лайном. Він так часто згадував цю подію після і тихо ненавидів себе.

 

– Ти шкодуєш?

 

– Дуже.

 

– Якби ти міг повернутись у минуле, ти б допоміг своєму другові? – спитав фахівець, не відриваючи погляду від пацієнта.

 

Техьон замовк, згадуючи ті події детально. Очі його дурга дитинства так сяяли, як тільки він бачив Те, коли они проводили час разом, коли просто розмовляли чи милувалися небом. Але в той момент, коли Кім проігнорував друга, пройшовши повз, коли не відпові на посмішку та привітання, коли з презирством оглянув – очі друга наче втратили той щасливий блиск, ту життєрадісність, бажання жити. Техьон ненавидів себе за жорстокість.

Омега довго мовчав, згадуючи все та обмірковуючи відповідь на запитання. Він шкодував і ненавидів себе, ночами ковтаючи гіркі сльози своєї зради. Це правда. Однак потім у пам’яті спливали картинки, як жорстокі школярі знущалися з його колишнього друга аж до випуску, морально і фізично знищуючи його. У такі моменти Те боявся навіть пискнути, уткнувшись у зошити та підручники. Він боявся, що хулігани переключать свою увагу на нього і так само знущатимуться.

 

– Ні, — ще нижче опустивши голову, учитель заперечливо похитав головою, відчуваючи, як ненависть до себе стає ще більшою, поглинаючи все світле в його житті.

 

– Значить, це не воно, – сказав Лі Ен, закриваючи зошит. – На сьогодні все. Я не думаю, що зможу ще щось витягти з тебе сьогодні. Приходь до мене завтра близько чотирьох годин по опівдні, гаразд?

 

Техьон кивнув, боячись подивитися на психолога.

 

– Гей, Кім Техьоне, підніми голову, — Лі потягся через весь стіл і взяв молодшого за підборіддя, підняв його голову, зустрічаючись поглядом. – Ти ні в чому не винен. Ми вирішимо це, але згодом. А зараз іди додому, добре відпочинь, завтра сходи на роботу, поспілкуйся з дітьми. І якщо ти зустрінеш того зухвалця, що помітив тебе, намагайся його ігнорувати. Уяви собі, що він просто надокучлива мошка. Якщо ти не реагуватимеш на його витівки, він замислиться, що щось не так і або відстане від тебе на якийсь час, обмірковуючи в чому причина, або перейде до більш рішучих дій. Але ти в жодному разі не думай його лякатися. Якщо щось піде не так, клич Сондже. Ти мене зрозумів?

 

– Так, – тихо відповів омега.

 

– Я не чую. Ти мене зрозумів? Ти зробиш усе, що я попросив? – повторив психолог із натиском.

 

 

– Так, — трохи голосніше і впевненіше відповів Кім.

 

Вони покинули приміщення разом. Юк запропонував зайти поїсти, а потім вирушити додому. У кафе, яке вони зайшли, було надто багато людей, але їм все ж таки вдалося знайти вільний столик. Замовлення хлопці чекали довго, та не пошкодували, що зайшли саме до цього кафе — все було смачно приготовлене та красиво оформлене.

Після кафе Сондже відправив Вонхо проводити Техьона додому, а сам повернувся до Лі Ена. Техьон випадково помітив, як друг заходив у Клумбу, і здогадався. Зрозуміло, вони мали обговорити наступні етапи терапії. Хоч Кіму і було ніяково, немов Сондже його батько, він підкорився і пішов додому з Шином.

Поки хлопці їхали автобусом, жоден з них не промовив і слова. Мабуть, новини про те, що відбувається між учителем і Чоном, шокували альфу. Техьону давно варто було розповісти йому, але все якось не було можливості. Коли вони доїхали до зупинки омеги, Шин лише кинув, що вийде на наступний і попрощався. Він був незвично похмурий і задумливий. Це не подобалося старшому, але нічого вдіяти не можна було.

Від зупинки до будинку Те йшов повільно, перетравлюючи події цього дня. Він не одразу помітив, що хтось за ним іде. А коли відчув міцні обійми зі спини, знову завмер на місці. Він розумів, що це неправильно і треба було б вирватися і втекти додому, але тіло не слухалося. Запах альфи вдарив по нюховим рецепторам. Те починав хвилюватися. Цього не мало статися так видко.

 

– Я скучив, — прошепотів на вушко омезі ненависний альфа. – О! Ти пробив вухо? Яка краса.

 

Техьон тільки набрався сміливості, поки Чон відволікся на прокол, щоб заперечити, виплутатися з полону рук і втекти, як школяр шокував його, пригвоздив до асфальту своєю дією – він лизнув мочку там, де був прокол. Задоволено посміхнувшись на відсутність опору, Чон знову наблизився губами до вуха старшого, захоплюючи місце проколу і акуратно посмоктуючи. Він рясно змочив місце проколу слиною, перекочуючи на язиці сережку, потім трохи стиснувши губами мочку, почав смоктати, проходячи язичком по сережці спочатку ззаду, потім спереду.

Від дій молодшого дихання омеги почастішало, а тіло повністю здалося в полон, мліючи у міцних обіймах. Кім навіть не помітив, як шумно видихнув, а потім застогнав.

 

— Прекрасно, — прошепотів альфа, почавши масажувати пальцями інше вушко омеги.

 

– Перестань, – прошепотів Техьон, розуміючи, що зовсім не може чинити опір.

 

– Ти так мило намагаєшся чинити опір, — знову прошепотів Чонгук, опаляючи чутву зону гарячим подихом. — Чи може річ у тому, що ми стоїмо посеред вулиці? — спитавши це, альфа взяв омегу за руку і потяг до знайомого провулку.

 

Техьон розумів, що там альфа навряд чи зупиниться лише на мочці, яку неприємно холодив вітер. Якби на вулиці було ясно, може він і зупинився, але вже досить темно, і навряд чи хтось помітить їх у провулку. Якоїсь миті щось змусило Те діяти. Він не хотів дозволяти Чону робити все, що заманеться. Він різко обернувся до альфи і щосили ударив коліном між ніг. Гук, що не очікував такого розвитку подій, випустив руку омеги зі своєї і зігнувся навпіл, хапаючись за пошкоджене місце. Кім розвернувся і з усіх ніг побіг додому.

Тільки коли двері у власну кімнату були зачинені на замок, Те видихнув і навіть усміхнувся, важко дихаючи. Він зміг. Він упорався з собою і втік.

Закрившись від думок про альфу, Техьон провів вечір із сім’єю, хизуючись пірсингом, і дивлячись фільм. Він почувався куди впевненіше, ніж кілька годин тому, хоч це і була просто втеча, яка в будь-якому разі трохи пізніше відгукнеться. Але це буде пізніше, а зараз він просто радів своїй маленькій перемозі у родинному колі, зовсім ігноруючи той факт, як сильно горіли його вуха, досі відчуваючи на собі дотик альфи.

Вже ближче до півночі, засинаючи в теплому ліжку, омега дозволив собі подумати, що робив з ним Чон і що він сам відчував. Спогади накрили, перетікаючи в зовсім несподіваний сон. Сон із Чон Чонгуком. У цьому сні все було так казково-нереально: затишний світлий двоповерховий будиночок, щасливий Техьон, якого на руках Чон носить. Їхня пристрасна ніч на великому м’якому ліжку, яке почалося саме з масажу вух, роблячи який альфа так само пустив у хід свої губи. Це було так реалістично. І Техьон зовсім не хотів зупиняти молодшого, насолоджуючись тим, що відбувається, бажаючи тільки більшого…