Максим

Жили вони у двокімнатній квартирі.

У вихідні батько допізна сидів у кухні й вчив мелодії на гітарі. Крім цього, він грав по вечорам у барі за не великі, проте й не маленькі гроші. Загалом, на життя вистачало. Цією роботою він виправдовував те, що не займався сином. Мовляв, увесь час зайнятий.

Він брехав йому про матір.

– Вона в тебе була жахливо хвора, поїхала у іншу країну, аби вилікуватися, й досі знаходиться там. Скоро повернеться, не переймайся.

Син був малим, небагато розумів, але з часом він почав здогадуватися про щось нехороше.

– А що в неї за хвороба така, досі не вилікувалась?

– На жаль, вона дуже хвора, але скоро повернеться.

– Чому ми не навіщали її, як того дядька?

– Вона зараз дуже далеко.

– А наскільки далеко?

Батько, м’яко кажучи, вже втомився і просто замовк, сподіваючись, що вітряна голова забуде, про що йшла мова, й або зовсім замовкне, або заговорить на іншу, більш просту тему.

Та син не був дурнем, аж ніяк. Він прекрасно пам’ятав слова матері про те, що він – помилка, й що нікому він не потрібен, і що батько його жахливий; і здогадувався, що мама геть не хвора. Але все ж не міг зрозуміти, куди вона пішла і чому він не потрібен своїй матері, адже у рідкі дні, коли він виходив надвір до сусідських дітлахів, Макс слухав різні веселі і щасливі історії дітей про їхні сім’ї і чув стривожені вигуки матерів з вікон, які закликали бути обережніше, тобто значили, що діти їм потрібні.

Тому він, власне, й не збирався здаватися і продовжив допит:

– Але ж той дядько теж живе далеко!

– Твоя мама хворіє заразною хворобою, з нею не можна бачитись, – голос Володимира значно піднявся, натякаючи дитині, що час припиняти.

Ну а Макс, ніби нічого не було, прикидався діставучу дурну семилітню дитину, якою й мав бути.

– Хочу до мами!

Батько зірвався:

– Померла вона, померла твоя матір. Ще давно, то й ми не навіщали її. Задоволений?

Після цього він пішов до бару, бо вже вечоріло.

Син не зовсім зрозумів батька. Він знав, що означає “померла”, бо у часи, коли мати ще була в Україні, вони з батьком іноді бачились із другом Володимира. Той сильно хворів і був при смерті. У один із таких днів щось сталось і друг батька все ж помер на очах Макса. Син бачив сам процес смерті й бачив, як обличчя Володимира трохи сіпнулося, але він лише спокійно пішов, навіть не покликавши за собою сина.

Він, власне, послідував прикладу батька: на смерть матері ніяк не відреагував. Його бентежило інше: чому батько не міг одразу про це сказати, навіщо було брехати своєму синові? Так, він ніколи не проявляв свою любов, але син сподівався, що бодай батькові він потрібен. Інакше навіщо він із ним залишився?

Наступного ранку Макс сподівався, що батько забув про вчорашнє, й пішов на кухню. Не побачивши там батька, він не здивувався: бувало, хоч і рідко, що Володимир повертався по обіді. До того ж, усі його речі лишились на місці. До вечора Макс став насторожуватись.

За місяць батько так і не повернувся.

Тепер вже хлопець геть розгубився. Бо усвідомив, що не потрібен був ані батькові, ані матері. І у нього виникло ще більше запитань. Врешті-решт, чому усе так? Так, у іншого сусідського хлопця не було матері, а у третього – батька, проте він ніколи не чув, аби від дитини пішло обидва з батьків. Він не знав, як це перетравити.

Хлопець весь час читав книжки з програмування. Книжки, звісно, були чужі. Макс знав, що грошей вистачило би, але про бажання ніколи не говорив. Тут вже допоміг сусідський хлопчик, з яким вони рідко бачились, але мали спільну мову (Макса зацікавив папуга хлопчика, що весь час не давав спокою своїм співом з балкону). Мати цього хлопчика передавала книжки через сина. Батько Максима, звісно, про це й гадки не мав, адже весь час був зайнятий.

Отже, певний час йому із грошима допомагала ця жінка. Доглядати за собою він вмів, тому проблем не було, але його терзала совість, аби брати гроші просто так, тому вже у чотирнадцять років він пішов роздавати листівки, відмовившись від грошей сусідки.

А за ще деякий час, коли йому вже виповнилося вісімнадцять, став працювати програмістом, бо його завжди цікавила ця справа, та і гроші були непогані.

Тим часом, батько, знявши кімнату на іншому кінці міста, став вуличним музикантом, сподіваючись бодай якось підбадьорити себе та покращити своє життя, не ставши зовсім бідним. Адже до бару йти не варіант: у нього з’явились великі проблеми з печінкою, а толерантність до алкоголю в нього низька.

Володимир сподівався, що син пробачить його і не зникне. Здебільшого, він просто не хотів нашкодити йому.

Весь цей час Максим і не думав шукати батька. В нього усе ще була образа за те, що той йому набрехав, і він не бачив в цьому сенсу.

Завдяки волі випадку, він забрів на інший кінець міста по справах: якраз у той район, де жив батько.

Побачивши його, він завірив себе, що йому здалося, адже батько виглядав аж геть погано через проблеми зі здоров’ям та наступаючу бідність. Але коли він заграв, Макс мимоволі обернувся. Цю пісню написав сам Володимир, й син це пам’ятав. Хлопець згадав про папугу його друга. За останні декілька років він почув від нього більше пісень, ніж від рідного батька.

Той, побачивши сина, різко перервав гру та завмер.

– Максимку, здрастуй, дорогенький!

Він розкрив свої обійми, але син вагався.

Он распростер свои обьятья, но сын колебался.

-Ти?..

– Я, я. Що ж ти стовбичиш, ходи до тата!

Максим невпевнено підійшов до Володимира та обійняв його.

– …Мені треба по справах.

– Але ж… Ми ж стільки років не бачились!

Батько досі надіється, що Максимка недалекий, і усе просто одразу стане добре.

– Так, але чия це провина?

Максим вперше в житті відповів так батькові. А Володимир розгубився:

– Але ж ти не шукав мене ці роки.

Максим не хотів продовжувати розмову, тому простягнув батькові гроші.

– Я бачу, зі здоров’ям в тебе не все гаразд.

Володимир став був розповідати про свої проблеми:

– …лікування дуже дороге, й…

Син, не дослухавши, лише додав грошей і пішов.

Батько усю ніч пиячив у барі, навіть не граючи. Так, він зірвався.

Володимир останнім часом усе рідше робив це, втратив усіляку надію на те, що зможе зрозуміти та розібратися в собі. Бідність дещо зковувала дії, й від цього було ще журніше. Та побачивши у той день сина, що виглядав непогано – навіть богато – він став сподіватись, що Макс допоможе йому й загалом наділить будні фарбами. Звісно, наявність грошей Володимира втішила, але від того, що син не дуже добре поставився до їхньої зустрічі, ставало тільки гірше, йому це остогидло і він вирішив випити. Через деякиц час (годину-дві), він знову відчув провину перед сином. Від цього пити хотілося іще більше. Врешті, грошей на ранок стало набагато менше, проте вони ще залишались, тому він до обіду був у барі. Деяку частину він програв у карти. Ближче до вечора нічого не залишилось.

Тим часом, Максим роздумував над усім цим.

Вони знову зустрілись. Батькові було недобре, що, у цілому, було йому на руку.

– Синку, розумієш, тих грошей не зовсім вистачило. Лікар сказав, що лікуватися я буду рік, а то і більше, така ситуація, що…

– Скільки потрібно?

Так, Максим зтривожився, побачивши, що Володимиру і справді погано.

– Багато… Зажди, десь…

Максим знову не дослухав, втиснув у руку батька хорошу суму, якої мало вистачити на пару місяців, та знову пішов. Батько кричав йому услід слова подяки, але лише для виду: щойно син зник за рогом, він побіг до бару. Не стільки через те, що хотів випити, а через те, що хотілося поскоріш забутися. Його усе ще терзали думки про те, що він нахабно і дурно вчиняє, що він жахливий батько, загалом, як людина, та інше.

Так минуло півтора місяці. Вони знову пересіклися, батько просив більше грошей, сподіваючись, що запах одеколону переб’є запах алкоголю.

– Де твоя гітара?

Це питання застало Володимира зненацька. Він же й не подумав, що Макс може примітити пропажу. Інструмент, до речі, він програв у карти.

– Цей… Тойво… Продав я її.

– Навіщо? Я ж дав тобі достатньо грошей. Взагалі, чому ти раніше не сказав, що їх стало не вистачати?

– Я ж бо не знаю, де ти живеш.

– Тату, я живу там, де завжди жив.

– А чому ти тоді так часто тут з’являєшся? Це інший кінець міста.

– Робота, тату. Тобі б теж не завадило хоч якось заробляти, а ти й гітару продав.

– Сину, мені зовсім погано. Правда, можеш не допомагати, але працювати я не можу.

– Ясно.

Максим знову залишив батькові грошей та взяв курс додому.

Зі старим другом зі двору, Миколою, Макс давно не спілкувався. Ще тоді, коли хлопець став програмістом, їхня дружба фактично закінчилась. Одного разу вранці, виглянувши у вікно, Макс побачив його із валізами, що він хутко намагався упакувати у багажник. Наш програміст покликав його пару разів, а той ніби не чув. Максим здивувався, вибіг з квартири й помчав униз сходами, дорогою намагаючись розібрати безглад з думок у голові. Він знову не розумів, чому у деяких людей є звичка різко й мовчки іти, ніби нічого не сталося (до речі, у нього самого зформувалася така звичка незабаром, й він став розуміти, що іноді по-іншому просто не можна).

Він сподівався зупинити або бодай дізнатися про причину, за якої Микола зібрався поїхати. Та, так як Максим жив на відносно високому поверсі, він, по суті, не встиг. Так, він намагався наздогнати його автівку, кричав щось на кшталт “куди це ти?”, але в якийсь момент здався. В нього була деяка прив’язаність до друга, адже він не брехав йому і приділяв увагу, але він також не бачив сенсу шукати Миколу далі: якщо людина пішла (хай і без слів), на це є причини.

Згодом, коли він став заробляти достатньо на своїй новій роботі, Макс купив собі телефон, взяв старий папірець, на якому навіщось записав номер Миколи, хоча телефону у нього тоді не було (батько вважав, що витрачатись на це не варто), й натис кнопку виклику.

За кілька невдалих спроб він, знов таки, кинув цю справу. Як то кажуть, ні – то ні. Остання надія померла, усе таке. Отже, після цього дійства Максим просто не знаючи як на це реагувати, змирився із “втратою” друга. Йому, звісно, стало більш самотньо, та самотність ніколи не турбувала Максима, скоріш навіть навпаки. Просто без Миколи життя здавалось більш сумним.

І коли у зрілішому віці, після зустрічі із батьком, повертаючись додому у надії на щось непевне, Макис почув голос цього самого друга, в ньому на декілька секунд розквітло тепле почуття. Він навіть посміхнувся, а потім все знову зтихло й повернулось на свої колії. Максим став думати про те, що батько продав гітару й тепер взагалі ані краплі не заробляє, що працювати не збирається, що самому Максу не вистачить грошей, якщо він і далі буде так витрачатись на батька, але не про голос Миколи. Так, після того, як він поїхав, у нашого Максима не часто, але і не рідко бували випадки, коли він чув, як його кличе друг. Та навколо нікого не було, тому з часом він звик і зовсім перестав звертати на це увагу.

Цей випадок – не виключення.

Коли він пройшов якусь відстань, він почув вже не голос, а кроки.

– Максе, зажди, га.

Тут він вже вирішив обернутися.