Макбет

— Оце так… Не знав, що театр має таку бібліотеку!

Віконт Де Шаньї захоплено оглянув величезні полиці та шафи. Не те, щоб він любив читати, але шановний вигляд бібліотеки так і запрошував взяти книжку!

У бібліотекаря він дізнався, які є відділи і де знаходяться столи. Старий підняв погляд на хлопця, який незграбно копався в книгах і видихнув, направивши його в відділ класики, на що молодший Шаньї йому ніяково подякував.

Ах, перше знайоме обличчя! Рауль захоплено торкнувся обкладинки кінчиками пальців.

— Робінозон Крузо…

Даніеля Дефо колись у глибокому дитинстві читав йому його брат. Хм, брат… Від думок про нього стало не по собі і він поставив книжку назад. Якийсь час провів у роздумах над вибором. Коли пальці витягли чергову книжку, за шафою почувся шепіт:

— Не можете обрати, віконте? — голос лунав досить мелодійно та лагідно. Рауль на секунду забув, де знаходиться. Той, хто говорить, втомився чекати відповіді в незручному мовчанні, і з боку звідки взяв книгу юнак, випала ще одна. Погляд уткнувся в назву, але руки не поспішали брати.

— Шекспір? — подумав він.

— Він самий. — відповів пошепки все той же голос.

Повільно перевертаючи сторінки, Рауль з дитячою цікавістю розглядав текст. Він мало читав книг і не знав, чи зручно читати сидячи, чи так, стоячи… Але стоячи точно ні.

Забувши подякувати, він визирнув у читацький зал: там сиділо мало людей за великою кількістю столів, але чомусь було ніяково. Незручно, коли побачать, що скажуть? У дитинстві його друзі глузували з нього за читання книг, ображали “дівчам”. Ну Рауль ж зовсім не дівча! Хоч і йому часто говорили,що в нього лагідне та молоде обличча для його то віку…Дитячі обра́зи взяли гору і він, міцно стиснувши книжку в руках, тихенько попрямував шукати куточок, де можна було б сховатися від інших.

Поблукавши трохи, Рауль обійшов майже всю бібліотеку, але коли майже здався і повернув Шекспіра назад на полицю, де брав, поряд з’явився дверний отвір. Без дверей. У голові відразу ж виникло питання. Може, він його просто не помітив? Точно, з ним хтось ще розмовляв! Не може ж стіна з кимось розмовляти… Але всередині нікого не було. Хто б із ним не говорив, він пішов. Так було навіть краще.

Посередині кімнати стояв одинокий, старий столик. Шпалери лише трохи відрізнялися від тих, що були в бібліотеці, і він на мить помітив дзеркало біля прорізу на стіні. Та той вирішив не звертати на це увагу і сів за один із стільчиків. Що дивно, поруч ще стояли лише кілька книжкових полиць,наче тих що у бібліотеці було недостатньо… Може, тут організовували зустрічі книжкових клубів? Його старший брат відвідував такі,коли був його віку.

За читанням Рауль заснув.

Тіло здригнулося від холоду, так юнак і прокинувся. Писком в сторінках. Вітер піддував з маленького віконця зверху. Ледве він просмикнув очі, як вже була ніч.

«Я що, один? Я все ще у бібліотеці? » – промайнула лякаюча думка в голові. Шаньї не наважувався її озвучувати, бо навіть дихати стало страшно. Він прислуховувався хвилинку до кожного звуку, поки очі не звикли до темряви. З дитинства він боявся її, а зараз… Стало зовсім лячно. Але він виріс, треба брати себе в руки і щось робити.

Повернувши за куток, Рауль поставив цього проклятого Шекспіра і тихенько попрямував до виходу. За місцем бібліотекаря нікого не було. Але нічого, можна було перевірити двері. Ручку сіпанули в надії на свободу, але на жаль, двері були замкнені. З вікон він не бачив світла. Кілька разів голосно постукав у двері. Не чулося ні кроків, ні чогось іншого: і тут стало ніяково. У животі скрутилася грудка липкого страху, і повільно повзла угору здавлюючи горло. Цікаво, чи буде брат хвилюватися?… Рауль роздратовано видихнув. Він згадав, як той казав йому, що повернеться лише наступного дня. Може, він може перечекати ніч? З вікна неможливо було б вилізти, всі віконні рами були надто маленькі і вузькі, та й високо. В непроглядній темряві, без жодного променя світла було страшенно обтяжливо, і Рауль поквапився повернутися в ту маленьку кімнатку, де він почував себе в безпеці.

— Заснули, віконт? — пролунав голос, через що в Шаньї серце пішло в п’яти на секунду, але в голові виникла думка: тут ще хтось лишився! Він зможе вийти!

Рауль почав крутитися на місці, намагаючись зрозуміти, звідки виходить голос. З-за стіни посміялись.

— Мсьє, прошу, не грайте зі мною.

— О, ні, це було б зухвалістю з мого боку… Як Вам Макбет? Коли ви лежали обличчям на сторінках, я думаю, Ви захоплено читали.

— Мсьє, Ви знущаєтеся з мене? — Рауль видав це якомога спокійніше, але все ж таки склав руки на грудях і залився сором’язливим рум’янцем. Хоча ця розмова відволікала його від страху, що погладжував темрявою.

— У жодному разі… Правда, я сам не знаю, як вийти звідси без ключа.

Хлопець сперся спиною до стіни біля дзеркала, і зазирнув у нього, роздивляючись свою незадоволену мордяку.

— Здавайтеся хоча б, заради пристойності.

— На жаль, не зараз, віконт.

— Прошу, не залишайте мене так! Бібліотеки дуже похмурі у таку добу.

— Ви бачили багато бібліотек уночі? О, так, я впевнений ви затятий фанат.

— Мсьє, знаєте що? — розлютився Рауль — краще я залишуся сам, ніж з вами.

Голос спробував виправдатися і занервував, але Шаньї вже уразливо попрямував в іншому напрямку від кімнати.

Ну, в цьому є плюс, він нарешті сів за загальний стіл. Тільки читати в такому стані було неможливо і спати теж. Боже, Рауль навіть не уявляв, як може провести тут ніч! Краще б він залишився вдома.

Через якийсь час тиші, а точніше всього кілька хвилин одному, почувся стукіт туфель. Спочатку серце завмерло і віконт схопився з місця, але у спогадах спалахнув той незнайомий голос і він видихнув, сів назад. Стук зупинився біля однієї з полиць позаду нього, тепер голос звучав ближче і голосніше.

— Ви ще ображені на мене?

— Так.

Рауль тихо видихнув це слово без пояснень. З одного боку, він не хотів говорити, що йому страшно, а з іншого, не хотів говорити, адже чекав вибачень.

— Що мені зробити, щоб ви мені пробачили?

— Скажіть, хто Ви. Чому це, мсьє, ви знаєте мене, а я Вас ні?

— Це не важливо.

— Ваше право. — знущанно випалив Рауль, вставши з місця й уже пішов, але його схопили за руку. Він здригнувся.

— Ні, почекайте…— людина послабила хватку і сама в страху повернулася в тінь — Мене звуть Ерік.

— Що ж, Еріку, будемо знайомі.

— Ви пробачили мені?

— За вмовлянням так,— Рауль повернувся на місце, але вже повернувся обличчям на стільці вбік, де стояв силует Еріка — але як же Ви, мсьє, лишилися на ніч тут? Я не сумніваюся, що ви такий самий фанат книжок, як і я. — спробував зачепити незнайомця віконт, але він ніяк не очікував, що у відповідь йому посміються.

— Ну що ж… Я не можу відповісти на це запитання.

— Хм. Нехай так. Легше думати, що ви так само заснули чи ще чогось.

Декілька хвилин пройшли в черговій мовчанці, але раптом людина в темряві повернулася і стала обирати книгу.

— Доброї ночі, віконт де Шаньї.

— Що? Навіщо ви взяли книжку? Зараз немає світла, як ви збираєтеся читати?

Силует обернувся і хитро посміхнувся у темряві.

— Скажімо так, я знаю, де є світло.

— Ви брешете.

— Клянуся.

— Гамлетом чи Макбетом? — Рауль підвівся і ладен був іти за Еріком.

— Прошу, вам зі мною не можна.

— Я думаю, бібліотека це спільне місце. Принаймні до ранку, коли прийде бібліотекарь,можу сказати що тут тиняється хтось з ім’ям “Ерік”.

Незнайомець лише видихнув у відповідь, але награно.

— Добре, віконте, ходімо?

— Із задоволенням.

За кілька хвилин крізь темряву вони опинилися в тій же кімнаті, де заснув Рауль. Де Шаньї ступив ще в якийсь прохід з дверима, який він, мабуть, знову не помітив і в очі вдарило блаженне світло, хоч і колюче. Поки Рауль звикав, за спиною зачинилися двері і незнайомець влаштувався у кріслі. Коли очі звикли, кімната набула контурів. Вона була маленькою, в ній стояло два м’які багаті дивани і не великий кавовий столик посередині з килимом. На одному з диванів був навіть плед. Але коли очі впали на Еріка…

— Навіщо ж Вам маска, мсьє?

— О, Вам не варто знати.

— Я наполегливий, як Ви бачите. — хлопець сів на диван навпроти чоловіка. По статурі він був статний і міцний, хоча одяг виглядав старомодно і величезна біла краватка на шиї виглядала смішно. Чорне довге волосся виглядало на людині так само дико. Біла пластикова маска мала тільки розріз рота і очей, але з чорною тканиною за ними. Чому ж мсьє Ерік так хотів сховати обличчя?

— О так, я це бачу. Не хочете подрімати?

Пропозиція прозвучала дивно. Але Рауль і так зайшов надто далеко, необачно довіряючись незнайомцю.

— Ні, дякую, я хвилююся за гаманець.

З-під маски примарно пирснули.

— Не вдавайте, що він у Вас є. На жаль, віконт, у Вас більш сумне становище в суспільстві, ніж у графа Де Шаньї.

— Так, мій брат шановний, це точно. — саркастично простягнув юнак — То ви його фанат?

— Ваш фанат. Адже ви так любите Шекспіра!

— Він ледве не звів мене до могили.

Ерік покрутив головою, розставляючи руки убік.

— Хіба ця кімната схожа на могилу?

Вони обоє майже одночасно засміялися. Віконт сміявся щиро, проступив рум’янець. Навіть у таких обставинах цей джентльмен з романтичним голосом займав його, що б не зробила ніколи тиша і темрява у бібліотеці. Хоча віконт вважав,що з цим чоловіком було б добре,де б вони зараз не були.

Вони говорили і говорили, безмовно, розмови були легкі і приємні, Ерік добре жартував. Здавалося, він був дуже розумний, адже його вуста видихали такі шалені слова, але говорив він рівно і чітко, ніби розповідає про те, як провів сніданок. Все виглядало ніби уві сні, навіть книга,вже зачинена у руках не так сильно цікавила Еріка. Рауль знову заснув.

Коридором серед лож лунав гучний тупіт. О, Філіп так спізнився сьогодні, що навіть не встиг заскочити додому до брата! Він тільки залишив речі і одразу побіг у оперу… Але яке ж було його здивування, коли граф побачив Рауля, який сидів на одному з стільців. Віконт тоді ледве просмикнув очі і прокинувся,через скрипучі дверей. Філіп сів поруч і здивовано глянув на брата.

— Ніколи ти ще не був таким пунктуальним, Рауль. — він усміхнувся.

— А Ви спізнюєтеся, мсьє? — у відповідь віконт позіхнув і потягнувся.

Граф не сердився, справа пройшла успішно, так ще й брат прийшов як ніколи вчасно! Це було дуже важливим для нього.

— Виходить так.

За мить відкрилася завіса і закружилися балерини. А Рауль все не розумів, чи наснився йому той дивовижний чоловік з ім’ям Ерік, чи як інакше виправдати те, що він потрапив із бібліотеки відразу в ложу?

Почалася перерва. Філіп піднявся і запропонував розім’ятися юнакові, на що віконт охоче погодився. Рауль підійшов до дзеркала перш ніж вийти, поправити зачіску! … Очі впали на стіл і широко розкрилися, віконт ледь похитнувся. “Макбет” Шекспіра знущально лежав перед ним.