Майбутнє

Гарріет сиділа на Астрономічній вежі. Вітер нещадно дув. Було холодно. Вона сильніше обняла саме себе, та задумливо подивилась в далечінь, на блискавки. Почулись якісь обережні кроки.

— Знаєш, а цей шрам, — не обертаючись почала Гарріет. Вона б ніколи не перепутала цього хлопця з кимось іншим. — Виглядає як Руна Соул, Сонце. Знаєш її значення?

— Лідирування, сутність, цілісність, —

хмикнув Трм, трансфігуруючи зі старої книги, теплий, бордовий плед. Накинувши його Гарріет на плечі, він продовжив. — Я не сильний в Рунах, ти ж знаєш.

— Це наче постійно нагадування, — зітхнувши, дівчина торкнулась шраму. — Я маю вести за собою людей. Хоча взагалі не бачу себе у ролі якогось там лідера, розумієш?

Том мовчки кивнув. Він бачив як важко Гарріет з цим статусом «Дівчинка-котра-вижила». Якби він не хотів щось змінити, зробити її життя більш спокійнішим, Том не міг. І це постійно шкрябало його серце, заставляючи хлопця старанніше вчитись та тренуватись.

— Так страшно за майбутнє, — зівнула вона, кладячи голову на плече Тома.

— Ти чого? — посміхнувся він, подумки радіючи що в Астрономічні вежі темно і тому Гарріет не бачить як зашарілись його вуха. Хлопець взяв її руку та міцно стиснув. — Ми вистоїм і це, як завжди. Навіть якщо наші шляхи розійдуться, хай там що, я буду на твоїй стороні.

Гарріет посміхнулась. Вперше після смерті Сіріуса.