Магія і курсові

— Гм, привіт, я не заважатиму?

Саймон зазирає у привідкриті двері аудиторії з неприхованою надією. Ні, звісно, він чудово міг розміститися на підлозі в будь-якому коридорі, перспектива ця і зовсім страшною не ввижалася. Тільки якось все ж зручніше за столом – та й недаром щойно тричі обійшов будівлю чужого факультету, шукаючи єдине вікно, в якому ще горіло світло. Лише в медиків була надія налетіти на когось, кому напередодні Нового Року закортіло повчитися, та ще й прийти заради цього в будівлю університету, та ще й роздобути якось ключ до кабінету.

— Ти вчитись прийшов? — уточняє високий чоловік, що дуже зосереджено шкрябає щось на дошці. Придивившись, Саймон робить два висновки: по-перше, він не уявляє, що це за малюнок, по-друге, незнайомець шульга. Як ніби до рудого волосся особливостей не вистачало. І плечей оцих із розряду “я помилився і прийшов в універ, а не на конкурс бодібілдингу”. Яскрава персона, загалом. — Якщо не плануєш надто шуміти, то заходь. Не бачив тебе тут раніше.

— Не з ваших, — розводить руками, займаючи місце в кутку. — У нас все позамикали вже, а мені на курсач дедлайн до кінця року. Інтернет в гуртаку – дно.

— Та сідай, я ж не вахтер який, фейс контролю не буде, — фиркає той. — Магістр, і то майбутній. Якщо пощастить.

А Саймону і запрошення не те щоб надто треба – допотопний ноутбук з’являється із ще допотопнішого рюкзака одразу ж. Пальці стукають по клавішах майже що істерично, коли дурна машинка нарешті відкриває нещасну роботу. Час втікає з-поміж тих самих пальців настільки явно, що ось-ось можна буде доторкнутись. Коли Саймон наступного разу піднімає погляд, який вже рябить од дрібного тексту, на дошці поруч з детальнонезрозумілою схемою ліній, що формують силует людини, починає з’являтися ще один малюнок. І, судячи з впевнених ліній, навички малювання у медиків були в обов’язковій програмі. Як у них те креслення дурнувате, на папір для якого викидалися шалені гроші – і це ще враховуючи, що у Саймона не так погано все виходило, аби переробляти кожне по кількадесят разів!

Хоча і без креслень вечір, день і прихід нового року намічалися препаскудними і навряд чи хоч щось, крім чудес, було здатне це змінити.

— А де вас так мучать завданнями на свята? — очевидно, сусіду по аудиторії і нещастю набридли що малюнки на дошці, що власний стос аркушів паперу, розкладений на три столи. Саймон сам спостерігає за ним з-над екрана ноутбука невідривним поглядом от уже хвилини дві, щоправда. Роботи в документі лишалося зовсім небагато ще станом на ранок, але цього цілком вистачало, аби спаскудити собі цілісінький вечір.

— Механіка, — відповідає, спохопившись, що надто довго мовчить. — То просто керівника так от вибрав. Кого завгодно зі списку, — знизує плечима, викидаючи на світ правду про окремі частини свого зацікавлення в навчання. — Курсові роботи все одно ніколи не були реальним показником хоч чогось, ще тільки ними собі голову не забивав.

Чоловік, що чомусь зацікавлено витріщається на свій годинник, не реагує. Саймон тільки кліпає очима здивовано – сам же спитав щойно – і повертається до роботи. Відформатував. Джерела проставив. Виходить, перечитати оті останні сторінки і відправити?

— Не знаєш, до котрої сьогодні сторож?

— Га?

— Коли сторож іде додому? Бо в мене ключів від зовнішніх дверей немає.

Саймон підіймає обидві брови. Недобре передчуття майже одразу підкидає здогадку.

— А мені звідки… Чорт, десята! Вже десята, — в голос проскакують панічні нотки. Чув би світ, як запанікувала в цей момент голова, язик б те, що вирвалося назовні, навіть страхом не повернувся назвати.

Десята вечора, переддень Нового Року, канікули, та ніхто ж точно тут не сидітиме так довго! Ноут летить у рюкзак. Саймон схоплюється на ноги.

— Курсову не надіслав, — підозріло спокійно нагадує йому чоловік, що небезпечно наближався до статусу напарника по ув’язненню в університеті. Не найгірший напарник, звісно, та ситуація сама по собі критично стрибала до найгіршої. Це по них скільки, як що, не повернуться? Два дні? Чому цей такий спокійний? — Коли я востаннє дивився, ти його читав. Відправ, а я поки піду подивлюсь, де там містер Коллінз бродить, а раптом знайду.

Красиво виражені ікла посеред, здавалося б, рівних до неприродного зубів, чомусь викликають легку настороженість. Саймон раніше не зауважував, яка у того характерна усмішка.

Дійсно, не надіслав. Добре. Він може почекати. Не покинуть ж його тут одного просто так? Точно не покинуть? Чорта з два вони без дверей виберуться. З третього поверху стрибати самогубчих поривів не знайшлося, а перші два з тими дурнуватими решітками. Наче у клітці.

Уже навіть спокійні, повільні кроки, що наближаються одночасно з тим, як мейл летить крізь всесвітню павутину улюбленому куратору, підказують усі результати спроби.

— Нікого, — підтвердження очевидного не викликає особливих емоцій. — Є вендингова машина, тож кілька днів переживемо. Хіба ти телефон брав, щоб комусь набрати.

— Розряджений, — відводить погляд убік. Акумулятор варто було замінити ще два місяці тому, але поки грошей не вистачало. — А твій?

— Та кажу ж, не ношу з собою, щоб ніхто не відволік, — співрозмовник чухає потилицю, виглядаючи при цьому підозріло спокійним. Як сам Саймон, коли перша хвиля нервів пройшла і мозок підказав, що все одно, де сидіти цю ніч. Невже він такий же? — Джонатан. Можна просто Джо.

— Саймон.

У Джонатана тепла рука, і вона лишає на долоні сліди крейди.

— Сильно тобі плани перепсувалися?

Цього питання Саймон не чекав зовсім. По ньому так видно чи що?

— Ніяких не мав, — піднімає руки. — Прийти додому і заснути. Тобто, як бачиш, половину все ще реалізую прямо тут.

— Хто засне на факультеті, того вкусить Бідний Роббі.

— Хто?

— Скелет наш. Він в холі стоїть, смішний такий.

Добре, гумор студентів-медиків, як і розповідали, таки дуже нетиповий.

— А ти? Мав плани? — чисто з першого враження, Джонатан скидався на людину, що прямо зараз вже мала б збиратися на яку вечірку.

— Не святкував ніколи. Тобто, — той розводить руками, — чисто запасся їжею і тому подібним, раптом що намічатиметься, але пронесло. Бо, думав, якщо дуже спішиш, пожежну сигналізацію натиснути. Або через твій месенджер когось штурмувати. А так, здається, нам і спішити нікуди.

І на тому, схоже, домовилися.

Бідний Роббі виявляється дійсно вельми бідним і побитим життям. Зате диванчик поруч, хоч і трохи короткий, та вельми зручний, тож на ньому дуже скоро Саймон і розлягається, захоплено тицяючи пальцем в руку скелета.

— Нагадуєш, що не спиш, щоб не кусався? — Джонатан на ідентичному дивані сидить навпроти.

— Глянь на нього, він не кусається, в нього лице добре, —парирує моментально. Нещасний скелет, мабуть, ще раз вмер би, якби почув цю фразу.

— Ні-ні, диви, — Джо підлітає з місця і простягає руку до скелета. Клацає кілька разів нижньою щелепою. — Бачиш? Вже йде до тебе!

— Я ж не… так можна було?

Від’єднаний легким рухом руки череп повільно рухається в бік Саймона, загрозливо клацаючи неіснуючими зубами.

— Ми вже всі повивчали, де його роз’єднувати, — те, що він говорить, Джо ні краплі не заважає підсовувати череп все ближче. — Ей, а мертвих він не їсть! Тепер буде сидіти і чекати, коли оживеш.

Через закриті очі не видно – а як з відкритими мертвого грати – але, здається, йому на груди ставлять нещасного черепа.

— Мені монолог Гамлета читати чи що, щоб він прийняв за свого? —перепитує, розплющивши одне око. — Той що про бідного Йоріка?

— Давай! Краще той що «бути чи не бути» тільки, він його більше любить.

Що ж, бути, не бути, а шкільну літературу згадувати довелося.

— Фініш там, де оті двері з жовтою табличкою.

— Ти це вже втретє повторюєш.

— Я для Роббі. Бідний досі від твоїх монологів не відійшов.

— Тоді на рахунок? Три. Два… Раз!

Двоє неймовірно розумних неймовірно дорослих і відповідальних людей якраз затіяли розвагу собі під стать. Ну, тобто перегони на комп’ютерних кріслах по довжелезному ледь освітленому коридору. Третя спроба має стати вирішальною: попередні рази до фінішу добиралась лише половина учасників.

— Так нечесно! В тебе маса менша, тобі легше.

— В тебе ноги сильніші, все чесно!

— Та яке… Чекай, а що то? Тут є ще одні відчинені двері!

Джонатан, правда, втрачає все зацікавлення майже одразу, як зазирає в приміщення. Саймон прослизає поруч – і аж завмирає.

— Академічні боги змилувалися над нами. Буду вважали, це за мою пам’ять до літератури. Ненавидів вчити то все в школі.

— Тобі допоможе, гм, щось, що скидається на комірчину для непотребу?

— Ага. Якщо точніше, пласка викрутка. І молоток. Будемо відкривати замок.

Добре, боги виявилися з гумором. Кількість пилу пошукам не допомагає нітрохи. Добре, що ящик з інструментами Джо скоро знаходить на шафі – бо Саймон вже планує викашляти обидві легені.

— Алергік? — перепитує, витягуючи їх обох до виходу.

— Ні, тут його просто забагато, — чхає Саймон. — Оце в тебе очі блищать! Можеш замість світловідбивачів використовувати.

— Я чую дух свободи, — гигоче Джонатан. — Показуй свою магію, Гамлете.

— Гамлет зануда.

— Добре, добре, хто ще там з черепом ходив?

Вхідний замок, як і думав, сувальдний, до того ж простий. Вставити викрутку, придушити молотком, трохи покрутити – і магія як вона є.

— Свобода, — обтрушує коліно, на яке спирався. Чомусь усе натхнення раптово зникає, варто лиш перспективі вийти стати реальною. — Тоді щасливого Нового Року?

— Чекай, чекай, — Джо замислено вертить головою. — Ти казав, в тебе нема планів?

— Ага. Порожній гуртожиток, всі роз’їхалися, треба тарганів завести, щоб не так самотньо було.

— Я недалеко від кампуса квартиру винаймаю. Може, раз вже були приречені разом святкувати, це доля? Навіть вечеря нормальна знайдеться.

От в нормальний день в житті ж не пішов би слідом за невідомо-ким невідомо-куди.

Але якщо йому дійсно нема куди йти, крім пустих стін, то чому новорічна ніч має обійтися без чуда?

— А пішли. Тут далеко?

— Мотоциклом – п’ять хвилин. Ще навіть матимемо хвилин двадцять до курантів.

— В тебе є мотоцикл? — новий знайомий все більше скидався на персонажа отих штампованих серіалів про школярів із акторами, які вдають, що виглядають молодше своїх тридцяти. — То чого ми ще стоїмо?

Добре, можливо, із паскудністю сьогоднішнього свята Саймон дуже навіть поспішив. А, можливо, і ні – сам казав, врятує його тільки чудо. Хто ж знав, що ним буде не надто уважний сторож і безнадійно проґавлений час?