Магія нашого Вандерленду

Де їхня дружба вважалася неприродною, але то їх не зупинило…

Будь ласка, перейдіть за покликанням на оригінал (https://archiveofourown.org/works/44010726?view_adult=true) й залиште автор_ові/ці/ам Kudos: реєстрація для цього не потрібна, а їм буде приємно.

***

Уйон зустрів Чон Юнхо, коли йому було п’ять років, і він був на вершині своєї розбишацької слави. Ну, принаймні йому хочеться вірити, що відтоді його вибрики зійшли нанівець, хоча його родина іншої думки, але пофіґ.  

  

У ніжному віці п’яти, у синій кімнаті свого садочка, намагаючись вислизнути під час сонної години, він познайомився з наймилішим біглятком.   

  

Спати було не весело, Уйонової енергії вистачило б ще на тиждень, тому він за всяку ціну намагався уникати сонної години. Він хотів, аби його ліпший друг та зведений брат Сан доєднався до його витівок, але Санні ОБОЖНЮВАВ спати, тож у грандіозний план втечі він не ввійшов.  

  

Як і Кан Йосан, який зостався скласти йому компанію. (Сова завжди кружляв над ним, ніби над здобиччю, якою Санні не був: голки дикобраза боляче кололись, якщо спробувати їх вкусити, Уйон дізнався це з власного досвіду. Але річ не в тім. Санні не може заснути сам, тому Уйон покликав Йосана, аби впевнитись у тому, що із Санні все буде гаразд, поки його не буде поряд. Спати Уйон ненавидить, але про Санні дбатиме завжди, бо він хороший хлопчик, можливо, навіть відповідальний).   

  

Переконавшись, що Санні вже на півдорозі у своє сонне царство, Уйон почав утілювати свій план в життя. Пані Твід повернулася до нього задом (думає, що він спить, а він – ні, він просто вміє гарно прикидатися), аби поплескати по спині наймолодшого в їхній групі, якогось там Джона. Уйону байдуже, він цієї історії ніяк не стосується.   

  

Поки вона допомагає іншій дитині, Уйон біжить до дверей, але він не дурний. Йому п’ять. Усі п’ятирічні розумні. Він відчиняє й зачиняє двері якомога тихіше (як і щосуботи, коли рано-вранці спускається вниз, аби подивитися мультики, але йому не можна тривожити сон Санні або матері з батьком, бо після робочого тижня вони сильно стомлені). 

  

Швиденько глянувши крізь скло у дверях, він переконався, що пані Твід досі зайнята Джоном.  

  

Уйон вибігає на майданчик. Ще кілька кроків, і він буде на волі! 

  

Тепер він зможе спокійно, без плаксіїв та вихователів, погратися. Лише він, сонечко та майданчик, до кінця сонної години усе належить тільки йому. Хоча скільки вона триває, Уйону не відомо. Йому п’ять, не сорок. Йому немає діла до часу.  

  

Погойдавшись добренько на гойдалці, Уйон зрозумів, що йому стає нудно. Він не знав, що аби на майданчику йому було весело, потрібні були інші діти, але такі знання приходять з досвідом. Певне.   

  

— Привіт! — Уйон звів очі на дитину з пухнастим темним волоссям і усмішкою, з якою сонцю ще треба позмагатися в яскравості.  

  

— Привіт? Шо ти тут робиш?  

 

— Я побачив, як ти прокрався повз пані Твід, і пішов за тобою, — він засміявся. — Тобі треба друг? Схоже, тобі самотньо. Мені не подобається бути самому, тому ми можемо стати друзями, — мало не прокричав хлопчик.  

  

— Хто ти? — Уйон налаштований скептично, зазвичай він дуже товариський, але через цього хлопа йому може влетіти за те, що прогуляв сонну годину, тож він діятиме, як Конан, і проведе розслідування.  

  

— Йой! — викрикнуло хлоп’я. — Мама зараз би на мене сильно розізлилась, вибач, у мене насправді гарні манери, — схоже, цьому хлопчику соромно, сумно. Уйон одразу вирішив, що вони з цим новим хлоп’ям, ким би він не був, стануть друзями, а Уйон вже присвятить своє життя тому, аби впевнитися, що йому більше ніколи не буде сумно. Цей хлопчак мусить вважати себе справжнім щасливцем, бо за коротке Уйонове життя лише Сан отримав такий привілей, навіть у мами з татом його не було (вони дорослі і це вони мають дбати про Уйона з Саном, а не навпаки). 

  

— Мене звуть Чон Юнхо, радий познайомитися. А тебе як?  

  

— Чон Уйон! — Юнхо просяяв ще ясніше (якщо це взагалі можливо), коли Уйон дозволив йому стати своїм другом.  

  

Відтоді їх було майже неможливо розлучити. Вони постійно разом утікали з сонної години, а коли втома перемагала, й ідея поспати не здавалася ну такою вже поганою, вони засинали в обіймах один одного.  

 

У десять років старший брат Юнхо, його герой, розповів йому страшну правду, якої він волів би ніколи не знати.   

  

Йому не можна було дружити з Чон Уйоном з Лисячого клану Чон.  

  

Юнхо розбитий. Уйон – його ліпший друг, найкраща частина його дня. Вони разом потрапляють у неприємності, але завжди один одного захищають. А зараз Мінґі, який має бути його найнеперевершенішим у всьому світі братиком, каже, що йому не можна дружити з Уйоном. У Юнхо серце крається. Він викреслює Мінґі з п’єдесталу “Найкращого старшого брата”, тепер йому туди зась.  

  

— Шо ти маєш на увазі, як це мені не можна дружити з Уйоном? Він уже мій найкращий друг. Ми вклали пакт.  

  

— Ох, ну, пакт доведеться розірвати, Юне. Ти не можеш з ним дружити. Це неприродно.  

  

— Шо це означає? Ми стоваришувались, коли нам було по п’ять, і мама ні разу не казала, шо шось не так, — Юнхо розуміє, що вже дується, він сподівається, що Мінґі, як то зазвичай буває, пожаліє його. Юнхо любить свого старшого брата, поклоняється землі, по якій він ходив, вірить у те, що Мінґі ну просто не може помилятися, але він ніколи не кине свого найкращого друга, яку б тупу причину Мінґі не назвав. Уйон — його найкращий друг, їх неможливо розлучити.  

  

***  

  

Гаразд, може, причина в Мінґі не така вже й тупа, і Юнхо справді має перестати дружити зі своїм найкращим другом, бо мама згодна з Мінґі, і Юнхо щосили намагається не розплакатись (батько каже, що чоловіки Клану гончаків Чон не витрачають свою енергію на такі тривіальні дитячі забавки, як плач, ні! Його син не плаксій).  

  

Тож Юнхо щосили стримує сльози, поки мати пояснює йому, сумному малому з розбитим серцем, історію його родини та Уйонової.  

  

Уйон – лис. Юнхо – гончак. За традицією, Юнхо мав би полювати на Уйонів рід та вбивати його задля гарного хутра та смачного м’яса.  

  

Але часи змінилися, відколи голови усіх кланів зійшлися, аби вкласти мирний договір, згідно з яким усім кланам усіх видів було дозволено мирно співіснувати. Ну, наскільки то можливо, коли розселяєш затятих ворогів по сусідніх кварталах. Принаймні поки ніхто ні на кого не полював і не вбивав. Природні вороги просто уникали одне одного, менше сутичок – менше проблем, менше гніву голів кланів. Вочевидь, мир був важливішим за ворожнечу чи жагу крові. Усі були вимушені толерувати одне одного, і поки це працювало.  

  

Проплакавши в подушку два дні після розкриття страшної правди, маленький Юнхо зробив те, що мусив.  

  

Десятирічний Чон Юнхо розірвав стосунки зі своїм найкращим другом Чон Уйоном, бо дружба їхня була неприродною, ламала суспільні устої.  

 

Уйону було чотирнадцять років й одинадцять місяців, коли він зрозумів, що його страшенно приваблює його найкращий друг Чон Юнхо. За дві хвилини до опівночі, за дві хвилини до його п’ятнадцятого дня народження Юнхо вручив йому подарунок і традиційні іменинні обійми, за ці дві хвилини, за дві хвилини до того, як пробило північ, Уйон усвідомив страшну правду: його страшенно приваблює милий височезний п’ятнадцятирічний юнак, якого він (потайки) зве своїм найкращим другом.  

  

Так було відтоді, як їм було по десять: Юнхо сказав, що його мама сказала, що вони не мають бути друзями, але маленький Юнхо не хотів втрачати найкращого друга, тому вони мусили зберігати свою дружбу в секреті. Час від часу Уйону хотілося розпитати Юнхо, що він мав на увазі, але з них двох Юнхо був раціональнішим, менш імпульсивним, тому Уйон не ставив під сумнів те, на обмірковування чого Юнхо, певне, витратив багато часу.   

  

У подарунок він отримав маленьку дерев’яну фігурку, в Уйона їх вже багацько назбиралося, відколи Юнхо відкрив у собі хист до різьби. Уйон мав нову на кожен день народження. Але ця, подарована на його п’ятнадцяті іменини, була найособливішою. Це фігурка лисеняти була пофарбована в однаковий з його червуновато-коричневим волоссям колір.  

  

Від цього Уйонове молоде, сповнене гормонами, серце затріпотіло так сильно, що його ледь не знудило. Ледь не знудило через те, як щиро Юнхо пишався Уйоновою усмішкою, яку викликав його подарунок. Тієї миті Уйон згадав п’ятирічного себе і усвідомив, що він ніколи не хотів бачити Юнхо сумним, різниця лише в тому, що зараз це відбувалося не через те, що вони з ним найкращі друзі, а Уйон просто хоче впевнитися в тому, що люди, яких він любить, завжди щасливі, ні! Зараз це відбувалося через те, що Уйон був настільки закоханим у свого найкращого друга, що сонячна усмішка Юнхо була чи не найважливішим образом Уйонового світу.  

  

Від цього кров стигла в жилах. На Уйона чекала вірна смерть, а Юнхо просто усміхнувся миліше, коли він у свій день народження обійняв його дещо довше і дещо міцніше, ніж зазвичай.  

 

Уйону треба навчитися краще приховувати свої емоції. Або просто відділитися від Кан Йосана, цієї дебільної, надто мудрої, як на шістнадцятирічку, сови. Він – пряма загроза для Уйонової хиткої психіки. Але, на жаль, Йосан не міг просто взяти й зникнути, коли Уйону того хотілося. Він помилився, коли ще в садочку вирішив (задля власної вигоди) використовувати Йосанові почуття до Санні проти нього. А Йосан був мстивим, не дуже по-совиному з його боку, але Уйону ще здається, що Йосану просто подобається над ним знущатися. У них дивні стосунки. Але ніхто не додивляється. (Хоча варто було б!)  

  

— Лисику мій, маю тобі дещо сказати.  

  

Уйон закотив очі, коли Йосан зайшов до нього в кімнату, не постукавши:  

 

— Сана тут немає, він на тренуванні з футболу до п’ятої.  

  

— Я, звісно, кохаю твого брата, але, знаєш, мені хотілося б вірити, що ми з тобою друзі?  

  

— Гммммм? —  вони друзі, завжди ними були, навіть якщо Йосан по вуха закоханий у Сана. Вони – трійко найкращих друзів (їх би було четверо, якби Юнхо не був таким Юнхо). Уйону просто подобається все ускладнювати, бо цим інколи вдається побісити Йосана.  

  

Йосан – зразок зібраности та розсудливости (принаймні поки весь брудний, спітнілий Санні не повертається додому після футбольного тренування і, усміхаючись, не показує свої ямочки. Зібраність тоді безслідно зникає, а трохи перезбуджений Йосан розпушує пір’я, аби приховати свої почуття. Уйон від того давиться зі сміху). Тож Уйон страшенно пишається тим, коли йому хоча б секунду вдається побісити Йосана. Сан не єдиний, хто може відняти йому спокій.   

  

Йосан заходить до кімнати і з серйозним лицем зачиняє за собою двері. Трясця! Уйон попав, але за що поки не знав.  

  

— Знаю.  

  

— Га? — Уйон нічого не ясно. Йосан знає багацько всього, він належить до старовинного Совиного клану, який володіє маєтком з бібліотекою, а всі представники роду мають ейдетичну пам’ять, – тож Йосан багацько всього знає. Уйон справді не розуміє, до чого він веде.  

  

— Ву, ти ж знаєш, що брехло з тебе ніяке, та?  

  

— Про шо ти, в біса, говориш? — Йосан глибоко набирає повітря. Дивно, схоже, він засмутився більше, ніж Уйон спочатку подумав.  

  

— Я про твої почуття до Юнхо.  

  

Йой. 

  

Йой, бляха! Йо-йо-йой. Йой, бляха-бляха-бляха. 

  

— Га?  

  

— Уйоне, ти ж знаєш, чому вам не можна бути разом, так?  

  

Уйону було добре відомо, що він не зможе бути з Юнхо: той робив усе можливе, аби він це зрозумів, ще відтоді, як їм було по десять, і щоразу, як вони потайки зависали. Однак, Уйон – справжній романтик, він вірить у спорідненість душ і таке інше, хоча нікому про це й не розповідає, навіть Сан цього не знає, тож Уйону погано від думки про те, що Йосану відомо про його тупу щенячу закоханість в Юнхо.    

  

Сором – ніщо порівняно зі злістю, бо, схоже, за Йосановими словами криється ще більше причин, чому Юнхо з Уйоном не можуть бути разом, ніби вони якась нова версія “Ромео і Джульєтти”. Йосан має вигляд серйозніший, ніж того вимагає ця розмова. Щось тут не те. Ну, гаразд, Уйон закоханий в Юнхо, у п’ятнадцять він те добре затямив, їм би ділитися один з одними фантазіями про хлопців, що позасідали в їхніх головах, а не вести розмову, що може перевернути все його життя.  

  

— Окей, я знаю що Юнхо не в моїй ваговій категорії. Але, Сані, не потрібно мені цим тикати, — грайливо гигикнув Уйон, однак з Йосанового обличчя було зрозуміло, що йому не до сміху. Якого фіга?  

  

— Ні. Ву, річ не в тому. Ви з Юнхо були б ідеяльною парою, обидва сексі, однаково впевнені в собі. Удвох, якщо про це подумати, ви здатні зруйнувати світ, але вам заборонено…  

  

Йосан засумнівався, ніби те, що він мав сказати, завдавало йому фізичного болю. Ну, зараз Уйон точно вийде з себе.  

 

— Неймовірно, Сане! Я повністю підтримую вас із Санні. Але мої почуття нічого не варті, якшо я хочу чогось такого для себе з Юнхо… просто неймовірно! І нагорода за Найкращого Ліпшого Друга йде тобі, Кан Йосане!   

  

— Ву! Я не те мав на увазі!… Ти можеш хоча б раз просто сісти і вислухати мене!  

  

Уйон сідає, але вже закипає. Йому добре відомо, що він не може бути з Юнхо. Якщо йому так хочеться тримати їхню дружбу в секреті, ну, значить, на романтичні стосунки в них нема і шансу. Тяжка правда.  

  

— Він – гончак, Ву. Ще й із найпрестижнішого родоводу.  

  

— І?  

  

— А ти лис.  

  

— Так, Йосане, мені відомо, що ми належимо до різних видів.  

  

— Ні! Він – Гончак, — Йосан наголошує на цьому слові, ніби Уйон вже зовсім тупий. Він не тупий, минулого тижня він отримав одинадцять за тест з математики, він дуже, дуже розумний.  

  

Йосан засмучено видихає і зручніше вмощується на ліжку, ніби збирається прочитати Уйону довгу лекцію.  

  

— Ву. Ти – лис, він – гончак, ви обоє з дуже традиційних родин.  

  

— Та, окей, його дуже традиційна, але моя не дуже, ну, мої батьки всиновили Сана, вони й оком не поведуть, якшо ви з ним почнете зустрічатися, до чого ти ведеш?  

  

Йосан просто до неба закочує очі: 

— Історично склалося так, що гончаки полюють на лисиць.  

  

— Йосане… це в тебе якийсь новий кінк пробивається? Я хоч і не консерва, але такого від тебе, завжди правильного Кан Йосана, не очікував, — Уйон сміється,тільки на це він і здатен. Від цієї розмови в нього волосся дибки, бо він чудово знає, що йому навіть любити Юнхо так сильно не можна, бо хлопець би тоді точно поклав край їхній дружбі, то навіть ніяка не таємниця.   

  

— Ні. Тобі прекрасно відомо, що всі мої кінки починаються і закінчуються твоїм братом. Але тобі не можна зустрічатися з Юнхо, бо…  

  

— Бо…? — Йосан дуже глибоко вдихає, ніби справді бажає уникнути цієї розмови, і це підозріло, бо він її ж і почав! 

  

— Бо це неприродно, Уйоне.  

  

Леле.  

  

Гаразд. 

  

— Перш ніж ти зженеш на мені свою злість, просто послухай, окей? — Уйон мовчки киває.  

  

— Я побачив, як минулого тижня ти ну просто мерзенно витріщився на Чона, коли він правильно відповів на геометрії. Мені стало зле, але ще я зрадів за тебе. Я був на сьомому небі і хотів сісти і поговорити з тобою про це, бо саме це ти зазвичай для мене і робиш, і я подумав, що нарешті зможу стати тобі в пригоді. Тоді я почав думати, як вас звести, і, можливо, трохи обмовився Хонджун-хьону. Не хвилюйся, імен я не називав, але він наче сказився і сказав, що лис із гончаком ніколи не зможуть бути разом, тоді мене це тільки вибісило, але потім я почав думати, порився трохи в архівах…  

  

Йосан уже ледь стримує сльози, Уйону здається, що йому теж треба було б, але йому краще не плакати через те, про що він і так плаче ледь не щоночі, коли почуття до Юнхо стає вже неможливо стримувати.  

  

— Історично, до вкладання мирного договору, Лиси з Гончаками були запеклими ворогами. Ну, договір для того й склали, бо ці двоє ненавиділи одне одного так сильно, що створювали проблеми й для інших видів. Гончаки тоді полювали на лисиць, убивали їх і знімали з них шкуру… бо їм так хотілося. Але гірше за все те, що Чони, родина Юнхо, були на чолі цього всього. Вони навіть намагалися зірвати підписання договору, довго й наполегливо виступали проти, але зрештою, очевидно, здалися.  

  

Уйонів світ розпадався на очах. Це пояснювало секретність їхніх зустрічей і те, що їм треба було ігнорувати один одного в школі. І що Юнхо писав зашифровані, лише Уйону зрозумілі записки, в яких зазначав місце для їхньої короткої зустрічі, і що він був насторожі щоразу, як вони зустрічалися. Скільки ж стресу Юнхо доводилося приховувати від Уйона, коли вони зависали разом. Тепер усе мало сенс, Уйонове серце розбилося на маленькі, крихітні шматочки.  

  

Одна річ, що вони не могли зустрічатися, бо Уйон сцяв розповісти про свої почуття, і вони з Юнхо мали дружити потай, але це, ну, тепер Уйон знає, що в нього немає шансів.  

  

— Будь ласка, вийди, —  шепче Уйон, він себе ледь чує, але Йосан зі своїм тупим совиним слухом його точно розчув. Йосан хотів було відмовитися. Вони знайомі ще з садочка, він знає, що в Уйона, певне, найбільше й найдобріше серце, але ще він знає, що Уйон ніколи не дозволить важливим йому людям бачити його слабким. Він такий упертий. Тому він, сумно усміхнувшись і поплескавши його по плечу, йде до дверей, але перш ніж вийти, тихенько кидає:  

— Я буду тут, коли б ти не був готовий, Ву.  

  

Тепер Уйон може виплакатися в плюшеве біглятко, яке він виграв на минулорічній ярмарці, бо життя їба яке несправедливе.  

 

За день до сімнадцятиріччя Юнхо, за десять годин, якщо бути точним, його світ розвалився, а серце розбилося вщент. І все завдяки Чон Уйону.  

  

Ще тоді йому варто було послухати матір з братом. На жаль, успадкована від батька упертість ніколи не давала йому дослухатися до порад. 

  

Звісно, з часів укладання мирного договору минуло майже століття, але Юнхо з чистокровного роду гончаків, основної причини довбаного перемир’я, щиросердечно вірив, що зможе переписати неписані правила, що зможе дружити з лисом, і вони разом зможуть змінити ставлення їхніх родин одна до одної, але ні, так ніколи не буде.   

  

Юнхо мав би здогадатися, що щось подібне трапиться. Він прокинувся з грозовими хмарами над головою, від відчуття загрози кров стигла в жилах.  

  

Оптимізм завжди був його найбільшою слабкістю. Він щиро вірив, що зможе все виправити, зможе змінити ставлення його родини до інших видів, а особливо – до Уйона. Милого, доброго, відвертого Уйона. Його найкращого друга з яскравою усмішкою, хлоп’яцьким сміхом і великим серцем. Завжди готового допомогти Уйона, головною ціллю якого є щастя тих, кого він любить. Сонячного промінчика у затяжну зливу Уйона.  

  

Юнхо щиро вірив, що зможе показати його родині Уйона таким, яким бачив його він. Але то все були лише ілюзії, злий витвір його уяви.  

  

Усе йшло згідно зі завчасно складеним Юнхо на день народження планом. Він підсунув Уйону зашифровану, тільки їм зрозумілу, записку: вони мали зустрітися на узліссі і трохи прогулятися до їхнього таємного місця. Усе мало бути ідеяльно: рівно опівночі, коли йому стукне сімнадцять, Юнхо запропонує Уйону особливий подарунок після того, як Уйон вручить йому свій. Так він собі запланував, але нічого ніколи не йде за планом. 

  

Він би не помітив її, якби Уйон не підсунув йому цю записку прямо на математиці, він би не помітив, якби її вкинули йому, як і більшість їхніх записок, у шафку, він би справді не помітив. Але Уйон зробив усе, щоб він помітив. Він засунув її в йобаний срібний конвертик, щоб Юнхо точно помітив. Ніяким, бляха, чином він би таке не пропустив.  

  

Юнхо мав знати, що так станеться. Останні декілька тижнів Уйон часто відмовлявся гуляти з ним. Без причин. А коли приходив, то було схоже, що подумки він був десь далеко. Юнхо не хотів розпитувати, вони так ніколи не робили, він знав, що Уйон зрештою сам усе розповість. Вони ж найкращі друзі, найкращі, нахуй, друзі з п’яти років. Уйон ніколи нічого не приховував.  

  

На відміну від нього.  

  

Юнхо знав, що Уйон й гадки не має про пробематичність їхньої дружби. Ну, можливо, не не мав, а вдавав, що не здогадується. Інколи Уйон свідомо просто ігнорував проблеми, бо так було краще. Юнхо теж так намагався, справді намагався. Тому й тримав їхню дружбу в секреті, бо так було краще. Від цього Юнхо ставало краще, йому було добре, бо поряд з Уйоном на нього не тисли обов’язки його престижного родоводу. Він був просто Юнхо. Він не був Чон Юнхо з Клану гончаків Чон, він був просто Юнхо.  

  

Вони було просто Уйоном і Юнхо. Поки й цього не стало.  

  

Два гучні стуки в двері повертають його в реальність власної кімнати. З його носа вилітає дивний звук, достатньо схожий на відповідь, аби людина за дверима, певне, Мінґі, могла зайти.  

  

— Юні~~~~ — це Мінґі, усміхнений, щасливіший, ніж коли б то не було, прийшов, певне, аби подоставати Юнхо.   

  

— Хьоне, — Мінґі завмер, скинув на Юнхо поглядом, зачинив за собою двері і підійшов до ліжка.  

  

Вони сиділи мовчки. Вони завжди були близькими один з одним, але не такими близькими, як до того, як Мінґі розказав маленькому Юнхо, чому йому не можна дружити з Уйоном. Йому справді варто було дослухатися до братового попередження, зрештою, він старший, мудріший, розумніший і значно сильніший за Юнхо.  

  

Мінґі не сказав нічого з того, що планував, тепер це вже не мало значення. Він лише взяв свого молодшого братика на руки, аби той міг сховатися лицем йому в грудях. Юнхо цього вистачило, аби тихенько захлипати. Він ніколи не розкаже Мінґі правду, не розкаже, чому він плаче, ніби зараз прийде кінець світу, за пів години до свого сімнадцятого дня народження. Він ніколи не розкаже йому, що весь цей час він мав рацію, що Юнхо значно слабший, ніж думав. Він не зможе. Навіть якщо Мінґі його ніколи не засудить. Ця мить – єдине, що він собі дозволить.   

  

О другій хвилині по сімнадцятиріччю Чон Юнхо прийняв рішення, якого ще ніколи приймав. Він змусить своє серце зачерствіти і врешті стане Гончаком, яким його завжди хотів бачити батько.  

 

Уйону було двадцять, коли він усвідомив, що його серце ніколи не перестане тужити за Чон Юнхо, і не має значення, як він старається.  

  

За тиждень до двадцятьпершого дня народження Юнхо Уйон спостерігає за його широкою спиною у м’ясо-молочному відділі місцевого продуктового магазинчика. На дні його рюкзака лежать маленька пухнаста лисичка для ключів і адресована Юнхо, зашифрована привітальна листівка.  

  

У чотирнадцять Уйон уже знав, що пропав, однак до цього моменту ще не знав, як сильно.  

  

Юнхо був схожим на мрію, коренастий підліток виріс у ще більшого парубка, найсолодшого з усіх можливих мокрих снів. З незмінною сонячною усмішкою він дістав їхній старій виховательці йогурт з верхньої полиці холодильника.  

  

Так, так, Уйон не просто пускав слину на Юнхо, він його ще й страшенно кохав, так кохав, що як би Сан з Йосаном не намагалися звести його з людьми, які повністю підходили під Уйонів “типаж” – навіть милий нестямний Йонджун (його остання інтрижка) – ніхто з них і йобаного нігтя Чон Юнхо не був вартий. Йой, тільки не це! Йобаний Чон Юнхо розпалив в серці Уйона справжню лісову пожежу.  

  

Уйону варто було б знати, що ця тупа лисиця не Йонджуну на день народження, як він казав спочатку, бо до Йонджунового дня народження ще сім місяців і йому не всралася та лисиця, він і сам лис. О, ні-ні-ні, серцем Уйон чудово розумів, що він підсвідомо купив цей тупий подарунок для Чон Юнхо, чий тупий день народження буде рівно через п’ять днів.  

  

Уйон уже не пропав. Ніт! Він згинув. Чон Уйон приречений жити життя, пускаючи слину на Чон Юнхо. І це, бляха, несправедливо.  

  

Тихо зітхнувши, хтось повертає його до реальності:  

 

— Йо-йо-йой, Чон Уйоне, це ти?  

  

Пані Твід усміхається йому, а Юнхо з-поза неї відкрито шкіриться (якого хуя, хіба законно бути таким гарячим?!). Уйон світить своєю коронною усмішкою, ну не янгелик.  

  

— Ой, леле! Пані Твід, то Ви? Давно не бачилися, як ся маєте? — ой, Уйоні, ну взагалі не палишся. 

  

— Ох, добре, хоча, мушу зізнатися, дуже приємно бачити двох своїх найвідоміших діток такими великими й гарними. Ви з Юнхо, коли ходили в садочок, змушували мене відпрацювувати всі гроші, — сміється пані Твід, не помічаючи однаково присоромлених поглядів, якими обмінюються Юнхо з Уйоном.  

  

— Ох, ви двоє були найбільшими халамидниками, яких мені тільки доводилося вчити, — в Юнхо на вустах грає маленька усмішка, в Уйона йокає серце.  

  

— Гммм. Завжди пропускали сонну годину… Йой, а чим ви двоє зараз займаєтеся? — вичікувально заглядає в очі пані Твід.  

  

— Емм… 

  

— Я…  

  

Нескладно починають обидва, бо не певні, хто хоче говорити першим. Упевненіший з двох, Уйон починає:  

 

— Я зараз навчаюсь, пані Твід, ранньому дитячому вихованню… Узагалі, теж хочу стати вихователем, — гордо виголошує Уйон.  

  

— Ох! Це ж чудово, Уйоне! Вірю, що з тебе вийде прекрасний учитель!  

  

— Гмм, він точно знатиме, коли діткам захочеться втекти із сонної години… — сказав Юнхо, невже він пишається? Уйоном? Уйон цього не знає, але серце в нього зараз, здається, проб’є грудну клітину, бо голос Юнхо став нижче після їхньої останньої розмови. Бляха.   

  

— Ха-ха, ну план такий. Треба переконатися, аби малі негідники вчилися краще, ніж я. Ха-ха.  

  

— Га? Та не були ж ми такими вже поганими? Ми просто хотіли краще пізнати світ, а сонна година віднімала в нас на те час, — Юнхо щиро усміхнувся Уйону, і якби тойне був так зосереджений, то зомлів би (він і просто так міг, то все холод від морозильних камер).  

  

— Ха! То от чим ви двоє займались? — запитує пані Твід. Юнхо лиш знизує плечима, в Уйона тихенько підкошуються ноги. — Ну, Юнхо, а ти чим займаєшся? Теж навчаєшся?  

  

— Ах, ні, навчання не для мене, ну, принаймні університетське. Батько готує мене перейняти сімейну справу, поки Мінґі серйозніше взявся за свою музичну кар’єру.   

  

Уйону, певне, не варто уявляти, як Юнхо в приталеному костюмі захищає когось. Не секрет, що Чони володіють найбільшою охоронною фірмою в місті. Їх навіть винаймав уряд для екстренних випадків по всій країні, тож коли Юнхо стане генеральним директором компанії і буде в костюмі весь день гарчати, роздаючи накази, буде захищати людей… Та, Уйону краще не думати про це перед ним самим і їхньою вихователькою у відділі із замороженою їжею в місцевому продуктовому, стояк зараз буде недоречним. Узагалі.   

  

— Ах, рада це чути. Так добре, що у вас, хлопчики, усе добре, —  з гордістю за своїх двох улюблених шибеників відповідає пані Твід. — Ну, було приємно зустріти вас обох, але мені вже час іти.  

 

Без пані Твід атмосфера між Уйоном та Юнхо погіршилася, минуло багато років відтоді, як вони востаннє розмовляли, чи пак залишалися в одній кімнаті.  

  

— Ну… — першим порушує тишу Юнхо. — Маєш гарний вигляд, Уйоне.   

 

Уйон червоніє:  

 

— Д-дякую. Ти теж непогано.  

 

Кивнувши, Юнхо розвертається до каси.  

 

— Еммм… З днем народження, — Юнхо шоковано дивиться на нього, Уйон так само у відповідь. — Еммм… Я знаю, що ще цілий тиждень, але я можу тебе й не зустріти, тож, еммм… з днем народження, з прийдешнім.  

  

Маленька усмішка прокрадається на обличчя Юнхо:  

 

— Дякую, Уйоне.  

  

—   

  

— Ти… З тебе вийде чудовий вихователь, — сказавши це, Юнхо зник.  

  

Уйону було двадцять, коли він усвідомив, що він не просто закоханий в Юнхо, і що він точно пускатиме на нього слину, незалежно від статусу їхніх поки відсутніх стосунків.  

 

Юнхо був двадцять один, коли він вирішив жити своєю правдою.  

  

Юнхо нервував, наближаючись до будинку Лисячого клану Чон. Дуже, страшенно нервував.  

  

Він зробив майже все, аби вирішити цю всю ситуацію, але зараз нерви затулили почуття того, що все це того варте. 

  

Юнхо вирішив, що досить, час перестати жити його батьковою мрією, жити так, як би хотіли, аби він жив, його предки. 

  

Юнхо намагався, чесно, справді намагався. Робив так, як казав батько. Слухався матері, навіть намагався слідувати правилам Мінґі. Але це все лише робило його нещасним.  

  

Але за останні вісім-дев’ять місяців його життя стало прекрасним. Його бульбашка стала його безпечним раєм. Він щиро радів і не збирався більше ніколи відпускати своє щастя.  

  

І все це лише завдяки Уйону. Його лисеняті. Його найкращому другу. Його хлопцю.  

  

Може, вони й не спілкувалися роками, але коли зійшлися знов, здавалося, що й не розлучалися ніколи.  

  

І Юнхо був їба яким щасливим.  

  

Знову. Цим він завдячує Уйону.  

  

Хіть була Юнхо добре знайома. У нього були свої потреби. Йому подобалося проводити свій вільний час з теплотою чужого тіла, але жар свого він беріг для Уйона. З ним усе було зовсім по-іншому. 

  

Юнхо знав, що він привабливий, він відчував на собі чужі погляди, чуже бажання, але в день, коли Уйон не зміг опанувати собою в тому тупому продуктовому поряд з їхньою старою вихователькою і направив на нього свої гарні хтиві карі очі, ну, Юнхо не стримався.  

  

Він би проігнорував Уйона, як робив усі роки до того, тримав би обумовлену дистанцію, попрощавшись увічливим “маєш гарний вигляд, Уйоне”.  

  

Але ні. Уйону треба було привітати його з днем народження, до якого було ще п’ять днів, глянути на нього, ніби він був цілим Уйоновим світом, і викликати в Юнхо цілу купу емоцій, що висіла над ним ще чотири дні.  

  

Переддень до дня народження, певне, був для Юнхо найважчим (і найхтивішим – він не збрехав, сказавши, що Уйон має гарний вигляд. Він мав страшенно гарний вигляд. А образ Уйона-вихователя, Юнхо не стримався. У нього просто не стало сил). 

  

За ті чотири дні він частенько пройобувався на роботі, чим схвилював батька, матір, дідько, навіть Мінґі, який зазвичай просто сміявся, коли Юнхо лажав, але за ці декілька днів він провалювався значно частіше, чим ледь не довів великого братика Мінґі до читання нотацій(нікому вони не здалися. Мінґі не вмів бути надто серйозним, ні з ким).  

  

Тож у ніч перед своїм двадцятиодноріччям Юнхо зробив те, чого не робив уже багато років: він відправив Уйону зашифровану записку, в якій попросив зустрітися на звичайному місці (для цього він попросив їхнього спільного друга Чонхо передати довбане повідомлення, а заткнути Чонхо на пів року коштувало йому місяць безкоштовних обідів. За словами власне Чонхо, це вдарить по кишені, але принесе користь серцю). 

  

Юнхо сподівався, що Уйон з’явиться. Він справді думав, що той не прийде, бо вони ще тоді обірвали всі зв’язки. Але він сподівався, що побачене в Уйонових очах у продуктовому було насправді, а не він собі те просто нафантазував.  

  

Уйон з’явився. Він прийшов, завжди грайлива й гаряча лисичка. Він прийшов на їхнє місце за декілька годин до дня народження Юнхо зі справжнім подарунком у руках.  

  

Юнхо був на сьомому небі.  

  

Він був настільки щасливим, що поцілував Уйона, буквально вибивши лису повітря з легень, бо той після стількох років прийшов з наймилішим лисеням для ключів і вітальною листівкою, – усе для Юнхо. У його день народження.  

  

Уже після Юнхо зрозумів, що йому не варто було просто цілувати Уйона, їм треба було спочатку поговорити, але він завжди спочатку діє, а потім думає. Та найкраще зі всього те, що Уйон поцілував у відповідь. І заплакав, сильно злякавши Юнхо, чим тільки сильніше підштовхнув їх до розмови.  

  

Якщо чесно, то вони – два ідіоти (два закоханих один в одного з дитинства ідіоти). Юнхо переказав те, що десятирічному йому розповіла мати, Уйон зрозумів те його рішення тримати все в секреті, але перед сімнадцятиріччям Юнхо з нестерпним тиском почуттів до нього і усвідомленням того, що вони ніколи не зможуть бути разом, Уйон зробив те, на що Юнхо не наважився, що зробило їх обох нещасними.  

  

Того вечора вони сильно плакали, трохи сміялисяі багато цілувалися. Рівно опівночі на свій день народження Юнхо вирішив запросити свого найкращого друга Чон Уйона на побачення (Уйон спершу сумнівався, але Юнхо скористався своїм привілеєм іменинника, і Уйон погодився). 

  

Таким був початок цих останніх блаженно щасливих місяців життя Юнхо. Вони почали зустрічатися (потайки, Юнхо стомився від того, але цього разу на те була причина), з кожним днем закохуючись один в одного все дужче й дужче. Юнхо став так хвацько працювати, що його батько навіть запитав, що то за гончак-щасливець став справжньою опорою для Юнхо, відколи той перейняв на себе компанію. Це ледь знову не розбило йому серце.  

  

Тоді Юнхо вирішив, що з нього досить, що він більше не триматиме в секреті кохання всього свого життя. Уйон боявся. Він відмовив. Йому подобалася анонімність їхніх стосунків, бо, чесно кажучи, він більше боявся втратити Юнхо назовсім. Уйон забагато зізнавався йому в коханні, аби тепер втратити його через те, що їхні сім’ї, дізнавшись, можуть розлучити їх навіки. Уйон краще проживе все своє життя з Юнхо потай, аніж узагалі без нього.  

  

Юнхо з того почервонів, а потім вирішив, що проведе решту ночі виціловуючи Уйона.  

  

Але загалом він більше не хотів зберігати ніяких секретів. Він хотів кохати Уйона відкрито, а не щоб їхні різні види диктували їм, кого можна кохати, а кого – ні.  

  

Тож, набравшись духу, він всадив свою родину і виклав усю правду. Від садочка, таємної дружби з десяти і до їхньої розриву (Уйон називає це їхнім великим розлученням, Юнхо вважає його тим ще бевзем. Але Юнхо закоханий, то кому яке діло?)  

  

Очікувано, його батько все це так легко не сприйняв, мало не вигнав Юнхо за зраду. Але тоді вступився Мінґі (і назад забрався на п’єдестал найкращого старшого брата). Він увесь цей час усе знав. Очевидно, Юнхо фігово вміє тримати все в секреті, якщо чесно, він схильний повірити, що це скоріше Мінґі скрізь соває свого носа, але зрештою він за нього заступився і потягнув за собою їхню маму. Вони втрьох дали батьку поваритися декілька ночей у власній гіркості та злості.  

  

Голова Клану гончаків Чон був упертим, але дітей своїх любив дужче. Він надзвичайно сильно любив Юнхо, так сильно, що погодився прийняти в родину лиса. Уйон робить його сина щасливим, позитивно впливає на життя його сина, так добре допомагає йому останні декілька стресових місяців, що Юнхо успадкує компанію раніше. Його син прийняв справді важке рішення, розуміючи, чим ризикує, але зробив це, аби бути щасливим.  

  

Задіяні відвага й хоробрість змусили чоловіка пишатися своїм сином.  

  

На одну велику перешкоду менше.  

  

Юнхо стояв на ґанку, рука не наважувалася постукати у двері. Родина Юнхо прийняла Уйона. 

  

Залишилося лише, аби родина Уйона прийняла Юнхо.  

  

І Чон Юнхо стояв нажаханий.  

 

Уйон сердився. Ніжно, але сердився. Він щиро (ну, як… як усі) любив свою родину, але те, що вони робили з Юнхо, було некруто, зовсім не круто.  

  

Це перший хлопець, якого він привів додому, єдиний, з яким сподівався колись одружитись, а вони знущаються з нього цими ідіотськими запитаннями, Уйон уже навіть був готовий розплакатися. Ще і Йосан вирішив доєднатися до родинної вечері, тепер Юнхо допитувала ще й сова, від чого все тільки погіршилось, бо він став на сторону Уйонового тата з Саном.  

  

Бідний Юнхо. Він гідно тримався, у своєму ритмі відповідав на всі запитання, навіть на ті, від яких червонів. Але тримався гідно.  

  

Якщо чесно, то Уйон ще дужче закохувався в гончака. Юнхо вирішив, що не хоче більше нічого приховувати, а хоче з ним відкрито зустрічатися. Уйон ледь не зомлів, але реальність одразу впала на нього важким каменем, бо родина Юнхо може покласти всьому край.  

  

Його власна родина проблемою ніколи б не була, вони б радо прийняли Юнхо до своїх лав, він би став Шанованим Лисом, Лисячий клан Чон упереджень не мав, вони, на відміну від клану Юнхо, не дозволяли своїй приналежності до якогось виду диктувати їхні життя. І це лякало Уйона значно більше, ніж він визнавав перед Юнхо.  

  

Уйон приготувався до неминучого повідомлення від свого хлопця з “вибач, ніц не вийде. Батько заборонив”. 

  

Уйон приготувався виплакати своє серце, але вчепився за спогади про останні декілька місяців, як за рятівну соломинку на решту свого життя. Він щиро здивувався, коли замість повідомлення побачив свого кряжистого хлопця на порозі батьківського дому з пляшкою вина, пляшкою дорогого вина, коронною щенячою усмішкою і заготовленою для Уйонових батьків промовою про те, як він його кохає й обожнює і хоче провести з ним решту свого життя.  

  

Усе мало пройти як по маслу: Юнхо вдалося те, що не вдавалося ще нікому, Уйон привів його додому, аби познайомити з батьками, покрасуватися ним, але бейла, бейла Сан, удаючи з себе старшого брата, хоча падло лише на п’ять місяців, а не рік чи два, старше за Уйона, вирішив устромити свого носа й змусити тата влаштувати цілий, бляха, допит.  

  

Уйон роздратувався, але тоді ще Йосан, хлопець Сана й Уйонів найкращий друг, вліз зі своїми ще надокучливішими запитаннями, і бідному, бідолашному Юнхо з його дурнуватою чарівною усмішкою на все обличчя довелося на все те відповідати.  

  

— Народ~~~, шо Юнхо вам зробив, годі, будь ласка, він уже сказав, шо кохає мене, шо ше вам треба? —  захникав Уйон.  

— Гаразд-гаразд, це останнє, Юнхо-ші, оскільки моєму сину так не йметься..  

  

— Усе гаразд, пане, я розумію, Уйон безцінний, і вам треба впевнитися, що він у надійних руках.  

  

Чи зможе Уйон знітитися ще дужче? Чи може він відкинутися від того, що занадто млітиме? Юнхо просить поцілунок, але просто зараз він, з батьками в кімнаті, не може, на Сана з Йосаном йому начхати, він й не на таке з ними надивився, можливо, відплата не завадить (хоча йому не хотілося б, аби ще хтось бачив Юнхо таким, тож ні, не бачити їм того).  

  

— Йоо, схоже, тобі справді подобається Уйоні, — діє на останню нервову клітину Уйона Сан, дитбудинок на нього вже зачекався. Щойно Уйон зібрався відповісти вигнанням Сана з сімейного дерева, тато Уйона поставив йому те саме запитання, яке каменем лягло йому на серце, але одразу вилетіло з голови, коли Юнхо почав свою промову до його батьків, тепер Уйону стало цікаво, і він повернувся до свого хлопця за відповідями.  

  

— Нам усім відомо, хто твоя родина, Юнхо… хто твій батько. Ми знаємо, у що він вірить і на що здатен, і на що здатен ти,  можливо, Уйон і не єдиний мій син, але він точно мій безцінний хлопчик, я не зможу завжди захищати його від лиха, але який тоді з мене батько, якщо я не зможу його захистити, якщо хтось спробує йому нашкодити, то я запитую тебе, що на це все каже твоя родина? Гадаю, ти їм про це вже розповідав?  

  

Юнхо повернувся, аби глянути Уйону у вічі, показати йому все кохання, що носить у серці:  

 

— Тому я й тут, пане Чоне, мій батько сказав, що прийме Уйона до родини, не зважаючи на його родовід, бо я кохаю Уйона, і Уйон кохає мене, і ми робимо один одного щасливими, принаймні я сподіваюсь…  

  

— Звісно, що ти робиш мене щасливим, — Юнхо просяяв.  

  

— Мій батько благословив наші стосунки й дуже хоче познайомитися з Уйоном. Моя родина просто бажає мені щастя і щонайщирішого кохання, і за останні декілька місяців вони побачили, що саме це я й відчував. Вона знають, що Уйон – причина усьому тому, тому вони й раді прийняти його до родини.   

  

Леле. Кімнату поглинула тиша. Уйон навіть не зрозумів, що плаче, поки Юнхо з люблячою усмішкою не витер йому вершечки щік.  

  

— Йоо. Ну… Ласкаво просимо в родину, Юнхо, — засміявся Сан. Уйон сльозаво розсміявся.  

  

Решту ночі вони провели блаженно щасливі. Юнхо чудово вписався в Лисячий клан Чон.  

  

Як і передбачалося, його всі полюбили.  

  

А він кохав Уйона.  

  

Вони кохали один одного, а це єдине, що відігравало роль.