Магнолія мовою квітів – наполегливість

День яскравий, можливо навіть занадто, але він окрім випалюючого зіниці сонця має й деякі плюси. Один з них це те що квітнуть білі магнолії, вони мають дивні пелюстки не з загостреними кінчиками, як більшість квіток, а округлі схожі на мацаки сосискових восьминогів. Я зриваю декілька квіток, для неї. Знаю, що вона любить квіти як і більшість принцес та аристократок з Аурадону.

Кожна наша зустріч дійсно схожа на казку, зазвичай вона починає розмову, про щось часто мені незрозуміле. Навіщо розмовляти про погоду? А про шкільну програму? Та не дивлячись на це поруч з нею так спокійно, не було цих банальних метеликів у животі чи то тремтіння, або страху говорити.

Вона сама собою являла суцільний спокій. Бувало я бачив на її обличчі окрім радості чи то медитативного спокою, роздратування та сум. Але як би вона себе не поводила, це не відштовхувало, а виглядали природними, людськими. У нас було різне життя, та ми маємо різні захоплення. Вона ніжна, тиха принцеса, вирощена у комфорті та спокої, яка тримається осторонь від усього її часто навіть не помічають. Я ж завжди у центрі подій, той хто більшу частину свого життя виживав, точно не тихий звиклий постійно щось робити, кудись йти, мене знають майже всі.

Але не дивлячись на різницю наших статусі, здавалось ніби то досвід у нас був однаковий, у її очах блищало розуміння та смуток. Напевно тому наші погляди на життя та моральні цінності були так схожі. Я чесно хотів би вважати, що вона ніжна та тендітна дівчинка, котру треба оберігати від усього на світі, але бачив як вона затикає за пояса усіх хто до неї ліз, навіть не погидує вдарити, тільки це у крайньому разі.

Я закохався та ніяк не можу зізнатися, сам собі я сказав то майже одразу, а от їй…

Мої друзі були занепокоєні моїм вибором, все ж може й не пощастити як Іві з тим придурком. Але наполягав, вона інша не самозакохана та безсердечна, а чутлива, емпатична. Їй зрозумілі наші почуття, хоча можливо я себе обдурював. Через мої вагання Мел навіть приготувала спеціально для мене зілля, а його з’їв мій пес. Тож тепер я маю балакучу собаку, замість зізнання у коханні.

А після довелось їхати назад до острова, спочатку намагатись вмовити Мел, потім рятувати Бенджаміна. Усі події просто тягли за собою та не давали жодної можливості вдихнути хоч на хвилину. Потім я все ж поговорив з моєю подругою, яка так боялась усього навкруги, та сам зміг зрозуміти усе що треба було.

Тому саме зараз я біжу, щоб зізнатись та запросити на Котильйон, тому й рва ці квіти, ледь не гепнувшись з того дерева.

Шукати її довго не довелось, як завжди у тіні саду. Ось вона переді мною дивиться здивовано, не розуміючи чому я біг. Підіймається легко, як і раніше, підходить вже занепокоєно кидаючи погляд.

– Я чула ти повертався до острова. – замість привітання, але так ніжно та сумно.

– Так. – швидко відповідаю я. – Але зараз… – ніяково віддаю їй квіти, якось усе недолуго виходить. – Ти підеш зі мною на Котильйон?

Її занепокоєність змінюється на подив, що повільно перетікає в усмішку.

– Так, звісно. Тобі більше немає з ким піти? – невинно кліпає очима.

– Ні. Тобто не у цьому справа. – важко видихаю. – Я хочу піти туди, як твій хлопець.

– А, добре. – у її очах грають бісики. То вона знала. – А знаєш, магнолії зараз ідеально підходять.

– Бо так схожі на тебе?

– Скоріше на тебе. – вона лунко засміялась, а я нічого не зрозумів.