Мабуть я затримаюсь

Наступний день теж пройшов непогано. Ми вирішили йти десь під вечір, погода знову змінилася на жару. Тому краще було б вийти в більш менш нейтральну температуру. Але з самого ранку мене напружувало те, що я почав звикати до цього життя разом. Наші збори на прогулянку виглядали настільки буденно, що я навіть перестав помічати, що знаходжусь взагалі в іншій країні та не в своєму будинку. Це досить дивно, але саме в ці моменти я не думав наскільки ситуація абсурдна. Жити у незнайомця просто, бо хтось так сказав. Тепер повстало питання чи звикну я до самостійного життя вдруге. Але зараз ми думали про пікнік. Я сприймав все це як данність, нам потрібно це робити, тоді можна уникнути цих ситуацій з телепортацією. Ми взяли кошик та якесь покривало. Пішли до річки. Я, звісно, не знав місцевості, тому просто довірився Жені. Але місце було неймовірно гарним. Останнім часом ми тільки такі місця і відвідуємо. Ми присіли десь під деревом, але я не зміг і слова мовити. Я знову занурився в думки про те, що буде після виконання всіх завдань? Чи продовжимо ми спілкування? Чи побачимося хоч раз? Він непоганий товариш, дивний, але цікавий. Було відчуття, що я його вже давно знаю, хоча сам собі я неодноразово нагадував, що знайомі ми менше тижня.. Чому з’явилося це відчуття? Поняття не маю. Женя наче прочитав мої думки і неочікувано мовив.

— Слухай.. В мене навіть контакту твого немає. Думаю після завершення ми зможемо продовжити спілкуватись хоч так. Можливо це дико прозвучить, але я не хочу втрачати такого, як ти, — ми дійсно обмінялися номерами, хто зна як все складеться. Ми знову говорили про все, але в той же час ні про що. Знову комфорт. Але в якийсь момент я відчув, що надто перевтомився і просто заснув. Дивним здавалося все у цій ситуації. Хоча б те, що я так легко заснув у невідомому для себе місці в темноті. Мабуть це сталось через Женю, можливо саме з ним я відчуваю себе у безпеці. Він не втомив мене своїми розмовами, навпаки. Він так емоційно все розповідав, наче читав казку на ніч, тому й заснув мабуть. Але з часом звісно мене змусили прокинутися, додому треба все ж. З яких пір я став заміняти “додому до Яновича” простим “додому” я й сам не помітив. Залишилося три дні.

Кожен займався своїми справами. Я не знав, що робить Женя, він був у своїй кімнаті, пощастило, що бабця саме сьогодні від’їхала кудись на цілу добу, саме тому я спокійно міг сидіти у вітальні не думаючи про те, що мене все ж помітять. Але в якийсь момент мені просто набридло сидіти самому, тому я вирішив піднятися до Яновича. Знайшовши його я був трохи здивований. Не сказати, що сильно, але просто неочікувано. На щоках застигли сльози. З його дозволу я присів поруч ж ним.

— Що трапилось? — я старався якнайдовше тримати зоровий контакт, аби він сконцентрувався на чомусь одному.

— Бабця, вона..

— Тільки не кажи, що.. — продовжувати зовсім не хотілося.

— Вона в лікарні. І я поїду.

— Я з тобою, — можливо тоді це прозвучало занадто самовпевнено, але було начхати. В нього ж нікого більше немає, а підтримка потрібна.

За кермо сів я, в нервовому стані його взагалі краще не підпускати до водія. Якби не його постійні балачки, навряд чи я знав би такі дрібниці, але головне, що зараз це допомогло. Доїхали ми швидко, Женя не заспокоювався. Він не знав повної ситуації і вже карав себе за цю невідомість. Зараз не хотілося знову перетворюватися у психолога, хотілося підтримати його як друга, до терапевта чи того ж психолога він може і так сходити, не кожному захочеться в подібній ситуації розмовляти і копатися в усьому. Я припаркувався і вже виводив Женю з машини, одні проблеми. Нахіба я взагалі в це вліз.. Але Женька тримався, він доволі лагідна та чутлива людина, тому така реакція повністю виправдана. Мені стало шкода його. Я багато дізнався про його сім’ю, найбільший страх — втратити когось з рідних.

Ми присіли в коридорі в очікуванні лікаря. Женя нервував, перебирав пальці аби хоча б чимось зайняти себе. Я накрив його руки своїми і зазирнув в очі.

— Це не допоможе, але, я зараз поруч. Не стримуйся. Я бачу, як тобі хочеться скинути весь цей вантаж з плечей, проплакатись. Зроби це, можливо, стане легше, — такого погляду я ще не бачив, очі Євгена миттю стали мокрими, а погляд вдячним, але всеодно сумним. Все, що я зміг зробити це обійняти його. Відповідь на цю дію не змусила мене довго чекати, він присунувся ще ближче до мене обхоплюючи руками спину. Я гладив його не зважаючи на дивні погляди бабусь із сусідніх палат. Єдине, що було зараз на думці — Женя. І я мав його хоч трохи заспокоїти. Та згодом він перестав плакати і я відчув гаряче дихання в себе на шиї. Він підняв голову і наче навмисно доторкнувся своїми губами до моєї щоки. Я не відчував огиди, ні. Але також я сам нічого не робив. Власник горіхових очей знову подивився на мене, але погляд майже одразу зачепився за мої вуста. Не знаю, що керувало нами у той момент, але ми мимовільно стали тягнутися один до одного, поки не почули шаркання бахілами. Це був лікар-хірург, що тільки-но вийшов з палати, де лежала бабуся Жені. Той ледь підвівся і на ватних ногах підійшов ближче до лікаря.

— Як вона? Що трапилося?

— Інсульт. Але зараз стан стабільний, можливо, деякі функції вона вже не зможе виконувати сама. Ми будемо пильно слідкувати за її станом здоров’я, у будь-який момент воно може погіршитись. Тому їй потрібно залишитися тут, в лікарні. За нею будуть наглядати цілодобово, тому при погіршенні ми одразу зателефонуємо вам, — я механічно переклав усі репліки українською навіть не помітивши цього. Женя знову повернувся до мене.

— Краще поїхати додому..

Майже усю дорогу назад ми мовчали, ніхто не хотів починати розмову першим. Але Женя як завжди дивує.

— Вибач за ту сцену в коридорі. Це відбулось якось неочікувано навіть для мене. Мабуть просто хотів відволіктись..

— Не виправдовуйся, я все розумію, — я кинув на нього короткий погляд і знову перевів його на дорогу. Дивно, але я наче відчував, що зараз Женя дивиться на мене і посміхається, змучено, але посміхається. Перевіряти я не став. Він щось пробурмотів собі під носа і повернувся до вікна. Вже під’їхавши до будинку я зрозумів, що занадто тихо. Виявилось, що Женя майже всю дорогу сюди спав. Я перевів погляд на годинник, 4:03. І ми навіть не лягали спати. Я вирішив не будити його, тому підхопивши Женьку я обережно підійшов до будинку. Вклав Яновича спати вже на його ліжко та прикрив ковдрою як міг, аби не збудити. Але як тільки я зібрався йти мій рукав перехопила рука Жені, я повернувся в його сторону. Не розплющуючи очі він тихо сказав.

— Спартак, приляж поруч, будь ласка.

І я просто не захотів відмовлятись, тому ліг поруч. Навіть задумуватись над ситуацією мені зараз не хотілося, я просто піддався відчуттям. Все ж я маю залишитися тут так довго, як взагалі зможу. Дуже прикро розуміти, що наш час вже минає.