Літючі Каруселі

На околиці невеликого містечка, Саузворд, знаходився звичайний, двоповерховий будинок. Білі, чисті стіни, наче тільки пофарбовані. Червона черепиця прикрашала дах. Перед будинком була невелика клумба, засипана камінцями, серед яких росли декоративні кущі, котівник котячий. Ця рослина часто приваблювала метеликів, бджіл і, як не дивно, котів. Перед будинком були невеликі сходи. Як і сам будинок, вони були чисті. Жодної порошинки, жодного сліду від черевика. Вікна будинку були невеликі, проте їх обрамлення створювало затишок. Начебто це був не сучасний будинок, а ще минулого століття. Будинки поряд усі як на підбір були такі ж красиві та чисті, хоча з цим будинком зрівнятися було важко навіть їм.
Лише один будинок на цій вулиці мав щось неприємне у собі. Весь поріс лозою, мав пару тріщин. Жив там старий божевільний, якого ніхто не сприймав усерйоз. Від нього можна було часто почути, як і вельми звичні для людей похилого віку фрази про невиховану молодь, так і різні невластиві для оточуючих оберти. Найзвичайніше – Борода Мерліна. З усіма сусідами він мав жахливі стосунки, а чутки про нього ходили найрізноманітніші. Хтось думав, що він із Шотландії чи Ірландії, а там усі такі сварливі, хтось, що він не простий старий, а якийсь маніяк, і десь під будинком перебуває труп його дружини, а сам будинок підкоряється їй. Хтось із сусідів навіть розповідав, що той завжди був дідом, і це якийсь зомбі, вампір чи привид. А чули все це від своїх якихось невідомих знайомих.
Рівно через дорогу було безкрає поле, де нічого не було засіяно. Влітку там збиралися діти. Хлопчики та дівчатка грали разом, бігаючи по полю чи ховаючись у густій ​​траві. У липні тут розцвітали найкрасивіші квіти, з яких діти плели вінки. Так само в полі можна дуже добре грати в доганялки. Відсутність дерев сприяла цьому. Іноді діти йшли на майданчик і залишали двох своїх друзів віч-на-віч із собою. Це були діти з того самого білого будинку. Старша сестра – Софі Мерсібуа, а також її брат – Фелікс Глайвелар. Їхня сім’я на перший погляд була звичайною, але всі знайомі відзначали, що від них завжди віяло чимось неземним. Сім’ю Мерсібуа-Глайверал можна назвати ідеальною.
Лоренс Мерсібуа був емігрантом із Франції, і досі у нього залишився яскравий акцент. Він мав пишне, золоте волосся до плечей і сірі очі, які обрамляли пишні світлі вії. На блідому обличчі за всі 30 років не з’явилося жодної навіть малопомітної зморшки. Він був високий, а його тіло було досить худим. Чоловік був добрим і спокійним батьком, хоч і трішки дивним. Здається, поряд із ним завжди розцвітали квіти, а метелики у прямому сенсі починали кружляти довкола. Звичайно, це не так, але поруч із ним завжди можна було відчути себе в безпеці. Однак ці відчуття не єдині дивацтва чоловіка. Він якось подружився з тим дідом із занедбаного будинку. Цей старий нікого підпускав до себе, але завжди був радий сусідові, особливо якщо той приніс їжі.
Маріанна Глайвелар була протилежністю своего чоловіка. Це була низька жінка з пишними формами, темним волоссям та яскраво-зеленими очима. Її шкіра майже завжди була засмагла. Але відрізнялася вона не тільки у плані зовнішності, а й у характері. Місіс Глайвелар була більш приземленою. Це була строга жінка, що утримувала лад у сім’ї. Вона була справжньою англійкою. Колись вона жила в Лондоні, але переїхала до Саузворда, тримаючи маленьку дитину на руках. Саме ця жінка відповідала за навчання дітей та заробіток грошей. Її не можна було назвати поганою матір’ю, а тим більше домашнім тираном, діти її любили так само, як і батька, а вона їх у відповідь. Вона була скоріше противагою легкого та романтичного Мерсібуа. Разом вони працювали просто бездоганно. Навіть сварки в цій парі були рідкісними, хоч і були. Коли Маріанна переходила на крик, її чоловік відразу ж згладжував конфлікт. Та й сама вона розкривалася поруч із ним з іншого боку. Здається, поряд з ним ця строга жінка знову перетворювалася на юну дівчину у легкій сукні, з м’якою усмішкою на все обличчя, та дзвінким сміхом. Спочатку люди довкола думали, що в них нічого не вийде. Здавалося, що жінка просто задавить чоловіка, буде вічно сперечатися з ним, а він не витримає її і втече. “Протилежності притягуються лише у казках, не в реальному житті”, — говорили їм. Однак на відміну від інших чоловіків він не тільки не втік, а й полюбив її та її маленького сина. “То була доля”,— хтось навіть сказав. Ну а сама родина думала, що це просто удача, що їм пощастило зустрітись у цьому маленькому місті. У кожного були свої причини тікати зі свого старого будинку, але тут вони здобули щастя.
Весна за відчуттями Фелікса тягнулась дуже довго, однак нарешті пришли канікули. Написавши всі контрольным роботи, діти радо залишили на кілька місяців школу святого Александра. Самі літні дні бігли, наче кудись не встигали, і вже ніхто не помітив, як почався липень. Прогулянки з ранку до ночі, ігри та друзі, але щось пішло не так убого літа.
Ранок почався з дитячого крика. Фелікс схопився з ліжка і взявся за серце. Він важко дихав, намагався прийти в норму, але тільки погіршував свій стан. У кімнату вбіг розгублений чоловік, у якого в руках були склянка води та пігулка. Після деякого часу Феліксу стало краще. Це булл не вперше, таке відбувалося майже щоранку, проте лякало мешканців будинку. Містер Мерсібуа почав гладити сина по темному волоссю, кажучи, що все добре, що нічого боятися, що він поруч. Фелікс притиснувся до чоловіка.

— Все буде гаразд, Фелікс, я поруч, це лише сон. Післязавтра ми знову підемо на прийом до лікаря Мартіна, він тобі допоможе, все буде добре,— ніби для свого ж заспокоєння повторював батько. Мабуть, він навіть більше за сина хвилювався через постійні кошмари. На заяву про лікаря Фелікс сумно погодився. Вони вже більше року ходять до нього, але поки що нічого це не дало. Цей сон все одно приходив до нього, хоч хлопчик спить годину, хоч 8 годин. Сиділи вони десь хвилин п’ять, після чого Фелікс м’яко відсторонився.

— Дякую, тату, — і вийшов із кімнати. У коридорі був жахливий безлад, наче хтось учинив погром. Але хлопчик не чув жодних звуків, та й хто б це міг зробити. Мама була схиблена на чистоті і скоріше б скасувала зустрічі на роботі, ніж залишила будинок у такому вигляді, а батько міг розвести безлад звичайно, але ніяк не перевернути величезну шафу. Фелікс обернувся назад і подивився в очі батька, що криво посміхнувся і засміявся.

— Примари знову пустують. Сам їх знаєш, то тарілки в мийку несуть, то будинок перевернуть. Хто ж їх зрозуміє, — чоловік знизав плечима, і обидва розсміялися. Фелікс не сумнівався, що батько говорить правду. З дитинства він чує голоси, бачить тіні. А одного разу він застав свого батька на кухні поруч із тарілками, що летіли до мийки. Примари не були чимось поганим. Таки вони завжди допомагали прибирати будинок, поки ніхто не бачить, готували вечерю. Загалом робили все те, що мав робити їхній батько. Але діти й не проти, проте їм більше часу приділяли. Хіба що від мати це потрібно було приховувати,бо вона б позбулась примар голими руками.

— Може, їх щось розлютило? – Запитав Фелікс. Батько хитро посміхнувся і став на рівень сина.

— Я знаю один засіб, що б помиритись з ними. Іди до своєї кімнати, заплющи очі і повторюй: «Нам шкода, вибачте нам. Раз, два, три, привид приберись». Я зроблю те саме, і вони пробачать нам,— Фелікс кивнув і повернувся до кімнати. Що ж, він не вірив, що це справді може задобрити примар. Ну, як таке може бути. Може батько просто не хотів, що він не бачив реального обряду або не побачив, як виглядають привиди. Батько не міг досі змиритися, що Фелікс вже виріс і може пережити найжахливіші речі. Поки вони з мамою не бачили, він стільки жахів подивився і жодного разу не злякався, на відміну від своєї сестри.

— Я вдома! Ой вибачте. Я віднесла їжу дідусю Юджину. Він начебто був задоволений, — пролунав дитячий, дівочий голос знизу. Спочатку це був гарний крик, а потім затих і був ледь-ледь розбірливим пошепком. Одразу після цього щось розбилося. Відчинивши двері, Фелікс одразу ж побіг униз. Все вже було прибрано, лише одна тарілка, або її осколки, лежали на підлозі, а батько їх підмітав, розмовляючи про сусіда з сестрою. Вони навіть спочатку не помітили Фелікса, поки він сам не ознаменував свого приходу кашлем.

— Фелікс, будь ласка, посиди тихо вдома чи піди погуляй на вулиці, нам із твоєю сестрою треба з’їздити за підручниками, — голос батька був якось сумний чи навіть спантеличений. Це була справжня рідкість для цього будинку. Батько завжди нагадував дитину, але зараз він був серйозним. Жаль не вдалося почути, про що ті перемовлялися до цього. Може сестрі запропонували перейти в специальний клас для геніїв. З її оцінка це б не здивувало. Софі завжди була найрозумнішою у класі. Звичайно, сам Фелікс теж молодець, оцінки хороші, але у сестри ніколи не було нічого нижче за B, та й B та ще рідкість. Не дивно, вона постійно нервує і плаче через кожну оцінку.

— А вони мені не потрібні?

— Ні, це вона просто хоче почитати додатково, — батько забрав уламки у смітник і почав швидко збиратися. Склавши якийсь палицю та гаманець у сумку, чоловік пішов до дверей, але тут же його вистачає за руку молодша дитина сім’ї. Погляд був явно зацікавлений. Що ж від нього могли ховати? Чому батько та сестра кудись їдуть і без нього?

— Я хоч можу з вами поїхати?

— Пробач, але ні, — дуже акуратно містер Мерсібуа прибирає руку сина від своєї, зачиняє двері і йде. Фелікс біжить до вікна і дивиться, як родичі сідають у машину і їдуть. Фелікс ще деякий час спостерігає за вулицею, але нічого так і не відбувається, тому він іде у вітальню і сідає дивитись телевізор. Це було якось нечесно. Що від нього можуть ховати? Може завтра якийсь важливий день? Хлопчик повернув голову у бік настінного календаря. “27 липня”. І тут до нього дійшло. Вже завтра має бути його день народження.

— Значить, вони готують для мене свято, а підручники це лише прикритя? Як же я одразу не здогадався! — Фелікс більше не хвилювався цілий день. До 5 години він сидів перед телевізором і їв цукерки. По телевізору якраз влаштували марафон “Star Trek”. Можна було подивитися ті серії, що були пропущені з якихось причин. Ближче до вечора, взявши ключі, Фелікс вийшов надвір. До приходу матері ще було дві години, що давало можливість сходити спокійно на майданчик. Головне встигнути повернутися до 7, інакше нічого, крім покарання, він завтра не отримає. Майданчик знаходився за 10 хвилин від будинку. Там уже зібралися всі його друзі, що з радістю вітали його. Усім їм було десь по 9-13 років. Декілька дівчат сиділо на лавці, кілька дітей стояло на гірці, навіть не збираючись спускатися. Ще два хлопчики стояли на гойдалці. Найстарші сиділи у пісочниці, серед них був Вільям. Йому було 13, він був задирою і ватажком їхньої “банди”. Поруч із Вільямом та його найкращими друзями сиділи дві маленькі дівчинки. По їхнім щоках лилися сльози. Одна була вся брудна і пошарпана. У другій з рота вивалювався пісок, при цьому все підборіддя було в слинах змішаних із тим самим піском.

— Гей, Феле, дивися, які кралі на нашу територію прийшли, — кивком хлопець показав на дівчаток. Фелікс озирнувся. Інші явно схвалювали вчинок хулігана. Фелікс підійшов до Вільяму, дивлячись на дівчаток з посмішкою.

— Ха-ха, Вільям, це дуже круто, але може вистачить із них. Мені вже гидко на них дивитися, — сміх був трохи нервовим, але інші цього навіть не помітили і теж здалеку невеликі смішки. А на підтвердження слів, Фелікс штовхнув пісок і той полетів знову на дівчаток. Рев лише посилився. Звук прямо пронизував вуха, від чого хтось із компанії навіть закрив чутливий орган руками, кривлячись. Вільям відпустив їх, зневажливо дивлячись.

— Ти маєшь рацію. А ну киш звідси й мовчіть, інакше… — його великий палець пройшовся по шиї. Дівчата піднялися на ноги і побігли з майданчика, куди очі дивляться. Члени компанії знову почали сміятися з малечі. Фелікс не став відставати. Втративши свої жертви, Вільям став на ноги і пішов до каруселі. Його друзі почали трохи штовхати ту, через що вона повільно закрутилася.

— Феле, а де Софі?

— Поїхала з татом влаштовувати мені свято, — хвалився Глайвелар, сідаючи на сходи, що вела на гірку.

— Ах так, у тебе ж завтра день народження. На, лови! — до рук Фелікса полетіла якась з нових Барбі, яку відібрали у однієї з тих дівчаток, яких мучив Вільям. Фелікс спритно схопив її і глянув на обличчя ляльки. Вся брудна, але волосся добре зачесане. Не бачачи в іграшки нічого цінного, Фелікс відклав ту убік. Треба потім првернути. Друзі ж продовжили говорити на зовсім іншу тему, навіть не зважаючи на Фелікса.

— Знаєте, а в нас удома знову примари були! — різко видав він, коли йому набридло, що й слова не дають вставити. Всі дивилися на нього. Дівчата, що сиділи на лавці, зацікавилися, готуючись уважно слухати. Хлопчаки теж стали слухати, ось тільки розповідь одразу перервала Вільям, розсміявшись. Він демонстративно взявся за живіт і почав, як гусак, реготати. Хтось теж засміявся.

— Брешеш!

— Ні, я не брешу! Вони такий бардак учинили! — Фелікс цього разу не шукав відповідних слів, кажучи нахабно і при цьому трохи червоніючи. Він схопився на ноги, грізно дивлячись на Біла. Біла тільки більше смішила реакція хлопця.

— То твої батьки. Ну, знаєш, б’ються, кидають речі, кидають посуд, — на цьому він припинив сміятися, закочуючи очі. Всі довкола затихли, не знаючи, що сказати. Фелікс був улюбленцем компанії, а Вільям був дуже важливий для них. Точніше його схвалення. Більшість вирішила замовкнути і відвести очі. Все одно вони не помітять, якщо вони не видадуть який-небудь звук. А Фелікс все не вгамовувався:

— Батьки так не роблять. Та й потім вони дуже швидко прибрали все.

— М-да, ти такий наївний, як ті малявки. Хе.

Карусель раптом стала дуже швидко набирати швидкість, але інші хлопці, що сиділи на каруселі, нічого не робили. Навіть навпаки вони притиснули ноги до тіла, дивлячись зі страхом униз.
— Ні, це правда! — Фелікс демонстративно тупнув ногою, і тоді карусель злетіла зі своєї осі, а хлопці з нею впали на землю, кректаючи від болю. Всі одразу помчали до них, кричачи від переляку. Хулігани лежали на землі нерухомо. Під їхніми тілами вже були невеликі калюжі крові, які швидко росли. Руки та ноги були неприродно вигнуті. З ран стирчали закривавлені кістки. Палець одного з них лежав за метр від тіла. Грудна клітка піднімалася дуже повільно. Діти почали звати дорослих, питати про самопочуття друзів. Хтось аж розплакався. Це було жахливе потрясіння. Раніше цього не було. Та й як таке можливе?
Фелікс спостерігав за цією картиною з жахом на обличчі. Він не зробив жодного кроку вперед чи назад, просто спостерігаючи у прострації. Він погано чув крики інших дітей. Здається, вони були налякані. Повільно хлопчик перевів широко розплющені очі з тіл на свої руки, що сильно тремтіли. Він не знав, що сталося, але, здається, це було через нього. Щось глибоко всередині підказувало це. Це він убив своїх друзів, він перетворив їхні тіла на кашу з крові та кісток.

«Я… Я… Я…»

«Ти!»

Хлопчик зробив три кроки назад і побіг додому, він плакав і кричав від горя. Не хотілося визнавати, що він зробив це із людьми. Перед собою він нічого не бачив, але йому пощастило жодного разу не спіткнутися. Далеко з’явилися обриси його будинку, здається, там була машина, а ще батьки з сестрою. І ось перед самим будинком він спіткнувся і впав на тротуар, продовжуючи ревти. Жінка спочатку хотіла сварити сина, що мчав з дитячого майданчика, але, побачивши його стан, одразу ж побігла з чоловіком до нього. Чоловік підхопив дитину на руки та притиснув до себе. Він не знав, що робити, в таких небезпечних ситуаціях він сильно губився. Жінка тим часом сконцентрувалася та сказала нести сина до кімнати. Сама вона пішла по аптечку, наказавши дочці сидіти спокійно і не заважати. Усі були на взводі.

— Це я був!.. Я їх убив… Вони лише мені… Я вбив їх. Карусель раз-зігналася, — спробував розповісти про те, що сталося Фелікс батькам, як тільки опустили на ліжко. Кожне слово супроводжувалося величезною задишкою. Він мало не задихався. Це було страшне видовище.

— Вони впали з неї і… І… — слова знову обірвалися, і хлопчик знову почав ревти. Мати намагалася дати йому таблетку і воду, але склянка, торкнувшись губ дитини, одразу вибухнула в руці. Пара уламків застрягла в руці жінки, але Фелікс залишився неушкодженим. Взявшись за руку, Глайвелар намагалася не кричати від болю, але син тільки почав кричати, зрозумівши, що знову зробив комусь боляче.

— Лоренсе, що нам робити? — тихо спитала вона чоловіка. Зараз ця сильна та розумна жінка просто не розуміла, що ж відбувається. Її погляд кидався з боку в бік, а потім благаюче на чоловіка. Лоренс теж не знав, що робити. Це була надто жахлива ситуація. Раптом до нього дійшло. Витягнувши зі своєї сумки невелику, але добре прикрашену паличку, Мерсібуа наставив її на сина і промовив чітко й голосно:

— Облівіейт!

Син відразу ж затих і дивився в порожнечу дуже здивовано кілька секунд. Він не встиг прийти до тями, як у нього полетіло ще одне закляття, що відразу ж його занурило в сон. Лоренс притиснув до губ палець і швидко залишив дитячу з дружиною. Разом вони спустилися до кухні, де чоловік дістав бинти з аптечки та почав перев’язувати руку дружини. Сиділи вони мовчки десь 5 хвилин, поки Мерсібуа не закінчив із перев’язкою. Тиша була дуже напруженою. Обидва хотіли поговорити про це, але водночас і не хотіли. Вони хотіли забути про це.
— Маріанно, слухай…— спробував почати Лоренс, але відразу замовк, підібгавши губи. Знову пару хвилин тиші. Здається, у сусідній кімнаті пролунали кроки їхньої доньки, що вирішила піти до себе. Вони навіть не подивилися у її бік. Їхні погляди дивилися вниз.

— Як ти?.. Що ти зробив із ним? — спитала вона перше, що спало на думку. Це було незрозуміло для неї. Спочатку він дістав якусь палицю, потім світло, і син замовк. А потім ще світло, і ось її дитина вже спить. Ніби нічого й не було, але пекучий біль у руці доводив протилежне.

— Ти навряд чи повіриш, але я нібито чарівник, маг… Не знаю, як ще назвати це, — Лоренс знизав плечима, дивлячись на дружину з соромом. Це було важко сказати. Він давно хотів відійти від усього, використовував магію лише, щоб прибрати чи щось приготувати, та й поступово освоювався з маглівською готуванням.

— Ти жартуєш? — це було сказана з приреченістю і невеликою надією, однак її чоловік лише трохи хитнув головою. Не витримавши це, Маріанна перейшла на істеричний сміх.

— Тобто, весь цей час ти був якимсь фокусником і навіть не сказав мені. Ось і довіряй після цього чоловікам.

— Мила, вибач, такі правила, нам не можна поширюватися про це. Я здивований, що мене ще не відправили до Азкабана. Хехе,— щоб розрядити обстановку, яка мало не колола, Лоренс спробував засміятися, але вийшло занадто нервово. Від цього його дружина невдоволено чи навіть зло дивилася на чуже обличчя. Мерсібуа опустив голову і став тихіше за воду нижче трави.

— Кхм, вибач.

— Гаразд, опустимо це, завтра поговоримо. Що сталося із Феліксом?
— Я точно не впевнений, але… Хто був твій чоловік? — питання було дуже несподіваним.

— Ти натякаєш, що він був магом? Пф, максимум феєю алкоголю, — її голос випромінював сарказм, а мозок підкинув картинки минулого, що змусили жінку скривитися. Вона ніколи не хотіла заглиблюватись у спогади, але мозок постійно підкидав їх. Що їй не дають жити своє життя спокійно? Вічно якісь пригоди

— Мабуть, твій син маглонароджений, і він мав стихійні викиди магії. Сильні емоції виявили… — не встиг він сказати щось ще, як жінка записала:

— Тобто мій син теж якийсь фокусник?

— Ти хіба не помічала дива поруч?

— Я думала в мене недосипання. Виходить він справді вбив якусь дитину? Файно, — зітхнувши на останньому слові, Маріанна відкинулася на спинку стільця і ​​прикрила обличчя рукою. Думки жінки вже не могли зібратися в одну купу. Стільки було інформації. Хтось міг подумати, що від неї все в сім’ї таке приховують. Син маг, чоловік маг, дочка там, швидше за все, теж або маг, або ще щось. Як вона примудрилася в це вляпатися?

— Навряд, мила, він когось убив, просто переляк…

— Все, я не можу це терпіти, я у ванну та ліжко. Ти сьогодні на дивані, — вставши з-за столу, Маріанна перекинула стілець, але навіть не глянула на нього і пішла геть. Лоренс залишився один і впав на свої руки. Що це за день. А начебто непогано і починалося.

— Що ж, хоч не на вулицю, — акуратно й повільно той підвівся й пішов на диван. Ніч буде довгою.