Літо, 1971: притулок Святого Едмунда

оригінал https://archiveofourown.org/series/1031154

ДОВГИЙ фік про часи мародерів в Гоґвортсі ( і пізніше) з точки зору Ремуса – відхилення від канону – тато Ремуса помер і він ріс в дитячому будинку трохи жорстоким. Все інше відповідає канону.
1971-1995
Це фік по Вульфстару, але з дуже повільним розгортанням подій. Буквально роками. Але воно того варте.

Також до фіку є плейлист https://open.spotify.com/user/htl2006/playlist/3z2NbLq2IVGG0NICBqsN2D?si=Liyl_JKJSx2RUqks3p50kg

Субота 7 серпня, 1971

Він прокинувся в темряві. Було занадто жарко в маленькій кімнаті, в яку його помістили на початку серпня. Хоча, він гадав, це може бути лихоманка. У нього завжди піднималася температура наступного ранку. Раніше його замикали кімнаті з вікном, але декілька місяців тому він розбив одне з них і, якби не було ґрат, він міг втікти. Він чув як вони говорили про те, як вони будуть втримувати його, коли він стане старшим. Він намагався не думати про це.

Він пам`ятав це відчуття голоду, таке сильне, що воно перетворювалось в лють. Він пам`ятав пронизливе виття, кружляючи по кімнаті знову і знову. Можливо, йому дозволять сьогодні прогуляти уроки і він зможе поспати. В будь-якому випадку, зараз літні канікули і буде нечесно, якщо він муситиме робити уроки, коли іншим хлопцям дозволено проводити весь день валяючись в ліжку, граючи в футбол, або дивлячись телевізор. Сидячи, він обережно потягнувся, звертаючи увагу на біль в суглобах при русі. Він виявив свіжу подряпину від кігтів за лівим вухом і глибокий укус на прaвому стегні.

Він розтирав руками свою коротко виголену голову, його волосся їжилось до пальців. Він ненавидів це, але всі хлопці в притулку мали таку стрижку, тому що так вимагалось. Це значило, що коли їх відпускали в місто на вихідні, – кожен знав, що це хлопчаки з Святого Едмунда – в цьому, напевне, і була суть. Продавці знали за ким точно треба спостерігати. Не те щоб хлопці щось робили, щоб не виправдати їх очікування. Їм часто говорили, що вони нечисть суспільства: покинуті та непотрібні – так чому б не влаштовувати казуси?

Ремус чув кроки в кінці коридору. Це була Матрона1; вів відчував її запах, чув її серцебиття. Його відчуття завжди було посилене після його епізодів. Він вскочив і накинув на себе ковдру, незважаючи на спеку, і підійшов блище до дверей, краще прислухаючись. Вона була не одна, з нею був чоловік. Він пашів старістю і ще чимось… іншим. Щільний аромат металу, який Ремус туманно пам`ятав від тата. Це була магія.

– Ви впевненні, що це варте вашого часу? – Запитала Матрона незнойомця. – Він дійсно один з найгірших, з ким ми мали справу.

– О, так, – відповів старий. Його голос був насиченим і теплим, як шоколад. – Ми точно впевнені. Це те місце де ви тримаєте його під час..?

– Його епізодів. – Матрона закінчила своїм гугнявим голосом. – Це для його власної безпеки. Він кусається з його минулого дня народження.

– Я бачу. – Мовив чоловік, це пролунало більш задумливо, аніж стурбовано. – Можна я запитаю, мадам, що ви знаєте про проблему юнака?

– Все що потрібно знати, – Холодно відповіла Матрона. – Він тут з п`яти років. І в нього завжди були проблеми – не тільки тому, що він один з вашого виду.

– Мого виду? – спокійно і незворушно відповів чоловік. Матрона понизила голос до шепоту, але Ремус все рівно чув.

– Мій брат один з вас. Не бачила його вже роки, але він іноді запитує мене про підмогу. Притулок Святого Едмунда це справді спеціальний заклад. І ми готові до проблемних випадків. – Ремус почув брязкіт ключів. – Зараз, дозвольте, мені треба побачити його першою. Його, зазвичай, потрібно трохи підлатати. Я не знаю чому ви, для початку, хочете побачити його після повного місяця, якщо ви же знали.

Старик не відповів і Матрона підійшла до кімнати Ремуса, стукаючи лакованими підборами по кам’яній підлозі.

– Люпин? Ти покинувся?

– Таа. – Він відповів, посильніше натягуючи ковдру. Вони зняли його одяг, щоб не порвати.

– Так, Матрона. – Матрона виправила його через двері.

– Так, Матрона. – Пробурмотів Ремус, як тільки клюд провернувся в замку, зі скрежетом відчиняючись. Двері були зі звичайного дерева, і він знав, що легко може розтрощити їх під час епізоду, але зі срібним покриттям, після інциденту з вікном. Лише один запах змушував його погано почуватись, супроводжуючись головним болем. Двері відчинилися. Світло залилось, подібно воді, і він швидко закліпав. Коли Матрона зайшла він автоматично зробив крок назад.

Схожа на пташку, різка жінка з довгим тонким носом і темними, наче намистинами, очима. Вона насторожено глянула на нього.

– Цього разу тобі потрібна якась перев`язка?

Він показав їй свої рани. Вони більне не кровили, хлопець промітив, що рани , які він залишає на собі сам, хоч і глибші, але заживають набагато швидше, аніж інші подряпини; йому навіть ніколи не потребувалось накладати шви. Але шрами нікуди не зникали, вони залишались сріблястими мітками на його тілі. Матрона, стоячи перд ним на колінах, обробляла його рану антисепником і замотувала сверблячим марлевим бинтом. Закінчивши з цим, вона подала йому одяг, він швидко одягнувся, відвернувшись від неї.

– До тебе відвідувач, – нерешті сказала вона, тільки-но він натягнув сіру, як і весь їх одяг, футболку.

– Хто? – запитав він, дивлячись в її очі, тому що знав – їй це не подобається.

– Вчитель. Він хоче поговорити з тобою про школу.

– Не хочу, – пробубнів Ремус. Він ненавидить школу. – Передайте йому, відвалити геть.

– Слідкуй за мовою. – Відрізала жінка. – Роби те, що тобі кажуть, або залишишся тут до кінця дня. Ходімо, зараз. – Вона схватила його за руки і потягла вперед.

Ремус скривився, при думці, щоб поборкатися з нею, але не було сенсу. Вона реально могла заперти його знову і він був зацікавлений, що ж це за незнайомець. Тим паче, запах магії посилювався, рухаючись далі по коридору.

Чоловік чекав на них, він був досить високим і одягенений в найчудернацькіший костюм із всіх, що Ремусу доводилось коли-небудь бачити. Зроблений з вельвету глибокого бордового кольору зі складною золотою вишивкою на манжетах і лацканах. Та в темносиній краватці. Він справді був дуже старим – з білим, як сніг волоссям і неймовірно довгою бородою, яка, мабуть, сягала пупка. Дивно, як він дивияся і Ремус не був зляканим, як це було з більшістю дорослих. У нього були добрі очі, якими він дивився на Ремуса із-під окуляр-півмісяців. Він протягнув руку.

– Містер Люпин, – пепло сказав він. – Радий з тобою познайомитись.

Ремус захоплено задивився на нього. Ще ніхто ніколи не звертався до нього з такою повагою. Він потиснув чоловіку руку, відчуваючи електричний опік, як від кислоти.

– Привіт, – відповів він, продовжуючи витріщатись.

– Я професор Дамблдор. І я буду щасливий, якщо ти складеш мені компанію, щоб пройтись тут поблизу. Який чудовий сьогодні день.

Ремус подивився на Матрону, вона кивнула. Значить, ця розмова про школу з дивно одягненим стариганом дійсно того варта – вона ніколи не дозволяла йому виходити до і після повнолуння, навіть під супроводом.

Вдвох вони пройшли ще декілька коридорів. Ремус впевнений, що ніколи раніше не бачив Дамблдора в стінах Святого Едмунда, але, очевидно, що він знав всі шляхи довкола. Коли вони, нарешті, опинилися надворі, Ремус глибоко дихав, стоячи під сонячними променями. “Підстави” на яких Дамблдор його покликав були незначними. Ділянку землі з пожовклою травою і маленьку терасу внутрішнього дворику зарослим бур`яном із-під бруківки хлопці використовували для гри в футбол.

– Як ти почуваєшся, містер Люпин? – поцікавився старик. Ремус відмахнувся. Він почувався, як завжди після повного місяця. Хворим і дратівливим. Дамблдор не відреагував на його зухвалість, просто продовжував посміхатись до себе і вони продовжити повільно обходити територію вздовж паркану.

– Чого вам треба? – нарешті запитав Ремус, штурхаючи камінчик на шляху.

– Я гадаю, ти маєш ідею відносно цього, – Відповів Дамблдор. Він поліз до кишені і витяг коричневий паперовий пакетик. Ремув пронюхав лимонний шербет, він абсолютно впевнений, Дамблдор запропонував йому солодощі. Він взяв і почав смоктати.

– Ви чаклун, – впевнено сказав хлопець, – як мій тато.

– Ти пам`ятаеш тата, Ремус?

Він знову відмахнувся. Він не дуже добре пам`ятав. Всі згадки сходились до високого, худого чоловіка, одягненого в довгу мантію, який маячив перед ним, плачучи. Хлопчик припускав, що це було в ту ніч, коли його вкусили. Це він досить добре пам`ятає.

– Він був чаклуном, – мовив Ремус, – і міг робити різні речі. Мама була нормальною.

Дамблдор ласкаво до нього усміхнувся.

– Це те, що тобі Матрона говорила?

– Частково. Щось я знав. В усякому разі, він мертвий, прикінчив себе.

Дамблдор виглядав доволі здивованим цим, що задовольнило Ремуса. Це було предметом його гордості – трагічна історія. Він не думав про батька часто, окрім як думок, що він би не зробив цього, якби Ремуса не вкусили. Він продовжив:

– Хоча, матір не мертва. Я не потрібен їй. Тому я тут. – Він оглянувся довкола. Дамблдор зупинився. Вони були на краю майданчика, біля високого заднього паркану. Тут була хитка дощечка про яку ніхто не знав. Ремус міг пролізти і піти до міста по головній дорозі, якби захотів. Він нікуди особливо і не ходив ніколи; просто швендяв докола, чекаючи, поки поліція забере його і відвезе назад. Це було краще, ніж нічого не робити.

– Тобі тут подобається? – запитав Дамблдор. Ремус пирхнув:

– Звичайно, бляха, ні. – Він покосився на Дамблдора, але непричемності через лайку його не чекали.

– Я так і гадав, – старик спостерігав, – Я чув, що ти бешкетник. Це так?

– Не більше, чим інші, – сказав Ремус, – ми “проблемні хлопці”.

– Так, я бачу, – Дамблдор погладив бороду, наче Ремус сказав щось надзвичайно важливе.

– Ще є цукерки? – Ремус протягнув руку в очікуванні. Дамблдор передав йому пакунок, і він не повірив своєму щастю. Старий дурень був легкою здобиччю. Цього разу була пастилка, він відчував як вона хрумтить, як скло, між зубами, а шербет вибухав, неначе феєрверк, на язиці.

– Я керую школою, ти знаєш. Тою самою школою, що відвідував твій батько.

Це зловило Ремуса на гачок. Він проковтнув цукерку і трухнув головою. Дамблдор продовжив.

– Це дуже спеціальна школа. Для чарівників, як я. І як ти. Хочеш вивчати магію, Ремус?

Ремус палко захитав головою.

– Я дуже дурний, – впевнено сказав хлопець, – я не поступлю.

– Я впевнений, що це не так.

– Запитайте її, – Ремус мотнув головою в сторону високої сірої будівлі, де чекала Матрона, – я навіть не вмію читати, взагалі. Я тупий.
Дамблдор дивився на нього протягом певного часу.

– Ти мав не простий старт в житті, містер Люпин, Я перепрошую за це. Я трохи знав твого тата і я впевнений – він би не хотів…. так чи інакше. Я тут, щоб запропонувати тобі щось інше. Місце для схожих на нас. Очевидно, це можливість перенаправити всю твою агресію.

Ремус витріщився на нього. Яка різниця, якщо він буде в одному домі, чи іншому? Матрона ніколи не давала йому солодкого і не пахла магією. І діти з школи Дамблдора точно не будуть гіршими, чим хлопці Святого Едмунда, і якщо так він міг утриматись від бійок зараз. Але. Завжди є “але”.

– Що нарахунок моїх епізодів? – Запитав він, складаючи руки. – Я небезпечний, ви знаєте.

– Так, Ремус, знаю, – сумно відповів Дамблдор. Він м’яко поклав руку на плече Ремуса. – Ми побачимо, що можна з цим зробити. Залиш це мені.

Ремус стряхнув його руку і поласував ще одним лимонним шербетом. Вони мовчки потрямували до будівлі, задоволені, що їм вдалося порозумітись.

___
1Матрона – це хтось типу наставниці-наглядачки в подібних закладах