Літо і коні

Третій місяць літа.

— Так спекотно…

Розпечене жарою повітря тисне на хлопця з усіх боків, знаходячи лазійки навіть під старенькою затертою футболкою. Зараз би склянку холодного бабусиного молока, влягтись посеред кімнати й нічого не робити до самісінького вечора.

— І чого ті корови самі не можуть себе випасти, — знуджено позіхає, притискаючись спиною до дерева, — Хіба дуже я вам потрібен? — тягне руку до плямистого теляти, проводячи кінчиками пальців вздовж вушок. Теля радісно тріпає головою.

— Ти чого з коровами балакаєш? Зовсім мізки поплавились на жарі? — він з’являється надто раптово, на своїй красуні кобилі, кидаючи другові продірявлений з боків солом’яний капелюшок. Серце перелякано підстрибує, мов те мале телятко,  — Прикрий голову.

— Нічого в мене не поплавилось, — закочує очі, звільняючи місце на прим’ятій травичці поруч з собою,  — Де тебе чорти носили, Бароне? Вирішив скинути на мене всю брудну роботу й гасати на Ірисці?

— Ми не бачились лише декілька годин, а ти вже встиг скучити за мною? — сміється Барон, гепаючись на холодну землю.

Їх плечі привітно торкаються одне одного.

— Йди краще працювати, — хлопець обурено відвертає голову, ховаючи за гілками дерев зашарілу шию й міцніше притискаючи до кудлатої голови капелюх.

— Не будь таким жорстоким, дай мені трохи відпочити, — Барон щасливо усміхається, спостерігаючи за своїм напарником, який будь-що не повернеться до нього обличчям.

Він жестом підзиває до себе Іриску. Кобила слухняно підходить до господаря, нахиляючи довжелезну граційну шию. Барон щось тихо шепоче їй на вухо, натягуючи повіддя й б’є долонею по масивному стегну. Іриска вмить підбігає до другого хлопця, хапаючи зубами рукав його футболки, який одразу безжалісно тягне на себе.

— Ей! Пусти! А ну пусти, кому кажу!  –  перелякано сахається, намагаючись видерти шмат тканини у дикої коняки, — Бароне, вгамуй її! Вона скажена! Бароне, ти ж знаєш, що я не люблю конів!

Очі віддзеркалюють справжній переляк, доки руки щосили відштовхують морду звіряки в приречених спробах втекти.

— Легше, дівчинка, легше, — знову сміється, гладячи коня по загривку, — Не звертай на нього уваги, ти красуня.

Кобила нарешті слухняно відпускає бідну футболку, ластячись до свого господаря.

— Тримай її від мене подалі, — хлопець роздратовано пхикає, кидаючи на Іриску розлючений погляд.

Кобила теж не лишається у боргу, обходить його ззаду, а тоді щосили штовхає мордою у спину від чого він втрачає рівновагу й падає Баронові прямісінько на коліна, боляче вдаряючись чолом в його підборіддя.

— Дурний кінь! — хлопець болісно шипить.

Він вмить виставляє руки вперед, щоб упертись долонями у кору старого дерева й хоч якось збільшити між ними відстань. Шкіра починає трохи пекти.

— Ауч! То ти так вирішив прикрасити моє обличчя синцями за те, що я запізнився? — Барон торкається пальцями щелепи, рухаючи нею в боки, щоб пересвідчитись, що все неушкоджене й знаходиться на місці.

— Не треба було на мене свого здичавілого коня спускати, — піднімає обурений погляд, різко усвідомлюючи наскільки вони близько.

Кінчики вушок бідолахи червоніють, набуваючи ледь не багряного відтінку. Хочеться підвестись та втекти кудись у поле, заховатись серед високої трави, просидіти там до ночі і тільки тоді, як Барон піде відводити корів –пошвендяти додому, шукаючи стежку у густих сутінках.

План майже ідеальний, тільки от хлопець навпроти занадто добре його знає, знає все своє безтурботне життя, тож нічого не вдасться.

— Сиди вже, бо як встанеш, то ми двоє точно опинимось в лікарні, через твою незграбність, — кладе руку на мокру від спеки й хвилювання спину напарника, блокуючи єдиний шлях до відступу.

— Бароне… Це виглядає дивно…

— Тут самі лише корови та Іриска. Вони не виглядають здивованими, — насмішкувато тягне кутики вуст в боки, підтягуючи хлопця на своїх колінах ще ближче.

— Досить клеїти дурня… — хоче іще щось сказати, але різко замовкає, відчуваючи дотик чужих губ до свого плеча.

— Вона тебе не вкусила? — Барон підіймає погляд й відпускає пошматовану зубами коняки тканину.

— Ні… — хлопець ще дужче ніяковіє, ковтаючи в’язку слину, що зібралась у роті. Все це так дивно, але нехай іде воно колом. Тут лише самі корови та Іриска, — Хочеш зробити це замість неї?

Він сам лякається своїх слів, відчуваючи, як сором густим димом повзе його шиєю, залізаючи в голову. Так ніяково, просто жахливо ніяково. Шматує власний язик, ховаючи його за рядами зубів й міцніше стискаючи пальцями кору дерев, яка сиплеться Баронові на голову. Тепер сховатись у полі хочеться ще сильніше, та міцна хлоп’яча рука на спині не дає навіть підвестись, всаджуючи на місце. Тікати нікуди, ховатись нікуди, тож хлопець просто відводить погляд, втуплюючись у плямистих корів.

— Може й хочу, — Барон тихенько сміється, запускаючи руки під його футболку.

Він чіпляється пальцями за худі ребра, притискаючись губами до спокусливого вигину на шиї. Дарує їй поцілунки, де-не-де ковзаючи зубами, що по собі лишають тендітні червоні затерті сліди. Їх плечі знову радісно вітаються, сплітаючись в міцних обіймах.

На вулиці жахливо спекотно, розжарене повітря котиться оголеною шкірою. Дихати стає все важче. Кудлатий хлопчина продовжує рахувати плямки на спинах корів, а Барон тягне його у височенну траву й натягує на голову солом’яний капелюх, ховаючи від нездивованих поглядів корів та Іриски.

— Самі лише корови та Іриска.