Літо, яке все розпочало

– А я тобі кажу, що ми їдемо правильно– чоловічий голос пролунав, як грім, наче зараз розпочнеться злива.

– А я кажу, що ми заблукали, тому вставай та дай мені повезти машину!- на відповідь йому прийшов дзвінкий жіночий голос, який вже не міг витримати балачки свого чоловіка.

Він тільки фиркнув та пішов до ярко-зеленої будівлі, щоб заплатити за пальне. Жінка тільки закатила очі та швидко пересіла на його місце, бо в такі моменти треба діяти, я не слухати.

-Боже, Мико, яка ж я щаслива, що ти не такий впертий, як твій батько– та цокнула язиком діставши маленьку коробочку, де знаходилася пудра- Бо я б вже вбилася з вами. Й так цей дурний переїзд усе зіпсував, а тут він ще й дороги не знає!

Хлопець тільки дивився на неї з круглими очима, бо добре знав, що чіпати її в такому стані- заборонено.

Юнака звали Миколою Вишневський, але родина його кликала просто “Мико”. Зараз він спостерігав цікаву картину, як його мама щось пише на своєму телефоні та відправляє комусь.

Сама вона виглядала дуже молодо, бо їй самій було 20, коли дізналася про свого сина. Хоч це й було важко виховувати та отримати диплом, але це вийшло. Олена все ж таки стала вчителем української мови та літератури й працювала в школі, біля їхнього дому, майже 14 років.

– Мда, як же буде без мене моя школа? Стільки років там працювати, а тепер їхати до Києва! Ні, ну, як так можно!- не могла заспокоїтися вчителька, яка почала нервово перебирати свою сумочку.

-Ма, ну, не все й так і погано? Це ж не Львів, куди треба їхати три дні… тут тільки години 2 чи 3 і ми там! Можемо приїжджати сюди…- не сміливий голос подав себе знати, щоб хоч якось зупинити цей монолог.

-Хм! Ну-ну, повірь, в нас там буде зовсім інше життя- з якимось смутком відповіла брюнетка та швидко зробила хвостик.

Все ж таки, Микола був схожим на маму, ніж на тата. Батько був людиною цікавою, артистичною. Хоч і мав суровий погляд та манеру спілкування, але мав тільки найкращі побажання. Він був високим з широкими плечима та сильними руками, які могли злегкістю підняти дружину. Лодоні були грубими з мозолями, але саме вони так рідно обіймали та вчили всьому, що могло знадобитися в житі. Очі були виразними, зеленими, як ліс, а ніс нагадував на клюв якоїсь птахи. Сам батько теж мав довге волосся та бороду, яка мала рудий відтінок, коли була на сонці.

А мати була повністю іншою. Низенькою та емоціональною. Вона була людиною емоцій та моментів. Її очі, які нагадували смолу, согли з легкістю прочитати людину та знати, як з ними поводитися. Саме тому ніхто з учнів не міг списати контрольну чи збрехати. Вони знали, що це просто не вийде, тому давно здалися й прийняли свою участь. Хоча її не можна було назвати “тираном” чи “відьмою”, але ніхто не хотів зустріти її в гніві. А голос завжди був голосним та веселим.

– І що? Це ж не кінець життя! Ми ж їдемо до Києва!- з великою честю та захватом проговорив юнак- Це ж столиця! Там стільки всього! І твої школи, і університети з кодеджами! А архітектура ж яка, а музеї!

З вириєм ентузіазму щебетав учень, що аж не помітив як батько вже давно сидів у машині.

-Мгм, ось бачиш, мусю? Мико теж радіє нашому переїзду, тому ти тут вже нічого не вдієш- чоловік лукаво подивився на свою дружину з триумфальною посмішкою, але “муся” тільки щось пробурмотіла та завела двигун машини.

Пройшло вже дві години, а родина Вишневських тільки під’їхала до їхнього нового помешкання. Сам район був стареньким, але затишним. Миколу привітали високі каштани з панельними будинками, які наче посміхалися до новенького. Вони були не високими, десь 9 чи 15 поверхів, але це не заважало бачити синє небо та сорок, які пролітає над ним.

–МИКО!- гучний батьків голос видернув сина з поміж хмар- Візими коробки до квартири, бо мама наша вже почала розбирати речі.

На худому обличчі швидко з’явитися величезна посмішка, яка дала знати, що він вже біжить допомогати. Взявши декілька пакунків, юнак пішов до їхнього під’їзду.

Сам під’їзд був таким же стареньким, як і будівля. Тут вже давненько ніхто не фарбував стіни, але якось це не дуже хвилювало нового жителя квартири номер 37. Ліфт був маленьким, але працюючим, тому все не було й так погано. Плюс, жив він тепер на 5-ому поверсі, тому й не так високо збиратися.

Зайшовши до квартири, його привітали пилюка та коробки, які вже занесли батьки. Сама квартира була двохкімнатною з маленькою кухнею,але не зважаючи на її розміри, була комфортою та теплою.

Майже рідною.

Увійшовши вже повністю в неї, він не витримав та відкрив вікна, щоб впустити такого свіжого повітря, якого так не вистачало в дорозі.

Визирнувши з вікна та насолоджуючись краєвидом, який виходив на дитячий майданчик, клумби та відомі каштани, почувся голос мами, який кликав його донизу. Той швидко почав бігти по сходах з веселою посмішкою.

–І що може піти не так?- принеслося в голові.