Літо під зоряним небом

— Запамʼятайте, діти, що на канікулах ви всі повинні будете зробити доповідь за темами, які самі обрали. Це надважливо…

 

Важко зосередитись на монотонному голосі вчителя, поки твої очі засліплює сонце. Чому воно так манить до себе та обпалює одночасно? Так підло з його боку.

 

— Якщо ви не зробите, то вважайте, що ваші двері в майбутнє зачинились. Без нього вас ніхто не візьме у вищі навчальні заклади. А що це означає?

 

Зелені листочки на верхівках дерев танцювали разом із легким вітерцем. Мінхо хотілось кружляти з ними в унісон. Встати на парту і, наспівуючи якусь пісню Мадонни, стукати кедами по розмальованій поверхні столу. Але замість цього він водив пальцем по слідах своїх щоденних страждань і відчував все, що в ті моменти було на його душі.

 

— Правильно, не буде карʼєри, а потім і все життя піде нанівець…

 

Маленькі котики, переписані тексти пісень, відповіді на контрольні роботи німецькою, зірочки. Багато зірочок. Немов парта стала цілим всесвітом, а не просто місцем вбивства дитячої душі.

 

— Мінхо?

 

На небі було не більше чотирьох хмаринок, які по черзі прикривали собою палаючу зірку. Вони такі великі і важкі, але виглядають мʼякими і пухнастими. Хотілося і йому хоча б разочок до них доторкнутись…

 

— Лі Мінхо, Ви нас чуєте?

 

Навіть через товсте та заповнене дитячими відбитками пальців вікно можна було бачити маленьких різнобарвних птахів. І Мінхо міг поклястися, що навіть чув їхній спів. Такий дзвінкий, мов музичний трикутник в парі з ксилофоном. Вони літали, бавились один з одним серед тоненьких гілочок кущів та високих стеблів кульбаб.

 

— Лі Мінхо!

 

Він ледь не впав зі свого крісла, коли врешті почув слова вчительки. Останній день перед канікулами і вже всі екзамени написані, що їй ще потрібно?

 

— Так? — часто блимаючи очима, не впевнено відповів він, поки однокласники позаду нього хіхікали собі в кулаки. 

 

— Що “так”? Ви взагалі нас збираєтесь слухати чи вже вигадуєте плани на літо?

 

— Ні, я Вас абсолютно повністю слухаю. Просто Ваш голос настільки приємний, що я ненароком замріявся.

 

— Досить, шановний. Це далеко не вперше, — вона гучно вдарила руками по столу і встала зі свого великого крісла. І навіщо вони вчителям такі величезні здалися? Щоб всі бачили, хто тут головний? Все одно ж буде той, хто піде проти правил. Як Мінхо, наприклад.

 

— Мені дуже шкода, пані Чхве. За літо я навчусь манерам і більше не буду Вам створювати неприємності на уроках.

 

“Я скоріше втоплюсь в річці, ніж буду змінюватись заради якоїсь вчительки математики”.

 

— Е ні, дорогенький Ви мій. Я вже по горло сита Вашими обіцянками. Від уроку до уроку я бачу Вас або сплячим, або зовсім не зацікавленим в навчанні. Якщо Вам щось не до вподоби, то Вам краще піти до іншої школи або знайти собі роботу. Може хоча б так Ви станете більш корисним суспільству.

 

Та хто вона така? Подумаєш, старша за Мінхо на сорок років і що? Безхатько на дорозі також старший, але ж це не означає, що він розумніший чи кращий за хлопця.

 

— А чому це я маю покинути школу і виконувати роботу дорослих? Бо я не слухаю Вас в останній день навчання? То я маю на це право. Ніде в правилах школи не вказувалось про обовʼязковість слухати вчителя, якщо це не шкільна тема для навчання. Якщо я не правий, то виправте мене, будь ласка.

 

Весь клас почав гудіти, а дівчата перешіптувались одна з одною, не відводячи очей від тої картини. Не кожен день випадає змога подивитись на те, як пані Чхве закипає і стискає так міцно щелепи, що можна було навіть почути скрегіт її зубів.

 

— Встаньте, — вона схопила його за плечі й стала підіймати зі стільця, але Мінхо й не намагався слухатись.

 

— Я не хочу.

 

— А хто сказав, що треба хотіти робити те, що я кажу? — вона натиснула пальцями на його плечі, від чого Лі скривився, але вирішив не випробовувати свої і нерви жінки.

 

— Навіщо Ви мене підійняли?

 

— Діти, подивіться всі сюди, — це було сказано дарма, адже абсолютно кожен з присутніх дивився тільки на них, а не на розмальовані та брудні кеди під партою. — Дивіться на нього уважно. Цей хлопець – дурень і все життя буде дурнем. В нього немає ніякого майбутнього. Єдине, що він з неабиякими зусиллями зможе досягнути — це бути прибиральником в якійсь лачузі. І то, це може статися лише з дивом, якщо в житті не залишиться ніяких грошей та способів виживання. Він помре жалюгідною, бридкою смертю десь на звалищі всякого мотлоху, де йому і місце. Тому, якщо ви всі хочете чогось досягнути, то не будьте такими, як цей хлопець. Бо закінчете своє життя ганебно і без сенсу.

 

І тиша. Однокласники кивали головами і казали: “Так, ми все зрозуміли”, — але ж вони хотіли сказати те саме, що і Мінхо. Просто лише у хлопця, який зараз стоїть присоромлений перед всім класом, знайшлось в собі більше мужності висловити думки кожного з присутніх. Окрім, звісно ж, вчителя.

 

— Ви мене зрозуміли, Лі Мінхо? Я сподіваюсь, що мої слова не залишаться не почутими Вами та іншими дітьми в цій кімнаті. Це літо — ваш шанс стати кращими версіями себе і почати вибудовувати своє життя. У всіх вас ще є на це можливість. Не втратьте її. Це кінець вашого останнього уроку, тому можете йти.

 

Мінхо стояв, мов його все ще тримали за шию. Хтось з однокласників підходив і намагався його підбадьорити, але хлопець не міг більше нічого почути. Точніше, не хотів. З моменту, коли сказали про майбутнє, його мозок припинив щось намагатися зрозуміти.

 

Тема про майбутнє була його єдиною слабиною. Ніякі слова про характер та манери не могли його так сильно збентежити, як нерозуміння того, що тебе очікує завтра та післязавтра. Єдине, в чому Мінхо був точно впевнений і жодної секунди не сумнівався, так це те, що пісні Майкла Джексона були найкращим за все його життя. Хоча у нього були проблеми з вивченням англійської, але заради цих американських пісень був готовий витрачати не тільки час на переклад текстів, а й всі кишенькові гроші на касети. Той день, коли хлопець придбав провідні навушники, на купівлю яких накопичував аж два роки, був для нього чи не найкращим.

 

І зараз Мінхо насильно відкрили очі на швидкоплинність часу. Він і без того це знав, але саме усвідомлення прийшло тільки зараз. Тому що ти старшокласник, який працює вечорами в ресторані.

 

Саме там Мінхо отримав свої навички непоганого кухаря, особливо в сфері десертів. Все ж таки, вершковий крем із присмаком полуниці робить справжню магію не тільки з тим, хто куштує, а й із самим кухарем.

 

Йому подобається там працювати тільки через похвалу людей. Мінхо дійсно закоханий в їхні реакції. Найкращий момент той, коли відвідувач каже, що саме його десерт підняв настрій за цілий день або це було найсмачніше, що він зʼїв ледве не за все своє життя.

 

В його солодощах немає нічого особливого, тільки багато любові й турботи. Настільки, що іноді в бісквітах забагато цукру і вони стають просто карамельними.

 

Його солодощі — це пристрасть, любов і життя.

 

Але це ніколи не означало, що Мінхо збирається бути кондитером чи кухарем. Це й справді йому приносить радість, але тільки на деякий час. Коли ти стоїш цілий день перед пічкою, годинами розрізаєш коржі та до болі у всьому тілі перемішуєш густий крем, вже починаєш ненавидіти це смачне диво. А потім починаєш бачити галюцинації. Точно не летючі торти чи солодкі країни із щасливими єдинорогами на цукрових ватах замість хмаринок. Точно ні. Але голоси та лопатка в руках постійно йому ввижаються.

 

Була навіть досить дивна ситуація на контрольній, коли йому здалась ручка лопаткою з кремом. На кухні йому дозволяється в кінці дня облизати ложку. І що? Коли в нього запитали, чи все добре, він проігнорував питання і облизав ручку. Як же тоді реготав весь клас. Таке просто так не забувається, але як смішний момент зі шкільного життя зійде.

 

Мінхо вийшов зі школи й невдовзі він дійшов до заднього ходу на роботу, де завжди стоїть хлопець, старший на роки два за нього, і палить цигарки. Сморід просто огидний та постійно від нього нудить, але привітатись треба, адже двері може не відчинити.

 

А в середині все настільки просто, наскільки і затишно. Більше схоже на сільський дім із дитинства з картинами квіткового поля та дружньої команди, ніж на професійний ресторан. Його сама ідея в тому, аби подати людині їжу з такою ж любовʼю, що дають бабусі своїм внукам. І все одно не популярний через свою чесність та занадто сильне піклування про звичайних відвідувачів.

 

— Мінхо, ти вже тут? Одягайся скоріше і мерщій на кухню, сьогодні аномально забагато людей! — кричать йому з кухні.

 

Він кинув свій портфель на підлогу, куди ж полетіла і сорочка з емблемою школи, яку він збирається не згадувати найближчі три місяці. З маленької шафи з наклеїним на скотч папірцем “Лі Мінхо” він витягнув фартук сірого кольору і, поки біг на кухню, завʼязував великий бант.

 

— О, Мінхо! Як пройшов твій останній день? — був один хлопець, що досить непогано спілкувався з Лі. Він легенько вдарив Мінхо в бік і розсміявся, коли Лі знову закотив очі й щось сказав собі під ніс.

 

— Та таке, сьогодні мене принизили на останньому уроці, та і з екзаменів в мене не найкращі результати. Але вже можна відпочивати, правда ж?

 

— Дуже смішно казати таке, коли в нас черги з людей. Ти бачив? Вони навіть на вулиці стоять!

 

— Може там якась реклама про нас з’явилася, от вони і стоять.

 

— Думай як хочеш, але я гадаю, що настав і наш час сяяти на сцені кулінарії. Ми до цього занадто довго йшли.

 

— Ну і добре; кажи, що готувати і я побіг в холодильник за продуктами.

 

Три ванільні торти із сирним кремом, пʼять чорничних чізкейків та два шоколадних брауні. Зазвичай не більше двох тортиків на цілий день, але тут прийшлось бігати по коридорам, мов та сама працьовита бджілка у вулику. Мінхо вже падав з ніг, але вимішував кожну складову десертів. Чого ж тільки не зробиш заради постійних відвідувачів і тих, котрі вперше прийшли, правда?

 

Але чому сьогодні так багато зайвих думок? Мало бути не більше за три рецепти десертів, але з якоїсь невідомої причини тут також поселились навʼязливі слова його внутрішнього голосу.

 

“А що як вона права і в мене немає майбутнього?”

 

“Може пора обирати свою справжню професію і не витрачати час тут, поки можна більше вчитись?”

 

“Я настільки нікчемна людина, як вона сказала?”

 

“Може мені справді не слід було і йти до своєї мрії, якщо я настільки жалюгідний?”

 

Він в це не вірив або, може, просто не хотів вірити. Але думати про своє буття в цьому великому темному світі й не забувати про бісквіти в пічці важкувато навіть для нього. Мінхо не одразу помітив, що коржі аномально довго випікаються, а в кремі немає цукру, бо замість цього була кухонна сода. Зазвичай він куштує свої вироби, але ж не сьогодні, коли тобі в обличчя вилили все, що тільки можна було б сказати.

 

— Мінхо! Торт! — його напарники почули гіркуватий запах зі сторони плит і, коли вже стояли зі своїми підносами з печивами та маринованою куркою, кинулись рятувати десерт. Хоча, було вже запізно.

 

— Мінхо, ти взагалі чуєш? — його вже били по голові деревʼяною ложкою, але, як виявилось, вивести людину із самокопання не так легко.

 

— Ви щось казали? — тільки тоді, коли голоси почали затухати в какофонії криків інших кухарів та незадоволених відвідувачів, він зміг повернутись до нормального життя. Якщо його можна назвати таким.

 

Мінхо стояв розгублений, поки інші із закритими ганчірками носами відкривали піч із чорним димом та витягали повністю згорілий чізкейк. Це був той десерт, який в нього виходив абсолютно завжди і без жодних зауважень. Його гордість. Щонайменше так було до сьогоднішнього дня. З якої ноги він сьогодні встав, що так багато на його голову впало?

 

Робочий день закінчився і всі солодкі замовлення взяли на себе інші робітники. Вони говорили про самопочуття Мінхо та про те, що він не може бути достойним кухарем, якщо сміє подавати людям погану їжу. Поки він намагався тримати себе в руках під час відтирання напів спаленої форми зі згорілим чізкейком, до Мінхо з-за спини підійшов головний кухар.

 

— Лі Мінхо, — суровий голос пана Гука завжди мав неабиякий вплив на Мінхо і цього разу теж. Але тема розмови інша.

 

— Так, пане Гук?

 

— Що сьогодні відбулося?

 

Головний шеф-кухар завжди був тією людиною, що підтримувала Мінхо у всьому. Він навіть пишався ним за високі злети та досягнення, немов Лі його син. В день, коли Мінхо пройшов конкурс з танців і його нагородили першим місцем, пан Гук був у залі і кричав всім присутнім в обличчя: “Бачили? Це мій хлопчик!” Якось так він став заміною батька для Мінхо.

 

— Вибачте, сьогодні був дуже поганий день і я… — але йому не дали договорити.

 

— Мінхо, це ж вже не вперше. І не вдруге, і не втретє. Я тебе поставив на десерти за головного, бо вірив, що тобі ще є куди рости і в тебе є бажання розвиватись.

 

— Все так і є, просто…

 

— Не просто, Лі Мінхо. Сьогодні до нас приходили важливі гості з головного кулінарного шоу Кореї. І знаєш що вони замовили?

 

— Чізкейк, — притихшим голосом закінчив Мінхо, схиливши голову.

 

— Правильно, чізкейк. Один з них в тебе вийшов, правильно? Можеш так більше не думати. В ньому мала бути присипка із ванільним цукром. Знаєш, що ти поклав? Сіль. Ти присипав сіллю чізкейк на основі маскарпоне та чорничного курду.

 

Сіль там і мала бути, тільки одна дрібка. Але Мінхо переплутав однакові баночки цукру та зловісної кухонної солі. Що ж відчували незалежні судді та майстри своєї справи, коли куштували чізкейк старшокласника з жодним уявленням про майбутнє?

 

— Завтра вийде про нас випуск. Завтра вся наша карʼєра піде коту під хвіст через твоє “просто в мене сьогодні поганий день”. Ти розумієш весь масштаб цієї ситуації?

 

Мінхо вже ледве стримував сльози, але зі всіх останніх сил тримався, як дорослий чоловік. Яким він має бути.

 

— Так.

 

— І ти готовий понести за це відповідальність?

 

— Так.

 

— Тоді звільнись.

 

Мінхо стояв із опущеними вниз очима, але коли почув цю фразу, то він подивися прямо на чоловіка, якого мав наглість вважати “батьком”.

 

“Невже це кінець? Так я і закінчу свій шлях на кухні? Я ніколи не хотів бути супер професіоналом, але й не хотів втрачати можливість дарувати людям щастя. З іншого боку, його можна зрозуміти. Цей бізнес у нього вже більше двадцяти років і якщо через мене все піде на дно, то це буде ще гірше. Тоді краще піти так, ніж під оплески ненависників після перегляду шоу, правда?”

 

— Ви праві, так буде раціонально і справедливо, — Мінхо підійшов до кухаря, розвʼязав свій фірмовий великий бант і віддав прямо в руки фартук.

 

— Мені шкода, що ти маєш піти саме так.

 

— Не переймайтесь, я все розумію і сам сказав, що готовий нести відповідальність за свої проступки, — він поклонився до колін, поки волосся могло закрити його почервонівші очі. — Я вам всім безмежно вдячний за такий досвід і ще раз прошу вибачення за те, що не зміг виправдати ваших очікувань. У вас все ще вийде, я в це вірю. Що ж, прощавайте!

 

Він помахав рукою, мило усміхаючись засмученим колегам, вийшов з кухні, забрав з підлоги свої скинуті речі і відчинив важкі двері на вулицю. Подивившись на місце, де з радістю проводив вечори, він зітхнув, протер очі правим запʼястям і зачинив двері. На цей раз востаннє, а не “до понеділка”.

 

Розуміння того, що тебе тепер нічого не тримає прийшло не відразу. Мінхо просто йшов по дорозі, ліниво роздивляючись хмари на блакитному небі, поки в один момент не подумав про те, що запізнюється на роботу.

 

— Пан Гук буде мною незадоволений, якщо я зараз не прийду! — Мінхо побіг з усією швидкістю назад, але коли згадав сьогоднішні події, то просто зітхнув і посміявся над собою. — Якби мене зараз хтось бачив, то я точно став би посміховиськом. Хоча, я вже сам для себе просто дурень та якийсь нікчемний жарт, якщо дійсно думав, що мене хтось захоче вислухати.

 

Як би сонячні промені не намагались надати йому сил та настрою, нічого не могло його підбадьорити. Ні спів птахів, ні сміх дітей на майданчиках, ні радісні бігаючі собаки в парку. Ніщо. Ніби разом із роботою та словами вчителя у нього забрали ще й частинку його самого і вона відповідала за життєрадісність. Дуже дивно сумувати й волочити портфель по запиленому асфальту. Мінхо ж чекав цих канікул більше за результати вступних екзаменів та свій день народження.

 

Він навіть склав план ідеального літа. Там було лише два пункти: “Не помри” і “Не проґав літо”. Коротко і зрозуміло, але цей план повторюється з року в рік, а пункти не змінюються ні на одне слово.

 

Хоча, він вже давно мріяв поїхати до річки. Або до озера біля лісу. І влаштувати там купання на цілий день. А потім лежати в кімнаті із синіми губами та гарячкою, поки з чола стікали краплі поту.

 

А ще на уроках історії, поки він вимальовував чарівні вуса та крила феї на портреті якогось короля часів Чосону, в його голові народилась ідея для ще одного незабутнього дня літа. Він його навіть замалював на останніх сторінках у підручнику. Це мав бути день закупок у якомусь магазинчику на околиці міста. Там він залишив би всі свої накопичені за півроку гроші на якісь безглузді смаколики та іграшки з лотереї. І поїхав би на узбережжя, де аромат морської солі бив би по його рецепторам.

 

І що тепер?

 

Невже можна от так просто покинути всі мрії на три найкращі місяці року тільки через один невдалий день?

 

Це його розлючувало, але Мінхо не міг з собою що-небудь зробити, допоки в його голові засіли навʼязливі слова про його нікчемність та бездарність. Не такого він очікував почути, коли ночами сидів, запиваючи сон третьою чашкою зеленого чаю, і вивчав всі формули з математики. Не така в його уяві була реакція головного шефа, коли він на перервах біг з усіх сил в бібліотеку за тільки-но завезеною книгою про нові смаки десертів з Європи. Особливо він любив зі збитим диханням усміхатись фотографії ідеального розрізу ванільного торту з тонким шаром крему та ягодами. 

 

Таке дивне захоплення, але скільки радості воно приносить. Скільки б насмішок зі сторони однолітків Мінхо не отримував, відмовитись від своєї улюбленої справи він не міг. Або просто не хотів покидати. 

 

А зараз захотів. Як виявилось, для всього в цьому світі потрібно лише бажання. Чи для багатьох речей, бо залишилась ще одна незакінчена справа. 

 

Він прийшов додому і впав одразу головою в подушку на дивані. Виглядало доволі смішно, якщо не знаєш передумову цього. Але такий стан у нього був всього на пару хвилин, бо невдовзі додому прийшла його мама.

 

Зазвичай, мами всіляко підтримують свою дитину у всіх її починаннях і радіють кожному її досягненню. Але ж це слово “зазвичай” працює не завжди. У випадку Мінхо, його мама дивилась тільки на його оцінки в школі. На цьому можна закінчити розповідь про сімʼю Лі.

 

Лише одного разу вона побачила сина з іншого боку — коли він брав участь в конкурсі на головній площі Сеулу, щоб отримати можливість ходити на танці до відомих хореографів. Виграти-то він не виграв, але замість цього із ним звʼязались із пропозицією подати свою заявку в Англійську академію танців. Мінхо з цього тоді посміявся, але всупереч всім своїм принципам пішов назустріч своїй мрії. Пройшли місяці з моменту, коли він надіслав своє відео та мотиваційний лист, але це аж ніяк не впливає на його любов та прагнення стати ще кращим у цій сфері.

 

Якщо кондитерська справа була лише місцем для душі та спокою від життєвих проблем, то танці стали його другим диханням, якщо не першим. Мама ніколи його не розуміла, а Мінхо й не намагався більше розказувати. Бо це як із захопленням читати вірша про любов людині, яка в руках і книгу ніколи не тримала.

 

Але сьогодні вона навіть не гупала дверима на всю квартиру, як це буває практично кожного дня.

 

— Мінхо, — підозріло протягнула його імʼя мама, а сам Лі й нічого не намагався передбачити. Банально сил не було ні на що.

 

— Чого?

 

— Тобі прийшли два листи, — вона вклала конверти між пальцями його правої руки, що лежала на підлозі, мов курина лапка, догори дригом.

 

— Якщо ти знову суєш мені рекламні брошури з юридичного університету, то можеш забирати назад. Я тобі вже мільйон разів казав і, схоже, треба в мільйон перший раз повторити, що я не піду туди, куди ти не змогла вступити.

 

— Краще не псуй мені настрій, а подивись. Тебе це точно підніме на ноги, — вона потерла його маківку, скуйовджуючи і без того неакуратне волосся.

 

Цікавість взяла в гору і він, не чекаючи жодної секунди, сів на підлогу, склавши ноги під себе. Один конверт був з елегантною чорною печаттю у вигляді балерини та червоною стрічкою, а інший був розірваним посередині, немов хтось був не впевнений в граматичній правильності своїх написаних слів.

 

Звісно він обрав чистий та більш розкішний, хоча його увагу забрав із собою помʼятий лист всередині старого відкритого конверту.

 

Як тільки він почав читати той папірець із приємним ароматом квітів жасмину, його очі ставали дедалі більшими і рот розкривався все ширше й ширше з кожним прочитаним словом.

 

“Шановний Лі Мінхо,

 

Ми раді Вам повідомити, що Ваша заявка на вступ до нашої академії танцю була прийнята. Ваш перший навчальний рік розпочнеться з другого вересня цього року, тому покваптесь зібрати ті документи, яких Вам не вистачає. Також не забудьте нам написати листа зі згодою на наші умови щодо ціни та місце Вашого проживання. Всі деталі Ви можете прочитати в наступних документах, які додані до цього листа.

 

Прийміть наші найщиріші вітання. 

 

З нетерпінням чекаємо саме Вас наступного року в нашій академії, колектив Англійської академії танцю”

 

Мінхо спочатку сидів із широко розплющеними очима і не розумів, що йому написали. На другий раз він прочитав лише одне речення:

 

“Ми раді Вам повідомити, що Ваша заявка на вступ до нашої академії танцю була прийнята”

 

Його прийняли. Його прийняли в академію!

 

Коли він це зрозумів, то не зміг стримувати емоцій і запищав від радощів, стукаючи ногами по підлозі. Мінхо закрив обличчя цим листом, ніби він якась учениця, якій запропонували піти на весняний бал.

 

Цього просто бути не може. Мінхо? І Англія? Як мінімум це різні частини світу. Вже не кажучи про навички танцю Мінхо та золоті стандарти академії. Поки Лі прів над хіп-хопом та сучасними хореографіями, там навчали поєднувти свої емоції із класикою. В прямому сенсі небо і земля, коли він крутиться на підлозі, а учні академії крутять свої балетні обертаси.

 

— Вже прочитав? — весь час вона стояла біля відкритих дверей і усміхалась такій дитячій поведінці сина. Востаннє вони усміхались одне одному на шкільному концерті десь в третьому класі, коли ще зовсім маленький Лі Мінхо розказував віршик про картоплю та її подружку морквинку.

 

— Мама, мене прийняли! — він забув про всі негаразди та переживання, коли побіг із теплими обіймами до мами.

 

— Я ж тобі казала подивись, а ти ще й відмовлявся. Вітаю, сину.

 

— Це ж, напевно, дуже дорого. Ми зможемо це собі дозволити? — в плече запитував він, поки мама не припиняючи гладила його по голові.

 

— Ми щось придумаємо. Може для тебе знайдуть грант на безкоштовне або хоча б дешевше навчання бодай на один рік, а далі вже щось точно буде.

 

— І що мені тепер робити? Іти робити документи для проживання в Англії на рік?

 

— Притримай коней, сину. Все ще буде. Зараз в тебе є ще один не менш важливий лист, — вона відійшла від нього і головою показала в сторону дивану, де все ще лежав розмальований до бруду конверт.

 

Він підійшов, витягнув листа і присів біля портфелю на підлогу. На відміну від офіційного листа тут він все зрозумів одразу і його усмішка не спадала ні на секунду.

 

Це був старий, кимось вже розмальований  зірочками папірець. Якщо інші нормальні люди пишуть листи ручкою або на друкарській машинці в спеціальних лавках, то тут кожне слово було написано буквами, вирізаними з місцевих модних журналів. І кожна літера була різного стилю, що тільки додавало тепла та турботи цьому клаптику паперу.

 

“Мінхо! Ти нас ще памʼятаєш? Якщо ти вже забувся зі своєю столицею, то це тобі пише Чан. Той самий Бан Чан з музикального гуртку. Цього року я випустився зі школи і мої батьки поїхали на Чеджу до нашої тітки. Тож, у мене є до тебе пропозиція. Ти хочеш приїхати в мій дім? І провести зі всіма нами літо? Всі, кого ти памʼятаєш, тут, і ми тебе чекаємо. Але якщо ти не прийдеш, то знай, що Нінні у нас молодий геній і може на шкільному компʼютері тебе знайти. Зрозумів? Я його не просто так віддавав до інформатичного гуртка, а ти казав, що він тільки рибу продавати буде. Ти ж мою адресу памʼятаєш? Вона в мене не змінюються. Тож приїжджай сьогодні або завтра, аби не витрачати літні дні, добре? Я вже казав, що ми тебе чекаємо? Я це вже написав, але тоді буде ще раз. І привези з Сеулу якійсь незвичні штучки, добре? У тебе точно є, чим нас здивувати, тому з нетерпінням чекаємо на тебе. Чан”.

 

По краям були розводи кави та якогось соку, а біля них намальовані квіточки, хмаринки, сонечко та ініціали хлопців. Просто перші літери їх імен. Чому це виглядає набагато цінніше, ніж лист з самої Англії, на який ти чекав місяцями? Можливо тому, що Мінхо не бачив своїх друзів вже рік?

 

Дивно і водночас цікаво, що люди, яких він не бачить днями, тижнями і місяцями набагато ближче за тих, хто знаходиться по праву руку від тебе.

 

Йому треба збиратись до академії, але ж це літо і його найкращі друзі покликали відпочити. Невже йому прийдеться обирати між мрією та друзями?

 

— Їдь, — його мама немов прочитала думки сина і відповіла на його питання, не кваплячись пересуваючи ноги в теплих капцях по підлозі.

 

— Гадаєш? — Мінхо дійсно не знав, що робити. З одного боку зараз ідеальний момент, щоб покращити мову й надалі не перейматись про свої проблеми з розумінням одногрупників та вчителів. А з іншого боку це може бути його останнє літо вдома, а наступного він може будувати своє життя на іншому боці Землі.

 

— Ти знаєш, як я сильно переймаюсь за твої оцінки, правда? Але саме зараз тобі треба відпочити й жити так, як ти ніколи не жив. Тобі треба насолодитись цим літом настільки, щоб ще рік мінімум ні про що не жалкувати. Якщо ти так зробиш, то можеш вважати, що став головною гордістю в житті своєї мами. Тому прислухайся до моїх слів і їдь до своїх друзів.

 

Мінхо не знав, що і сказати. Він ніколи не чув від мами таких речей. А особливо після їх минулорічного переїзду в Сеул. Єдине, що вона завжди кричала йому у вуха, так це те, що він недостатньо плідно працює задля результату. Замало ентузіазму, мало приділяєш уваги деталям або тобі просто начхати на всі старання матері. І коли та ж сама людина каже тобі не думати про краще навчання, починаєш сумніватись, а чи не сон це все? Якось занадто нереально все виходить.

 

Він себе потягув високо за вухо і коли відчув біль, то повністю впевнився в тому, що все насправді. Невже він дійсно може поїхати на всі три місяці до своїх найближчих людей з усіх на цьому світі?

— Дякую тобі, — прошепотів Мінхо, ще дужче обіймаючи її.

 

В куточках його очей почали збиратись сльози, і поступово вони скочувалися по щокам і падали на тканину маминої сорочки. Він не плаче. Зазвичай. Але ж сьогодні далеко не звичайний день, правда ж?

 

Вона нічого не відповіла і через пару секунд пішла на кухню складати йому бутерброди в поїздку — все як треба.

 

А сам мінхо побіг в кімнату збирати речі. Якщо з одягом все зрозуміло, бо нічого особливо багато і не потрібно, то чим їх здивувати? У них є інтернет і вони вже точно бачили всякі цікавинки столиці. Але що привезти? Він крутив головою, думаючи, що зможе щось віддати зі своєї кімнати в якості пропуску в будинок. Але нічого окрім книг та зошитів тут не було.

 

В шафі, на іншій поличці біля ліжка і навіть під столом нічого не було. І ось йому на очі потрапляє просто трофей серед інших кандидатів. Коробка з касетами американської музики. Навіть в класі йому всі заздрили і просили позичити, але він гордовито закидував голову назад, одягав навушники з повною гучністю і кричав слова пісень групи Queen.

 

Тут були всі хіти з кінця 80-х і до сьогоднішнього дня. Кожна ця касета — це один повноцінний сніданок, обід та перекус в школі. Він голодував і економив гроші з роботи, щоб купити собі навушники та переносний програвач, що тільки вийшли в продаж. Як він гордився собою, коли зібрав всі касети групи. Це був його день слави та момент, коли він міг себе назвати офіційним фанатом справжньої музики.

 

— Мої рідненькі, нам прийдеться поїхати у невелику подорож до наших спільних друзів. Вони вас точно не скривдять, а навпаки — полюблять всією душею. Я вам це обіцяю, — цілуючи напис “Мій скарб” на коробці з-під маминих сандалей, він заклеїв кришку скотчем більше, ніж сотню разів.

 

Весь його літній гардероб помістився в один портфель. В коридорі він вже стояв із синьою панамою з ниточками і намальованими китами, та в руках жалібно висів пакет їжі в дорогу.

 

— Мінхо, давай домовимося лише про одне, — протягуючи руку сказала мама, коли Мінхо вже був готовий виходити за двері дому.

 

— Що саме?

 

— По закінченню серпня, ти повернешся додому і поїдеш в академію, домовились? Я хочу сподіватись, що ти справді заслуговуєш на довіру і розумієш свої можливості в цій академії, так? — вона піднесла мізинець до хлопця, який тільки закотив очі через цей дитячий жест.

 

— Звичайно, мамо, я обіцяю, що повернусь і поїду вчитись у вересні, добре? — мама його поцілувала в щічку, і він поспішив якнайшвидше втекти з цього дому, допоки вона не передумала.

 

— Тільки бережи себе, Мінхо! Тобі ще в академію їхати!

 

— Я знаю! — він показався на третьому поверсі із широченною усмішкою справжнього кота.

 

— Я люблю тебе, синку!

 

— Я тебе також люблю! — вже на останньому поверсі кричав Мінхо, поки його голос не приглушили двері дому. Тепер його не почують ще найближчі три місяці, якщо не більше. 

 

З цього моменту починається справжнє літо для Лі Мінхо. Можливо, останнє в рідних краях, але воно зобовʼязане бути найкращим. Про це він неодмінно подбає.

 

Дорога до вокзалу виявилась важчою, ніж він очікував, адже потрібний автобус від його дому вирішив не їхати. Прийшлося змиритись із тим, що дорога до зупинки займе трішки більше часу. Але кожна хвилина тої прогулянки була варта. Місяць вийшов з-за густих хмар, відкриваючи йому вид на яскраві зорі. Вони були настільки палкими, що могли навіть прокласти шлях для Мінхо у темних коридорах між будиночками. В них все ще горіло світло, а Лі не міг не дивитись у вікна, поки через скло було бачно щастя, тепло та добробут.

 

Чи зможе Мінхо відчути теж саме в маленькому будиночку далеко від дому?

 

Він не сумнівався в планах Чана, адже той вже не перший раз пропонує разом провести місяці серед лісових хащ. Але ж пройшло так багато часу. Що, як все буде не так, як раніше? Що, як їх дружба вже не буде такою ж безтурботною та по-дитячому доброю? Що, як його друзі змінились із часом настільки, що не зможуть зрозуміти один одного з півслова? Але ж треба спробувати і вже тільки тоді йти назад, правда?

 

Плечі вже благали про пощаду, але Мінхо не зупинявся і йшов далі по вузьким вуличкам із ледве працюючими ліхтарями. З кожною хвилиною голоси в домах затихали, а приліжкові лампочки вимикатись, і суцільна темрява поглинала кімнати.

 

Десь у траві серед кульбаб співали цвіркуни, а маленькі світлячки кружляли в своєму імпровізованому танці. Мінхо, не встигнувши навіть це усвідомити, зупинився і з відкритим ротом спостерігав за тим, як пливе життя. Він ніколи не думав, що буде заздрити якимось комахам в тому, наскільки ті щасливі. А вони ж просто роблять свою роботу. І ця простота так припала йому до душі, що він зробив ще один пунктик щодо планів на літо.

 

“Танцювати під місячним світлом посеред площі”

 

Йому дійсно страшно виступати перед людьми, і кожного концерту Мінхо переживає величезний стрес. Але якщо він буде не один, і хтось в будь-який момент візьме його за руку, то нічого боятись. Йому буде не страшно зганьбитися перед людьми або забути всі танцювальні рухи. Абсолютно нічого не боятиметься.

 

Тим часом Мінхо йшов по широким вулицям між магазинами з яскравими рекламними плакатами. Тут завжди була зірка в сфері музики, про яку ніхто ніколи й не чув. Раптом почулася мелодія. Така легка, і зовсім не соромилась заманити до себе танцювати.

 

Ноги вже не могли стояти на місці, повторюючи рухи з минулих хореографій. Мелодія вже не могла вийти з голови й навряд чи вийде сама. Не залишається іншого вибору, окрім як кинути речі на дорозі й піддатись нічному бажанню серця.

 

Розмахуючи руками і ногами в різні сторони та дуже тихо наспівуючи слова пісні, він закрив очі й просто відчував музику кожною частинкою свого тіла. Щось в грудях залилось теплом, а голова перестала думати про щось ще, крім наступних рухів. Як тільки прозвучав останній акорд, він закинув голову назад, розправив руки, немов крила, й відкрив очі.

 

І першим, що він побачив, було небо. Найчистіше, всіяне мільйонами маленьких зірочок полотно. Десь там були рожеві розводи, немов на дорозі хтось розлив каністру бензину в дощову погоду. Він не міг перевести дихання, але усміхався так щиро й широко, ніби в цьому є щось по своєму казкове. Його очі сяяли разом із далекими зірками та неоновими вивісками цілодобових магазинів.

 

Невже це і є щастя?

 

Але треба було вже поспішати на автобус, допоки той не поїхав без Мінхо. Він схопив в руки портфель, по дорозі закидуючи його за спину, і прижав до грудей свою коробку з десятками касет. Десь там в ногах літав пакет із їжею, бʼючи Мінхо по колінах.

 

Як добре, що вокзал виявився не так далеко від площі й він встиг на реєстрацію. І ніби удача йому усміхнулась, коли жінка за касою сказала почекати ще годинку. Він присів на якесь крісло, поруч поклав свої сумки і просто закрив очі, відчуваючи кожну колючу від болю клітинку своїх ніг.

 

— А чи взяв я листа? — запитав себе Мінхо, коли подивився на автобусний нічний білет.

 

Покопавшись в кишенях повністю забитої сумки, він із полегшенням витягнув ще більш зімʼятий лист. Зараз йому треба було терміново перечитати зміст запрошення, бо можливо він все не так зрозумів і насправді не буде ніякого літа разом. Але впевнившись в тому, що Чан ніколи не надсилає листи просто так, розслабився і розклав ноги по підлозі, хоча сидить тут не більше трьох хвилин.

 

— Точно, подарунки, — скигливши, загадав Мінхо, взяв портфель й пішов в сторону виходу, за скляними дверима якого були видні незгасаючі назви магазинів.

“Тут точно має щось бути. Хоча б якась непотрібна іграшка, але така, аби можна було посміятись зі здивованих обличь хлопців. Вони не маленькі, але бавитись із сучасними машинами і пістолетами їм неабияк подобається. Я на це сподіваюсь”.

 

Він зайшов у перший невеликий магазин і маленький дзвоник одразу сповістив касира про потенційного клієнта. За столиком із ляльками за спиною стояла мила пухка жіночка, яка одразу побігла до Мінхо.

 

— Чи можу я Вам чимось допомогти, хлопче? — вона не переставала усміхатись. І не так награно та фальшиво, як в інших магазинах, а дійсно з добротою та щирістю. Можливо, вона просто дуже добре вміє приховувати свої емоції, але усмішку Мінхо вона змогла побачити.

 

— Насправді так. Мені потрібні літні іграшки. Такі, з якими зараз люблять бавитись діти.

 

— Вам потрібно щось подешевше чи покраще?

 

— Подешевше, якщо можливо, — йому було соромно, але жінка лише усміхнулась й пішла в маленьку кімнату. Невдовзі вона зʼявилась з кошиком, а в ньому були іграшки, що одразу припали Мінхо до душі.

 

— Тож, дивіться. Тут є маленькі водяні пістолети. Зараз хлопчики люблять влаштовувати водяні бої на відпочинку чи просто на вулиці. Такий один коштує пʼять тисяч вон.

 

Малесенькі різнобарвні пластмасові пістолети. Вони були менші за долоню. Те, що треба, щоб непомітно влаштувати бій не на життя, а на смерть.

 

— Ще тут є рації. Їх беруть з собою та експедицій чи просто спілкуються, коли йде дощ. І останнє в мене машинки з двигунами. Якщо їх відтягнути назад, ось так, — вона поставила машинку на підлогу і потягнула на себе, — то вона пришвидшиться й може навіть врізатись в стінку з десяти метрів.

 

— Тоді я візьму чотири пістолети та вісім рацій, будь ласка.

 

Оплативши все, Мінхо стало краще, але ще чогось не вистачало. І тут він побачив один канцелярський магазин.

 

Він підійшов до нього, і там був стіл заставлений всякою всячиною. Починаючи із зошитів в клітинку і закінчуючи полотнами для малювання. Він роздивлявся кожен товар і один йому неодмінно припав до душі.

 

Блискучі різнобарвні ручки шести кольорів. Він посміявся, як тільки придумав реакцію хлопців на такі неймовірні ручки. Так, занадто не реалістично, але ж це різнобарвні ручки. Що може бути кращим за них?

 

— Пане, пане, я хочу купити ці ручки! — Мінхо розмахував ними, немов трофеєм, хоча вони коштували так само, як і звичайні. Не справедлива ціна за такий витвір мистецтва і найкраще, що придумало людство.

 

Тепер у нього серце грало. Життя в місці без жодного звʼязку та інтернету стало цікавішим. І залишилось лише купити якихось смаколиків кожному на свій смак.

 

Він взяв корзинку й пішов пустими коридорами поміж невисоких стелажів із всякими смаколиками. Якщо на початку все було підлаштовано під дорослих людей: овочі, фрукти, рис та мʼясо, то зайшовши трішки вглиб можна побачити столики з усією хімією на всьому корейському ринку.

 

Своє полювання він почав із найяскравіших упаковок локшини. Коли він востаннє був з друзями, то Чонін завжди відрізнявся любовʼю до локшини швидкого приготування з якимось новими смаками. Знайшовши одну фіолетову упаковку з чілі соусом, він по-лиходійськи усміхнувся й пішов далі.

 

Наступним його уловом стали жувальні червʼячки. Довгі і схожі на чудовиськ. Феліксу такі подобаються.

 

Газовані напої всіх кольорів та смаків світу. Це точно про Хьонджіна. Особливо йому подобається зі смаком персику чи винограду. І Мінхо неймовірно пощастило знайти одну бляшанку з двома смаками водночас. Хван буде його просто на руках носити.

 

Чан-хьон дуже часто сидить ночами і не знає чим себе зайняти, поки сон не приходить. Мінхо одразу ж згадав ситуацію в їх гуртожитку в таборі, коли побачив на поличці жувальні гумки прямо з Америки. Бреше, не з Америки, а просто з їхнім прапором. Але ж Чан все одно буде вдячний Мінхо, так? Такий же він і є.

 

В холодильнику Лі знайшов рисові пиріжки з полуничним та апельсиновим джемом. Цей літній мікс завжди нагадуватиме Мінхо його маленького цуценя Синміна. Його любов до цих фруктів, здається, ніколи не зникне, навіть після його смерті через десятки років.

 

Що можна подарувати Чан Біну? Він не з примхливих людей, тому тут легше обрати. Покрутивши головою, Мінхо побачив маленький стенд із тільки-но привезеними свіжими пончиками. Таких Чан Бін точно не бачив, бо магазин із ними відкрився лише пару місяців тому.

 

І залишається лише Джісон. Що він взагалі знає про нього? Тільки те, що він любить жартувати над іншими та кидати в обличчя кремові торти. Може йому і подарувати тортик? Такий кремовий, аби розмастити його по обличчю Хана за вибрики з минулого літа. Мінхо не злопамʼятний, але такі пунктики закарбовуються в його голові, допоки не буде готовий жорстокий план помсти. Цього разу має бути карма. Крем за крем. Навіть начинку таку ж взяв. Ваніль з абрикосом. Ідеальне комбо, щоб зробити солодку маску для лиця.

 

Він виклав все на столик біля касира, розплатився і тільки тоді побачив, що залишилось всього десять хвилин до відʼїзду автобусу.

 

— Що ж, побігли, — сказав Мінхо собі перед тим, як полетіти із двома пакетами та незмінним величезним портфелем. Диво, що він нічого не розбив у магазині, коли упустив пачку жувальних гумок посеред коридору з винами.

 

Він біг так швидко, що відчував кожний подих вітру у волоссі, що літає в повітрі. Горло вже давно пересохло, а стопи почали колоти, але зупинятись не можна було. Банально через те, що в нього більше не було грошей.

 

Але зібравши всі свої останні сили, він встиг помахати водієві рукою та звернути на себе увагу до того, як автобус поїхав. Він сів посередині біля вікна, де вже були видні ліхтарики сплячого міста. Діставши з коробки навушники та касету з піснями Брітні Спірс, він поклав голову на скло й закрив очі, як тільки почув знайомі мотиви.

 

Наслухавшись її голосом, він заснув з однією піснею на повторі. Прекрасний початок його найкращих канікул за все життя.

 

***

Дорога була важка і довга, але Мінхо її навіть не памʼятає, бо весь шлях він спав і бився головою об скло. Коли він зрозумів, що мимоволі наспівував куплет пісні та інші пасажири почали його будити, залишалось їхати не більше півтори години. На годиннику вже було за шосту годину ранку, а значить Чан його зустріне, адже не так і багато автобусів їде в той бік.

 

Дім Чана знаходився на самому півдні Кореї, але трохи далі від Пусану. Фелікс постійно казав, що той будиночок на околиці лісу був хатинкою в спадок сімʼї Бан від фей та ельфів з великими вухами, магічним пилком та блискучими крилами. Хьонджін навіть одного разу написав за цією ідеєю серію віршів про те, як би Чан був феєю та разом із Чан Біном кожного ранку літав на збори до королеви міфічних істот. Але зараз цей старий блокнот із наліпками з зірочками та гномиками загубився десь серед іншого лахміття в його домі. Хоча сам Хван кожного разу стверджував, що це творчий безлад для знаходження натхнення, а не його лінь.

 

Поки Мінхо з приглушеним сміхом згадував, як Чан та Чан Бін бігали навколо футбольного поля, аби забрати рукописи Хьонджіна, він все дедалі більше хотів побачити їх. Тепер не важливо наскільки сильно всі змінились.

 

Це як після розставання з близькою людиною безмежно хочеш побачити її та сказати всі слова вибачень, що тільки знаєш. І вся проблема в тому, що пройшло трішки більше, ніж один день чи один тиждень. Все змінилось, ти це розумієш і не відпускаєш надії побачити того, хто був сенсом твого існування і життя.

Мінхо почав нервувати тоді, коли на дорозі зʼявився знак автобусної зупинки. Він не відрізнявся би поміж інших так сильно, якби на ньому не були б намальовані рибки та морські зірки. А навколо стовпа закрутились стебла червоної троянди, що ростуть все вище і вище з кожним роком, допоки не перекриють знак своєю красою.

 

— Пане, Ви можете тут зупинитись? — крикнув Мінхо, поспішаючи зібрати всі свої речі в один пакет з їжею. На щастя, всі бутерброди та помідори були в пакетах і жодна курточка не постраждала.

 

Він ледве вийшов з автобусу, поки голова йшла обертом разом із колесами транспорту. Лі ступив ногою на зелену траву, глибоко вдихнув і з закритими очима голосно крикнув:

 

— Чого мене ніхто не зустрічає?

 

Його голос відбився ехом в лісових хащах. Не було жодної відповіді й жодного шороху. Тільки ранкові пташки вітали тільки-но прибувшого гостя.

 

— Хоча, зараз ледве сьома ранку. Чого б їм мене зустрічати? — сказав собі Мінхо, нахиляючись за коробкою касет, як раптом почув шурхіт десь там, серед дерев.

 

— Та ну тихіше ти, бо зараз ще помітить!

 

— Намагаюсь. Ти краще скажи Чоніну дивитись під ноги. Бідолашна дитина розірвала свою футболку. Так і не скажеш, що пішов Мінхо зустрічати. 

 

— Нам знову прийдеться купувати нову?

 

— Вам на мене і пару тисячі вон шкода?

 

— Тихіше, Нінні, бо ще привернеш увагу Мінхо і весь наш сюрприз накриється.

 

Мінхо не міг нічого ні сказати, ні зробити. Він нерухомо стояв із портфелем на одному плечі, пакетом на зігнутому правому лікті й коробкою в руках. На голові безлад, а на обличчі широка усмішка, коли він побачив своїх хлопців, які виходили з-за дерев один за одним.

 

— Чан! — крикнув Мінхо і, немов струнка газель, перестрибував через камені та дірки в землі від кротів.

 

Поки хлопці намагались зрозуміти, чи справді то Мінхо, Лі встиг прибігти і зі словами:

 

— Як же я за вами всіма скучив! — накинувся на всіх з обіймами, перед цим обережно поклавши пакунок на землю в метрі від себе, аби ненароком не наступити. 

 

— Мінхо! — кричав кожен з них, поки брали його обличчя в свої руки і намагались роздивитись всі наслідки його столичного життя.

 

— Чан, ти що, перефарбувався? Коли ти став блондином? — Мінхо не одразу помітив зміни в своєму другові, а той лише широко усміхався, поки його очі зникали за повіками та довгими віями.

 

— Як тільки ти поїхав, я також захотів щось змінити. На переїзд грошей немає, але фарба для волосся дуже вигідна, якщо допомагаєш кожен день одній продавчині з вантажем. До речі, мила тітонька ця пані Сон, можете до неї приходити за будь-якою фарбою.

 

— Я звісно дуже вибачаюсь, але обовʼязково було так рано вставати? — Синмін протирав очі кулаком й сонно позіхнув, ледве не падаючи з ніг.

 

— То не треба було всім приходити. А краще б я взагалі сам би прийшов.

 

— Та що ти таке кажеш? Ми все одно б пішли за тобою. Синмін також би пішов, просто на плечі у Чан Біна, — Хьонджін стояв, спершись на дерево, й спостерігав, як інші не можуть відступити від бідолашного Лі.

 

— Мінхо! — Фелікс не міг відчепитись від хлопця, міцно обіймаючи його за плечі, а Лі лише міг стукати по його спині й казати, що все добре.

 

— Ти ж привіз із собою лист? — Чонін стояв біля Хьонджіна й обережно виглядав поміж інших голів, аби всіх було бачно. Але його нещодавно пофарбовану білу маківку було видно за кілометр таких самих дерев. 

 

— А що? Не впустиш без нього?

 

— А може і не пустимо! — схрестивши руки, хмикнув Чан, через секунду знову повертаючись до своєї щасливої натури.

 

— Добре, тоді я піду шукати автобус назад додому, — Мінхо зробив брови “будиночком” і попрямував у зворотному напрямку до того ж знаку із трояндами та рибками.

 

— В тебе все одно грошей більше не вистачить, тому просто не ображайся і пішли вже в дім. Синмін зараз впаде і я за ним, — Чонін вже не міг тримати доволі важкого Кіма, і йому на допомогу прийшов Хьонджін, підтримуючи його за плечі.

 

— А як ти здогадався?

 

— Неважливо, пішли скоріше, бо ще сніданок пропустиш, а потім і весь день проґавиш! До речі, Чан Бін сьогодні нам приготував рис з овочами та мʼясом! Вперше, що дійсно можна їсти, нарешті! 

 

— Ой, а що в цій коробочці? Справді скарб, як тут написано? — Фелікс крутив коробку над головою, намагаючись знайти бодай одну дірочку або, як він каже, віконечко в інший світ.

 

— Може ми дійдемо до дому і там ти відкриєш? — Мінхо так сильно боявся за своїх малят, що руками її підтримував у разі падіння на траву. Хоч земля і була мʼяка після вчорашнього дощу, але не хочеться бачити свою скарбничку брудною та ще й у багнюці.

 

— Тобі що, шкода?

 

— Мені не шкода, мені страшно, Ліксі!

 

Чан десь позаду сміявся з того, як вони порозумілись після дванядцяти місяців розлуки. Немов Мінхо ніколи й не їхав в інше місто в кінці серпня минулого року. То також було несподівано та боляче абсолютно для всіх. І казати не треба, як вони тримали Мінхо за руки, за ноги, за плечі і навіть за вуха. Зі сльозами, але хлопець все ж таки поїхав в невідоме, перед цим обіцяючи приїхати назад на перше їх запрошення.

А прийшовши, Мінхо зупинився і усміхнувся лише куточками губ. Не було нічого особливого, просто будиночок, в якому вони раніше проводили більше часу, ніж на природі. На стінах були маленькі дитячі долоні, намальовані вицвівшими від часу фарбами.

 

А десь там поодаль від ґанку була невеличка галявина, на якій вони валялись під сонячними променями та з колосками, що лоскотали шиї та щоки. Маленькі хлопчики тоді реготали так голосно, що пані Бан в них неодноразово кидалась ягідками шовковиці.

 

І дерево навпроти вікна з кімнати Чана. Вони так і не зробили будиночок на дереві, а тепер у всіх занадто сильно спини та коліна болять, щоб бути Мауглі та побудувати щось більше, ніж тюльпанчик з орігамі чи халабуду для машинки з лего.

 

— Точно, в тебе ж ще немає місця де спати, — плеснув у долоні Чан, від чого Мінхо навіть підстрибнув на місці й схопився за серце від переляку.

 

— Та мені й на траві непогано.

 

— Не жартуй тут. В кімнаті Синміна та Нінні є ще одне місце, спеціально для тебе підготували. Але поличок немає, тому свої скарби заховаєш під ліжком, добре?

 

— Ну добре, я повірю в те, що ніхто не зазіхнеться на моїх дітей, — Мінхо забрав, а точніше сказати, відібрав коробку і попрямував додому.

 

Всередині також нічого не змінилось, лише шпалери почали відклеюватись від стін. По коридору перші двері праворуч відвели його в світлу маленьку кімнату із підвішеними над вікном саморобними літаками. Мінхо не став розмірковувати, що воно там робить і навіщо перед вікном, а не над ліжком, тому просто впав на простирадла й закрив очі.

 

— Приїхав. Нарешті, — прошепотів він, хоча крім Мінхо нікого в кімнаті та в домі взагалі не було. Тільки вітер міг прогулюватись коридорами, наспівуючи свої улюблені приспіви чарівних пісень.

Вікна були відкриті й подихи початку літа заходили в кімнату Мінхо, безсоромно граючись з його волоссям. Він вже почав засинати, поки з вулиці не крикнули:

 

— Лі, швидко вийшов до нас, а то ми тебе закопаємо під найближчим деревом і їжу твою зʼїмо! 

 

— А най тебе качка копне, Со Чан Бін… — прошепотів Мінхо, сповзаючи, мов згорнутий килим, з ліжка, допоки не впав на підлогу з тихим шипінням. Все ж таки сам винен, що не в змозі поставити свої ноги та просто прийти.

 

Перевдягнувши вузькі сині джинси на старі спортивні штани, він вийшов на вулицю. І сонячні промені почали поступово виходити з-за густих хмар, як тільки почули новину про довгоочікуване повернення Мінхо додому. 

 

А на подвірʼї, де було найсвітліше та найтепліше місце, вже снідали хлопці. Вони сиділи в колі на деревʼяних колодах, немов знаходяться в якомусь дитячому таборі і зараз треба буде розказувати про свої імʼя, вік та хобі. Але всі, окрім Чана, вже за обидві щоки уминали рис, навіть не дочекавшись овочів та мʼяса. 

 

— Господи, голодні діти… Не треба поспішати, бо рису вистачить лише по тарілці кожному, не більше!

 

— Як? — Чонін із набитими щоками подивився на Чана, бо в його руках вже не було нічого, окрім паличок та тільки-но покладеного смаженого перцю з томатами і цибулею. — А що мені їсти?

 

— Сонечко, їж овочі з мʼясом. Це також корисно.

 

— Не заважай дитині їсти те, що вона хоче! — Хьонджін завжди протестував за права тих, у кого рис тече в жилах замість крові.

 

— За себе кажи! Ти до овочів навіть не доторкнувся! — Чан Бін вже почав голосніше говорити, а всі інші закривали вуха всім, чим могли. Синмін просто поставив тарілку на своє імпровізоване крісло і побіг в дім, аби не чути цих криків. Він їх точно не боявся, але вже вуха вʼянуть, коли по пʼять чи шість разів на день треба слухати занадто емоційного хьона. 

 

— Мінхо, ти якраз вчасно. Доїсиш за мене? Я більше не можу з ними сидіти, а ти якраз не снідав.

 

— Ех ні, мій любий цуцику, ти підеш зі мною, і я буду тебе тримати за коліна, щоб ти нікуди не втік і доїв все до останньої рисинки, зрозумів?

 

— Нагадай мені наступного року не зустрічати тебе з міста.

 

— Я краще подарую тобі календар і всіма фломастерами в цьому домі розмалюю день, коли тобі треба буде втекти.

 

— Буду тобі дуже вдячний, — закочуючи очі, відповів Синмін, коли Мінхо з-за спини надавив на його плечі й змусив сісти праворуч від Бінні.

 

— А мені ніхто не накладе поїсти, так? — Чан втомлено впав на колоду, розкинувши ноги десь на траві, і тримав в тремтячих від очікування руках порожню тарілку та пару паличок.

 

— Так! — хором відповіли вони, а Чан лише тихо зітхнув, коли зрозумів, що це саме його друзі, і сам досипав собі рису, не більше за одну столову ложку. Все мʼясо та овочі він розкидав по іншим тарілкам, тож прийдеться наїдатись тим, що є.

 

Мінхо із набитим ротом дивився на пропливаючі хмари і коли почув сумне зітхання Чана, в його серці щось перемкнуло і він встав за каструлею. Нічого не сказавши і не дивлячись в очі здивованому Чану, Лі просто висипав все до останньої крупиці і, взявши свою тарілку, поклав половину овочів і навіть більше в тарілку Бана. 

 

Ніби нічого не сталось, він присів на місце й далі продовжив їсти. Але продовжувалось це не довго, бо невдовзі його стала турбувати ця тиша й відсутність хрустіння біля вух. Мінхо підняв голову і зрозумів, що всі дивляться на нього.

 

— Чого?

 

— Мінхо, а можна і мені мʼяса?

 

— А мені цибульки! В тебе ще точно є на дні тарілки!

 

— Чого ти з нами не ділишся? Ти нас не любиш?

 

— Віддавай зараз, а то заберемо і не побачиш їжі ще наступні чотири години!

 

— Та ну, я Чану хотів покласти нормально поїсти! Чого у мене відразу все забирають?

 

— А не треба було лише одному Чану класти, тепер будеш за це відповідати! — Джісон підійшов і став відбирати у Мінхо тарілку, немов це змагання в перетягування канату.

 

— А ну заспокоїлись! Якщо тарілки мені побʼєте, то відвезу вас всіх додому і ще гроші за уламки заберу!

 

— Та ну, віддай лише один перчик! Не будь таким жмотом, Лі!

 

— А ти не їж так швидко і все буде добре, Хан!

 

Руки вже почали трястися, і от тарілка летить на траву, а перед очима Чана пролітає все його недовге життя. Хоча Синмін би влаштував суперечку з цього важливого питання. 

 

Їжа, за яку вони так старанно боролися, розлетілась по траві, і тепер вона нікому не потрібна. Бідолашний рис. А йому всього лиш було не більше пʼятнадцяти хвилин. 

 

Вони стояли в шоці й навіть не могли забрати руки назад, дивлячись тільки на їжу біля ніг. Через секунду, коли Чан встав і мовчки пішов в дім, вони показали один одному язики і стали закопувати їжу в землю. Бо це ж природнє. А якщо там є домішки, то вони про це неодмінно дізнаються і тоді Чан Бін більше не буде годувати інших. 

 

На щастя, тарілка залишилась неушкоджена. У високій траві із велкими холодними краплями роси є щось хороше, а не тільки мокрі ноги і велика вірогідність впасти спиною в кущ. 

 

— Хтось піде за Чаном? Йому ж сумно через вас, хлопці, — Фелікс повільно пережовував кожний шматочок мʼяса, в очікуванні кліпаючи великими очима. 

 

— А ти хочеш?

 

— Так я ж нічого не зробив.

 

— Ну то і ми також. Ти тут бачиш десь їжу? Чи розбиту тарілку?

 

— Ні.

 

— Тому нічого не сталось. Він скоро все зрозуміє і ми про це забудемо.

 

Всі притихли, осоромлено дивлячись в траву. Чан не з тих людей, що ображаються, але ж він не про всі свої почуття буде казати в обличчя. Всі розуміли, як сильно Бану неприємно з суперечок його друзів. Але ж це літо, не можна сумувати та витрачати час на ігри в мовчанку, правда ж?

 

— Може тоді його чимось порадувати? — запропонував Синмін, а у Фелікса одразу загорілись очі. У нього завжди були ідеї для поїздок кудись разом на цілий день.

 

— Вже щось придумав?

 

— Давайте на річку! — Фелікс підстрибнув зі свого місця і навіть прикрив рот долонями від того, як сильно йому подобається хоча б думка про те, що в перший день разом вони поїдуть на річку.

 

— Добре, мені подобається. Всі інші також не проти? — хлопці лише кивали головами й, не довго думаючи, побігли в дім збирати речі для пікніку.

 

— Гей, ви куди? Я що, знову маю весь посуд сам мити? — Чан Бін знову залишився один із купою брудних тарілок. Він вже неодноразово замислювався над тим, аби піти в кафе і професійно мити тарілки, там хоча б платити будуть. А тут лише нерви, енергію і сили свої витрачати, а тобі і подякувати забудуть.

 

Поки Чан загадково дивився у стелю, рахуючи кожну пляму на білих шпалерах, Джісон і Мінхо прийшли просити вибачення за те, що так по-дитячому себе повели і за те, що нахабно вкрадуть його до кінця дня. А той і не хотів відмовлятись, бо провести час разом десь поодаль від інших, що це, якщо не щастя?

 

Старші збирали речі на пікнік в рюкзак, де були ковдра для сидіння, блокнот та ручка Джінні, водяні пістолети Мінхо та рушники Чана. Чан Бін в цей список не потрапив, бо посуду після невдалого смаження овочів було, напрочуд, багато. І ще Фелікс постійно крутився коло нього, коли знаходив у маленьких тумбочках інгредієнти для свого ванільного печива з малиною. Чонін та Синмін просто лягли спати під теплими ковдрами. Набратись сил перед великою справою також було дуже важливою задачею. 

 

І от вже всі сиділи на стільчиках, на столі й на підлозі, спостерігаючи за тим, як Фелікс робить фінальні рухи в створенні свого кулінарного шедевру. Ванільний солодкий аромат паморочив голову. Вони же облизували губи, поки Фелікс витягав печиво з пічки і склав все до останнього в коробочку з рожевою серветкою.

 

— Ліксі, ти все? Скоро вже сонце сяде, а ми тебе все ще чекаємо.

 

— Та я вже все, просто візьму іншу футболку і підемо, — блондин з довгим волоссям побіг до своєї кімнати, щось собі бурмочучи щодо вибору ідеального кольору одягу.

 

Пощастило, що Феліксу нічого більше не було потрібно і вони змогли одразу вирушити в дорогу.

 

Їх шлях був прокладений десятками тоненьких доріжок, а високі дерева з густим гіллям і листям захищали їх від сонячних ударів. Було тепло, і з лісу піддувало холодним вітерцем. Він відчувався на шкірі, немов поцілунок у якомусь спекотному місці. Такий контраст був.

 

Всю дорогу вони йшли, сміючись і розказуючи всілякі жарти. Мінхо намагався відкривати очі друзям на справжнє життя в столиці, але ті любили жити мріями, тому просто ігнорували всі його застереження. Від нудьги Чан почав стукати руками в такт по коробці з печивом, а Джісон з Чан Біном вирішили імпровізувати й виконати тільки-но придуманий текст пісні про літо. Вишні, сонце, море, друзі, сміх і безтурботність.

 

Хлопці вийшли з-за дерев і перед ними відкрився неймовірний краєвид на бурхливу річку та її другий берег з очеретами та лататтям. Але їхня частинка була найкраща, адже у них зʼявилась можливість сидіти під великою яблунею. Яблук поки не було, але свіжий фруктовий аромат розлітався на десятки метрів. Розклавши всі ковдри та тарілки з їжею, Чан із Хьонджіном залишились сидіти на березі, поки інші помчали стрибати в холодну воду.

 

Немов діти, вони штовхали один одного в глибину і бризкались льодяними краплями води. Чан Бін взяв Синміна на шию і вони разом потопили своїх суперників, але цю “вежу” повалили повстанці зі своїми паличками та травинками. Фелікс лежав десь там зірочкою, а Мінхо підпливав знизу і лякав його, прикидаючись великою рибою з гострими плавцями на спині. Джісон із Чоніном постійно штовхали інших, а потім самі влаштовували скандали, коли їх так само викидали на зустріч хвилям. Хьонджін весь цей час постійно щось записував у блокноті, що принес із собою.

 

— Що ти пишеш? — поцікавився Чан, коли Хван підняв голову на групу бешкетуючих хлопців.

 

— Я хочу замалювати їх такими.

 

— Такими щасливими?

 

— Саме так. Вони зараз найбільше всього сміються і роблять всякі дурниці, але це їм приносить щастя. Якщо це так, то я хочу їх зафіксувати саме такими, щоб колись в майбутньому дивитись на ці малюнки і згадувати перші дні літа, як сьогодні.

 

— Ти точно творча особистість, — Чан обійняв Хьонджіна за плечі і широко усміхнувся, коли побачив своїх хлопців, що стали вибігати з води.

 

— У когось є рушник? Т-тут дуже хо-хо-холодно! — у Синміна тремтіли зуби із синіми губами і Чан, як справжній батько, подав йому одне нагріте своїми обіймами.

 

— А мені?

 

— І мені також! 

 

— Про мене не забудьте!

 

— Можна швидше, з мене вже холодні краплі падають!

 

За теплими рушниками прийшли всі, крім Фелікса, який, немов рибка, плавав у воді й навіть не думав виходити, поки Чан не покликав його назад. Лі прийшов із милою, такою втомленою, усмішкою і мокрими руками бризнув на обличчя Хвана маленькі крапельки. Той був спантеличений, але через секунду розсміявся й сам запропонував Феліксу рушник. Навіть сам протер його мокре світле волосся та блискуче в сонячних променях обличчя, повне ластовинням.

 

Печиво дійсно було прекрасним. Ще раз подякувавши Феліксу, всі лягли на траву, не замислюючись про наявність жуків. Було так тепло, хоча земля холодила спини. Метелики пролітали над ними, зникаючи у кущах яскравих квітів. І рибки виринали з води, аби їх побачили й почали за ними бігати.

 

Всі, виснажені річковим плаванням, валялись в тіні великого дерева так довго, що й не помітили, як почало вечоріти. Сонце проводило хлопців своїми останніми обіймами, допоки не сховалось за горизонтом десь там далеко.

 

І вийшли зорі. Такі яскраві, маленькі зорі. Скільки б їм не було років, вони ніколи не перестануть мрійливо задивлятись на далекі зірки.

 

— Зірки сьогодні по особливому гарні, чи не правда? — Джісон прервав тишу своїми гучними думками. Але, схоже, його думи нічим не відрізнялись від інших. 

 

— Ага, виглядають так само, як і вчора, але сьогодні чомусь гарніше.

 

— А памʼятаєте, як ще в дитинстві, коли ми тільки познайомились, хотіли стати зірками?

 

— Ой точно! Я вже й забув! Ми ж тоді ще шукали всілякі дивні назви зірок і називали себе так.

 

— Ми тоді дійсно були зірками.

 

— А чого це були? — запитав Хьонджін, піднімаючи голову до інших. 

 

— Ми ж вже давно не діти. 

 

— І що? Хто сказав, що нам не можна стати зірками?

 

— Ну добре, і як ти хочеш стати зіркою?

 

— У мене є ручки від Мінхо, а у Чан Біна ліхтарик. Ми можемо намалювати зірки на собі. І станемо зірочками.

 

— А що буде з одягом? Я його тільки купив.

 

— Мінхо, що тобі важливіше: стати зіркою разом із нами чи перейматись за якийсь там одяг?

 

— Вмовили, тільки припиніть мене так відкрито засуджувати, — пробурмотів Лі, беручи в руки жовту, блискучу й теплу від інших рук ручку, й почав виводити маленькі малюнки на долонях та шортах. 

 

— І я ще! — Чонін взяв ручку і намалював на своїх руках до плечей і попросив Синміна намалювати маленькі рожеві зірки на щоках, як веснянки на обличчі Фелікса.

 

Під місячним світлом їх малюнки закріпились угодою із сузірʼями про їх дійсну приналежність до зірок, а не до людей. Кожен з них став зіркою. Яскравою і неповторною. А ще й із запахом якихось ягід. Схоже, полуниці. 

 

Ці вісім нових зірочок стали першими, що так відчайдушно прагнули стати великими й перлистими точками на темному полотні. Але від інших їх відрізняла безмежна любов до пори року, коли ти лежиш із близькими людьми на траві й просиш намалювати на обличчі зірки різнобарвними ручками з блискітками та солодким ароматом полуниці.