Частина 1. Літо в Ґодриковій долині.

“Удар по репутації Дурмстрангу в кінці семестру.

На минулому тижні, 23 червня, з престижного інституту магії був відрахований один зі студентів – Ґеллерт Ґріндельвальд. Син та єдиний спадкоємець з роду чистокровних чарівників Ґріндельвальдів.
Причиною для відрахування стала приголомшлива смерть одного зі студентів. Його вбили темним закляттям під час дуелі в нелегальному підпільному дуельному клубі, організатором якої, був, безсумнівно, Ґеллерт Ґріндельвальд.
Правоохоронний магічний відділ зазначив, що Ігор Врубель (вбитий студент) був убитий не особисто Ґріндельвальдом, а одним із учасників нелегального клубу, особистість якого Дурмстранг не повідомив.
Зваживши усі “за” та “проти”, адміністрація винесла Ґеллерту вирок у вигляді відрахування з інституту.”

Газета рвучко здійнялась у повітря й раптово спалахнула вогнем. За кілька секунд гнівна стаття зникла безслідно – не залишилось навіть попелу. Здавалося, ніби від роздратування Ґеллерт зараз спалахне так само, як і газета кілька митей тому.

Ну, звісно, цього ідіота Роба в газеті не згадали, а от мене – так будь ласка! Як взагалі можна було застосувати смертельне заклинання в дуелі?!

Позаду почулися кроки – незабаром на плече Ґеллерта лягла чужа рука, заспокійливо плеснувши його. Ґріндельвальд одразу впізнав атмосферу одного з його друзів – Фрея Ріхтера. Це був одноліток Ґеллерта, трохи нижчий за зростом. Він мав світле русе волосся та глибокі сірі очі. А родом був теж з Німеччини, щоправда, з Берліну, а не з Мюнхена, як Ґеллерт.

— Ну, нічого, Ґеллерте. Все одно ніяких путніх знань в кінці семестру ти б не отримав. Впевнений, що самостійно ти в змозі навчитися будь-чому, якщо захочеш, – товариськи почав бесіду Ріхтер. Він дружньо всміхнувся, вставши поряд з Ґеллертом. О, безумовно, Фрей був його найближчим другом у Дурмстранзі. Саме Фрей першим дізнався про ідею Пошуку Реліквій. Хоча Фрей був більш зацікавлений саме у повному порушенні Статута про секретність. Він завжди поділяв погляди Ґеллерта та допомогав у досягненні спільних цілей.

— Маєш рацію. Але з трансфігурацією я все ще не дружу, – жартівливо відповів йому Ґеллерт. А й справді – мігічні навички Ґріндельвальда були дійсно досить високими. Майстерне володіння двома магічними предметами вже робили Ґеллерта вправним чарівником. А бездоганна досконалість дуелі була властива лише йому та його найближчим друзям, з якими він поділився деякими власними бойовими відкриттями в дуелях.

— Що робитимеш далі, Ґеллерте? – зацікавлено спитав Фрей. А питання було дійсно дуже влучне.
Ґеллерт вже неодноразово думав над цим питанням, тисячу разів поставивши таке питання собі. Відповідь й досі залишалась досить неточною та абстрактною, що було для Ґеллерта вельми незвично та некомфортно. Зазвичай, плани це його течія, однак обставини та несподіванка зіграли свою злу роль.

— Зроблю візит додому, аби..  забрати свої речі. Я колись чув від матері про одного з наших далеких родичів. Можливо, вдома знайду наше родинне дерево, а ще краще – їхні актуальні адреси. Друге, звісно, малоймовірно, однак надія помирає останньоюю, як то кажуть, – досить стисло та поспіхом сказав Ґеллерт, натягаючи на себе довге цупке пальто. Він глянув на стіни рідної школи майже востаннє. Зараз, вочевидь, був зовсім не вдалий час для ностальгії, проте Ґеллерт все одно відчув всередині приємне тепло, що гріло йому душу.
Назвати дитинство у Дурмстранзі легким та безтурботним міг лише божевільний або ж той, хто почув слово “Дурмстранг” вперше.
Дисципліна та виховання тут були найвищим пріорітетом. Щодня був чіткий графік, жорстокі тренування та заняття. Часу для відпочинку майже не було. Між дітлахами та підлітками завжди була ворожа конкуренція. Частим місцем відвідування кожного другого студента ставала лікарня.
Звісно, багато чого в Дурмстранзі Ґеллерт не любив, або ж взагалі – ненавидів. Але більшість поганих спогадів з минулого зникли в небуття, а їх місце займали спогади, проведені разом із друзями. Мабуть саме це й змусило Ґеллерта на хвильку відчути приємне тепло минулих спогадів.

Однак парубок вмить посерйознішав, адже часу для розмов було мало: корабель скоро відпливе. — Передай Отто й Лієну від мене привіт. Ти чудово знаєш наші плани, Фрей. Так сталося, що їх втілення потрібно буде почати раніше. Від вас я поки нічого не вимагаю, поки займуся теоретичним розслідуванням. Я зв’яжуся з вами й ми ще обов’язково зустрінемося. Удачного закінчення семестру, – мовив Ґеллерт, потиснувши руку своєму приятелю на прощання. Настав час великого Пошуку.

Ґеллерт вийшов з приміщення Дурмстрангу й попрямував до озера, яке знаходилось біля підніжжя однієї з гір. Юнак вже встиг пошкодувати про свою безтурботність з одягом, адже тепленька шапка зараз би точно не завадила. Звичний мороз огорнув тіло Ґріндельвальда, а холодний вітер одразу накинувся на не закриті одягом ділянки шкіри. Щоки почало обпікати морозом. Ґеллерт йшов досить швидким кроком, стрімко спускаючись до підніжжя. І він дуже правильно вчинив, не бажаючи затримуватись на території Дурмстрангу ще довше. Як ніяк, директорат школи ще не виявив слід, який вирішив залишити після себе Ґеллерт. На одній зі стін Дурмстрангу віднині викрашáвся великий вирізаний знак Смертельних реліквій, який залишився після досить могутнього заклинання. Принаймні, Ґріндельвальд постарався зробити так, аби цей знак було неможливо прибрати.

— Гей там, юначе! Поспішай на борт, відправлення вже за хвилину! – пролунав голос когось з екіпажу судна. Ґеллерт мовчки дістався корабля та успішно зайшов на нього. Чоловік, який, як здалося Ґріндельвальду, був капітаном, вручив йому жменю зяброростей. Ґеллерт скорчився лише від самих спогадів про смак зяброростів – вони були дуже гидкими на смак. Проте діватися нікуди, тому це просто потрібно швидко проковтнути й забути. Наврядчи Ґеллерт ще колись відвідає Дурмстранг.

— Відправлення за двадцять секунд. Усім зайняти місця у каютах! – пролунав знайомий голос капітана судна. Ґеллерт пішов до каюти, призначеної для учнів. Сьогодні в цій каюті не було знайомого шуму й леміту. Ґріндельвальдовим супутником на поїздку була тиша та власні думки. Інтер’єр в учнівських каютах був досить скромним, але водночас зі смаком. Стіни були дерев’яні, було вдосталь вікон вздовж однієї зі стін. Також було декілька м’яких стільців, на яких могли вміститися учні. В одній каюті могло знаходитися до десяти учнів.
Могло здатися, ніби усі учні Дурмстрангу не помістяться на такому судні. Але до корабля було застосовано чари внутрішнього збільшення, тому жодних проблем з розміщенням дітей ніколи не було.

Ґеллерт з відразою проковтнув зяброрості, й дуже вчасно! За мить корабель занурився у воду. За вікном одразу відкрився підводний пейзаж – рельєф дна, різноманітна рослинність та розмаїття істот. Ґеллерту на хвильку навіть здалося, ніби він побачив русалів, яких страшно не любив. Неприємне знайоме відчуття в районі живота досягло всіх присутніх на борті судна. Алгоритм поїздок з або в Дурмстраннг ніколи не подобалась Ґріндельвальду. Він бився об заклад, що інші магічні школи надають своїм учням більш комфортні транспортні засоби.

Ґеллерт міркував над своїми подальшими діями. Було очевидно, що треба для початку знайти тимчасове місце для проживання. Перспектива жити під мостом, а одного разу прокинутись у забутій Мерліном маґлівській лікарні, зовсім не радувала його. Повернутися до батьківського дому Ґеллерт просто не міг, тому що стосунки з батьками у нього трималися лише на його кровній принадлежності до роду Ґріндельвальдів. Батько його ненавидів через відмову від шлюбу з якоюсь дівчиною зі знатної родини чарівників. Шлюб мав бути лише задля “продовження славетного роду Ґріндельвальдів”. Але ненависть до власного сина тягнулася ще задовго до відмови від шлюбу. Райнару Ґріндельвальду здавався бридким та непристойним гордовитий характер Ґеллерта. Ґеллерт був зворотнім втіленням очікувань свого батька. А його минулі витівки теж мало чим тішили батька. Мати ж завжди поводила себе так, ніби не може ніяк вплинути на ситуацію. Хоча, власне, саме так і було. Шлюб між батьками Ґеллерта був фіктивним, про жодне кохання не могло бути й мови, тому сімейні взаємини ніколи не бували теплими.

Поняття “сімейного вогнища” звучало незрозуміло та незнайомо для усіх членів цієї сім’ї.
Ґеллерт зрозумів, що його пробування вдома має бути якомога коротшим та недовготривалим. Усе, що йому треба – зібрати речі у валізу, кілька хороших корисних книг та посох. Крім того, Ґеллерт мав намір вкрасти сімейну реліквію, яку можна продати за досить гарні гроші. Їх має вистачити на перші місяці життя.

За досить напруженими міркуваннями, поїздка добігала кінця. Судно нарешті випливло з товщі морської води й поступово прямувало до суходолу. Незабаром корабель дістався порта. Ґеллерт, узявши усі свої речі, покинув каюту. Поглянувши на неї востаннє, він пішов з корабля. Ґеллерт подякував екіпажу й нарешті ступив довгоочікуваний крок на землю суходолу. Гамбург мав запах моря.
Над головою кружляли чайки, а недалеко від морського порта майорів маяк. Крім моря відчувався їдкий запах моря, а недалеко від порту чувся насильно місцевого ярмарку. Місто насправді було чудове й гостинні. Проте Гамбург Ґеллерту аж ніяк не потрібен.
Зробивши ковток свіжого повітря, якого катастрофічно не вистачало в каюті, Ґріндельвальд трансгресував.

Явлення пройшло як завжди бездоганно. Ось Ґеллерт опинився в рідному Мюнхені. Але й тут він зовсім ненадовго. Йому потрібні лише його речі та потенційні гроші.
Парубок наближається до вхідних дверей маєтку Ґрінлельвальдів. Механізм дверей вражав своїм дивакуватим влаштуванням, бо самостійно відчинити двері могла лише та людина, яка носить прізвище Ґріндельвальд. Оскільки Райнар ще не позбавив Ґеллерта такої честі, відчинити двері вийшло як завжди легко. Ґеллерт одразу трансгресує до своєї кімнати. Він охапцем збирає речі, поспіхом шукаючи поглядом усе, що може знадобитися. Коли він впевнився, що валіза готова до подорожі – зайнявся сімейною реліквією. Це був досить давній, можна навіть сказати, древній кинджал та ріг¹. Ґеллерт зменшив її до розмірів трохи більшої за монету та поклав обидва предмети до кишені.
Залишився останній крок – родичі.
Звичайного намальованого родового дерева у Ґрінлельвальдів вдома не було, зате були декілька фотографій. Без особливих турбот Ґеллерт одразу знайшов всі фотографії з будинку. Бо за все життя він встиг запам’ятати місцезнаходження усіх предметів. Як ж не як, це його дім! Тепер від цього буде хоч якась користь.
В руках було зовсім не багато світлин. Ґеллертове щастя, що більшість з них були підписані. Він уважно роздивлявся кожну світлину, аж раптом, його очі натрапили на знайоме ім’я – Батільда Беґшот.
Ґеллерт чудово знав, що ця жінка була неперевершеним істориком, читав декілька її наукових статей та досліджень, але нізащó не подумав би, що вона його далека родичка.
Почувши кроки, що стрімко прямували до Ґеллерта, Ґріндельвальд нашорошив вуха. Він кинув усі інші світлини на підлогу, забравши з собою лише одну світлину з Батідьдою Беґшот.
Він обов’язково ще відвідає дім. Але це буде пізніше.