Заперечення

31.10.1982 рік. Гоґсмід. 

В цьому році осінь почалась непомітно. Ранок обіцяв бути чудовим, бо вперше за довгі роки, чаклуни та чаклунки могли зібратись родинами, спокійно відмітити Хелловін.  Майже в кожному будинку Британії лунав дзвін келихів. Хто промовляв у голос, а хто пошепки: “За Гаррі Поттера, хлопчика який вижив!”.

Сонячні промені ледве пробивались скрізь штори “Кабанячої голови”. Відвідувачів майже не було. Біля входу дрімала дивна чаклунка у старому капелюсі. На її мантії залишились крихти нещодавнього сніданку. Двоє людей в обідраних мантіях голосно обговорювали підвищення цін на настоянки, інколи оновлюючи чарку вогняного віскі. В самому темному закутку ледве виднівся силует, який скоріш був схожий на привида, ніж на людину. Чорна мантія, довге чорне волосся, яке виглядало так, ніби його місяц ніхто не мив. Все це зливалось з похмурими стінами. Бліде худе обличчя заросло неслухняною бородою. І пусті чорні очі дивились скоріш крізь стіл, ніж на нього. Він сидів не ворохнувшись вже не першу годину. Одна рука була на столі, а інша ховалась в кишені мантії. Пальці нервово перебирали невеличку пляшечку з сірою рідиною. Схоже відвідувач повністю поринув у свої думки.

— Я знав, що ти будеш тут, — пролунав голос за його спиною.

Чоловік за столиком не поворушив жодним м’язом.

— Тобі треба бути обачнішим, — продовжила фігура за ним. — Вчора ти не прийшов на слухання в міністерстві…

— Я їм розповів уже все що знав. Все як Ви наказали. Слово до слова.

— Цього недостатньо, ти мусиш з’являтися там з першою совою, якщо не хочеш завтра же опинитись в Азкабані.

— А навіщо мені життя без… без Неї? Поцілунок дементора став би для мене визволенням, але я, як останній пес, мушу виконувати всі твої забаганки. Невже таке життя, ти приготував мені, Албусе?

Албус Дамблдор уважно подивився на нього. На вкритому зморшками обличчі, не було жодних емоцій, лише пронизливі сірі очі під окулярами-половинками робили його не схожим на старого дідугана.

— Тобі це не потрібно, — він подивився на Северуса, посунувши стул ближче до себе,   і сідая за столик майже пошепки додав — Те що в тебе в кишені. Зілля забуття, якщо не помиляюсь?

— Не вважай, що знаєш мене як Мерлін свою бороду, — Северус вперше підняв голову, щоб роздивитись співрозмовника.

Албус присів, та почав шукати щось в мантії. Дістав невелику коробочку:

— Лимонні часточки з цукром. Я їх просто обожнюю. Магли інколи дуже вигадливі, — Албус взяв одну частку до рота, і протягнув коробочку Северусу, — Хочеш скуштувати?

Снейп не відповів.

Вони просиділи в тиші, можливо хвилину, можливо п’ять, а можливо і цілу годину. Є моменти, коли час не має значення. Бармен за стійкою сумлінно робив вигляд що прибирає, водив ганчіркою по краю столу, та інколи поглядав на компанію в закутку.

— Доречі, я сьогодні ще не снідав, — перервав тишу Албус, так щоб його усі почули. — Мені казали тут готують непоганий цибулевий суп та пиріг з патокою. І обов’язково вогняне віскі.

Альбус підняв руку, та покликав власника закладу. До них підійшов той самий бармен. Виглядав він трохи молодшим за Албуса, але в нього було таке ж срібне волосся, довга борода, колір очей у півтемряві розібрати було неможливо. Від власника трактиру неймовірно тхнуло козами.

— Дай нам свій найкращий сніданок, на дві персони, — попросив Албус.

Бармен фиркнув, та відійшов у бік кухні.  Їжа, майже миттєво, з’явилась на столі. Дамблдор підняв чарку, та збирався промовити тост.

— Я не буду пити за Поттера, — обірвав Снейп.

— За світлу пам’ять Лілі, — промовив Албус, протягуючи другу чарку Северусу. І вони мовчки проковтнули напій.

Професор, безтурботно почав їсти. Ніби за столом сиділи два приятелі, які вирішили провести час перед роботою в затишній таверні. Хоча “Кабанячу голову” ніколи не можна було вважати хоча б трохи прийнятною для дружньої бесіди. Северус навіть не торкнувся своєї миски і ніби знову поринув у думки.
Закінчивши з їжею, Альбус протер рот серветкою, дістав другу та намалював щось на ній. Потім поспішно підвівся та промовив:

— В мене є для тебе робота, завтра о восьмій в моєму кабінеті. Але якщо тобі зручніше, можеш і далі псувати собі життя, сидячи цілими днями за цим столиком та підтверджувати мої слова рік тому,— Дамблдор направився до виходу.

— Стійте, — покликав Снейп.

— Завтра о восьмій. І я б на твоєму місці скуштував би цей суп та прибрав бороду.

Не встиг Снейп підвестись, як від старого чаклуна не залишилось і сліду. Він знову впав на свій стілець та простягнувся до ложки, зачепивши рукою серветку. Вона плавно злетіла в повітря, та колихаючись спікувала на підлогу. Снейп протягнув до неї руку, але не встигнув доторкнутись, як серветка загорілась, та перетворилась на перо фенікса. “Так, Дамблдор любить ефекти.” — подумав Снейп, ховаючи перо в кишеню з настоянкою.

1.11.1982 рік. Гоґвортс, кабінет директора 7:59. 

Албус Дамблдор сидів у своєму кабінеті та щось записував у срібному зошиті. Окуляри половинки зповзли в нього з носа, а чудернацький капелюх був одягнутий на бік. В кабінеті директора вирувала магія. Щось булькало, щось дзвеніло під скрип пера. На стінах висіли десятки картин директорів і директрис Гоґвортсу. Хтось спав, хтось розмовляв. А деякі рами були пусті, так як їх власники відправились відвідати свої інші портрети. На невеличкому п’єдесталі сидів фенікс.

Дамблдор знав, що за дверима його кабінету вже 15 хвилин стоїть людина та вагається зайти, але не звертав не це ніякої уваги.

Рівно о 8-й в двері постукали.

—Увійдіть, — сказав Дамблдор не відриваючись від зошита.

У кабінет зайшла чоловіча постать в чорному дорожньому плащі. Сьогодні Северус виглядав значно охайніше. Портрети відволіклися від своїх справ, та стали уважно роздивлятися гостя. Більшість з них не приховували своєї ворожнечі. Тільки портрет професора Блека дивився на гостя зацікавлено.

— Сідай, —директор показав паличкою туди, де тільки що з’явилось зручне на вигляд крісло, та підвів очі до співрозмовника.— Але перш ніж ми розпочнемо, мені здається ми тут не самі. Півз! Хіба я тобі не казав що підслуховувати це останнє діло? А ну, Геть з мого кабінету! Якщо не хочеш до кінця часів блукати на болотах Англії.

Декілька секунд здавалось що нічого не відбувається, але потім з невеликого глечика щось вилетіло в бік двері, видаючи при цьому непристойні звуки.

— Професоре, — розпочав Снейп, але Дамблдор зупинив його махом руки.

— Я вже сказав вчора в мене є для тебе робота, Северусе. Так вже вийшло, що з початку нового навчального року не не вистачає декількох викладачів.

Снейп подивився на нього, ніби директор промовив якусь нісенітницю. В цей час фенікс розплющив око, нахилив голову, ніби оцінюючи нового відвідувача свого господаря, але не побачивши в ньому нічого цікавого, почав чистити пір’я, голосно клацаючи клювом. «Навіть він мене презирає» — подумав Северус, не відривая очей від Дамблдора.

— Ви хочете зробити мене вчителем? — запитав Снейп, після короткого міркування.

Портрети на стінах почали перешептуватись, але достатньо гучно, щоб Северус почув, що вони обговорюють саме його. «Яка нахабність, так звертатися до директора» — докорила стара чаклунка з портрету. «Якби це був мій кабінет, цей юнак враз би вилетів за стіни цієї школи» — доповнив професор Діппет. Дамблдор суворо подивився на картини, показуючи щоб вони замовкли.

— Що це мені дасть? — спросив Северус.

— Дім, — коротко відповів Дамблдор. — тим паче, рано чи пізно, тут з’явиться Гаррі. Здається, ти обіцяв допомогти мені доглянути за хлопцем.

— Ви гадаєте я зможу полюбити його сина? — Цей старий чаклун наче з мене знущається, думав про себе Северус. Нащо я знову йду в нього на приводі.

— В першу чергу це її син. Ти дав слово, Северус.

— Ви гадаєте, що міністерство погодить цю посаду колишнього смертожера?

— Я узгоджу усі ці питання, — сказав директор таким тоном, ніби збирався домовлятись про зміну шкільних парт. — Тому так важливо бувати там кожного разу, та виказувати глибоке розкаяння. Не забувай, що ти на волі тільки тому, що я особисто поручився за тебе.

—В мене є час порозмислити, професоре? —запитав Снейп.

— Час це дивовижна річ, Северус, — Дамблдор спецільно говорив повільно, щоб сенс кожного слова залишився в пам’яті Снейпа. —  Інколи він поспішає, а інколи невплинно стоїть на місці.

Северус не дуже зрозумів, що саме цим хотів сказати директор.

— Яку дисципліну ви хочете мені запропонувати?— запитав Снейп. Можливо навіть дуже швидко, так як директор встиг помітити, як прокидається інтерес співрозмовника.

— Настоянки ті зілля, — посміхнувся Дамблдор.

— Але чому саме вони? Я вважаю що міг би принести більше користі на інших дисциплінах, — збудження в його голосі, показало, що він і сам давно готувався до цієї розмови. — Наприклад, захист від темних мистецтв. Ви ж знає, як добре я розбираюся в цьому.
Годинник на стіні кабінета пробив один раз.

— Ні, Северус, це будуть настоянки. І це моє останнє слово.

Северус мовчки підвівся та направився до виходу з кабінету. Але він трохи забарився біля дверей та повернувся до Албуса.

— Можна запитання вам, директоре?

Дамблдор мовчки кивнув, уважно розглядаючи співрозмовника.

— Чому ви вирішили мені довіритися?

Дамблдор трохи замислився, і Северусу здалось, що він не захоче відповідати на це питання, або розлютиться та відхилить свою пропозицію в посаді вчителя. Але його погляді читався великий смуток.

— Колись я знав людину, яка зробила невірний вибір, і це призвело до жахливих наслідків.

— Ви зараз кажете про Темного Лорда?

— Не зовсім, — в кабінеті наступила повна тиша, навіть фенікс уважно подивився на директора.

— А що з нею трапилось? — Снейп усіма силами намагався уникати погляду Албуса.

— Вона зараз розмовляє з тобою, — Дамблдор якось прикро посміхнувся.

— Я ніколи в житті не повірю, що ви могли звернутися до темної магії. Або щоб ваші дії могли комусь нашкодити.

— Це надто довга історія, можливо ти її почуєш іншого разу, — Дамблдор підвівся, показуючи, що розмова завершена. — тобі вже час. Допобачення.

— Можна останнє запитання, директоре?

— Ти його вже задав, — Снейп з непорозумінням подивився на Дамблдора, — Але я вислухаю ще одне.

— Після скількох років ви впоралися з собою? — голос Снейпа почав зриватися.

— Завжди.

На цьому  бесіда була завершена, а Северус ще довго намагався зрозуміти, те, що почув від директора.

Думав поки спускався по сходам, поки оминав вулички Гоксміду, він навіть не помітив як збив з ніг маленького тучного чаклуна, з волоссям мишиного кольору. Чоловічок перелякано зойкнув та зник у найближчому провулку.

« Чи означало це те, що він і досі не зміг подолати себе самого, — гадав Северус. — Невже саме це чекає мене в майбутньому? Вічна боротьба, та намагання виправити помилки. «Вже уявляю завтрашні заголовки «Віщуна», — з іронією мислив Северус: «Смертожер вчителює у Гоґвортсі! Куди дивиться Дамблдор!»

Гнів

1991 рік. Гоґвортс. Кабінет Дамблдора. Одинадцята вечора.

— Ну і як тобі перший тиждень навчального року? — Запитав Дамблдор, сидячі у директорському кріслі.

За дев’ять років у цьому кабінеті майже нічого не змінилося, хіба що магічних речей стало трохи більше. Єдиним освітленням було нічне небо,  яке пробивалось у кімнату разом з легеньким вітерцем. На вулиці не було ні хмаринки. Старець дивився на співрозмовника і ласував своїми улюбленими лимонними часточками. Але потім його сірі глибокі очі почали весело роздивлятись солодощі на столі крізь окуляри-половинки. Здавалось він ніби забув, що не один в кабінеті та щойно задав питання. Сьогодні Албус був одягнутий у пурпурну мантію з вишитими зірочками. Вони складали точну копію неба навколо планети Сатурн. На голові сидів такого ж кольору новенький капелюх. На столі в директора рідко був безлад, але сьогодні був саме такий день. Там лежала купа книг, пару листів пергаменту, жменька цукерок та набір гусячих пір’в. З під однієї книжки виглядав свіженький номер «Щоденного віщуна». Що на обкладинці було неможливо розгледіти, але виднілися пару невеличких заголовків: «Наймодніші зачіски для чаклунок 90-х», «Гаррі Поттер прибув у Гоґвортс», «Що буде, якщо змішати кров дракона з…». З чим збирались змішувати кров дракона видно не було, так як саме в цьому місці починалась постійно збільшуючась гора обгорток від цукерок. П’єдестал фенікса сьогодні був порожній, але відкрите вікно свідчило, що він скоро має повернутись з прогулянки.

— Ви мене викликали в таку пізню годину, щоб обговорити навчальний процес, професоре? — Запитала ледве видніючась постать біля дверей. Місячне світло падало на її обличчя, від чого воно здавалося ще більш сірим та блідим. На обличчі з’являлися перші зморшки, а чорне сальне волосся доходило до плечей. На відвідувачі була старенька нічна мантія,  чорна як і волосся та темно-синій ковпак.

— Ти знаєш, що я хочу сказати, — посміхнувся директор. — Ти вже познайомився з хлопчиком? У вас нещодавно було заняття по зіллям для першокурсників.

— Так, познайомився, — проскрежетав Северус, ніби згадував щось огидне. — Він точна копія свого батька. Такий жалюгідний, зарозумілий та нахабний….

— Нуж бо, професоре, — перервав палку річ Дамблдор. — Це тільки перший тиждень навчання. Я гадаю, вам варто пильніше придивитися до хлопчика. Згодом ти зрозумієш, що він набагато більше схожий на свою мати.

На обличчі Снейпа заграли вилиці. Було помітно, що йому неприємний сам факт цієї бесіди. «Легко йому зараз балакати. Він так каже про дитину, ніби пропонує мені купити новенький казан, та намагається в протертому дні знайти вигідий бік». — Думав про себе Северус.

— Як накажете професор, — промовив він, після короткої паузи, — Якщо це все, то дозвольте піти до себе?

— Є де що, — відповів Дамблдор, поглядаючи на вікно. — Я хотів би, щоб ти придивився за професором Квірелом. Схоже він дуже змінився, після своєї останньої подорожі.

— Це якось пов’язано з безпекою хлопця? — Спросив Снейп. — І так, і ні, — Дамблдор схоже щось примітив у небі, підвівся до вікна та протягнув руку, на яку, плавно приземлився фенікс.

— Але Темний Лорд давно зник! Вже біля десяти років на нього не було жодного натяку. — Северус спостерігав, як директор лагідно проводить рукою по барвистому пір’ю. Птах від задоволення почав жмурити очі.

— Волдеморт обов’язково повернеться, і ми повинні бути готові, — тільки зараз Снейп помітив, яким втомленим виглядає директор.

— Невже знову буде війна? — Запитав Северус.

— Буде, але ми повинні дати Гаррі, якомога більше часу, щоб насолодитись дитинством.

*****

Сьогоднішній Хелловін був надзвичайним. Ще ніколи Гоґвортс не прикрашали так гарно. Тисячі гарбузів літали по всьому замку. Це було не просто свято. Це було десятиріччя зникнення Того-Кого-Неможна-Називати. Деякі вчителі відпросились, щоб вшанувати пам’ять загиблих на війні рідних. Снейп сидів у своєму кабінеті та заповнював класний журнал. Тут було холодно і темно. В невеличкому каміні варилось якесь зілля, та видавало тонкий аромат лілій. В його голові лунало багато думок, але найбільше його обурювало, що Дамблдор не відпустив його у Годрикову Впадину. Сам директор, хоч і був звідти родом, ніколи не згадував про свою родину. Снейп так і не дізнався, за що саме користь себе директор, але йому здавалось, що це якось пов’язано. Дверь кабінета відчинилась.

— Коли заходите в кабінет вчителя потрібно спочатку постукати, — гаркнув Северус, але коли підвів очі, то побачив, що це стоїть сам Альбус. «Ось собі і згадай Мерліна».

— Вибачте, професоре Снейп, — промовив Директор. Сьогодні на ньому була святкова мантія гарбузового кольору. — Я гадав, що посада директора, дає мені певні привілеї.

— Це ви, мене вибачте, професоре, — відповів підводячись Снейп. — Я гадав, що це хтось з учнів або Півз.

— Півз зараз на третьому поверсі. Ховається в лицарських обладунках, та лякає перехожих учнів, — Дамблдор начаклував собі крісло та присів. Він повільно оглянув кабінет, та затримав очі на казанку і додав — Ммм, який приємний аромат м’яти та лимона.

Северус не звернув на це ніякої уваги, тоді директор продовжив:

— Я нагадаю, що хотів би бачити тебе на сьогоднішньому святі, — директор сидів спокійно, поклавши одну ногу на іншу, приманив до себе журнал та почав його гортати. — Ти знову зняв бали з Грифіндора?

— Настійки та зілля – це моя дисципліна, професоре, — Відповів Снейп, уважно дивлячись на Дамблдора. — І я сам взмозі вирішити, що і кому ставити. В Поттера немає жодних талантів, він надто неуважний.

Снейп це випалив з такою злістю, яку сам не очікував від себе.

— Я гадаю, тобі треба спробувати ще раз. Я бачу, як ти від мене замикаєшся, Северусе. Ти ще ніколи не був такий сильний в оклюменції. Але Гаррі не винний в тому, що трапилось. Чекаю тебе на святі.

Дамблдор різко підвівся, та вийшов з кабінету, разом з ним зникло і крісло.

*****

Сьогодні у школі було неймовірно гучно. Кожен, як міг, готувався до першої гри сезону по Квідичу. Снейп намагався розгледіти в цьому натовпі Гаррі. Поки він йшов до Великої зали, встиг зняти бали з трьох учнів, які ледве не збили його з ніг. Після зустрічі з тролем, він трохи кульгав, але намагався не сповільнювати темп хотьби. Він був дуже злий за такий необачний вчинок трійці, та ще ніяк не виходило виконати прохання Дамблдора, дізнатись плани Квірела.  Хлопець вже сидів у формі в компанії друзів та явно нервував, Снейп швидко підійшов до хлопця, зібрав усі сили та промовив:

— Поттер, ви знову щось замислюєте? — це не зовсім те, що він збирався сказати, але слова вирвались помимо волі. Щоб якось виправити ситуацію, він додав, — Бажаю вам вдачі на грі. Вона вам знадобиться, тим паче, що ви граєте проти Слизерина.

Потім він так само швидко  покинув обідню залу.

24.12.1991. Гоґвортс. Вежа Грифіндору. Три години ночі.

Ніч була дуже світлою, але холодною. Майже всі ліжка були порожні, так як учні роз’їхались по домівкам на Різдво. Северус стояв біля ліжка Гаррі, та уважно вдивлявся в лице сплячого хлопця. Снейпу було важко зрозуміти, що він зараз відчуває. В руці він тримав невеличкий пакунок, обгорнутий срібною лінтою.  Трохи обміркувавши, він спустився до вітальні, і збирався залишити вже цей подарунок, як рама портрета відчинилась і увійшов професор Дамблдор. В нього в руці також був невеличкий згорток. Северус швидко заховав свій за спину.

— Доброї ночі, професор Снейп, — промовив Албус з легкою посмішкою.

Северус відчував себе так, ніби на нього тільки що вилили відро зі слизнями. Він привітався з директором, та поспішив швидше вискочити з вітальні. Він майже біг до свого кабінету, і тільки коли зачинив двері, побачив що пакунок так і залишився в нього в руці. Розлючений чоловік кинув його у смітник, впав за свій стіл та обхватив обличчя руками. «Який дурень придумав, що Різдво – це особлива година. Я виглядав жалюгідно в очах Дамблдора. Вибач мене, Лілі, але я не можу» — прошепотів він.

Згодом він зовсім забув, де залишив свій пакунок, і навіть не помітив коли він зник. Ельфи, які прибирали вранці кабінет, без вагань кинули його з іншим сміттям та винесли за територію школи. Але професор Дамблдор, прогулюючись в ранці, знайшов його. Це було випадково, він лежав на верху великої сміттєвої купи. Він направив паличку, та приманив його. Обгортка була трохи зіпсована, а він побачив книгу «Настоянки та зілля. Практичний помічник.» «Що ж, мають бути і такі речі, про які ніхто ніколи б не дізнався». — подумав професор, полагодив обгортку, та обережно повернув на сміття.

1.09.1992 рік. Гоґвортс. Велика зала.

В школі починався новий навчальний рік. Северус сидів за вчительським столом, та збентежено спостерігав за учнями. Очевидно він намагався знайти когось. Але Поттера тут не було, як і його рудого друга. Ось-ось мало розпочатись розподілення студентів. Він тихенько став зі столу, та вирішив обійти територію замка. І не дарма, коли він йшов по коридору, то побачив старенький Фордик, який мчав прямо на вербу.  «Йолопи, бовдурі, бездарні телепні». — сварив він про себе дітей. Не залишалось жодного сумніву, що Поттер знову потрапив у халепу. Він з усіх ніг кинувся на вулицю, але тільки но підійшов до виходу з замку, як Гаррі і Рон збили його з ніг.

Липень 1993 року, будинок Снейпа.

В будинку було неймовірно брудно. Речі валялись будь-де, штори щільно  закриті. Такий безлад міг стати справжньою пасткою для непрошених гостей. Можна було припустити, що тут спокійно оселились піксі, пару духів і навіть богорт. Але ніяк не було схоже, що тут мешкає жива людина. Хтось подзвонив у дзвоник. Але замість мелодійної трелі, пролунали якісь крякаючи звуки. Снейп як раз сидів у кріслі в вітальні:

— Забирайтесь, — промовив він.

З тих пір, як Гаррі опинився у Гоґвортсі, з кожним днем йому ставало все важче і важче контролювати свій гнів. Цей хлопчик за два роки міг загинути більше десятка разів. Снейп пам’ятає, як минулого року, він намагався врятувати Поттера, під час відбування покарання у лісі. Звісно, його ніхто про це не просив, і ніхто не бачив. Він просто йшов собі в лісі. Один, серед високих дерев, згадував студентські часи та нападки Джеймса. І випадково побачив, як несеться переляканий Драко. Він знав, що учні пішли в ліс з Геґрідом, але, хіба можна було довірити дітей цьому йолопу. Він пішов туди, звідки тільки що вибіг хлопець. Але чим ближче він наближався, тим сильніше відчував печіння в руці. Він пам’ятає як темна постать насувалась на хлопця. Направив паличку, і хотів вже відігнати її, як на нього вистрибнув кентавр. Ох і важко йому довелось тієї ночі. Ці дурні кобили нікого не пускають до лісу, та вважають його своїм. Можливо й добре, що його ніхто не помітив. В двері знову подзвонили. Це повернуло його до реальності, він встав, щоб прогнати незваних гостей, але коли відчинив двері, побачив на порозі Албуса. Северуса дуже здивувало, чому директор вирішив навідати його в середині літа.

— Можна увійти, професоре? — Запитав Дамблдор, протягуючи пляшку медовухи.

Снейп мовчки відійшов від дверей, пропускаючи гостя. Як тільки директор увійшов в квартиру, двері гучно зачинились.

— Що ви робите, в такому далекому місці? — Запитав господар, дістаючи два келихи.

— Я був тут по справах Гоґвортсу, шукав нового вчителя Захисту від темних мистецтв, після тієї жахливої пригоди з професором Локартом, — спокійно відповів Дамблдор.

— У цих краях? — здивувався Северус, з легкою надією в голосі.

— Так, — відповів директор, та опорожнив келих. — І саме про це я хотів поговорити.

Снейп подивився на Дамблдора, але в середині щось міцно стиснулось.

— Це буде Ремус Люпін.

Торг

30.08.1993 рік. Гоґвортс. Велика Зала. 8:00 ранку.

Сьогодняшній ранок був особливим. Вчителі Гоґвортсу зібрались на нараду у шкільній їдальні. Усі присутні зручно розмістились за столом Грифіндору. Сьогодні в залі були нейтральні сірі штори, на зачаклованій стелі яскраво світило сонце, легкі хмаринки швидко плили у бік вікна. Тисячі свічок мерехтіли на стінах. Професора Дамблдора ще не було. Професор Макгонагалл сиділа біля мадам Помфрі, та уважно слухала її розповідь про коріння мандрагори. Професор Флитвік сперечався з професором Бінсом, професор Спраут з притрушеною землею мантією тримала в руках якусь квітку та намагалась підв’язати її до невеличкої палички. Професор Снейп сидів з самого краю столу, поруч з Мадам Гуч, яка гортала журнал «Квідич сьогодні». На обличчі Северуса відображалась нудьга, йому не подобалось знаходитись на таких засадах. Тим паче, він все очікував, коли ж з’явиться Ремус Люпин. Ця новина вже місяць не давала йому спокою. Як Дамблдор міг допустити до викладання в школі цю істоту. І Снейп вже не один раз намагався переконати директора в хибності цього рішення. Кожний раз, коли двері відчинялись, йому здавалось, що зараз він побачить саме його. Цікаво, якй на Ремуса вплинули ці роки? «Я довіряю йому, Северусе, цього має бути достатньо!» — лунали в голові слова Дамблдора.

Двері знову відчинилися, на цей раз увійшов сам директор. На Албусі була ніжно-блакитна мантія, та гірчичного кольору капелюх. Він повільно оглянув усіх присутніх та почав промову:

— Радий бачити, вас всіх, у стінах цієї школи, — Северусу здалось, що директор трохи затримав на ньому погляд. — Але я бачу, що дехто запізнюється.

Професор Макгонагалл пристала, та доповіла, що Сивіла не збирається спускатись зі своєї вежі, та потім сама зайде за шкільним розкладом. По голосу професорки, було зрозуміло, що вона не дуже полюбляє цього викладача. Дамблдор присів у центрі столу і збори почались. Через десять хвилин двері великої зали відчинились, та влетів Рубіус Геґрід, тяжко видихаючи та тримаючись за бік:

— Вибачте за запізнення, професоре Дамблдор.

Геґрід почав пробиратись до свого місця, а це було дуже не просто. Його зріст був значно більший, ніж в звичайної людини, тому для лісничого Гоґвортсу виділили одразу два стільця. Поки він намагався вмоститись, ледве не перекинув стіл та зачепив ліктем професора Флитвіка. Останній, в свою чергу зойкнув, та вчепився за стілець професора Бінса, щоб не опинитись під столом. Геґрід відкашлявся та вибачився перед професором.

Директор зачекав, поки всі заспокояться, та продовжив обговорювати викладацький склад. Він радісно повідомив, що в цьому семестрі Догляд за магічними істотами буде викладати Рубіус Геґрід. Більшість професорів подивились на директора так, ніби він з’їхав з глузду. А сам велетень так розчулився, що гряцнув рукою, розміром зі сковороду, по столу, да так сильно, що декілька книг підлетіло в повітря. Потім дістав з кишені брудну скатертину, та голосно шмаркнувся в неї. Северусу було все цікавіше, що змусило Албуса, до таких дивних змін в цьому році. Схоже після торічної історії в школі, все менше людей погоджувалось тут працювати. Довірити дітей, незграбному велетню, який був ще й п’яницею, не мав магічної освіти але дуже полюбляв вирощувати монстрів. Мабуть він дійсно буде під стать Ремусу. Тут він почув як Макгонагалл звертається до директора та вийшов за своїх думок: «Професоре, але ви не сказали головного, хто в цьому році буде викладати захист від темних мистецтв?» Так, дійсно, це була щорічна проблема, цю посаду вважали проклятою, так як вже багато років ніхто не міг на ній втриматись більше двох семестрів.

— Цей викладач прибуде завтра, разом з учнями. Багато з вас вже його знають, тому я вважаю, що він легко увійде в наш колектив, — відповів Дамблдор і змінив тему. — Всі ми читали «Щоденний віщун», та знаємо що трапилось в Азкабані. Тому міністерство наполягло, на присутності дементорів навколо Гоґвортсу та території Гоґсміду. Скажу одразу, що мені ця ідея не до вподоби. Усім варто бути дуже пильними. Вони прибудуть сьогодні ввечері.

По залу покотились легкі стурбовані пошепки. Геґрід голосно гикнув, бо прекрасно пам’ятає, на що здатні ці створіння. Дамблдору довелось трохи постукати по столу, щоб вгомонити вчителів. І вони перейшли до обговорення шкільного розкладу.

— Професоре, — подала голос Макгонагалл, — я не дуже розумію, як саме ви збираєтесь допомогти міс Грейнджер зі шкільними предметами. Я зверталася до вас ще в червні, так, як вона обрала усі нові дисципліни. А у цьому розкладі стародавні руни, наприклад, співпадають з віщуванням.

Дамблдор уважно подивився на професорку та промовив:

— Не бачу у цьому жодних проблем. Для такої обдарованої студентки, міністерство виділило дещо, — він посунув руку у кишеню, та дістав маленьку підвіску, виблискуючу золотом.

Снейп, який до цього робив вигляд, що уважно роздивляється новий розклад, підвів голову, та побачив у руках директора невеличкий ланцюжок, на якому висів часоворот. Ось він, мій останній шанс, подумав Северус.

Вечір того ж дня, кабінет Дамблдора.

Снейп схвильовано постукав в двері та увійшов:

— Ви мене кликали, директоре? Ніхто не відповів, і він уважно оглянув кабінет.

Картині рами сьогодні були пусті, мабуть директори ще не повернулись літніх канікул. Не було навіть феніксу. У шафі щось невпинно булькало. На столі, заваленому книгами, був якийсь невеличкий предмет. Він відзеркалював світло луни. Спочатку Северусу здалось, що це маленьке дзеркальце, але придивившись уважно, побачив часоворот. «Невже так просто?» подумав Снейп, та простягнув руку. Він очікував, що будь-який момент проявиться якась пастка, або зайде професор Дамблдор. Доторкнувшись до ланцюжка, він зрозумів, що нічого не трапилось. Взяв часоворот до руки, та уважно роздивився. Часу гаяти не було.

*****

Северус і сам не зрозумів як опинився в Гоґсміді. Було доволі прохолодно. Але це не був звичний йому Гоґсмід. Він виглядав молодшим, років на 13. Ще не всі магазини відчинились, лиш інколи бували випадкові перехожі. Снейп сховався в найближчому закутку. Та наклав на себе дезиллюмінаційні чари. Він тихенько примостився у зручному місці, щоб не натрапити на звичайних перехожих та став спостерігати. Невдовзі, посеред вулиці з’явився чоловік, на вигляд років 70, в дорожній сірій мантії. Довге срібне волосся зливалося з густою бородою. Снейп заховався за найближчим магазином, так як розумів, що Албус завжди відчуває, коли хтось за ним стежить. Дамблдор відтряхнув поділ своєї мантії, озирнувся, та направився в бік «Кабанячої Голови». Северус трохи зачекав, та направився слідом. Директор зник у трактирі, а Снейп замешкав. Він добре пам’ятав цей день, тому підійшов до вікна та зазирнув. Там за всі роки зовсім нічого не змінилось. Такі ж дивакуваті відвідувачі, місце злодіїв та тих, хто хоче заховатись. Товстий бармен, з козиною бородкою, відсутність світла та багато пилюки. Здавалось що пил, це і є невід’ємна частина цього закладу. А там, в самому дальньому закутку, в чорному плащі з накинутим капюшоном, сидів він сам. Директор не звернув на це жодної уваги, кинув декілька монет бермену, та відправився на гору. За ним пішов і той, молодий Северус. Снейп залишився на вулиці, він знав, яку саме розмову зараз підслуховує його копія. Він міг би зупинити себе, увірватись. Але щось сковало його, він почув як грудочки підійшли до горла, та присів на землю. «Мерлінова борода, який я жалюгідний.» — подумав Северус.

Він мовчки сидів, доки не вибіг молодий Снейп. Він світився від радості, бо знав, що скоро поділиться зі своїм господарем важливою інформацією. Северус проводив його поглядом, доки той дійшов до середини вулиці та трансгресував, потім доторкнувся до часовороту й трохи промотав вперед та перемістився. Він не знав, в який проміжок часу потрапив зараз, але це не було так важливо. Головне було де, я не коли. Він знаходився у Годриковій Впадині. Місті де чаклуни віками мирно співіснували з маглами. Він ходив поміж домівок, ніби намагався запам’ятати кожну деталь. В одному з вікон він побачив молоду родину. Високий та красивий чоловік, з густим, темним, не слухняним волоссям в окулярах. Він був одягнений в розтягнуту футболку і джинси та лагодив дитячу мітлу. Поруч стояла неймовірно красива дівчина, з довгим рудим волоссям і яскраво-зеленими очами. В її погляді могли заховатись всі ліси світу. На ній було простеньке плаття лимонного кольору. Снейп підійшов ближче. Він усіма силами намагався стримати сльози. На руках в дівчини сидів малюк, йому було не більше року. Кожен би впевнено сказав, що він копія батька. Його очі уважно стежили за діями тата, він підстрибував від задоволення та плескав у долоні. Ось мітла була готова для польотів. Малюк швидко зрозумів що до чого. Та ледве не збив кішку, яка зазирнула подивитись, що тут коїться. Снейп не побачив, щоб в когось поруч була чарівна паличка. Які безпечні дурні. Вас попереджали. Ви знали, що Він шукає вас. Але Джеймс ніколи не любив правил.

Снейп повільно провів по склу. Та відійшов до протилежного будинку. Сів на кам’яний поребрик. Зараз йому ці люди здавались більш живими та реальними, ніж він сам. Северус, мов примара цього світу. Він навіть не знав, скільки годин або днів просидів там. Джеймс ніколи не міг всидіти в клітці, майже кожного ранку він відходив на інший бік вулиці та трансгресував кудись. Інколи Снейп бачив, як Лілі виходила з сином у двір. Вона здавалась повністю щасливою та безтурботною. Один раз до них приходив і Ремус. Снейп, коли побачив нового вчителя Захисту від темних мистецтв, аж пересмикнувся.

Якось вранці, Лілі вийшла з коляскою, мабуть збиралась поповнити запаси продуктів. Малюк міцно спав. Снейп мовчки волочився за нею. Він не відчував голоду, так як з дитинства звик сидіти днями без їжі. По вбраним вулицям, він зрозумів, що цей день настав. Сьогодні був Хелловін. Купивши трохи їжі, Лілі швидко пішла до дому.Поглянувши ближче, Снейп зрозумів, вона схудла і значно нервувала. Тут Северус вже не витримав і скинув з себе чари. Але зовсім не такого ефекту він очікував. Лілі неймовірно злякалась, та почала шукати свою паличку.

— Акціо паличка, — автоматично промовив Снейп.

— НЕ НАБЛИЖАЙСЯ! — Крикнула Лілі, прикриваючи собою коляску.

— Не бійся мене, — благаючим голосом промовив Северус, тримаючи руки перед собою з обома паличками. — Сев, що ти тут робиш? — запитала Лілі, було видно, як вона намагається говорити рівним голосом.

Слова давались важко, але він відповів:

— Я хотів вибачитись. Вуличний гомін зливався з його словами. Пролетів легкий вітерець.

— Ти знущаєшся? — Лілі дійсно здивувала така поведінка Снейпа. — Ти продав нас Сам-Знаєш-Кому. Ми місяцями вимушені ховатись!

Северусу було неймовірно бридко з самого себе. Він намагався, як можна детальніше залишити в пам’яті риси Лілі. Намагався щось сказати, що йому дійсно шкода.

— Тобі нема прощення, Сев, — її слова били мов драконяче полум’я.

Лілі уважно подивилась на нього, та запитала:

— Що з тобою трапилось? — її погляд ніби оцінював його з голови до ніг. — Ти інший…

На вулиці з’явився якийсь перехожий, Снейп направив на нього паличку, промовив закляття, він якось невпевнено повернувся, і пішов в інший бік.

— Я прийшов попрощатись, — він намагався говорити спокійно, але тремтячі руки, видавали його хвилювання. — Обіцяй, що будеш мовчати?

Лілі повільно кивнула. Дивлячись на Северуса, вона зрозуміла, що станеться щось погане, вона краєм ока подивилась на Гаррі і знову прикувала свій погляд до паличок в руках Сева.

— Що буде з ним? Що буде з Гаррі? — тремтячим голосом запитала Лілі.

— В тебе росте чудовий син. Він копія Поттера, але лише зовнішньо. Чудовий ловець. Постійно потрапляє у пригоди, — при цих словах Северус слабо посміхнувся. — Та в нього твій характер. Він завжди робить те, що правильно.

Снейп направив на неї паличку.

— Ні, не треба, — почала благати дівчина, — Я нікому не скажу, що бачила тебе. Сев?

На їх очах з’явились сльози. Вона схопила коляску, та збиралась тікати.

— Облівіейт. — промовив Снейп.

Вона трохи завмерла, а коли прийшла до тями, Сева вже не було. Вона трохи здивовано оглянула вулицю, ніби не розуміла, чому зупинилась, взялась коляску, та пішла додому. Паличка лежала у неї в гаманці

Тим часом Снейп опинився на тій самій вулиці, але щось змінилось. Він вирішив впевнитись, що нічого не заторкнув у часі. Замість будинку, де нещодавно жила молода сім’я стояли руїни. Звідти доносився дитячий плач. Він повільно увійшов, його сердце розривалось від жалоби. Першим він помітив Джеймса, піднявся на другий поверх, і там знайшов її. Вона лежала у дитячій, закриваючи собою колиску. Така молода та холодна. Навіть мертвою, вона була неймовірно красива. Снейп схопився за сердце та сповз по стіні. Провів рукою по волоссю Лілі, заплющив її очі, та поцілував у потилицю. Потім підійшов до хлопчика. Гаррі, коли побачив Сева, одразу заспокоївся. «Засни — промовив Северус, направляючи на дитину паличку — Нехай тобі наснятяться райдужні сни. Де не буде страху та болю.» Потім вкрив дитину ковдрою та вийшов з кімнати, трохи зупинився, озирнувся на Лілі. На вулиці було чутно рев мотоцикла Сиріуса. Я зможу, сказав він, скоріш собі самому, та зник.

*****

Снейп знову стояв в кабінеті Дамблдора. Сльози лились по його обличчю. Вже багато років, він не дозволяв скорботі вийти назовню. Він вронив часоворот на підлогу, і обезсилено опустився на стілець. Двері кабінету відчинились, і увійшов директор в нічний мантії. Він уважно роздивлявся Северуса, та почав повільно плескати в долоні. Снейп з недоумінням підняв голову.

— Я знав, що ти впораєшся, Северус, — його слова звучали тихо, та помірно. — Я вважаю, нам не завадить трохи бренді.

Поки Дамблдор, діставав пляшку, до Снейпа почало доходити. Він поглянув на ланцюжок, який вже менше походив на часоворот.

— Так все це Ви? Це ваша робота? — гаркнув Северус, вскакуючи з місця і перекидаючи стіл. — Як Ви це зробили? Це ж не справжній часоворот? Його голос перейшов на крик.

Директор стояв абсолютно спокійно, ніби саме таку реакцію і очікував.

— Швидко ти це збагнув, — промовив Дамблдор, доставав з кишені ланццюжок. — Так, це не зовсім часоворот, це щось більше за спогади, але щось менше за реальність. Мій останній експеримент.

— ПО ВАШОМУ ЦЕ БУЛО СМІШНО??? — Снейп приставив паличку до горла директора. — Ви наче розібрали мене на шматки? Я роками бігаю за вами, як якийсь ельф, виконую кожну вашу забаганку. А ви вирішили, що маєте право знущатись надімною?

Албус стояв не поворухнувшись, поки Северус говорив. Коли він закінчив, Дамблдор повільно дістав свою паличку та кинув у бік:

— Так буде легше з цим покінчити.

Снейп здивувався такій реакції. Але директор стояв мовчки, поки розлючений чоловік трощив його кабінет. Перекидаючи та розбиваючи все навколо. Так, як через два роки, це робив би Гаррі.

Згодом він втомився, і присів на єдиний вцілілий стілець. Йому стало якось ніяково.

— Тепер можемо поговорити, — сказав Дамблдор, начакловуючи собі крісло та розливаючи по бокалами бренді. — Але слухай мене уважно. Я розумію, що зробив тобі боляче, але це був єдиний вихід, повернути тебе до реальності. Останнім часом, ти почав замикатись навіть від мене.

Вони мовчки випили і директор поновив напій. Фенікс постукав у вікно, і Албус махом руки відчинив його.

— Там, де болить, — Дамблдор доторкнувся двома пальцями туди, де знаходиться в Северуса сердце. — Це лише означає, що ти людина. Що ти ще живий. А людині притаманно помилятись.

— З мене досить, — сказав Снейп, встаючи. — Я більше не буду пішкою у вашій грі. Я звільняюсь.

Він стрімко направився до виходу.

— Ти не зможеш піти, — чітко промовив Дамблдор.

— Ви помилились, директоре, — сказав не повертаючись Снейп, але зупинився у дверей.

— Ні, Северус, я в тобі не помилився. — Дамблдор сів позручніше у крісло, фенікс спікував на його руку, та почав лагідно клювати вухо. — Ти ніколи не зможеш покинути Гаррі.

 

Депресія

 

Липень 1994 року. Будинок Снейпа.

Це літо було занадто спекотним. Северус нарешті повернувся додому. Хоча він ніколи не вважав таким це місце. В ньому не було яскравих спогадів дитинства, не було і затишних моментів юності. Після смерті батьків, Снейп як привид блукав по порожнім кімнатам, очікуючи нового доручення Дамблдора, чи початку шкільного року. Гоґвортс також не був лагідним для нього. Але там не було на стільки самотньо, як тут, посеред маленького кварталу. Його зневажали як чарівники, так і магли. Бруд, крадії, та загублені люди. Десь зовсім поруч кипіло життя, бігали діти, сварились подружжя. А Він — він напівкровний Принц, своїх темних покоїв.

Але цього разу все було не так. Мітка на руці починала свербіти, шалено пекти. Що не давало ні їсти, ні спати. Кожного разу він мусив відправляти Дамблдору сову, але так не разу і не отримав відповідь.

Моментами, йому здавалось, що він змирився зі своєю роллю няньки. Але це здавалось до тих пір, доки він знову не зустрічав хлопця. З першого дня, як Гаррі прибув у Гоґвортс, в них склалася взаємна та міцна антипатія. Кожного разу, коли трійця потрапляла у небезпеку, Снейп був готовий розірватись на шматки, та самотужки їх вбити.

Невже в цьому і є краса батьківства? Купа лайна, турбот і не краплі вдячності?

Щоб відволіктись від думок, та очікування нового доручення директора, Северус вирішив зробити те, чого не робив багато років. Він вирішив пройтись по знайомим вулицям.

Сірі будинки зливались в лінії. Снейп і не помітив, як підійшов до старого дитячого майданчика. Гойдалки на ньому бачили і кращі часи, але що це? Він уважно придивився. Під деревом сиділа руда дівчина, ій було не більше 25. Він бачив лише її стрункий силует та волосся, але на мить його серце завмерло. Лілі?

Він стояв не ворухнувшись, ніби боявся злякати привид минулого. Він вдивлявся, вдивлявся… Дівчина зовсім не помічала його.

Ввечері він сидів у своєму кріслі й зневажав себе, що не зміг підійти ближче. Цієї ночі він не зімкнув очей. Невже таке можливо? Через стільки років?

Як тільки зійшло сонце, він вирішив повернутись туди, й ще раз все перевірити. Але Лілі там не було. Він почув великий смуток. «Який я йолоп. Може я почав втрачати глузд?» — лунали його думки. Та повертаючись додому, він знову побачив рудоволосу красуню біля кафе. Вона сиділа на літній терасі, читала книжку, помішуючи ложкою каву. Він зупинився в парі метрів, та намагався побачити її обличчя. Звісно, ця дівчина була не Лілі. В неї були блакитні очі, трохи менші вуста, та родимка на шиї. Але вона була неймовірно схожа на Лілі. Його Лілі…. Дівчина захопливо гортала книжку, на секунду підвела очі, та знову поринула у сторінки.

Він перестав помічати сигнали мітки, перестав бачити скільки пройшло часу, але кожного ранку він біг по своєму кварталу, намагаючись зустріти її знову. Снейп вивчив, що рівно о восьмій, вона займає один і той самий столик у кафе, п’є одну й ту саму каву, а потім йде до дитячого центру. Можливо вона там працює?

Так минув тиждень, і жодного разу Северус не наважився підійти познайомитись. Нарешті, він надів свій найкращий костюм, зав’язав резинкою довге волосся. Навіть знайшов парфум. Продавець в магазині сказала, що це самий популярний аромат для чоловіків в цьому сезоні.

Коли Снейп йшов до кафе, то побачив продавця квітів, довго не роздумуючи, він купив усі ромашки та сказав собі: «Все, назад ходу нема.» Коли Северус прийшов на місце, дівчини не було. Це його трохи збентежило. Він підійшов до найближчої преси, та побачив що сьогодні неділя. «Як я міг про це не подумати, можливо в неї вихідний? Я навіть не замислювався де вона мешкає.» Тоді Севе вирішив прийти до того місця, де вона проводила найбільше часу, до дитячого центру. Можливо, там хтось її знає, хоча б залишу квіти.

На вулиці погода змінилась, і день став доволі прохолодний. Біля центру незнайомки не було, а працівники сказали, що дівчина зі схожою зовнішністю в них не працює. Снейп залишив адресу, на випадок, якщо вона з’явиться, з розчарування викинув квіти, та пішов до себе.

Ще декілька днів він блукав містом, але так і не знайшов рудоволосу красуню. Це його лютило і пригнічувало, він навіть почав замислюватись, чи було це насправді.

В один з липневих днів, Северус зустрів «Свою Лілі» знову, вона сиділа на дитячому майданчику. Снейп почав йти їй на зустріч, як в нього врізався хлопець, років п’яти. Крикнувши «вибачте», він підбіг до дівчини та міцно її обійняв. Нова хвиля смутку нагорнула його. «Так, напевно це її син. Чому я вирішив, що вона вільна?» Це було останньою крапкою. Северус вирішив для себе, що більше не буде її шукати та переслідувати.

Повернувшись додому, він побачив на порозі Дамблдора:

— Добрий вечір, Северусе, — привітався той.
— Не знаю, чим забов’язаний, в такий вечір, — відповів Снейп, тільки зараз зрозумівши, що геть забув відправляти йому сову.
— Може спочатку увійдемо? — запитав директор.

Северус відчинив двері, пропускаючи Албуса у вітальню та запропонував каву.

— Ти зник, Северусе, я тобі відправив більше десятка листів, — Дамблдор показав на невеличку гору конвертів біля вікна.

«І як я міг їх не помітити?» — здивувався Снейп, приходячи до тями.

— Нам треба обговорити чемпіонат світу по Квідичу. Невже ти не читав газет?

*****

Літо закінчувалось, а з ним починалося все більше клопотів, враховуючи останні події. Снейп вирішив повернутись до Гоґвортсу раніше. Коли він зачиняв двері своєї квартири, хтось з ним привітався. Він обернувся і побачив її. Ту дівчину, що декілька тижнів займала його думки.

— Добрий день, ми знайомі? — Запитала вона — Мені сказали, що ви мене шукали?

— Я мабуть обізнався, пробачте, — холодно відповів Снейп.

Він зовсім забув, що залишив свою адресу у центрі, на вулиці лунав гомін птахів, а від прекрасної незнайомки йшов бузковий аромат.

— Я так не вважаю. Ви більше тижня мене переслідували. — по її голосу, було не зовсім зрозумілі емоції.

— Все це вже не має значення, я сьогодні поїду. — чомусь Северусу стало прикро, що вона знайшла його саме в такий день.

— Може вип’ємо кави? Перший і останній раз?

В нього була тисяча причин, щоб відмовитись, але він сам не помітив, як сказав «так».

Через годину вони сиділи в затишному кафе, та мило спілкувались. Її зввли Джессі, вона навчалась в медичному університеті, а сюди приїхала на літо. Розмовляти з нею було легко. Він усіляко уникав тему, хто він такий, але уважно слухав її історії про музику, кіно, квіти, живопис. Хоч сам майже нічого не розумів в цьому.

— Мені шкода, що я не зустрів вас раніше, — хрипло відповів Снейп.

— А що змінилось? — дівчина була трохи збентежена.

— Сьогодні я поїду, і скоріш за все назавжди. Тим паче, в вас є чоловік та дитина. — Він допив каву, та покликав офіціанта, щоб оплатити за сніданок.

Між ними пролетів якийсь холод. Але дівчина не забарилась з відповіддю.

— Ви про Чарлі? — Вона посміхнулася, але потім її голос став сумним, — Це мій племінник. Ви не подумайте про мене поганого, але в нас з сестрою завжди були важкі відносини. Але одного дня, я наговорила їй багато зайвого….

Северус мовчав, а вона продовжувала:

— Ми з нею не спілкувались багато років, а минулої зими, їх машина потрапила в аварію. Хлопчик знаходився з нашими батьками, але після смерті сестри його відправили до дитячого центру. Я усіма силами хотіла б забрати його до себе, але не можу. Поки що не можу. В батьків не дозволяє здоров’я, ця трагедія дуже сколихнула їх. А мені потрібно довчитися, знайти роботу, я навіть не уявляю, як жити з дитиною. Але Чарлі дуже до мене тягнеться, і від цього ще складніше…

Вона закінчила, дістала з сумочки серветку та протерла очі.

— Ви любите хлопця, не дивлячись ні на що? — запитав Северус.

— Так, мені здається, що люблю, — знову з посмішкою відповіла вона. — навіть якщо я ненавиділа свою сестру, але цей хлопець, він змінив мене.

— Через скільки років ви побачили, що можете його любити?

— Завжди.

Снейпу здалось, що він зрозумів щось дуже важливе. В середині в нього зародився цілий світ. Його світ…