Люціо сняться кошмари

Алек знає, як боротися з чудовиськами. Знає, як витягнути когось з того світу, як не дати цьому світу остаточно загнутися. О, він знає дуже багато, але кошмари Люціо залишають його безпомічним. Залиті сльозами щоки, зведені судомою пальці, перекошене від жаху обличчя, мокре золотаве волосся, мокре оголене тіло, мокра постіль… Від цього він і прокидається щоночі — у таверні гуляють протяги, і волога постіль вистигає швидко. Стає нестерпно холодно. Алек міг би прокидатися від крику Люціо, але його коханець надто гордий для подібних речей. Він страждає мовчки, тільки рот жадібно хапає повітря і кривиться не то від болю, не то від люті.

Алек не намагається розбудити Люціо. Він обіймає його, притискає мокре крижане тіло до себе і шепоче на вухо заклинання. Тільки вони не допомагають, не допомагають і обійми. На ранок Люціо каже, що все гаразд. Каже, що забув, про що були сни, та і хіба це важливо? У нього все така ж лукава посмішка, такі ж ідеальні сорочки і жарти.

Це не схоже на Люціо. Ні, насправді дуже схоже, але за цей рік, що вони разом, колишній граф змінився. Тому брехня, що залягла між ними тривожними тінями, викликає у Алека не роздратування, а страх. Він намагається вивідати правду за неспішними сніданками, в перерві між завданнями, за які вони беруться швидше з нудьги, ніж через нестачу грошей, в перерві між поцілунками, якими він покриває все тіло Люціо, але граф мовчить. Дратується.

— Твій рот зайнятий не тим, любий Алеку. Зовсім, зовсім не тим, — стогне Люціо прямо в губи. В його подиху більше вина, ніж бажання, але коли це їх зупиняло? Алек кусає Люціо за підборіддя — колюче, солене від поту, ковзає язиком нижче. Виснажити Люціо так, щоб він міцно спав без сновидінь — непогана тактика, але сьогодні Алек працював допізна, тож це він швидше засне ще в процесі.

Алек відсторонюється, але продовжує однією рукою гладити спину і плечі коханця. Йому завжди подобався контраст гарячої шкіри Люціо і холодної сталі його руки. Ще більше йому подобалось, як шовкова сорочка ковзала поверх грубих випуклих шрамів на спині графа, але в цьому він би ніколи не зізнався. Люціо тягнеться за поцілунком, та Алек в останню мить відвертається.

— В дитинстві мені часто снились кошмари. Через магію, — говорить він. Спина Люціо під його пальцями напружується, із погляду графа моментально зникає збудження. — Мама боялась, що мене прокляли. Вона лягала спати зі мною і залишала біля ліжка лампу, щоб мені було не так лячно. Однієї ночі, — Алек ковтає в’язку слину. Він вже жалкує, що почав цю розмову. — однієї ночі я метався уві сні і зачепив рукою лампу. Вона перевернулась, і підпалила занавіску. І килим, і ще… Я не пам’ятаю, мама прокинулась і винесла мене геть. А наш дім згорів.

Алек зминає сорочку на спині Люціо, дивиться вниз, кудись між ними і нікуди одночасно. Від Люціо трохи пахне димом — він сьогодні був охоронцем на місцевому святі, а на кожному святі у цій клятій країні хтось та й палить багаття.

— Я не знаю, чому пожежа розгорілась так швидко, — продовжує Алек, — може, через мою магію.

— Це не твоя провина, — Люціо притискає Алека до себе, і запах диму стає нестерпним. Але під цим запахом ховається ще дещо — сталь, піт, вино, парфуми, гаряча шкіра. Алек хапає губами ці запахи, заривається носом у волосся Люціо… Гей, це не його мають сьогодні заспокоювати!

— Я знаю, — відповідає Алек. — І не виню себе. Ну, може, зовсім трішки. Але я не хочу, щоб ще хтось… ти постраждав від кошмарів.

Люціо перехоплює погляд Алека, криво посміхається. «Ти розповів мені таємницю, але я не зобов’язаний робити це у відповідь», — говорять його очі, але губи шепочуть:
— Це всього лиш сни. Не може якийсь дурнуватий сон мені нашкодити!

У Алека немає сил на аргументи, тому він робить нещасне лице і говорить:
— А якщо вони нашкодять мені?

У світі мало речей, які можуть злякати Люціо, але «завдати болю Алеку» — точно одна із них. Граф смикається всім тілом, здивовано скрикує.

— Ні-ні-ні! — Люціо кумедно махає руками, але на його обличчі такий жах, що Алеку стає соромно. — Вони ніяк тебе не торкнуться! Це все через час, що я провів у Диявола в клітці. Мені інколи сниться, що я досі там і… Отакої!.. Я надто багато балакаю.

За дверима, сполохані криком господаря, скавчать собаки. Алек спочатку впускає і заспокоює їх, а потім всі разом вони заспокоюють Люціо. Мимоволі перед очима Алека постають спогади. Похований у снігах Люціо, завірюха, крижані сльози на його червоних щоках. «Ти знайшов мене, — шепотіли його губи. — Чому так довго?»

— Скільки?.. Скільки часу ти пробув там? — насилу вимовляє Алек. Він жалкує, що в кімнаті немає вина, що ніч надто зоряна, і від погляду Люціо не сховатися. Жалкує, що неможливо повернути час назад і все змінити.

Мовчання падає між ними — болюче, незручне. Навіть собаки затихають, вмощуються на ліжку, займаючи весь простір і зиркають червоними очима. Люціо смикає зав’язки на сорочці.

— Не знаю, — нарешті відповідає він. — Інколи мені здавалося, що цілу вічність. Я… я перестав рахувати на п’ятисотому дні.

Біль скручує нутрощі Алека — гострий, наче кинжал. Люціо завжди любив драматизувати. «Довго» у його розумінні могло означати пару годин. День, максимум — два, вважав Алек, адже для нього минуло зовсім мало часу в реальному світі. Але більше року? П’ятсот днів, сповнених знущань Диявола, його розпечених ланцюгів і зловісного сміху. П’ятсот днів, впродовж яких Люціо тримався і вірив, а потім перестав. Скільки ховається за цим «потім»?

— Гей, Алеку, все гаразд? У тебе пальці іскряться, — посміхається Люціо. Це зовсім невесела посмішка, але бачити її все одно приємно. Алек ледве відриває від неї погляд і дивиться на свої руки — іскри магії спалахують на кінчиках пальців і потріскують у повітрі, наче блискавки. Алек не знав, що так вміє, але це неважливо. Принаймні зараз. Він змушує себе заспокоїтися, а потім бере Люціо за руки.

— Я нізащо не дозволю тобі повернутися туди, ти ж знаєш? До того ж, ми перемогли Диявола.

Люціо киває, але якось недовірливо. Від його блискучої самовпевненості нічого не лишилося. Він виглядає блідим і понурим, і в ясному місячному світлі, яке щедро ллється через вікно, граф більше нагадує привида. Тільки металева рука виблискує, як завжди.

— Чому ті сни з’явились аж тепер?

Люціо стискає губи, відводить погляд.

— Диявол в одну із довгих ночей катувань сказав, що навіть якщо хто і прийде по мене, то я надто багато часу провів там… у його Пеклі. І через рік він забере мене назад, — граф змахує сльози таким граційним, таким недоречним рухом. — Рік буде післязавтра.

Алек знає, що це неможливо. Знає, що Диявол блефував, що він не має на Люціо ніяких прав, але всередині все одно все перевертається. Страх затоплює нутрощі, піднімається до горла. У кімнаті раптом стає нестерпно холодно, а повітря стає таким важким — не вдихнути, не видихнути. Алек старається сказати хоч щось, бажано спокійним голосом, але в нього нічого не виходить. У світі мало речей, здатних злякати його, але «втратити Люціо» — точно одна із них.

— Дихай, мій дорогоцінний, — шепоче Люціо, наче це Алек у біді. Раніше казали, та й досі кажуть, що граф думає тільки про себе. Знали б вони…

Алек хапає ротом повітря, після — хапає Луціо за руки, плечі, голову і притягує до себе ще ближче. Правильні слова допомогли б краще обіймів, та Алек ніколи не був майстром у подібних речах. Він посилає хвилі заспокійливої енергії вздовж хребта Люціо, і це дивним чином заспокоює і його самого. Тепер він набагато сильніший у магії, ніж рік тому. Та і Люціо більше не слабкий переляканий привид. Вони зможуть дати будь-кому відсіч.

— Твої страхи ніколи не справдяться, — обіцяє Алек. У нього в голові вже зріє план на випадок, якщо він помилився. План обростає все новими деталями, поки Люціо обнімає його і гладить по голові, наче дитину.

— Ніякі страхи? — лукаво посміхається граф, зариваючись пальцями у довге Алекове волосся. Алек знає цей тон, тому відсуває план у дальню шухляду і повертає Люціо таку ж лукаву посмішку.

— Так, обіцяю. Можеш зі мною що завгодно зробити, хоч за ногу до люстри підвішати, якщо обдурю.

— Доообре. А то в мене, знаєш, дуже багато страхів. Наприклад, постаріти. Або стати некрасивим, — Люціо загинає пальці і дивиться Алеку прямо в вічі. Його обличчя близько-близько. — Або що ти не поцілуєш мене прямо зараз.

01/05/2022