Любий щоденнику!

– Лін, хутко!

Делайла простягнула руку подрузі, що майже долізла догори і швидко підняла її одним точним рухом. Не втрачаючи ані секунди, вона побігла по даху на своїх тонких підборах. Джолін залишалося лише побігти слідом, не маючи можливості навіть перевести дух. Вона поборола бажання вдягнути назад навушники, що зараз теліпалися на шиї. Якщо Делайлі раптом знадобиться допомога, вона обов’язково має її почути.

Щоправда, Делайлі ще жодного разу не знадобилася її допомога.

Джолін нарешті добігла до краю даху, де завмерла тендітна фігурка її подруги. Прекрасна як завжди, вона напружено стояла, зіщуливши очі і нашорошивши вуха. Навіть після такого забігу її постава залишалася бездоганною. В ній все було ідеальним, від кінчиків золотавих кучерів до підошв взуття. Захекана Джолін вперлася руками в коліна. Їй не треба було й люстерка, щоб знати, що її обличчя червоне як маки, а блакитне худі замащене брудом та соляркою. Вона опустила погляд вниз, на збиті та брудні кросівки. Немає сенсу старатися, вона звичайна людина. Хоча якби вона могла стати супергероїнею, вона все одно б не стала. Напевне. Хіба щоб бути ближчою до Делайли – та вона і без того для неї найближча, і це її майже влаштовує.

Вирівняти дихання не вийшло. В повітрі пронісся свист, схожий на замах батогом. Делайла одразу повернулася в бік звуку, відштовхнулася від даху та полетіла туди, куди поверталося тонке щупальце.

– Лін!

Джолін зітхнула, дістала пушку та зручніше перехопила її в руках. З-за краю даху виплила тонка фігура та порівнялася з Делайлою. Джолін моментально підняла пушку, тримаючи на прицілі жіночу тінь, позаду якої розвивалося одне-єдине щупальце. Тільки навівши, вона її впізнала.

Мішель.

Звідки вислизало щупальце, роздивитися не вдалося, але й не варто було – зрештою, вона лише підстраховує. Від неї лише вимагалося тримати пушку на меті і не смикатися, хоча б Джолін із радістю б всадила декілька плазмених зарядів в незвану гостю. Вона ненавидила Мішель, тому що та була злодійкою і змушувала ганятися за собою не один місяць. А ще тому, що вона завдавала шкоди невинним людям.

І ще трохи тому, що Мішель – єдина, хто могла бути ближчою за неї для Делайли.

– Що це за тварюка? – з огидою спитала Делайла, показуючи на щупальце.

– Не треба так жорстоко! – з награним сумом зітхнула Мішель, відсовуючись і відкриваючи Джолін вид на велетенське створіння в повітрі, схожого на суміш головастика, вугрю і п‘явки. До того, як Джолін встигла перевести приціл на дівчину, тварюка ніби підморгнула їй тупим помаранчевим оком. – Це моя домашня тваринка, Офелія, – її гримаска перетворилася на жорстоку посмішку, – але для тебе, моя цукерочка, можна «причина смерті».

Джолін міцніше стиснула ствол. Вона не мала права переводити приціл з Мішель до відповідних наказів, як і починати бій. Проте присутність тварини, що нависала в декількох метрах, напружувала. Хотілося всадити їй заряд поміж очей і забути. Тим часом Делайла продовжила стандартну бесіду:

– Дуже мило, проте ти відповідальна за три вбивства на цьому тижні. І я це так просто не залишу.

– Всього лиш три? Боже, я така непродуктивна останнім часом, – в голосі Мішель звучав щирий сум, – але я не могла не показати тобі мою нову улюбленицю, ти ж постійно таскаєш свою.

Джолін на секунду перестала дихати. «Зберись, зберись, це просто Мішель. Все як завжди. Вона просто почала з мене»

Це заспокоїло руки, що вже хотіли затремтіти, та не серце. Раптом гостро відчулася вага пістолета, тупий біль в колінах та те, як заважають навушники. Здавалося, що її зараз знудить від власного поту. Джолін стиснула зуби і боляче прикусила губу. Не зараз. Не тут.

Вона більше не слухала їх розмову, слова не пробивалися через вату у вухах. Це було не вперше, коли вона почула щось таке, і точно не востаннє. Проте коли вони з Делайлою вранці на кухні висміюють заголовки в журналах та ігнорують безпардонних журналістів, це зовсім не ображало. Було навіть трохи приємно – багато хто б віддав маєток за те, щоб опинитися на її місце. Та коли над цим ніби поміж іншим насміхаються навіть вороги, це вже кепсько. Вона побажала вдягнути рятівні навушники, щоб перебити неприємний дзвін у вухах, але не поворухнулася. Просто пильніше дивилась на Мішель.

Мішель дуже хотіла бути схожою на Делайлу, це точно – і одночасно бути її антиподом. Джолін була в цьому певна з моменту, коли по федеральному каналу почали крутити психологічний розбір героїв та анти-героїв – бо у той момент її очі ніби відкрилися. Її погляд ковзнув по масивних чорних підборах, атласній чорній сукні, бездоганних чорних кучерях, ідеально окреслений темним олівцем блискучий ріт. Та якщо магія Делайли була справжньою, то її – штучною. На ногах виднілися «піньки» бритого волосся, через сукню пробігала складка та й увесь цей імідж був результатом кропіткої роботи, а не природньої краси.

Поринувши в свої думки, Джолін пропустила момент, коли Делайла вчинила фатальну помилку — повірила Мішель бодай в чомусь.

З репортажів пізніше вона побачила, що тварюка замахнулася щупальцем на подругу зі знайомим свистом, і та встигла пригнутись. Ніби танцюючи в повітрі, не давала йому себе зачепити.

Проте в той момент вона побачила лише спалах, такий яскравий, що вона рефлекторно заплющила очі. Потім найголосніший звук, що вона коли-небудь чула. А потім вона вже нічого не бачила і не чула.