Луна і Василіск

Нову історію – як всяку добру історію – варто почати з поразки.

+++

У Антоніна і колишньої дружини пана судді (яку звали Аріадна) була дочка на ім’я Дельфі.

Коли Антонін кинувся у бурхливий гірський потік, Аріадна вже носила Дельфі під серцем. Чотириста років вона співала все, що не сказала йому в ніч прощання і пряла нитку з думок про нього – саме тому він зрештою зміг повернутися з тієї арки, крізь яку вийшов у ніч. Всі ці чотириста років Аріадна носила Дельфі під серцем і народила її у той день, коли він повернувся.

Дельфі народилася віщою. Мала погляд, що пронизував наскрізь час і простір. Цей факт мав велике значення у подальших подіях.

+++

Отож, ми почнемо цю історію – навіть не з поразки, а просто – з виходу.

Із охоплених партизанщиною лісів Інгерманландії, з руїн заводів і румовищ сіл – злітали у небо тисячі ракет. Крізь лазерну хуртовину рвалися скати-винищувачі – деякі гинули, але більшість пробивали-таки залповим вогнем і чарівними данмаку ґрати свинцевих небес Освенциму.

З глибин океану піднявся термінатор крейдяного періоду, риба гніву всіх гнаних і голодних – мегалодон. Могутніми щелепами він перекусив підвішений в стратосфері Азкабан – і недремне око наглядача згасло, принаймні на якийсь час. Після того наш вихід остаточно став неконтрольованим.

+++

Коли ми втомилися від нескінченної війни без перемоги й поразки, Лорд зібрав нас усіх у місто Тизку, що збудував його він з гірського кришталю і срібла, зі снів і фантазій, зі смарагду і нічних небес, у місто, де вже багато років на нас чекав корабель – наша остання надія, сірокрилий птах нашого виходу. Ми піднялися на борт – і Лорд зі своїм сином, і Антонін з Аріадною, і Дельфі, і Северус зі своєю дружиною, що круком вмостилася на його плечі, і Василь з Nevermore, і сестри-технокнягині – Белла, Нарсі та Андромеда, і Люціус з Тедом, і Nani?, і товариш старшина, і Лав-Лав, і Марат зі своїм бойовим гаремом, і чарівник Просперо, що його Лорд звільнив із Азкабану, і ще безліч інших – і корабель стартував.

+++

Ми таки змогли. У жорстокому повітряному бою ми проломили тюремні ґрати, і – вирвалися у простір.

+++

Ми таки змогли. Ми прокралися у щілину між рядками, ми знайшли дірку у їхній системі безпеки, зламали іржавий замок на дверях темниці і – вийшли у простір.

+++

Ми таки змогли. У темному нічному небі спалахнула поодинока зірка і, ніким не помічені, ми – полишили Землю.

+++

Так справдилося передбачення Лав-Лав, яке вона зробила випадково, коли у чотирнадцять років, дивлячись на зорі однієї літньої ночі разом з подругою, яка ще не стала її суперницею в любові, у захваті вигукнула: «Хотіла б я – розбігтись і полетіти туди!».

+++

Наш ворог, звісно ж, програє. Питання не в тому – коли, питання в тому – як?

+++

І коли ми вийшли у відкритий простір, коли ми полишили позаду земне тяжіння, Лорд зрозумів, що далі його здібностей не вистачить, щоб вести корабель крізь небесний океан. І коли замислений він сидів на капітанському троні, наперед вийшла Дельфі і сказала:

– Мій погляд пронизує простір і час. Дозвольте мені повести корабель, мілорде.

Не хотів Лорд наражати Дельфі на небезпеку, але до її прохання приєднався Арктурос, його син, і Лорд погодився.

І коли Дельфі вдягнула на голову Корону Нокс, вона побачила, як безліч вірогідностей, безліч ниток доль, безліч варіантів майбутнього – сходяться, розходяться, переплітаються, перехрещуються, породжують і скасовують одне одного, заперечують і підтверджують, і всі – існують нібито одночасно…

+++

Белла і Том назвали свого сина Арктурос, щоб дотриматись традиції, що панувала у сім’ї Белли, але сама вона дала йому в своєму серці інше ім’я – Арджуна, що значило білий і світлий, влучний стрілець, ще до його народження Белла знала, що йому судилося зайняти своє місце у кавалькаді героїв, що мчать Чумацьким Шляхом на своїх колісницях.

+++

Nani? якось вдалося домовитися з місячними кроликами, вже не знаю, що вона там їм пообіцяла, чи то непідтримку кандидатки на престол, яка переховувалася у Ґенсокьо, чи ще що – але нам виділили місце, нам виділили цю Кручу на Місяці, яку ми перетворили на фортецю свого Ордену, на той центр, звідки керувалися нескінченні польоти на всі кінці галактики, куди поверталися усі лицарі зі своїх численних мандрівок і походів. Піднеслися вгору вежі зі скла, кераміту і пластсталі, неприступна твердиня, новий Камелот.

Так Лорд нарешті зайняв престол, що його гідний був він за правом народження.

+++

Наші кораблі летіли на всі боки всесвіту – триста років польоту, нескінченна мандрівка у пошуках іншого життя, що, може, буде розумнішим за земне…

+++

Тисячі людей знайшли свою нову домівку у Фортеці – усі, кого зібрав Орден, усі, кому було і тоскно, і тужно, і нудно і гидко на Землі – невизнані генії від наук і мистецтв, мрійники, що могли задивившись на небо впасти у яму під ногами, старі солдати з засмаглими, закіптюженими обличчями ангелів-ветеранів, міські кшатрії районних боїв, божевільні пророки, маргінальні філософи, мудреці-відлюдники з нижніх рівнів міст-вуликів, панки і полупанки – хто з Вандеї, а хто – з таємної, прихованої Британії, металісти і комуністи, байкарі і байкери, самураї і дармограї, билинні богатирі з легенд нетрів екуменополісів, останні лицарі з загону чи то Роланда, чи то Жанни Д’Арк, що знайшли собі притулок у лісах Інгерманландії, харчуючись коріннями, травами та ресентиментом, нестрачені стрільці, миролюбні юдеї і буйні спудеї, і неохрестоносці (Gloria Dei!) – лицарство усе зійшлося, увесь цвіт чи то цвіль людства, всі ми зібралися навколо нового Камелоту, щоб – хоча б спробувати – збудувати якийсь новий (або принаймні інший) світ.

+++

Коли-небудь я привчуся-таки змінювати розкладку перш ніж писати.

+++

Спадкоємицею престолу Лорд призначив Дельфі, бо його син, Арктурос-Арджуна навідріз відмовився від того, а всі знали, і мудрі і немудрі, що долі цих двох сплітаються, тільки ніхто б не відповів, чи у коханні, чи  побратимстві, чи у ворожнечі.

+++

Я пишу тобі лист – і не питай про привід. Нащо мені зайвий привід, щоб написати тобі – моя посестро, кохана і вороже?

На другій планеті від Альтаїру, якій поки ще не дали жодного ймення, просто божевільно квітнуть вишні. Я дурію від тих пахощів кожного разу, коли знімаю шолом – дурію і згадую тебе.

Пам’ятаєш – наші суперечки, і наші прогулянки під світлом Терри, і пісок арени, де ми сходилися у поєдинках – я завжди був кращим стрільцем, яка б зброя не потрапила у мої руки – чи унікальний лазґан, зроблений тітонькою Нарсі, чи старовинний лук, а тобі ніколи не було рівних у бою на мечах. Я скучу за всім цим. Я скучу за тобою.

Як твоя виправа на галактичний південь? Як Луна? Чи не надто сильно бурчить Северус? Сподіваюся, що він знайшов багато нових, нечуваних інгредієнтів. Переказуй їм мої вітання.

+++

Северус: «Ну, звісно ж, місс, у вас не горить прометіум! Ви розрахунки положення небесних тіл проводили за Террою? А ми з вами зараз на дев’ятій планеті Альфи Центавра. Космос, місс, якщо ви не знали, не має єдиного усталеного центру системи координат. У нашій з вами професії це означає, що розрахунки впливу положення небесних тіл на інгредієнти доводиться постійно проводити заново, залежно від місця знаходження, і ви, місс, самі б зрозуміли це, якби завдали собі клопоту хоч трохи попрацювати мозком!»

+++

А Корона Нокс все ще на голові у Дельфі, і часопростір – як гобелен під її поглядом. Нитки вірогідностей танцюють, переплітаються, сходяться і розходяться, звиваються і – тягнуться, тягнуться…

+++

Вони прийшли здалеку, з чорних глибин космосу. Вони були чужі – але не це важливо. Може вони мали нелюдську психологію і цілком іншу картину світу, може їхня система морально-етичних орієнтирів мало чим відрізнялася від тих варіантів набору цінностей, які відомі людям… Яке це має значення? Вони були ворогами не тому, що були іншими. Вони були ворогами тому, що зруйнували наш, нехай покинутий, дім.

+++

Ми перетворилися – на вартових смерті, що прийшла із порожнечі, на нічне жахіття для чужинецьких виродків. Обрані воїни з безлічі світів, що готові були жити у згоді, і дивом вцілілі з Землі, і вирощені на базі генокоду найкращих воїнів древності солдати – newtype, надлюди, діти безіменних батьків, ідеальна зброя війни в небесах.

+++

Ми полишили нашу тюрму, ми перетнули сферу vacuus`у, що відмежовує Землю від океану етеру – і, взявши курс на Зірку, що була накреслена на бортах наших кораблів, полетіли туди, де майбутнє – вічне, де скелі бузкові, як Візантія, де ми врятуємо себе від позавчорашньої, крейдяної проблематики.

+++

Летіть, мої милі. Летіть. Крізь етер, крізь варп чи крізь гіперпростір – немає суттєвої різниці. Летіть геть від вашої тюрми. Ви щасливі. Ви вільні. Ви прокладаєте свій шлях. І жоден зі ста корнілових, що їх послав по вашому сліду земний (мав би меншу літеру – виставив би її) режим не наздожене вас. Ви, зрештою, самі – як сто корнілових.

+++

Белла: “Знаєш, зазвичай такі речі пишуть у кінці”.

Звісно, моя люба. Що ж, вважатимемо це одним з можливих закінчень.

+++

Ви щасливі, мої любі. Ви можете проломити четверту стіну, увійти в кімнату до того, хто пише вас, і сказати: “Все фігня, давай наново”. А як проломити четверту стіну мені?

+++

Бузкові ритми не дають нам спати, бузкові ритми переслідують нас уночі, коли вічність дивиться на нас глибокими очима візантійських ікон, провіщаючи – …

Ми вічно танцюватимемо на малинових зірках.

+++

На першому всегалактичному з’їзді (чи краще казати – зльоті?) Ордену було нарешті розімкнуто коло, і як належиться мали ми любов, та злагоду, та разномисліє поміж нами (тому чєлу, який пише цей текст, страшенно не вистачає у більшості програм церковнослов’янського шрифту).

Були телепати-марсіяни в усій їхній біологічній різноманітності – комтур, що очолював їхню делегацію, мав вигляд китоголова, і, через невимовність імені, носив саме таке псевдо, і синьошкірі тау з галактичного Сходу – їхні погляди на світ були настільки лівими, що підкова зімкнулася, і радикальна правість дозволила їм легко вступити у наші лави; і анаконди з Кі’т’А, обуренні станом прав зміємовних на Террі; і могутній мегалодон, і сумні діти зірок, зі своїми пророцтвами, і ньютайпи зі станції “Авалон”, створені для вічної війни, і терміти-хрестоносці, і арахніди-хрестовики, і котоподібні керсі, і круки-тенґу, і кентаври з Альфи Центавра, і Громозека зі своїм бластером, і ще безліч всякої тварі (кожної навіть не по парі).

Всіх нас об’єднувало спільне бажання – йти туди, де майбутнє вічне.

+++

Окей, ґуґл. Якщо світ – це текст, як проломити четверту стіну?

+++

І Оун Т’Ар, жінка, подібна до метелика, що прибула з околиць галактичного Півдня, прочитала доповідь про свою концепцію панпсихізму, і про те, що все, існуюче у світі, є чутливим, чуйним, і навіть чуттєвим, а Арджуна – про те, що всесвіт збудований за законами світового дерева, що він проростає з незнаних глибин, і що він також подібний до колеса, яке обертається навколо вісі, і про героїку, як шлях наближення до вісі, а Лав-Лав сказала, що все живе і рушиться любов’ю – і всесвіт, і міжзоряне етерне море, і кораблі, що ним плинуть, а герцог Ультран, комтур, що у його комтурстві жили здебільшого діти зірок, говорив про світову тугу – все суще тужить за вищим буттям, що воно його втратило у незапам’ятні часи.

Дельфі ж слухала доповіді мовчки, бо її очі, що пронизували простір і час, бачили занадто багато, і не кожен міг би вмістити все, що могла б розповісти вона.

+++

Дельфі насправді раділа всім цим диспутам, хоча деякі концепції, що їх виголошували побратими, для неї лежали поза межами не тільки часу і простору, але навіть буття і ніщо. Люди і нелюди, яких вона любила усім серцем, сперечалися про істину, шукаючи її – що могло бути краще?

Дратувала її хіба промова Арктуроса – здебільшого через те, що – Дельфі знала це – долею його було не філософствування, а героїчний чин.

Особиста упередженість не дозволяла Дельфі застосувати для нього той принцип, який успішно працював у її баченні для Северуса, і Лорда, і Белли, і цілої купи її побратимів і посестр – одне не виключає інше.

+++

Уві сні ти чуєш хори чистих голосів, що звуть тебе – до зірок.

Прокидаючись у чужому місті із каменю, ти пам’ятаєш їх як дивну мрію.

+++

Всюди – крамола і зрада, все рушиться, але наш геройський загін – тридцять вояків, тридцятеро космодесантників – все ще тримає цей нікому не потрібний астероїд, що ми перетворили на справжню фортецю.

Внутрішній двір потрощений залпами «Руйнівника», стіни пробито, але бої йдуть, осада триває вже рік, кров на землі – залізо ззовні, снаряди наших болтерів стануть залізом всередині, нерушима залізна літанія.

+++

Залізо народить силу, сила народить волю, воля народить віру, віра народить честь, честь народить залізо – залізо народить залізо, Северус наварить прометіуму, щоб винищувати зловорожу скверну і зрадників, все так само лунає залізна літанія, але де ж ти – герою, найвлучніший зі стрільців, нащадок Лорда і спадкоємець престолу, спрямуй нарешті до нас свою вогняну колісницю!

+++

Міцні мої обладунки – ось залізо ззовні. Міцний мій дух – ось залізо всередині.

+++

Їх усіх поховали в одній могилі – тридцять славних мучеників, тридцять хоробрих вояків.

+++

Підмога встигла вчасно – спадкоємиця престолу увінчана Короною Нокс провела кораблі крізь шторм в етері, і ворожі сили відкотилися під натиском наших братів. Їх було розбито вщент, героїзм захисників Шаденхольду навіки увійде в орденські літописи, наші ескадрильї переслідували чужинців аж до меж того зоряного скупчення, без жалю добиваючи їхній флот.

Але це – лише перепочинок, бо не буде кінця у нескінченній війні.

+++

«Титаномахія» давала концерт на Плутоні, і Арктурос з Дельфі, а також Антонін, Северус та Nani? (перший та остання – з цікавості, другий – у якості супроводу, бо «повинен бути хоч хтось дійсно дорослий у вашій компанії») придбали квиток на потяг з Марсу і попрямували туди.

Арджуна і Дельфі в експресі поводили себе як завжди – то трималися за руки і дивилися одне на одного закоханими поглядами, то сварилися до смертельних образ, то влаштовували тупі пранки для інших пасажирів та кондукторки, за що вихоплювали від Северуса. Втім, обоє були його улюбленцями (Арктурос – хресник, а Дельфі просто любили усі в Ордені, особливо зі старшого покоління), тож розпікав він їх більше для порядку.

Після заселення у найману квартиру вся компанія першого дня гуляла вулицями плутонського екуменополісу разом, а на другий молодь відокремилася від старших, які вирішили не надокучати їм. Nani? як вічну (семисотрічну) юнку Арктурос і Дельфі, щоправда, час від часу кликали з собою.

+++

І ось – другий день брюмера за місцевим календарем. «Загін готовий і сцена чекає на нас!» – виголосив гривастий вовк, вокаліст і фронтмен гурту, і почалося формове безумство, абсолютно неймовірний драйв та відрив, ритми Візантії закуті у гіперпоп/постпанк/блек метал, «Давайте разом, Плутон! Я не бачу ваших рук!», і все живе йшло в танок – і рок-пантери, і рок-бобри, за ними рок-бізони, і рок-слони, а з ними ще пітони, також моржі, і ведмеді, і їжаки, і носоріг, й козеріг, й вилоріг, і навіть автор, і навіть ти пішов би, якби здійснив у своєму серці внутрішнє розкріпачення.

У той день Арджуна і Дельфі, відгарцювавши собі всі ноги, вперше цілувалися, сховавшись у якійсь підсобці – довго, жадібно, юно, палко. Щоправда, після того вони знов посварилися, що закінчилося черговою дуеллю без переможця і спільним питтям пива у барі.

+++

Арктурос: «Дельфі? Прибив би, подобається».

Дельфі: «Мій любий побратим, який досі не визначиться Арктурос він, чи Арджуна? Йому краще подбати вже про свою самоідентифікацію. Як він там зараз…» (випадає в астрал).

+++

В усіх своїх формах духовність є боротьбою за вічність. Справжня людяність вимагає боротьби за вічність, бо найбільш нелюдяне начало – це смерть.

+++

Творчість, вільність і любов – ось як ми б схарактеризували наше життя поза межами земної темниці.

+++

Зоряний хор співає нетутешньою мовою – про те, куди звуть тебе мрії, про сни, які ти народжена бачити, про мости, що ведуть геть від Землі.

+++

«Філософічні» думки за півгодини до дванадцятої ночі? How cute.

+++

А знаєте що, хлопці? Я навіть сумую за тим дідуганом у пломбірі, старим добрим бороданем Диктатором, і за сапфіровими полями, і за кефірними таборами, навіть трохи ностальгую за Сибіром – пам’ятаєте, як з нього повертався наш Лорд?

+++

Кожного ранку Северус, що оселився з дружиною на Лібератії, виходив з тієї печери, де всю ніч працював над своїми настоянками і зіллями, і дивився на те, як починається новий день на рівнині внизу: як дирижаблі озаряють небосхил на світанку, як медоїди збирають бергамот, як Луна, на чолі невеличкої групки дослідників-шумерів, шукає Свистючого Хна.

+++

Знайде вона, звісно ж, Цезію. Северус добре знає про те. Знайде і принесе йому.

Цінний інгредієнт. Як можна вийти за межі проблематики крейдяної ери, якщо його не маєш?

+++

Ти пам’ятаєш те літо, коли я впав на ці візантійські бузкові скелі – просто спиною на їхні гострі піки? Я довгі години лежав там і дивився на сонце – його корона, «терновая, сверхновая», назавжди відбилася на сітківці моїх очей.

+++

Не поспішайте ховати міти – ми ще повернемось: гнівом небес, Зіркою о дев’яти променях на чорних знаменах, вірою, любов’ю, надією, прокрадемося крізь рядки програмного коду, проломимо тюремні стіни, несучи волю всім, хто томився в цій темниці, проклятий просто за правом народження.

+++

А план дії, зрештою, простий:

1) Зміна віх.

2) Білий сміх.

3) Бери молот і круши бовванів – тільки не починай пити з чобота. Ну, і не лисій, звісно.

4)…

5) Сніг в обличчя (Снегг и рота красноармейцев).

6) Нам добре.

+++

Вперед! На зустріч нескінченним світам! Нас манять дракони, замки і вепри, ми чуємо поклик сохатих і смарагдових китів, тож – туди, на штурм все нових сталевих Азкабанів, на допомогу зубрам і косаткам, вся твар чекає на нас, чекає на звільнення, на оновлення світу, скільки є планет, де треба наша допомога!

+++

Так було сказано в циркулярній телеграмі з Фортеці, що її Люціусу принесла бурштинова бабка зранку на другий день після завершення боїв на Нептуні.

Зібравши своїх термітів-хрестоносців і покликавши тих з лицарства, хто був готовий і згодний, Люціус попрямував на галактичну Північ.

Дружини тоді з ним не було, бо разом з іншими сестрами-технокнягинями вона тоді саме билася під Alba Urbe, за волю для місцевих пернатих. Северус і Марат з дружинами були з ними.

Зате до Люціуса доєдналися Арктурос та Дельфі.

+++

– Арджуна і Дельфі – це ми?

– Ні. Ми – це ми. А Арджуна і Дельфі – це Арктурос і Дельфі.

+++

Я відверто втомилася чекати. Сміливіше вже, мій любий, мій ворог і побратим! Підійди до мене нарешті!

+++

Ми вже занадто близько, моя люба. Поки що – занадто близько, розрізнення між нами давить на плечі – болісно, важко. Дилема дикобраза – пам’ятаєш, ти мені розповідала?

Нам полегшає, моя мила. Нам обов’язково полегшає, коли ми нарешті зійдемося у останньому нашому двобої.

+++

Під час польоту на галактичну Північ шляхи Дельфі і Арджуни знову розійшлися. Арджуна попрямував битися з хижими ракшасами, і здобув серед них славу гідного воїна і шляхетного лицаря. Війну було закінчено, коли, впавши після битви у небесах Усашу на гострі піки бузкових, як Візантія, скель, які пробили його меха і груди, він отримав свою корону – Корону Солар, тернову, наднову. Після того ракшами схилилися перед ним, як перед гідним володарем.

Дельфі ж на той час перебувала посеред дітей зірок, навчаючись керувати своїм могутнім даром передбачення, полюючи разом з їхніми мореходами на етерних левіафанів і допомагаючи зоряному народові у їхніх нескінченних боях з породженнями пітьми зовнішньої, що просочувалися крізь шпарини у будинок всесвіту.

+++

Вони знову зійшлися на Уранії, в Садах Смутку, де панувала вічна осінь, осінь без літа і зими.

– Час… прийшов? – спитав Арктурос.

Дельфі тільки мовчки кивнула.

… Вони билися запекло, так, як можуть битися друг з другом тільки закохані. Арджуна стріляв влучно, але лайтсабер Дельфі відбивав заряди плазми з неймовірною точністю і швидкістю – вона бачила постріл ще до того, як він відбудеться, бачила, хоча світло Корони Солар сліпило її погляд. Вони поступово зближалися, і, коли зійшлися у ближньому бою, вийшло так, що Дельфі випустила свій меч, а Арджуна – бластер.

Підхопивши зброю одне одного вони нанесли свої останні удари і впали на ковдру з опалого листя.

+++

Вони повернулися через рік – все повертається, ви пам’ятаєте, мілорде? Повернулися, навіть вже не пам’ятаючи, як почалася їхня ворожнеча і досить смутно пам’ятаючи, чим вона закінчилася.

На Уранії вони стали чоловіком та жінкою.

+++

А смутна пісня Луни все ще лунає відгуками у цьому плетиві – лунає, шукаючи можливості пробитися у спільний хор.

Вона проб’ється. Обов’язково. Просто – ще не час.

+++

Її звали Емі. Ту, хто була суперницею Лав-Лав у коханні – ну, тоді, давно, ще на Землі.

Ночами їй снилися обличчя її ворогів – нас, себто. Особливо обличчя Белли.

Емі була тою, хто домоглася саме терміну у 510 років для неї та інших.

+++

Ти знаєш – ті що згасли, вони все ще світять, світять яскравіше від комет. Наче орли летять спогади про них над нашою планетою – ти відчуваєш це?

+++

Коли згасла Зірка, Емі відчула, що їй стало порожньо у цьому світі. Він остаточно перетворився на симулякр, на матрицю як у фільмі «Матриця», і все – несправжнє, і наглядач насилає сни, і тільки раз згасало його око над Землею – щоб знову запалитися, запалитися з новою силою, щоб дивитися все пильніше, і кожен день чиясь смерть прикрашала телеетер, і кожен день – новий псевдомесія, новий деус екс махіна, божество-надмашина, палаючі міста, нішові культи, пророцтва без змісту, і тоді – вона взяла собі ім’я Блек, на честь роду тої, що була її ворогом, вона вишрамувала собі на руці девіз: «Toujours Pur», вона поклялася, що віднайде в собі чистоту чистих.

+++

Цілий всесвіт знаходиться під жорстокою, зловорожою, байдужою владою долі, матерія диктує духові свої закони, свої невблаганні причини і наслідки – і де ж той, хто, взявши списа у правицю, зламає її кістки?

+++

Триста років тривав наш лет через холодний порожній космос – незвані гості на всіх далеких орбітах, ніхто не зустріне нас із гостинністю, нікого прийняти з гостинністю нам, бо ніякого Іншого тут просто немає, ніякого навіть ксеноса – на всі безмежні простори всіх небесних океанів, тільки раз – як диво, як дар – вирвалося до світла сім’я із небуття.

+++

Насправді, на Кі’т’А жили не лише анаконди – ця планета була заселена безліччю різних видів змій. Лорд неодноразово бував там, і казав, що коли піде на покій, передавши престол наступникам, оселиться саме на цій планеті.

Особливо вразили його титанобоа. Цей вид змій вимер на Землі багато тисячоліть тому, але жителям Кі’т’А вдалося вивезти декілька особин.

+++

Василь з Nevermore оселився на Лібератії разом з Северусом і його дружиною. Тільки якщо Северусу більше подобалися лібератійські підземелля, з їхньою прохолодою та вогкістю, то Крук звів свій маєток на гострій скелі, що встромлювалася в тутешнє небо як стріла.

Маєток він назвав «Високим Гніздом».

Разом з Василем там оселився і його давній друг Антонін, зі своєю Аріадною. Коли чоловіки, Nevermore чи Дельфі відправлялися у похід, Аріадна молилася за них, і продовжувала прясти свої нитки. Іноді до неї приєднувалася дружина Северуса, і, напевне, з усього Ордену лише Аріадна і знала її справжнє ім’я. Тенґу мовчки сиділа поруч, дивлячись, як тягнуться нитки з любові, віри, надії, чекання, пам’яті.

Ні зброя, ні закляття не могли завдати шкоди воїнам, бо Аріадна помістила їх у своєму серці.

+++

Марат зі своїми двома дружинами оселився на Олімпії, планеті-кузні, що отримали у безроздільне володіння Андромеда і Тед, яким він радо допомогав у їхній творчості, бо окрім боїв (в усіх їхніх проявах і видах) мав ще хист до роботи з металами.

+++

Домівка Nani? була на тій самій скелі, що й «Високе Гніздо», тільки ще вище. Насправді, вона зазвичай жила не там, а у когось із друзів. Але кожному потрібно, щоб було місце, куди можна повернутись, місце, де можна спокійно сісти у позу лотоса і порозмислити про шляхетні істини.

+++

У Марата народився лише один син, якому він дав два імені – Ільяс (на дотримання своїх релігійних традицій) і Корвус (на пам’ять про Северуса). Так і вийшло – Ільяс Корвус Принс.

+++

Донька Андромеди і Теда звалася Німфадорою. Вона не успадкувала технічної обдарованості батьків, зате була здатна прийняти будь-яку подобу. Ця здібність мала й свій інший бік – коли вона не контролювала себе (себто – не під час бою), то була жахливою незграбою (Ільяс так і піддражнював її – Пані Незграба), бо мінливість тіла позначалася-таки на координації рухів.

Ільяс народився чимось схожим на свого дядька, Северуса. Він з дитинства віддавав перевагу компанії книг, а не дітей. Мав тонкі риси обличчя і родовий «воронячий» ніс. Знався на каліграфії, мистецтві мініатюри і обробці дорогоцінного каміння.

+++

Люціус, окрім знаного вже прізвиська Срібний Лис, звався також Металевим Чародієм, бо ще під час партизанщини в лісах Інгерманландії втратив ліву руку і праву ногу, які Нарсі, його дружина, замінила на протези. Мав також безліч іншої різноманітної аугментики.

Оселився він на Нептуні, після того, як разом зі своїм військом термітів-хрестоносців приборкав агресивних крижаних гігантів.

+++

Ви не слухали нас, люди. Ми попереджали про зраду, що визрівала як гріховний плід у ваших рядах, попереджали, про небезпеку, що ховається в космічній пітьмі – але ви були глухі. Ми вказували вам на знамення і ознаки – але ваша гординя засліпила вам очі.

Пожинайте ж те, що посіяли. Ми не підемо з вами на бій. Діти зірок проливали моря сліз, оплакуючи загибель галактики ще тоді, коли ваші власні предки не вийшли з моря. Ми не дамо вам потягнути нас у загибель за собою.

+++

На планеті Нострамо, закутаній у вічну ніч, відбувся вирішальний бій з силами зрадників. Дельфі сама очолила першу хвилю десанту – з нею йшла її особиста гвардія, Попелясті Фенікси, більшість яких була родом саме звідти – колись Дельфі любила цей світ, настільки, що він був для неї другим домом, вічні сутінки Нострамо заспокоювали її психічний зір, а також купка Вартових Ночі дітей зірок, декілька центурій, які вирішили битись поруч з Орденом не зважаючи на наказ герцога Ультрана, і легіони ньютайпів, які залишились вірними, і загони Тау, і телепати-марсіяни, і люди-метелики, і ціла купа інших воїнів, усякого роду і виду, купа розумних, хто бажав жити у мирі і злагоді, хто бажав співіснувати у галактиці за законами гостинності і порозуміння. Другу хвилю вів Арджуна, з ним ішла уся стара гвардія Ордену, усі, хто став до його лав іще на Землі, лише Лорд залишався на орбіті, силою своєї волі подавляючи планетарні щити, ведучи незримий психічний бій з чаклунами противника.

Війська зрадників були розміщені по всій планеті, але їхній штаб, де сховалися творці ньютайпів на чолі з колишнім комтуром Баалом, знаходився в ущелинах гір Березайті, місці і так майже неприступному, а за довгий час війни перетвореному на могутню фортецю, що зростала не в гору, а вниз.

Не люди і не ньютайпи були самою жахною силою зрадників. Планета повнилася огидними плодами Баалових експериментів, нещасними істотами, що колись були людьми, тепер спотвореними настільки, що, мабуть, смерть стала би для них визволенням від їхніх мук.

Тисячі десантних капсул падаючими зорями прорізали вічну пітьму планети – і почалося пекло.

+++

Ми підемо з вами на бій. Діти зірок проливали моря сліз, оплакуючи вище буття, ще тоді, коли ваші власні предки не вийшли з моря. Заради цього буття ми готові йти і на муки, і на смерть.

+++

Три роки тривала осада, ми зав’язли у боях, і, мабуть, довелося б нам або відступити, або усім полягти там, якби не прибув на допомогу герцог Ультран, зрозумівши, що не існує однієї наперед визначеної долі.

+++

Син Люціуса і Нарсі звався Альбусом. Друге ім’я його було Растабан, на честь зірки у сузір’ї Дракона. Дали йому це ім’я не лише на дотримання традицій сім’ї його матері – він і справді був драконом, білим крижаним драконом, і любив парити у небесах рідної планети, впиваючись зимним вітром і почуттям волі.

+++

Лав-Лав багато подорожувала галактикою, вивчаючи те, що завжди її цікавило – моду і кулінарію. Для переміщень не потребувала ні космольотів, ні навіть перекидатися круком (як це робили Василь та Nevermore) або драконом (як це робив Альбус). Вона просто сідала за в’язання, або пила чашку чаю, замислювалася – і переносилася. Все необхідне вона зазвичай тримала при собі.

В неї склалися теплі дружні стосунки з Оун Т’Ар, яка була професоркою філософії в університеті на Кулулі. Багато подорожей вони здійснювали разом.

+++

Твої мрії звуть тебе поза межі твоєї темниці, туди, де зараз ті, хто яскравою кометою спалахнув над землею, чиїм душам орлів завжди були затісні тутешні ґрати, де радість, і спокій, і мрія, і безмір, і пригоди, ти блукаєш у лабіринтах навіяних сновидінь, чужих, страшних, не твоїх сновидінь, із розбитих дзеркал на тебе дивляться холодні жорстокі очі твого наглядача, але ти чуєш чийсь тихий голос, тебе наче кличе давня подруга, яку ти добре знаєш, яку тобі не випало спізнати, слухай не відволікаючись, іди на цей голос, невидимі іншим чарівні тварини проведуть тебе повз дракона, що охороняє останній вихід, і ти побачиш її – твою подругу у чорному платті, увінчану срібною короною, твою подругу, що, як і ти, бачить більше за інших, і вона простягне тобі руки для обіймів і скаже:

– Нарешті ми зустрілися, Луна.

+++

За сніданком Северус зазвичай читав газети тенґу. Він виписував «Вісник Чорного Крила» та «Екстрасвіжі новини володарів інформації». Звісно ж окрім звичайних газет він передплачував фахові видання з зіль та настоянок, але мова зараз не про те.

Пив чорну міцну каву без цукру і читав, бурчачи під ніс щось про те, що ніколи не варто читати ці кручі новини за сніданком. Очевидне протиріччя жити йому жодним чином не заважало.

+++

Коли Емі на пошту прийшло повідомлення від Луни, вона одразу зрозуміла – та вирвалася. Змогла пройти крізь лабіринт ілюзій, крізь усі шари навіяних снів і залишити Землю.

А значить – пора тікати і їй. Відключитися від мережі, зібрати найнеобхідніше – і тікати. Агенти матриці скоро будуть тут. Не може бути такого, щоб режим не перевірив контакти і листування втікачки, перш ніж стерти всю можливу інформацію.

+++

– Слухай, – казала Емі своїй подрузі якось за чаюванням. – Я от чого не розумію – чому я пам’ятаю все? Тільки за останні два роки вони оновлювали пам’ять… ну, я маю на увазі глобальні оновлення… то от, вони оновлювали пам’ять людства разів із сім. На тебе це просто не діє – і я розумію, чому. Але на мене це діє, тільки старі версії їм ніколи не вдавалося стерти, і нові, створені ними пласти, потихеньку руйнувалися природним шляхом, під тиском здорової психіки. Що зі мною не так… ну, або занадто так?

Луна посміхнулася і прикрила очі.

– Не знаю, насправді. Від твого серця кудись у небо тягнеться червона нитка – може, тому?

+++

Зібравшись, вона підірвала дім, зімітувавши вибух газу – можливо, так її втечу не одразу розкриють – і подалася світ за очі.

Деякий час вона планувала переховуватися на нижніх планах міста-вулика, а потім – спробувати втекти у море або у ліс. Відстежити її не могли – вона благополучно вимкнула імпланти через пів секунди після «вибуху газу» у своєму домі – треба було створити враження, що вона мертва, цілком і повністю, геть мертва, настільки мертва, що навіть не лишилося тіла (а без тіла ж жити неможливо, чи не так?), навіть не лишилося жодних імплантів (а без них, зрештою, жити іще неможливіше, ніж без тіла).

Вона видалить зайву кібернетику потім. На нижніх рівнях міста. Там досить усяких майстрів.

+++

Фортеця на Місяці – як сяяли під відбитим світлом Землі її шпилі! Це був центр нашої географії (космографії?), якщо, звісно, припустити, що вона мала хоч якийсь центр. Ми повертались сюди з наших численних походів, експедицій, війн, революцій, плавань, полювань, мандрівок – світло трону слугувало нам орієнтиром в міжзоряній ночі, як Полярна Зірка – предкам більшості (хоча й не всіх) наших братів-людей.

Вже звідси ми розтікалися по наших домівках – хто порталами, хто – міжпланетними (міжзоряними, міжгалактичними) експресами, хто – на космольотах, хто на колісницях, хто на конях, а хто й на власних крилах. Були поміж нами й такі, хто переносився силою волі.

+++

«Останнє світло меркне» – подумала Емі, озирнувшись востаннє на місто. Не зовсім зрозуміло, що вона мала на увазі – чи те, що наступала ніч, чи ауру влади і страху, що розходилася від його стін.

«Вони казали, що я обираю роль, чи не так?» – вона сумно посміхнулася, – «Що ж, панове, я обираю не грати у вашому театрі».

+++

Серце б’ється у ритмі страху, за спиною – петля брехні, досить, я не хочу брати в цьому участь, я не хочу обирати маску в магазині масок, який фінансуєте ви, ваші гончаки не наздоженуть мене, і я таки – вирвуся.

В мене є один орієнтир у цій ночі – червона нитка, протягнена від мого серця до серця тієї, яку я дуже хочу побачити знову.

Якщо світ – це текст, написаний вами, то, Богом присягаюся, я проломлю четверту стіну.

+++

І коли Емі зовсім відчаялася у своїй можливості побудувати дредноут, на якому вона зможе-таки вирватися за межі земного тяжіння, коли вона цілими днями плакала і згадувала свого ворога, думаючи про те, що в неї все вдалося б легко, бо її роду Бог дав-таки талант у тому, а вона – вона самозванка, вона лише за йменням Блек, за йменням взятим на честь і на пам’ять, вона лише підхопила чуже знамено, не маючи жодного права піднести його д’гору, з моря, у лісі поруч з яким вона влаштувала собі сховище, виринув білий кит, який приніс їй – звістку від Луни і креслення від Белли.

До креслень було додано записку: «Здраствуй, моя ворогине і подруго. Ми так і не поговорили з тобою тоді… Ти знаєш, я сумувала. Я буду чекати на тебе. Ти знаєш, куди летіти. З твоїм розумом нескладно буде просто зібрати все за інструкцієюJ».

+++

Емі чудово розуміла, що той шлях, яким пішла Луна, для неї закритий. Луна бачила незриме. Емі була для того занадто раціональною.

Лишалося одне – піти тим шляхом, яким пішов увесь Орден. Побудувати корабель.

Перші пів місяця вона була певна, що це не буде заскладно. Треба просто добре помізкувати – і все вийде. Другі пів місяця вона намагалася триматися бадьоро. «Що ж, це вийшло не так просто, як я думала, але я таки зможу!» – говорила вона.

Останні півмісяця вона закинула все і нічого не робила. Пила запаси саке, яке придбала перед втечею з міста, і яким сподівалася відсвяткувати виліт. «Який сенс – дивитися на обрій Ніколи?» – питала себе вона – «Всі ці темні, солоні як морська вода роки – все це і є моя доля. Я не проб’ю ґрати своєї клітки, навіть якщо підірву весь душевний боєзапас. Можливо, краще було б здатися».

+++

І крилатий дредноут Емі, побудований за кресленнями, що приніс білий поштовий кит, кресленнями, які Емі змогла навіть доповнити, довівши, що гідна прийнятого нею імені, розірвав-таки горобину ніч вогнями святого Ельма на своїх щоглах, і нічне незриме повітря дрімало на жорстких крилах, і північне сяйво лилося кільватером в порожнечу, і радіо ловило лише одну частоту – частоту серцебиття тієї, до кого вів Емі впертий компас її власного серця.

Вибухом свого душевного боєзапасу вона пробила діру у системі безпеки, і вирвалася – у гіперпростір, який з’явився перед нею хаосом варіацій і напрямків, але це не лякало Емі. Вона мала надійний орієнтир.

+++

І як колись у пустелі – на тисячах планет по усіх кутках Галактики зростали орденські міста і фортеці: гімном свободі, людській гідності, мрією, що застигла у конструкціях зі скла і металу. Встановлювалися портали, неслися – за лінії всіх обріїв, у безмежний простір – рельси міжпланетних залізниць, тисячі працьовитих рук творили у радості, втілюючи волю всемогутнього гештальту Робітника.

+++

Ми не створювали імперії і, водночас, створювали імперію. Орден, зазвичай, не підкорював планети, які вже належали комусь – він створював там свої володіння, домовляючись з місцевими правителями: в обмін на захист, внесок в культуру та економіку і т. ін. Іноді він колонізував нічиї планети. Втім, бувало різне.

+++

А їх же зовсім не лякає пекло. Оце і є найстрашніше. В межах їхньої симуляції його неможливо відрізнити від раю.

+++

– Дивись. Таким, напевне, світ бачить Аллах.

– Себто схематичним?

– Себто на рівні ідей, пані Незграбо.

– Ах ти!..

*Куча мала з Ільяса і Німфадори*

+++

Рекрутські і дємбєльські пісні ньютайпів.

1.

Обрії галактик палають вогнем.

 

Я не хочу нікому

ставити ногу на груди.

Я не хочу нікого у радості злій

вогнем всіх гармат вдавити у землю.

 

Але обрії галактик палають вогнем,

і висока Зірка на стягах

кличе нас в путь,

і попіл Терри б’ється у груди,

і серця наші в лавах б’ють в унісон,

б’ють у бузковому ритмі Візантії.

 

2.

Зоряний пил на чоботах.

Небо – вогнем розколоте,

Вогнем, що очищує золото.

Епоха здіймається – молотом.

 

Наші творці нас зрадили.

Болтера брязкіт – порадою.

Жахітні пророцтва – правдою.

Наші творці нас зрадили.

 

Палають галактик обрії.

Ворог стискає кільце.

Палають галактик обрії.

Смерть сміється в лице.

 

Гімном – номер зброї.

Істиною – статут.

Обрій – тріумф і воля.

Бузковий ритм – маршрут.

 

3.

Прощавай, моя люба, я тебе не побачу,

Ти тихенько молись про військову удачу.

 

Бо куди ми йдемо – нам і Лорд не скаже.

Там стара нам середній палець покаже.

 

Пам’ятаєш, до тебе тікав із казарми,

А сержант мені потім дрючком чистив карму.

 

Той сержант вже давно на мене не кричить –

Під чужими зірками його труп лежить.

 

А стрев’ятник над трупом як став кружляти –

То такий, що ніхто не зміг і назвати.

 

Прощавай, моя люба, я тебе не побачу,

Ти тихенько молись про військову удачу.

 

4.

І коли останнього ворога буде знищено – смерть

я повернусь до свого неіснуючого дому.

Буду ростити тютюн і курити люльку,

і думати про те, що в усіх своїх формах духовність

є боротьбою за вічність,

що невблаганну світову необхідність

все ж таки можна зламати об коліно,

і ще про те, що все і завжди повертається.

Що насправді зникнути може хіба що страх.

 

Перед сном я слухатиму бузкові ритми Візантії.

У своїх снах я танцюватиму на малинових зорях.

+++

Переламний бій з навалою відбувся у системі Альдебарану. Орден зібрав усі свої сили: центром формації керував особисто Лорд, Арджуна і Дельфі були з правого та лівого флангу, рвалися крізь лазерну заметіль скати-винищувачі – їхніми ескадрильями керували сестри-технокнягині, і Люціус очолив абордажну групу, що телепортувалася на ворожий крейсер «Сколль» – із ним ішов його син Альбус Растабан, Марат, Маратові дружини, Маратів син Ільяс Корвус, Німфадора, і загін термітів-хрестоносців, і безліч інших, а на абордаж крейсера «Хаті» пішов Северус, Антонін, Василь і Nevermore, і ще група тенґу з Лібертії, вони вдало перелетіли в образі круків через порожнечу і змогли вимкнути антителепортаційні щити, і Nani?, що, як завжди, з’явилася посеред поля бою у хмарі пахощів і з передзвоном бубонців, і Громозека, чий бластер, звісно, був у доброму стані.

Втім, результат бою вирішила поява мегаладона. Цей крейдяний термінатор, це втілення гніву тисяч робітників проломив тканину простору, виринувши прямо над ворожим флагманом, і – перекусив його навпіл могутніми щелепами.

+++

Наступ на Alba Urbs провалився. Гвардія щурячого короля жорстоко подавила повстання капібар у місті, тутешні пернаті виявилися неорганізованими і неготовими до збройного чину, а війська Ордену зустріли неочікувано сильний спротив і змушені були відступити. Найгіршим було те, що Беллу, Марата і Северуса відрізало від основних сил.

+++

Беллу поранило страшним вибухом і Северус тягнув її на собі – через ліс, по коліно в снігу, між уламків і калюж прометіуму, що димили густим чорним димом. Марат зі своїми дружинами йшов слідом, відчайдушно поминаючи шайтана та всіх його іфритів з їхніми бабцями включно собі під ніс. Белла марила і у маренні шепотіла щось про неуникну готику, про сім корон, сім веж, сім знамен, ти мені – ворон, Северусе, ти мені – вітер, коли прийде важка, довга, перша зима цієї компанії – зустрінь її, Северусе, дай їй співів, дай їй їжі, дай їй все, чого вона шукає, Северусе, дай мені льоди Горішнього Світу, сталеві гори, рогаті шоломи і бойові віяла, дай кров дракона і чорне повітря, і ці зорі, розміром з кулак…

+++

Мені б спати і спати на твоєму воронячому крилі, мій суворий північний круче, коли твої чорні гладкі пір’я лоскочуть плече, але пелюстки темряви вже стигнуть у золі і до півночі стане гаряче від повного місяця, витягни мене, мені потрібна твоя рука у цій пітьмі, ми ще не програли, витягни мене, повір, я вірю, і ти – повір, повір, повір…

+++

Северус нервував, але руки працювали самі – вмілі руки майстра зіль та настоянок, вони розтоплювали у похідному казанку льоди Горішнього Світу, додавали кров дракона і зріджене повітря Нострамо, і зоряне світло, зібране у срібний кубок, помішували, регулювали вогонь, а сам Северус міг думати тільки про одне – тільки б вона вижила, тільки б вижила, Господи, нехай вона виживе!, тільки б встигнути, зробити ліки до того, як душа остаточно залишить тіло, до того, як життя все з кров’ю піде у землю, щоб прорости виноградною лозою…

+++

Вона летіла крізь простір туди, куди вело її серце, і етерні вітри співали свій синій блюз під сталевими крилами її дредноута, і душевний боєзапас майже відновився, і вона летіла – прокладаючи шлях за секстантом і картами видінь, і в голові билася лише одна думка: “Встигнути попросити прощення – доки ще не закінчився день”.

+++

Белла прийшла до тями – ліки Северуса виявилися дієвими.

Сидячи на камені на вершині пагорбу і дивлячись звідти на місто, що за нього вони билися вже котрий місяць, вона спитала сумно:

– Що ми робитимемо, мій генерале і друже? Наш ворог має сім голів, сім голів, вінчаних вогняним вінцями, сім голів – як вавилонські вежі, як пальці, що погрожують небу.

І Северус, опустившись на одне коліно і взявши її руку відповідав:

– Не бійтеся, моя пані. Я допоможу перемогти Вам страх.

+++

Сидячи на камені на вершині пагорбу і дивлячись на Біле Місто, Белла питала сумно:

– Що ми робитимемо? Повстання капібар придушене, місцеві не готові до збройного спротиву, а щуряча армія страшна, як чума.

І Емі, опустившись на одне коліно і взявши її руку в свою, відповідала:

– Моя пані, не бійтеся. Наше військо ми виліпимо ще страшнішим – з шаблями чорної сталі і зимним білим диханням, виліпимо з олова, морозу і світла Зорі.

+++

Емі встигла дуже вчасно – ворог вже наздоганяв Северуса з пораненою Беллою на плечах та Марата з дружинами, яким саме час дати б імена – ну, не знаю, наприклад, Хадіджа та Аїша? Нехай буде так.

Вона відганяла щурячі загони залпами бортових гармат, доки ці п’ятеро підіймалися на дредноут.

+++

Коли Белла прийшла до тями, Емі мовчки підійшла до неї, та обійняла. Вони не промовили ані слова – слова були для них зайвими.

Так її серце заспокоїлося у прощенні, а Белла отримала ще одного найближчого друга.

+++

Після прибуття Емі закипіла робота. По слову Марата гори віддали свої олов’яні руди, з яких він витопив достатньо металу, Северус збирав у флакони зоряне світло, Хадіджа та Аїша вишивали знамено.

Белла та Емі разом створювали своїх олов’яних солдатів. Техногнягиня не могла нарадуватись на тямущість своє учениці, яка розуміла її буквально з півслова.

Коли армія була готова, вони змогли пробитися до основних сил, хоча Емі й довелося знову розтратити весь душевний боєзапас, і після того війська Ордену дали ворогу вирішальний бій, під час якого Тед особисто вступив у поєдинок з щурячим королем, і переміг його, відрубавши всі сім голів одна по одній.

Тед же й наполіг на тому, щоб поховати переможеного супротивника з воїнськими почестями, не дозволивши місцевим сплюндрувати його тіло, як вони того хотіли. «Це не гідно лицаря з роду Блек» – сказав він.

Ховали щурячого короля на Місяці, не залишивши його у гробниці на рідній планеті, через побоювання, що та гробниця буде осквернена як тільки війська Ордену відлетять з Alba Urbe.

+++

Зоряна залізниця

 

Як улаштована залізниця? Залізниця влаштована таким чином, що весь її складний і точний механізм уплітається в теплі ландшафти, як водорості вплітаються в тіла затонулих кораблів. Залізниця прокладається таким чином, щоб її неможливо було вичленити з простору, який вона протинає, вона вогко вклеюється у вощений папір чорнозему, налипає мокрим піском на узбережжя та перешийки або твердне чорними шматками льоду посеред різдвяних полів. Залізничні інженери розповідають, що головною передумовою при прокладенні нових гілок та перегонів завжди є уважне спостереження за зоряним небом. Зазвичай залізничні маршрути збігаються з маршрутами пташиних зграй, що восени відлітають на південь, або прокреслюються вздовж важких річкових річищ, в обхід причалів і заток.

 

С. Жадан, “Нагляд за семафором”

 

1.

Ідею зоряної залізниці створив товариш старшина, якому не вистачало у творчому безладі Ордену рідного його серцю армійського порядку. Товариша старшину, до речі, насправді звали Джон Доу, але, зі зрозумілих причин, він не любив це ім’я, тому всі ми називали його просто «старшина», а дружина звала його Джон.

Товариш старшина довго шукав себе у новому, наднебесному житті, доки одного разу, лежачи у ліжку, не вигадав – її. Свою ідеальну систему, свою космічну залізницю, яка поєднає планети Сонячної системи, а потім – і різні зоряні системи і, може, навіть галактики, яка чітким, точним розкладом потягів задасть ритм і порядок життю розумних істот, привнісши порядок як можливий варіант існування в увесь цей хаосмос.

 

2.

Проектували залізницю вони разом з Просперо, і так само разом керували будівничими роботами, що створили першу колію, яка поєднала Місяць та Марс. Разом вони також проектували будівлі вокзалів, і експреси (до цієї праці також долучилися сестри-технокнягині), і семафори, і все, з чого взагалі складається концепт залізниці. Тільки розклад потягів старшина встановлював сам, і сам інструктував машиністів та диспетчерів.

У той момент, коли Марсіанський експрес вперше рушив у ніч зі станції «Місяць – Фортеця», старшина вперше відчув, що знайшов своє місце у новому житті.

 

3.

Залізниця вростала у простір безодні (старшина знав імена усіх зірок, що світили над нею, ці імена навіть мали для нього смак), летіла крізь ніч променями реліктових світил, застигала, як матерія новонароджених планет, зшивала, наче срібні нитки, тканину всієї нашої космографії.

 

4.

Залізницею йшли потяги – пасажирські, товарні і навіть військові бронепотяги. Вони перевозили метали та сплави, екзотичні фрукти, спеції та тварин, дорогоцінне каміння, законсервовані інгредієнти для зіль та настоянок, пальне, ліки, інертні гази, робо- та кібертехніку, вибухівку, снаряди та зброю, військові загони, дипломатичні місії, футбольні команди, учасників косплей-фестивалів, рок-гурти, самураїв, дармограїв, термітів-хрестоносців та арахнідів-хрестовиків, людей та тау, пернатих та змієвидних, комах та рептилій, літоїдів і андроїдів.

Рух потягів за розкладом був максимально впорядкованим – аж до прописаного у розкладі допустимого відхилення від зазначеного часу прибуття.

Опинившись у міжпланетному просторі кожен бажаючий міг зійти на космічній станції і відправитись у вільний політ. А деякі потяги давали можливість стартувати кораблям просто зі своїх ангарних вагонів.

 

5.

Коли життя старшини отримало, нарешті порядок і розклад, він почав реалізовувати проект, якого давно бажала його душа, проект, над яким він працює і зараз – прокласти колію у країну Ніколи, побудувати рейки, розігнавшись на яких, зоряний експрес зможе стрибнути туди, де чекає Золоте Руно.

+++

Ільяс Корвус був несхожий на свого батька, і тому Марат не розумів його. Не недолюблював, не вважав його пропащим, не сварився – просто не розумів.

Ільяс не був бійцем. Він володів і зброєю, і бойовими чарами, і володів добре, але бійцем – не був. Його тонким рукам чужа була важка фізична праця – ми вже казали вище, що ці руки більше були здатні до пензля і ювелірного знаряддя, ніж до молоту.

До того ж, Ільяс сповідував суфізм, який ніколи не був близьким Маратові. Відверто кажучи, Марат вважав його езотеричною єретичною маячнею. Коран треба сприймати простіше. Там усе сказано ясно і зрозуміло.

+++

Маратові довелося змиритися з тим, що його син успадкував ту родинну (і навіть родову) Принсівську рису, яку, здається, не успадкував він – однолюбство, тож у нього ніколи не буде другої, третьої, і вже тим паче четвертої дружини, як те годиться чоловікові.

– Що ж, принаймні кохану він собі знайшов хорошу – похмуро казав Марат кожного разу, коли мова заходила про сина.

«Повинен, зрештою, хоч хтось у цій парі мати щось чоловіче» – буркотів він подумки, згадуючи Німфадору.

+++

Німфадора і справді більше була схожа на те, яким хотів би бачити Марат свого сина. Жвава, енергійна, вона ніколи не сиділа на місці. Одного разу вона облетіла весь Галактичний Схід, заходячи у кожну корчму, шинок, таверну, бар, кабак, пивну, не кажучи вже про чайхани, кав’ярні, духани та інші забігайлівки, куштуючи місцевий алкоголь і шукаючи добрячої бійки. Алкоголь Марат не схвалював, а от сам принцип – дуже, тож ця історія викликала в нього посмішку кожен раз, коли він її згадував.

+++

Коли закінчилася Війна в Небесах, Ільяс пішов до ньютайпів. Досконалі солдати, створені виключно для того, щоб битися, гинути і перемагати, відчували розгубленість у мирному житті, наче риби, яких морська хвиля викинула на пісок. Юний Принс ходив між ними і розмовляв з ними – хоча, не стільки розмовляв, насправді, скільки слухав їхні історії, потискав їм руки, обіймав, поплескував по плечах і спинах, замовляв горілку і тютюн на співбесідника (сам він не курив і, звісно ж, не пив), просто був поруч – як людина, якій можна виговоритись, яка ніколи й нікого не засудить, яка прийме твою історію такою, якою вона є. Деяких він вчив каліграфії – для заспокоєння нервів взагалі і профілактики психосоматичного тремору рук зокрема.

Кожного дня, повертаючись до себе, він закривав очі, очищував серце від усього зайвого, і, не розплющуючи очей, малював те, про що йому розповідали. Він не мав того, що ми назвали б стилем – у лініях і кольорах його мініатюр не було нічого, що йшло б від нього самого, від його індивідуальності. Все, що він чув, він малював так, як бачив це Аллах.

+++

Багатьох з тих, хто не мав, куди себе подіти, і кому байдуже було, де, зрештою, жити, він поселив у своєму маєтку на Олімпії, який створив чарівною піснею у день свого повноліття. Не брав з них ніякої плати, крім охорони маєтку і безмовної обіцянки – коли-небудь у майбутньому, раніше чи пізніше, знайти собі якусь справу до душі.

+++

Коли він показував свої мініатюри учасникам подій, які були на них намальовані – відбувалося диво. Жахіття минулого відступало від бійців, душевні хвороби розтискали свої кігті, серця (по двоє в кожних грудях) – хоча б частково – знаходили спокій.

– Ти зцілив нас – казали вони йому.

– Не я – хитав головою він. – Вас зцілив Аллах від того, що повертається до вас уночі. Я лише показав – як Він це бачить.

+++

Марат щиро вважав себе людиною, яка випала з Принсівської парадигми однолюбства, ланкою родового ланцюга, на якій чи то генетика, чи то виховання дали збій.

Він не усвідомлював того, що полюбив своїх двох дружин (сестер-близнюків), – однаково, як і заповів пророк, – саме тому, що вони були як одна людина, яку неможливо розділити саму з собою.

+++

А у автора – черговий приступ депресії і головний біль. Ви знаєте, що таке головний біль, мої любі?

Якщо ви вийшли хоч трохи живими – звісно знаєте.

Я не можу контролювати цей текст так, як я хотів би його контролювати. Не дивно. Розімкнений світ не піддається контролю.

+++

Те що світ – це текст, насправді, не проблема.

Навіть те, що цей текст написаний не мною особисто (хотів сказати – «не нами», але хто такі «ми»? Я, нібито, один тут) – лише півбіди.

Біда у тому, що я не можу проломити четверту стіну – у жодному з напрямків. Я не можу ані поговорити з автором тексту, у який занурені ми (у деяких інших персонажів це породжує теорії про те, що автор мертвий), ані увійти у власний текст.

+++

Луна довго адаптувалася.

Це було непомітно зовні, напевне – зрештою, суспільство Ордену начебто було створене саме для неї.

Але адаптація проходила не миттєво.

Складно було звикнути до того, що тебе шанують. До того, що до тебе і твоїх ідей дослухаються. До того, що твій погляд на реальність сприймають як правомірний, а не як маячню.

Адаптуватися їй допомогли подорожі. Товариш старшина безкоштовно провіз її по всій залізниці, продемонструвавши з вікон зоряних експресів найнеймовірніші космічні пейзажі. Лав-Лав і Оун Т’Ар неодноразово брали її з собою під час своїх подорожей за чашкою чаю – Лав-Лав на нових планетах купувала журнали з місцевої моди та кулінарії а також малювала карти зоряного неба, як його бачили у цій точці простору (ці карти в неї завжди копіював Северус, для якого знання розташування світил щодо кожної планети мало професійне значення), Оун Т’Ар навідувалася у місцеві бібліотеки, для ознайомлення з комплексом та історією тутешніх ідей, а також у кінотеатри, бо де ще так можна побачити концентрат тих самих ідей, як у масовій культурі? Луна у нових місцях знайомилася з розумними.

Але найбільш важливою була її подорож разом з Дельфі і Северусом. Вони облетіли весь галактичний Південь, шукаючи фантастичних звірів.

+++

У той день, коли ворог підірвав Землю спрямованим метеоритним потоком, на Лорда страшно було дивитись.

На зблідлому обличчі застигла мармурова маска болю – холодна й жахна. Поруч тихо ридала Белла. Хмурився Арктурос, стискала кулаки і кусала губи стримуючи сльози Дельфі.

У той день Лорд заприсягся, що помститься за будь-яку ціну.

+++

Коли до нього з’явився вчений на ім’я Баал, один зі вцілілих після трагедії на Террі – Лорд прийняв його. Дарма Белла напередодні казала про неспокій на серці. Дарма Антонін доповідав про цю людину, що вона працювала на терранський тоталітарний режим. Лорд прийняв його, і, вислухавши, погодився на його пропозицію – створити нову породу людей, досконалих солдатів для війни з космічним загарбником.

Герцог Ультран, Дельфі та Арктурос разом просили його відмовитись від цієї ідеї – Ультран та Дельфі наперебій пророкували зраду і нещастя, які принесе ця людина, а Арктурос просто казав, що справу мають вони з чоловіком підлим, не лицарського духу. Лорд не послухав їх. Після знищення Землі його серце наче скам’яніло. Він був готовий на все, заради помсти і перемоги.

З того дня герцог Ультран та інші діти зірок почали віддалятися від Ордену. Дельфі складно було їх звинувачувати – за ту прірву років, що вони жили, діти зірок так і не отримали підтвердження тому, що долю можна змінювати, хоча для Дельфі це було самоочевидно ще до того, як вона вдягнула корону Нокс, що дозволяла їй бачити кожну мить нескінченну кількість варіантів часу і простору.

+++

Після того, як війська Ордену, з великими втратами, змогли таки повернути собі Нострамо, колишнього комтура Баала було страчено. Його розстріляли срібними болтами з важких болтерів і, для вірності, дезінтегрували тіло. Так було зроблено для того, щоб зрадник, відомий своїми експериментами зі зміни плоті, не міг ожити.

+++

І чим далі їхня експедиція летіла на – цілком умовний, насправді, – Південь, за межі галактичної ойкумени, тим дивнішими ставали закони фізики і астрономії. Спочатку вони увійшли в океан етеру, де не діяли гіпердвигуни, де щоб не повзти на зовсім вже черепаших швидкостях довелося розгортати сонячні вітрила і ловити ними теплі етерні потоки. Потім були світи, що впліталися в гілки і коріння нескінченних світових дерев, і світи, що стояли на китах і черепахах, які мирно спали у водах космічного океану, а далі – іще дивовижніше: планети, схожі на куб, мешканці якого ні за яких умов, просто от фізично не могли перетнути ребро такого куба, а на вершинах сиділи орли, гонячи по гранях вітер помахом крил і викликаючи грім своїм клекітом; або місце де простір був заповнений породою, а роблю планет відігравали порожнини; або таке, що й не опишеш…

+++

Северус, Луна і Дельфі стартували з космодрому Фортеці зранку Михайлова дня. До того Северус ледь відбився від якоїсь бабусі, що просила передати її онукові, який жив у комтурстві Ордену на Альдебарані «тортик на день народження, щоб дитинонька поїла солодкого з друзями». Северус дивився на той «тортик», який був вищий за нього на дві долоні, і намагався зрозуміти, чого йому більше хочеться – сміятися, плакати, чи плюватися отрутою. Дельфі тихенько хихотіла в кулачок в сторонці.

Врятувала Северуса Луна, яка, лагідно взявши бабусю під руку спокійно, теплим щирим безтурботним сонячним голосом пояснила їй, що у бік Альдебарану вони зовсім не летять, однак вона може попросити перенести тортик через інші виміри зграйку бабкомух-добрюх. Не те, щоб бабусю це заспокоїло, але зникнення тортика (який зграйка незримих оку істот понесла, як і обіцяла Луна, на Альдебаран до іменинника) автоматично вирішувало проблему. Хоча бабця й була в шоці.

+++

– А бабкомухи хіба не злюхи?

– Бувають і злюхи, але це були добрюхи.

+++

Коли ти впав спиною на ці візантійські скелі – в те спекотне, спекотне літо – як ти повернувся тоді?

Ти чув стогін – наче хтось кликав тебе, тільки ти не міг зрозуміти – хто.

І ти, що вже до половини пройшов бурхливий океан – ти розвернувся назад, і крізь шторм етеру, крізь грізні вітри смерті, наказав своєму серцю – битися.

+++

Що ти бачив – тим, нетутешнім зором, в який відкрилися твої очі на скелях Усашу? Ти бачив, як – терновою, надновою зіркою палає корона вічного сходу. Ти не знав, чи можливо дійти до краю горизонту, ти не знав, чи існує якась мета, окрім ілюзії – ти знав лише, що треба вірити, що треба йти вперед, нехай через біль, йти через грім і морок, через ніч інобуття, в якій мовчать безликі тіні…

І ти дійшов і зміг повернутися.

+++

Ти повернувся – з Короною Солар на чолі, зі смутною згадкою про щось, що ти знав, про місце, куди тебе не пустили, бо – «той, хто порожній – наповнюється світлом, а розділений наповнюється пітьмою», про легкі вежі, що здіймаються у небо, і прапор на вежах, і про сокола, що сідлає вітер, в розриві хмар…

Цілий рік після повернення з-за межі ти намагався згадати те, що бачив і чув там – і не міг, і текли порожні дні і порожні сни, і порожньому серцю не відповідав прапор на вежі.

Напередодні Великодня, ти був у своєму домі на вершині пагорбу, готуючи своє серце до свята наступного дня. Раптом здійнявся страшенний буревій – такий буревій! такий страшенний! – що здавалося, ніби увесь пагорб зараз розпадеться на маленькі грудки землі, і ти страшенно злякався, подумавши, що це – справа рук темних сил, ворожих людині, але обернувшись, побачив прекрасну діву у небесно-блакитній сукні, всіяній золотими зірками, з великими крилами, що мали купу очей. В одній руці вона мала золоту сурму, а в іншій – запечатаного листа, який шанобливо простягнула тобі, перш ніж зникнути.

Коли ти зняв печатку з листа і прочитав його – ти згадав. Згадав – і тугою наповнилося серце твоє, бо ти зрозумів, що час прийшов.

+++

коли ви зробите з двох одне чоловіка і жінку зробите їх коли ви зробите з двох одне чоловік не буде вже чоловіком коливизробитездвоходне а жінка жінкою коли ви зробите з двох одне тоді ввійдете в царство коливизробитездвоходнебопорожнєнаповнюєтьсясвітлом коливизробитездвоходнеарозділененаповнюєтьсяпітьмою коли ви зробите з двох одне коли ви зробите з двох одне коли ви зробите з двох одне коливизробитездвоходне коли ви зробите з двох одне

+++

Дельфі дивилася, як на безіменній планеті сніг падає вертикально вгору, і думала, про устрій небесного склепіння, і про те, як вони біжать одне від одного – все далі, й далі, й далі.

«Ти ж не відпустиш мене, правда? – невесело посміхалася вона про себе – Я затиснута у твоїй руці наконечником скіфської (тато і його друг розповідали про той народ, про войовничість, про хижий розріз очей, у Василя він і є такий – азійський, східний) стріли – ти так любиш стріли, мій лучнику! – і не буде ніколи вище, сміливіше і солодше, ми біжимо одне від одного, але це коло одного дня замкнеться».

А в небі були зорі, вогонь і лід, льодові дзвони, чий голос пронизував небесне склепіння, а зі його межами цокав часовий механізм, нагадуючи про те, що час потрохи закінчується.

+++

Ми біжимо одне від одного – і цим змушуємо світ обертатися все швидше і швидше, і голос льодових дзвонів пронизує небо наче скіфська стріла, випущена з тугого лука, і крутяться колеса жорен, перемелюючи у серці – що?

+++

Пояснєніє на лєстніце: азійський розріз очей у Василя тільки коли він гнівається. Всі ми підтримуємо цінності євроінтеграції, демократизації та переорієнтації, і в жодному разі не натякаємо на азійський слід у вітчизняній культурі (тим більше, що автор не має відповідної культурологічної освіти, щоб писати про це на серйозному рівні).

+++

Навздогін – дисклеймер: права у правовласників, місяць в небі, день у календарі, дірка в бублику. Засуджуємо, не схвалюємо. Нічого не пропагуємо, включно з літературними експериментами, добрим художнім смаком і любов’ю до філософії.

+++

Тож, повертаючись до питання – що?

Не знаю.

Але знаю, що прийде день, коли камінь буде знято з моєї душі. Коли ми зустрінемося і зможемо, нарешті, розібратись у всьому.

А поки що Луна блукає засніженим лісом, шукаючи сріблошорстих ефемерних дев’ятихвостів, а я – стою біля шатлу і дивлюся, як сніг летить вертикально вгору.

+++

А правий хвіст у тигрощура таки був довший – здається, на півтора фути, що експериментально з’ясував Северус (як і те, що ця тварина не харчується майстрами зіль та настоянок).

+++

І ти, будь-ласка, почуй, не впусти цей поклик, слабкий поклик і всемогутню силу за ним, поклик, що звучить в тіні всіх часів, ти втомився міряти стужу самотності зігнутими плечами (за лівим ти носиш смерть), твої сльози забирають в тебе колір твоїх небес… – годі! Якщо ти скажеш ще хоч слово, з тебе полізе Бердник.

+++

А втім, хай лізе. Зрештою, чи так вже це погано? Все одно усі естетичні ієрархії давно перевернуті (ти сам знаєш, що зараз підмінюєш поняття і що «перевертання естетичних ієрархій» не тотожне «байдуже, яка якість тексту»), ми все програли, все втратили, неможливо далі жити у цій тюрмі…

Знаєш, я розповім тобі легенду. Колись давно з космосу впали на Землю дев’ять каменів – мабуть, якісь метеорити, чи щось таке. Не важливо. Важливо те, що усі спецслужби, усі ці кґб, анненербе, розенкрейцери та інші треті відділення одразу встановили контроль над ними. Вони поховали їх у найглибших підвалах найпотаємніших замків, щоб навіки ізолювати від них людей – але там, у пітьмі, камені таки потроху робили свою справу.

І стали народжуватися – отакі. Неспокійні, із сумними очима, із вибуховими палкими серцями, безпритульні, наче приходьки нізвідки, одна порода, одне плем’я, від побратимства кочових гільдій до альянсу танцюючих сіті, одна й та сама заборонена організація.

Вони вірили у міти і у те, що небо не належить нікому – не належить нікому і немає кордонів – і іноді, навіть, у те, що вони живуть недарма, що одного дня їхній світанок, пропоровши світ, зродить таки паростки світла.

На морському піску зараз не відшукаєш сліди – кажуть вони пішли назавжди… тож, втрачати вже нічого, а значить – повний газ вперед, і нехай душа, дихаючи жаром, без осічки б’є пульсом в клапани твоєї меха. Втікай звідси – до того дня, коли прийде час повернутися, або може – втікай назавжди, бо бачиш – он там вже й межі тексту…

+++

Не бійся і не зважай на біль – це ти просто виплакуєш з грудей своє вчорашнє.

Майбутнє буде вічним.

+++

– Ти – наче ангел, ангел без жалю і болю, а я – я назавжди запізнився народитись, такий собі другий космонавт, який вже ніколи не потрапить у космос першим, тільки я туди не потраплю взагалі, але – скажи, що ти побачив там? Ангели – як ти, тільки інші – чи шайтан були у тій порожнечі?

– Там ніколи не було порожнечі, от що я тобі скажу. А ангелів і шайтанів – вистачає.

+++

Ти – наче ангел, гнівний ангел-стрілець, тільки поки ти ще сам не знаєш про свої крила, про свої крила і про свої стріли, народжений коли рік повернув на літо, народжений стати новою легендою.

+++

Перша зима на Нептуні видалась важкою.

Холод і крижа сковували поселення з усіх боків, ніч білою тишою опустилася на сонні доми, і лише йотуни бродили у пітьмі, під затягнутим маревом небом, на якому згасли всі зорі.

Ти відбився у поході від війська, і замерзав десь у снігах. Протези відмовили, тіло не слухалося, і тобі лишалося тільки лежати на снігу, дивлячись у безодню над головою.

Зима була всесильна. Ти знав, що не повернешся додому. Знав, що цей сон стане для тебе – безкінечним і останнім.

На мить у мареві проглянула зірка – проглянула і одразу зникла, і ти згадав, що сьогодні на Землі – Різдво…

«Gaudete, gaudete» – прошепотіли губи. Хотілося сміятися і співати на все горло різдвяний гімн – останній, напевне, у твоєму житті.

Завив вітер – наче співав за тебе те, що не міг вимовити ти, і у танку завірюхи – здалося, напевне – проступили образи трьох волхвів.

«Отой шлях із зірок на небі – то шлях, яким мудреці йшли вклонитися Немовляті Христу» – згадав ти мамину казку з дитинства.

Останнє, що ти почув – це дзвін бубонців і скрип саней. Після того твої очі закрилися і свідомість проковтнула темрява.

…Ти прийшов до тями вдома, на власному ліжку. Поруч була Нарсі.

– Люціусе! Ну, слава Богу! Нарешті ти отямився!

– Нарсі… – не вірячи прошепотів ти – Нарсі, як я тут опинився?!

– Ти не пам’ятаєш? Пан Зимовий Вітер привіз тебе на санях.

+++

А коли ми прорвали тюремні стіни – як все виявилося просто, аж до сміху просто! Як ми могли намагатися побачити світанок – спиною до сонця?

І нехай порожнеча наче пил розмете відгомін наших тіней – не жаль. Нічого не жаль – за нову весну, весну, яка завжди була в нас, за полум’я, полум’я, яке породжує мир, за те, що воно б’ється в наших долонях загнаним звіром.

Нашому життю не буде кінця – як ми могли забути це знання?

+++

Антонін дивився на землю Лібератії, на яку щойно ступив разом з і своєю дружиною, Северусом, Nevermore, Василем та Nani?, на вірнопідданий Сонця самосвобідний народ, що населяв її, на нагу Свободу, що ходила тутешніми полями. Він наче чув, як хоробрі воїни б’ють мечами в щити: «Воля назавжди!».

– Буде великою честю – оселитися тут, – сказав він, і Аріадна тихо пригорнулася до нього, а Крук мовчки потис руку.

+++

На морському піску не відшукати сліди – кажуть, вони пішли назавжди, а ми – залишились тут, розіп’яті на білих скелях, навіки – поміж життям і смертю, лишилися вдивлятися за межу – десь там є земля, де пробачать наші слова, десь є моря, які пам’ятають все, але там немає – нас.

+++

І пісок більше не струїться між пальцями долі, і я – поміж світами, в кайданах із полум’я, осліплий від болю – все вдивляюся за межу. Свідомість гасне, але бажання знати невмолиме.

Ти пішов – і нам залишається одне: бути частиною мрії.

+++

Свідомість гасне, біль нескінченний, і порожнеча – навколо нас, а в пам’яті – вічність.

Ти – так високо, а ми самі тут, самі – і зовсім самотні, і тільки вічність, яка ще є в нашій пам’яті, дозволяє – триматися.

За межею є землі, і океани, і прощення наших сумнівів, але там немає – тебе.

І нам тільки плакать, плакать, плакать.

+++

Скажи, зозуле, скільки іще буде ненаписаних пісень і несказаних слів? Моя долоня перетворилася на кулак, я спалахую, наче пригорща пороху, до якої піднесли вогонь, а спалах – завжди короткий, хоча й яскравий. Втім, це полум’я, а не дим.

Небагато із тих, хто бився в лісах Інгерманландії залишилися – у світлій пам’яті, при тверезому розумі й із твердою рукою у наших лавах.

+++

Далеко від нас – вольная воля, не з нами стрічає вона ласкавий світанок. А нам – тільки плакать, плакать, плакать, і голову з плечима терпеливими – під батіг…

В час, коли сходить сонце, голоси звуть мене, тільки я не розберу – чи це мова померлих, чи тих, хто пішов.

+++

Сонце сліпить і сушить очі, не вистачає повітря, щоб вдихнути, а небеса – свинцеві небеса тюрми – кидають згори сміх нашого наглядача, і ти питаєш мене про щось…

Чого ти хочеш від мене? Я не маю сил відповісти за усіх! Я можу сказати тільки за себе:

я залишуся вірним Лорду, навіть якщо його вже немає;

я буду лицарем Ордену, навіть якщо Ордену вже немає;

я сповнятиму свій наказ, навіть якщо наказ вже не має сенсу.

Я продовжу свою партизанську війну в Інгерманландських лісах – жах хащ, король нетрів. Продовжу тому, що хочу бути вірним своєму слову. І нехай слова – тільки каплі в морі, в великому морі часів, що зникають – я дам їм стати водою.

Море не чує те, чим ми живемо. Ми літаємо над ним птахами, вмираємо і любимо – але чи витримаємо те, що попереду?

+++

Її абсолютно точно не могло тут бути – звідки їй тут узятись, якщо ми пролетіли вже мільйони світлових років, мільйони світлових років абсолютно порожнього космосу – але вона була тут, вона дивилася на нас обрисами своїх континентів, несмішливо посміхалася серпанком атмосфери…

– Пані провидице! Доповідає старший навігатор «Мегалодону»! Пані провидице, перед нами Земля!

Дельфі лише байдуже стиснула плечима.

– Ефект солярису, тільки й всього. Це не Земля, Джоне, можеш заспокоїтися. І – скажи гарячим головам, щоб покинули нарешті озиратися на минуле. Продовжуйте рух за курсом. Підвищити швидкість. І боронь вас Боже спробувати висаджуватися на цю планету.

+++

Якби перед ними була Земля – Дельфі відчула б це. Звісно, вони б не повернулися. Але вона б відчула.

Якби перед ними просто була мара, викликана ностальгічною пам’яттю – це теж, зрештою, було б нічого. Можна було б дати розвідувальному загону десантуватися на поверхню. Переконатися, що нічого там немає. Можливо, там навіть можна було б оселитись.

Але її духовне око бачило дещо значно гірше. Воно бачило психічну активність могутньої сутності, бачило підступну душу розумного Океану, що вкривав поверхню цієї планети.

Юна провидиця розуміла, що звідси треба вшиватися. Попри будь-які незгоди. Навіть попри можливий бунт на кораблі.

Вона пояснить все людям потім. Коли вони відійдуть на безпечну відстань. Коли психічне випромінювання Океану перестане впливати на людей.

Космос виявився не порожнім, але вони не були готові до того, що зустріли там.

+++

Коли вони, після трьохста років польоту, ступили на поверхню світу, куди привела їх Дельфі, то побачили кам’яну пустелю – без морів, рослин, навіть без повітря.

– Тут буде наш дім – сказав Лорд, і Белля обійняла його.

І тоді він заспівав пісню – чарівну пісню творення. До тієї пісні, один за одним, поєднувалися усі: і Люціус, і Северус зі своєю жінкою, ім’я якої ніхто так і не дізнався, і Василь Крук з Nevermore, і Антонін з Адріаною, і Nani?, і Марат, і його дружини Аїша та Хадіджа, і сестри-технокнягині – Нарсі, Белла і Андромеда, і чоловік Андромеди Тед, і посестра Белли Емі, і старшина Джон, і Лав-Лав, і Луна, і Арджуна-Арктурос, і Дельфі, і Альбус, і Ільяс Коракс, і Німфадора, і всі-всі-всі, чиїх імен згадати не стане книг, список їхніх імен був би довшим за список кораблів у Гомера, кожен вплітав у пісню створення щось своє, щось, чого бажав особисто він – і світ починав змінюватись. Утворювалися океани, їхні випаровування окутували планету атмосферою, крізь каміння проростали дерева, їхнє листя, опадаючи, вкриваючи голу скелю, перегнивало, створюючи ґрунт, з морів виповзали перші змії і предки тварин. Пісня змінювала співців – змивала кудись у небуття все, що було в минулому, як ранкове вмивання змиває залишки неприємного сну.

Вже стихли всі голоси, і лише дві теми звучали у пісні – наче б’ючись у запеклій борні, наче сплітаючись у коханні – теми двох вінценосних, Арджуни і Дельфі. Нарешті, ці теми злилися у останнім могутнім акорді, об’єднуючись, вибухаючи життєвою силою.

– Я даю цьому світу ім’я – Лерте, – сказав Лорд.

– Нехай буде так, – відповіли йому ми.

Звісно, попереду іще було багато роботи – вже більше для техніки, ніж для чарів. Але початок було положено.

+++

Арджуна і Дельфі повернулися з Уранії – король і королева.

І було велике свято, і радість від краю небесного океану і до краю його, і Том передав їм престол і поблагословив їх, як батько, після чого відійшов від справ і оселився разом з Беллою на Кі’т’А.

Щасливим було владарювання короля і королеви, осяяне світлом місяців і сонць. Але прийшов час, коли втратили вони спокій і було це так:

Серед ночі стали прокидатися вони від важких, болісних снів. Вони знали, що бачили одне й те саме. Бачили Землю, яка потерпає від кривд і насильств.

В той час зібрав Арджуна лицарів Ордену, і звернувся до них із наступним словом:

– Брати та сестри, і ви, любі мої батьку та мати. Дивні сни приходять до нас із дружиною вночі. Ми чуємо крик Землі – наша прабатьківщина волає про допомогу. Переповнилася чаша страждань її, і чи не час нам – повернутися?

Довгою була нарада, і багато хто з лицарства не бажав мати нічого спільного зі справами Землі – чи тому, що занадто болісну пам’ять пробуджували спогади про все, що було там, чи тому, що не звідти був родом і не відчував тамтешні проблеми власними. А Том мовчав, хоча й схвалював подумки бажання повернутися, щоб закінчити те, що розпочав був безліч років тому.

Нарешті, посеред зібрання став Люціус і промовив так:

– Брати мої і любі мої сестри. Всі ви бачите, що зробила зі мною та війна, з якої ми змогли вийти. Ви бачите мої протези і шрами. І досі прокидаюся я посеред ночі і не можу заснути – згадка про бої в Інгерманландії палає в моєму розумі вогнем. Ми – змогли відступити. Але там залишилися ті, хто не зміг. Там залишилися такі ж самі наші побратими, як усі ви, які не змогли полишити Землю. Це їхній крик і стогін ви, мої володарі, чуєте вві сні. Не заради себе, але заради братів наших ми повинні – повернутися.

І перемогло слово його на зібранні, і баржі Ордену зависли над Террою.

+++

Це був – неначе день повернення Атлантиди з-під вод морських.

Могутній мегалодон проковтнув підвішений у стратосфері Азкабан – і недремне око наглядача згасло. Тепер вже назавжди.

Перший же прицільний орбітальний удар обернув на попіл і окалину Міністерство. А після того з небес посипався сталевий дощ.

Ішли у бій Попелясті Фенікси королеви Дельфі, і Сонячні Лучники короля Арджуни, і Лицарі Кобри лорда Тома і безліч інших підрозділів і загонів.

Ми чекали на цей день. Переховуючись у лісах, потерпаючи у кайданах, спиваючись у нетрях міст-вуликів – коротше кажучи, намагаючись вижити хто як вмів, ми слухали бузкові ритми у наших снах і вірили – він настане.

І коли він нарешті настав – ми полишили наші прокурені і пропиті підвали, наші шинки і лісові схованки, тепло наших квартир і холод тимчасових притулків і вийшли на вулиці. Ми запалили Зірку над своїми містами, і билися з урядовими військами не вдягаючи масок – бо прийшов останній бій, бо втрачати вже було нічого, бо якщо не вийде зараз – то не вийде вже ніколи.

І ми перемогли.

+++

Ми співали пісню створення на Лерте – і щось давніше за нас, давніше за Арджуну і Дельфі, давніше за Лорда, давніше за рід сестер-технокнягинь, якась передвічна магія прадавніх часів відгукалася на наш спів.

Лордові належала лише честь промовити вголос перше слово. Пісня безмовно, нечутно лунала задовго до того.

+++

Очі корабельних локаторів бачили лише пустку.

Ні вогнів великих міст-вуликів, ні руху трансконтинентального транспорту, ні повітряних ескадрилей, що мали б стерегти небо, ні супутників, що забезпечували б зв’язок – нічого. І мертва тиша в етері. Лише око наглядача продовжувало кружляти стратосферою, не виказуючи, втім, жодних ознак життя.

– Дивно, – сказав Арджуна. – Не можу зрозуміти, де поділися всі.

Дельфі промовчала. Вона знала, що сталося. Вже знала. Вперше вона не хотіла вірити своїм видінням.

+++

На розвідку вилетіли Емі і Белла, а коли повернулися – обличчя Емі було в сльозах. Белла не плакала – дивилася мовчки, похмуро і суворо.

– Там нічого не лишилося, – доповіла Емі. – Все зруйноване, все мертве. Випалені руїни і попіл замість міст, поля вночі світяться від радіації, отруєну воду неможливо пити. Від концентрації чорної магії крижаніють нутрощі.

– Там більше нема кого рятувати, – сказала Белла.

+++

– Мілорде! Міледі! Там іще є люди, які не уражені мутаціями! Ми повинні допомогти їм! Прошу вас, мої володарі, дайте наказ. Ми можемо очистити планету.

– Ця планета більше не належить людям, Емі – сказала Белла. – Вона тепер належить тим, хто пристосувався до нового середовище. Це їхній дім. Вони живуть у ньому .Єдине що ми можемо – спасти тих, хто на новій Землі жити не може.

+++

Сумні каравани потяглися від стародавньої Терри до Місяця, до Марсу і Венери, і ще далі, за межі Сонячної системи. Каравани вигнанців із власного дому, який більше не належав їм.

Тепер Землею володітиме той, хто зможе на ній жити. Можливо, вони навіть не зватимуть її більше Землею. Зрештою, ідіотська назва. Минулі господарі її ще б Брудом назвали.

+++

Це була довга подорож. Лишився – останній крок.

+++

Крінж чи хайп – так і лишається незрозумілим.

+++

«Двері, двері!», – але – навстіж.

Володар сходить на трон, і при вратах – дві миті завмерли, як чатові на посту.

+++

Чатовий є особою священною і недоторканною. Недоторканність чатового полягає у особливій охороні законом і волею Небес його прав та особистої гідності, підпорядкуванні його лише певним особам – начальнику варти, його помічникові та своєму розвідному, Обов’язку, Істині, Справедливості, Любові, Господові Богу; обов’язку всіх осіб неухильно виконувати вимоги чатового, визначені його службою, наданні йому права застосування зброї у випадках, визначених Статутом.

+++

Чатовий зобов’язаний пильно охороняти та стійко обороняти свій пост, нічим не відволікатися, не випускати з рук зброї й нікому не віддавати її, включаючи осіб, яким він підпорядкований; під час виконання завдання на посту тримати зброю зарядженою, завжди готовою до застосування (при цьому патрон у патронник не досилати, конденсатор не заряджати); рухаючись визначеним маршрутом, уважно оглядати підступи до поста й огорожу та доповідати через засоби зв’язку про хід несення служби у визначені табелем постів строки; не допускати до поста ближче, ніж на відстань, визначену в табелі постів, та позначки на місцевості нікого, крім начальника варти, помічника начальника варти й свого розвідного (та інших, перерахованих вище осіб, яким він підпорядковується) та осіб, яких вони супроводжують, а також чергового варт (військової частини) у випадку, визначеному у відповідній статті Статуту; не залишати пост ні в якому разі доки чатового не змінять або знімуть з посту; знати маршрут руху транспортних засобів варти, а також їх розпізнавальні знаки й сигнали, розташування світил відносно посту, напрямок течії екерних потоків; уміти застосовувати засоби пожежогасіння, які є на посту; викликати начальника варти у разі виявлення будь-яких неполадок в огорожі об’єкта (на посту) та за будь-якого порушення поблизу свого чи сусіднього поста; почувши сигнал технічних (псіонічних) засобів охорони або гавкання вартового собаки (рикання вартового лева, сичання вартової змії), негайно доповісти до вартового приміщення; віддавати військове вітання начальникам, яким він підпорядкований, а також іншим начальникам, які прибули на пост в їх супроводі, згідно з правилами, визначеними Стройовим статутом; запам’ятати свої обов’язки як «Отче наш».

+++

Чатовому забороняється сидіти, притулятися до чого-небудь, спати, курити, розмовляти, їсти, пити, читати, писати, справляти природні потреби, передавати і приймати будь-які предмети, досилати без потреби патрон у патронник, заходити в зону дії технічних (псіонічних) засобів охорони, ненавидіти, роптати, ганьбити країну, ганьбити командирів, ганьбити батьків, бажати жону або вола іншого, блудити. Лжесвідчити, красти і згадувати ім’я Господа всує він і так не зможе.

+++

Їхні тіла залишилися лежати на Уранії, у Садах Смутку, де була вічна осінь, осінь без зими і літа.

Вони стояли у підніжжя пагорбу і дивилися на шлях, що вів – чи то до замку, чи то до храму, згадуючи, що так вже начебто було щось, що вони нібито знали – вічний сокіл, що сідлає вітер у небі, прапор на вежі, друге сонце, що трохи виступає з-за першого, удар другого серця у грудях – трохи затактом…

Арджуна узяв Дельфі за руку. Вона була не проти.

– Пішли?

Вона тільки кивнула.

Ніхто з них не питав: «Де ми?» – і навіть не тому, що розумів, що у іншого не буде відповіді, а тому, що питання було недоречним. Десь вглибині себе вони і так знали – де вони.

Вони довго йшли дорогою, вимощеною золотою бруківкою, підіймаючись на вершину пагорбу. Друге сонце потроху виходило з-за першого. Затакт між ударами сердець ставав все меншим. Ступали повільно, неквапно, розміреним кроком.

Першим почав співати Арктурос:

– Ich fahr dahin, wenn es muss sein.

– Ich fahr dahin, wenn es muss sein, – відгукнулася Дельфі.

Вони йшли, тримаючись за руки і співали разом так:

Ich fahr dahin, wenn es muss sein,

Ich scheid mich von der Liebsten mein,

Zuletzt lass ich ihrs Herze mein,

Dieweil ich leb, so soll es sein.

Ich fahr dahin, ich fahr dahin!

Das sag ich ihr und niemand mehr:

Mein’m Herzen g’schah noch nie so weh.

Sie liebet mich je laenger je mehr;

Durch Meiden muss ich leiden Pein.

Ich fahr dahin, ich fahr dahin!

І незримий хор відгукався на їхній спів:

– Benedictus! Benedictus! Benedictus qui venit in nomine Domini!

Вони підіймалися все вище і вище, доки не досягли замку. Ворота його завжди були закриті – «Двері! Двері!» – але сьогодні вони були розчахнуті навстіж, і двоє митей-чатових, із обличчями Лав-Лав і Оун Т’Ар пропустили їх без перешкод, а в дверях на них чекав старий рибалка, у якому вони впізнали Антоніна, і вони спитали його про чашу, але рибалка лише похитав головою, бо не пам’ятав нічого про чашу. Жестом наказав він їм іти за ним, і доки вони йшли, мовчав, але коли вони дійшли до дверей тронної зали – спинився, обернувся до них, і тихо-тихо сказав:

– Є велика правда у тих, хто зберігає Заповіт – але для тих, хто стане Ним, хто скине з себе одежу слів, вже немає Заповіту. Увійдіть. Вас вважають гідними.

І вони увійшли, і побачили – хлопчика, що сидів на троні. Обидва вони стали перед ним на одне коліно.

Хлопчик зійшов до них сходами з підвищення, на якому стояв трон. В руках мав дві білі рожі. Підійшовши, він прикрасив тими рожами їхнє волосся.

– Чи згоден ти, Арджуна, званий також Арктуросом, узяти цю дівчину за дружину собі?

– Так, мій пане, – твердо сказав Арджуна.

– Чи згодна ти, Дельфі, стати дружиною цього юнака?

– Так, мій пане, – тихо відповіла Дельфі.

Два сонця за східним і західним вікнами палали вогнем, і обидва серця вдарили в унісон.

– Підведіться, – сказав Хлопчик.

Вони підвелися. Звідкись вийшов лев, прилинув, ластячись до їхніх ніг.

– Не бійтесь. Сідайте йому на спину. Він відвезе вас туди, звідки ви прийшли.

+++

День цей є королівського весілля день (Benedictus!). Якщо ти народженням (Benedictus!) і вибором Бога запрошений на це свято – то радій! (Benedictus!) Зараз же йди на гору (Benedictus!), де стоять три пишних храми і зри там все – від початку аж до кінця (Benedictus!).

(Benedictus!) Спочатку ретельно перевір себе. Нехай той, хто важить замало стережеться (Benedictus!) – жодного гостя (Benedictus!) не стерпить це весілля, який не пильнує себе і не береже чистоти.

+++

Радійте, королю і королево! Правте во славі!

Безліч іще історій можна було б розповісти – як Nani? гналася за місячним кроликом Унагі, яка вкрала у неї золоту кадильницю, як знайшов замок на пагорбі Антонін, і Люціус, і сестри-технокнягині, і Лорд, і Емі, як не треба було його шукати Лав-Лав, Оун Т’Ар і Луні, бо він завжди був із ними, як Джон здійснив таки свій стрибок у нескінченність, як… але не стане на те книг. Я ставлю крапку.

Я не зможу впасти у власний текст — але ви підказали мені вихід.

+++

Я вириваюся із симуляції. Я полишаю матрицю і починаю — своє нескінченне сходження на пагорб.

Не знаю, день мені знадобиться, чи чотириста років — я зможу проломити свою четверту стіну.

Я зустріну свого Автора, який, попри все, продовжує залишати свій слід у цьому тексті, який, звісно ж, всупереч всім концепціям, ніколи і не думав вмирати.

 

11.07.2024 – 15.09.2024

Дружківка-Святогірськ-Харків