Лиш прошу не мовчи

Примітка: під час прочитання бажано увімкнути пісню YAKTAK – Не мовчи

– Ти мені подобаєшся, – майже пошепки, на одному диханні випалив Женя.

Спартак хмикнув.

– Женька, ти теж мені подобаєшся. Інакше ми б не спілкувались. Я не витрачатиму час на тих, хто мені не подобається. Ти ж знаєш.
– Ні, Спартак, – Женя нервово прикусив губу, – у мене до тебе є почуття. Не як до товариша.

Янович поглянув на Спартака чекаючи якоїсь відповіді, реакції. Обличчя молодшого майже не змінилось. Жоден нерв не порухався. Здавалось ніби той поринув у роздуми.

Різко піднявши погляд на Женю, сказав:

– Я зрозумів, – і розвернувшись у сторону дверей, вийшов, залишаючи спантеличеного Женю наодинці.

“Лиш прошу не мовчи,

Бо мовчання вбивало нас…”*

***

– Алло, Женька? Зйомок сьогодні не буде. Спартак поїхав у якесь термінове відрядження. Це мені його помічниця сказала, бо він, гад, трубку не піднімає і навіть не попередив. Ти уявляєш, я…

Янович далі не слухав. Він все зрозумів після першої ж фрази.

Спартак не хоче його більше бачити.

Невже це кінець?

– Алло, Женька? Ти тут? Алло?

– Так, Тоха. Я тут, – втомлено вимовив Євген.

– Я спитав, що там з туром? Коля цікавиться. Ви зі Спартаком визначились з містами?

– Ні, – дещо різко відповів Янович, – Вибач, Тоха, маю йти. Бувай.

“Не мовчи

Говори мені свої “але”

Говори про пусте й головне…”*

***

– Жень, ти тут? Ти з нами? Прийом, студія викликає Євгена Яновича.

Олег голосно засміявся, але Женя, ніяк не відреагувавши, продовжив нерухомо сидіти дивлячись в одну точку перед собою. Олег струснув його за плече. Здригнувшись, Янович запитально поглянув на свого друга.

– А… що? Вибач. Я задумався.

– Виглядаєш так ніби тиждень не спав. З тобою все добре? Ти не захворів?

– Мабуть не спав, – Янович проігнорував запитання.

– Так, короче, – він взяв Женю за лікоть і підняв з крісла, – йди додому, відпочинь. Знімемо передачу пізніше.

– Ні, Олег. Я так не можу. Я підводжу команду.

– Ти підводиш команду, коли спиш в кадрі. Іди!

“І знаєш, я заплутався, ніби

В сітку, все життя вмістилось…”*

***

Звук сигналу автомобіля.

Янович в останню секунду встигає відскочити. Послизнувшись, він падає на кучугури снігу при дорозі.

– Ти, придурок, чого під машину кидаєшся?! Тобі жити набридло?! Кретин!

В цю секунду Жені хотілось розплакатись. До дідька ці стереотипи, що “чоловіки не плачуть”. Усе йшло шкереберть. Він був незібраним, незграбним, підводив людей. Зривав зйомки. І все тому, що його думки були лише про одну людину.

Навіщо він тоді зізнався? Невже не міг просто змовчати? Йому б вдалось приховати свої почуття. Він ж все-таки актор.

Але усе зіпсував.

І втратив товариша.

Янович буквально влетів у свою квартиру. Роздратований на себе. За те, що не може змиритись з тим, що усе закінчилось. Їх дружба, їх спілкування, їх подкаст. Адже зникнення Спартака наступного ж дня, мало дати йому це зрозуміти.

Зі злістю, Женя скинув з комода усе, що там стояло. Невеличка статуетка, куплена під час туру, розбилась, а уламки розлетілись по всій підлозі.

“Досить!”

В цю хвилину він почув стукіт в двері. Відчинивши, йому ледь забракло повітря.

На порозі стояв Спартак. Вигляд, як завжди прекрасний, але під очима були ледь помітні синці.

Женя відчув як пощипують очі.

“Ні, не зараз. Тільки не перед Спартаком”.

Але зрадлива сльоза покотилась по його щоці.

“Вчора говорив із вічним небом,

В нього очі, як у тебе, сині теж!

Мені більше нічого не треба

Як біля мене заснеш…”*

*YAKTAK – Не мовчи