Лише мить

Вона ніколи не бачила Стайлза таким. Він був гіперактивним бовдуром, але надійним гіперактивним бовдуром. Людиною, до якої першої зверталася, коли втрачала опору, коли потребувала захисту, коли їй було погано. Вона не знала, чому це завжди був він. Інтуїція, чи, може, суперрозум завжди штовхали до нього. Ніби запевняючи, що надійнішої людини для неї немає. Що він той, хто завжди допоможе, підтримає, просто зрозуміє. Адже знає її справжню. І бачити його безпорадним виявилося дуже страшно. І боляче. І не зрозуміти як ще…

Він сповз на підлогу, відчайдушно намагаючись дихати. Виходило уривчасто і нерівно, здавалося, ця проста дія ставала все складнішою для нього. І майже нездійсненною. Думки мчали швидко у пошуках правильної відповіді, єдино правильної відповіді. Та жодної зловити не вдавалося. Те, що говорила, лише все погіршувало. Те, що робила – не допомагало. Здавалося, паніка зараз накриє і її саму. Від безсилля. Від нестримного бажання допомогти. Вона повинна йому допомогти! Тому що вона потрібна йому! Тому що він потрібен їй?

Підкоряючись несподіваному пориву, торкнулася долонями його обличчя. Це здавалося правильним. Відчувати кінчиками пальців його шкіру. Торкатися волосся. У нього таке красиве і приємне на дотик волосся, чому він раніше так бездарно стригся? І очі. Дивовижні очі. Так близько. Його погляд, сповнений болю і розгубленості сфокусувався на її обличчі, і вона швидше відчула, ніж навіть зрозуміла, як він несвідомо кидається до її губ і назад.

Усього мить. Одна мить їй знадобилося, щоб зрозуміти, або щоб прийняти те, що трапилося далі. Смак його губ. Широко розпющені очі, що відразу закриваються. Довгий вдих та відчуття, як розслаблюється його обличчя під її долонями. Хвиля тепла, чогось незвіданого, ейфоричного, що захоплює все тіло. Її власне серце, що виривається з грудей. Збите дихання. Бажання не зупинятися. Податися ближче. Притиснутися до нього. Відчути його обійми. Бути поряд із ним. І так, це здавалося правильним. Неймовірним, несвідомим, але правильним. І бажаним…

Що вона робить? Якби хтось зараз зайшов у спортивну роздягальню і побачив її тут, на брудній підлозі, цілуючу хлопця, ім’я якого більшість навіть не знає, хлопця-невидимку, хлопця-невдаху… Ні, він ніколи не був ані боягузливим, ані дурним, ані забитим. Стайлз був іншим. Занадто галасливим, занадто незграбним у своїй гіперактивності, надто прямим, надто добрим, дуже розумним, іноді безрозсудним. Він говорив те, що думав і робив те, що вважав за правильне. Він не прагнув бути популярним, хоча міг би це зробити легко, якби захотів. Змужнілий, високий, добре складений, навіть їй це помітно за вічними картатими сорочками… Але він ніколи не пішов би проти своїх принципів. Ніколи… І вона не повинна тягнути його за собою… Не повинна його змінювати… Вона, яка ховала себе справжню заради тієї самої популярності… Вона не повинна…

Відчайдушно пересилуючи себе, повільно ковзнула його губами перш, ніж перервати. Почуття порожнечі накрило з головою. Його погляд. Розгублений, із незнайомою глибокою ніжністю. Тихий, але відчайдушний біль усередині. Вона лише допомагала йому. Нічого більше. Лише допомога. Безладно шепоче про прочитану затримку дихання. Намагається відключити свої емоції, втім, як завжди, адже тільки розум має керувати нею. Намагається не помічати палаючий поцілунок на губах. Чому вона все ще його відчуває? Вона мала не один роман. І сотні, а може, й тисячі поцілунків. Та жоден, жоден не викликав нічого, що навіть віддалено би нагадувало те, що сталося зараз. Напевно, її суперрозум все пояснить трохи пізніше. Проаналізує та пояснить. Це просто наслідок шоку. Екстрена ситуація. Та мало що. Тепер усе повернеться на круги своя. Вона не може дозволити тому, що трапилося, щось змінити у її житті. І вона не може дозволити собі нашкодити йому.