Лист

Працювати. Зануритися в роботу так, щоб не згадувати про лист, що лежав, розгорнутий, на столі. Стримуватися, тримати себе в руках, аби не зануритись у слова. У почуття, що ці слова викликають. Перечитувати один і той самий абзац у книзі по кілька разів, а спогади – такі солодкі й болючі – роз’їдають зсередини і не дають зосередитися.

Аркуш паперу з каліграфічно виведеними літерами так і вабив взяти його в руки. Відчути цупкість. Злегка зім’яти. Вдихнути ледь відчутний аромат вина, ледь не торкнутися губами хрусткої поверхні. А тоді задихнутися від спогадів.

Треба працювати. Зайняти себе хоча б чимось, аби не думати, не відчувати, не уявляти.

Неможливо.

Вілл рвучко зняв окуляри. Потер очі. Кинув погляд на аркуш. Він перечитував цей лист стільки разів, що знав кожне слово, вивчив кожен завиток і нахил літер. Ці слова були викарбувані на його серці чорним чорнилом, як молитва, що її з дитинства вивчаєш напам’ять. Спогади про автора листа віддалися тупим болем там, куди він увігнав ножа. Ґрем поморщився. Зітхнув і схопив листа, визнаючи поразку перед самим собою. Перед ним.
В очі кинулися слова: “Дорогий Вілле…”

Рука, що тримала лист, тремтіла.
Що він намагався тут побачити? Відповіді на всі питання, що так мучили Вілла ночами? Інструкцію, як жити далі? Що йому робити – самотньому і морально скаліченому? Нічого з цього в короткому посланні від Ганнібала не було. Лише застереження, що більше нагадувало виклик.

І він знав, що Вілл прийме цей виклик. Він знав Вілла краще за самого Ґрема.

Чоловік зціпив зуби від власного безсилля. Навіть будучи далеко, Лектер знаходився в голові Вілла. Говорив з ним, цікавився його станом, давав короткі поради. Вілл нічого не міг з цим удіяти. Слухав цей голос, наче загіпнотизований, хоч і знав, що він, наче хвиля, поглинає Вілла ще глибше у божевілля. У те саме божевілля, що чекає у темряві за дверима.

“Що ти робиш зі мною, Ганнібале?”

“Хочу побачити тебе ще раз, Вілле”, – відповів голос у голові. І цей голос відображав бажання Ґрема.

Він теж цього хотів. Як би не заперечував.

Вілл затримав погляд на останніх словах, виведених на аркуші паперу. “Щиро твій Ганнібал Лектер”. Подумав про руку, що виводила постскриптум. Уява тут же запрацювала наповну, показуючи, як охайно Ганнібал писав цього листа. Як обирав папір і конверт. Як виводив слова, сидячи за вишуканим столом при світлі лампи. Як уявляв Вілла, котрий скоро триматиме його послання, розриваючись між невисловленими, нестримними почуттями, що їх викличуть написані фрази. І посміхався тією розуміючою усмішкою, яку так звик бачити Ґрем на його обличчі.

Доклавши зусиль, Вілл повернувся в реальність – туди, куди повертатися відчайдушно не хотів. Бо реальність була такою, що чоловік лишився сам. Один на один зі своїми демонами.

А той, кому він міг довіритися, хто допомагав тримати цих демонів у клітках, був убивцею. Той, з ким були пов’язані найкращі та найгірші спогади, написав цього злощасного листа. І забути його, викинути з голови, зруйнувати проклятий зв’язок Вілл не міг.

Тому що не хотів.

І в глибині душі радів, що Ганнібал так само пов’язаний з ним.