Листя явору

Я важко розтулив повіки і встав з ліжка. Почував я себе змучено і мало що пам’ятав із вчорашнього вечора. Поки я вдягався, то почув чиїсь приглушенні суперечки на першому поверсі.

Я тихо вийшов з кімнати.

-Але ж для вовкулак вчора не було повного місяця.-Сказав чиїсь незнайомий голос.

Я не бачив хто це був, але міг розпізнати що він належав літній жінці. Вона намагалась говорити тихо, але це погано виходило.

-Ні, то не були ні вовкулаки, ні упирі, ні чорти.-Пошепки кричала бабуся.-То були песиголовці.

Вони обговорюють тих потвор, які вчора гнались за мною? Я не знав хто такі песиголовці, але пам’ятав, що голови в них були явно псячі.

-Яка різниця хто це був, якщо ти їх випалила.

-А в тому, що вони були не десь там у глибинах лісу а у мене біля порогу.

-Може заблукали, сердешні. Або зголодніли по людському м’яску. Вони доволі агресивні і тому не обдумовують  все як треба.

Я здригнувся. Мені тоді не примарилось. То були не собаки і не моя фантазія. То були чудовиська і вони хотіли мене з’їсти. Якби не бабуся, то мої кісточки догризали, як та жіночка їх назвала, сердешні песиголовці.

-Марго, вони не були озлоблені.-Тон бабусі змінився.-Вони були налякані. Щось страшніше за них змусило їх тікати.

Бабуся  різко урвалась. Я відчув як наелектризовується повітря.

-Я ж веліла за ним наглядати.-З докором сказала бабуся Одарка.

Біля моїх ніг пройшовся чорний кіт і спустився на перший поверх.

-З тебе немає жодної користі.-Огризнулась бабуся на кота. Той лише безтурботно почав умиватись ігноруючи скарги в його сторону.

-Це твій внучок?-Запитав голос жінки.

-Спускайся, я знаю що ти там.-Сказала бабуся Одарка.

Я спустився скрипучими сходами на кухню. За столом сиділа незнайома жіночка попиваючи чай і тримаючи блюдечко. Бабуся стояла біля неї і вже відкрила рота, щоб мене насварити за підслуховування, та її обірвала  незнайомка.

-О, який малесенький-гарнесенький. Так би і з’їла.

-Не захоплюйся.-Пригальмувала її бабуся.

Жінка виявилась трохи молодшою за бабуню. Руде кудряве волосся та зелені очі. На відміну від худющої бабці Одарки, ця жінка була пухленькою. Навіть виглядала добрішою. Біла пишна сукня з квітковою вишивкою та широким червоним поясом. На шиї багряні намиста в кілька рядів. Стоп, вона сказала «так би і з’їла»?

-Мене звати панна Маргаритка.-Представилась вона.

-Панна? Ти ж заміжня.-Нагадала бабуся.

-Я знаю, але панна так молодо звучить.

-Ви теж відьма?-Запитав я.

Бабуся закотила очі. Проте очі панни Маргаритки заблищали зеленими зорепадами.

-А твій малий такий же догадливий як і ти.-Весело зауважила панна.-Але краще мене називати мольфаркою, мені так більше подобається.-Підморгнула вона мені.

-А ви подруги?

-Ні, ми не подруги.-Відрубала бабуня.

-Ще й які подруги. Найкращі із найкращих подружок.

-Ніякі ми не подружки. Ти підкинула мені годованця.

-Я просто хотіла перевірити чи відьма ти, бо інші методи на тебе не діяли.

-І тому підкинула мені тварюку від якої неможливо збутись? Цей шкідник розніс мені пів хати!

-Зате твоєму домовому не було сумно.-Намагалась виправдатись панні Маргаритка.

-Не було сумно? Та він його зжер!

-О, як прикро.

-Я досі не можу його вигнати. Лише домовитись змогла.

-Я тоді думала, що ти могутня відьма, але виявилось, що ти просто дуже хитра.

Чорний кіт нявкнув і потерся об ноги панни Маргаритки муркотячи.

-А по-моєму він чудовий.

-Так забирай його собі.-Пирснула баба Одарка.

-Я не хочу, щоб мого домового з’їли. А як ти його назвала?

Бабуся хотіла відповісти лайкою та згадала про мою присутність.

-Ніяк.

-Хай тоді буде Юзик…або Фідьо, або краще Мілько. Чи Михасько? Лукаше, а тобі як подобається?

-Михасько гарно звучить.-Відповів я розгублено.

-Чортисько більш підходить. -Буркнула бабуся.

-Та чого ти його так не любиш? Хованці можуть не тільки шкодити а і користь приносити.

-В замін на душу! Ні, спасибі, занадто дорогі послуги.

Кіт нявкнув привертаючи мою увагу, щоб я його погладив. Та я не наважувався. Не знаю, що це за тварюка, яка прикидається котом, але її гладити я точно не хочу.

-А це ти його на кота перетворила?

-Це було однією із наших умов. Я б не стерпіла його справжній вигляд.

-А що він попросив натомість? Ти ж не дала йому свою душу?-Лукаво посміхнулась панна Маргаритка.

-Пам’ятаєш, у тебе був чорний півень?

-О так, я його так любила. Але його викрали якісь шибеники.-Похнюпилась панна Маргаритка.-А чому ти питаєш?

Кіт солодко облизнувся і мольфарка це помітила.

-О ні, що ти зробила з моїм півнем?

-Запитай у цієї потвори.-Знизала плечима бабуся.

-А він мені не зашкодить?-Запитав я у бабусі поки панна Маргаритка бігала за котом.

-Хіба що сходить в туалет в твої кросівки. На дрібні пакості він мастак.

-А ці песиголовці? Я чув, як ви казали, що вони небезпечні і їдять людей.

-Щодо цих цуценят можеш не переживати.-Озвалась панна Маргаритка.-Твоя бабуся випалила їх вщент. Навіть попелу не лишила.

-Випалила?-Охнув я.-То ви все-таки відьма.

Бабуся сердито зітхнула і попрямувала в коридор.

-Вона не любить коли її називають відьмою.-Шепнула мені панна Маргаритка прикриваючи рот долонею.

-Лукаш, ходи за мною.-Мовила бабуся виходячи з хати.

Я попрямував  за нею на город.

-Чи не полив би ти керт, поки ми із панною Маргариткою обговоримо дещо на одинці.-Попросила бабуся.

-А я буду поливати якимись чарівний зіллям? Чи ви начаклуєте малесеньку хмаринку?

-Ні, це щось набагато краще і ефективніше.- Посміхнулась бабуня.-Всі могутні відьми цим користуються.

Бабуся дістала щось довге та зелене, схоже на змію і простягнула мені. Я затамував подих в очікуванні чогось надзвичайного.

-Ем, садовий шланг?

 

Город виявився довгим, мало не кілометровим. А шланг все таки був зачарованим, бо як ще пояснити той факт, що він не закінчувався. Поливаючи якийсь колючий, і схоже отруйний, кущ я задумався. Все таки це правда. Моя бабуся відьма, у неї є подруга мольфарка, а ще я ледь не став вечерею для песиголовців. Ну і кіт насправді не кіт а якийсь годованець про якого я ніколи не чув. А ще тут у лісі вбивають людей.

Не такі пригоди мають бути у дітей на канікулах.

Раптом нявкнув кіт виводячи мене з роздумів. Я так задумався, що перелив кущ. Кіт лежав на сонечку неподалік і слідкував за мною. Він був чорний і пухнастий. Клубочок самовільного зла, який вдало прикидався лінивим котярою.

Я поспіхом пішов в глиб городу, подалі від кота. В кінці виднілась галявина, яка освітлювалась золотими променями, мов софітами сцена. Вона виглядала, як мій майбутній особистий куточок, куди я бігтиму коли знову посварюсь з бабусею Одаркою.

Я кинув шланг, вибіг на галявину і охнув від здивування.

Звідси усе було як на долоні. Гори, річки, села та ліси. Від усвідомлення того, що ми на такій високій горі перехоплювало подих. Здавалось, що вище за цю галявину немає нічого.

Я дійшов до краю і поглянув униз. Крутий обрив на кілька десятків метрів.

Здійнявся вітер, який підганяв мене у спину. В голові паморочилось.

-Звідси з ґринджол в самий раз.-Защебетав чиїсь голос поряд.

Я сахнувся та враз стримав свій зойк, коли зрозумів, що біля мене стоїться дівчина.

Вона мала пофарбоване зелене волосся, яке досягало землі. Вбрана у білу й довгу сорочку. На голові пишний вінок із листя явору. Та очі її були дивні. Ядучо-зелені і такі великі, що здавалось в них нема зіниць.

-Ти з якогось фестивалю, або табору?-Запитав я.

-А ти з пенсіону для слухняних хлопчиків?-Підколола незнайомка.

-Що ти тут робиш сама?

Дівча театрально озирнулось.

-Ти теж один.-Посміхнулась вона і побігла по галявині дзвінко сміючись.

-Хто ти така?

Дівчинка зупинилась і посміхнулась ширше.

-А хто ти такий, чужинцю?

-Мене звати Лукаш.

Незнайомка схилила голову набік і продовжила мовчки на мене глипати великими очима. А потім знов забігала по галявині.

Вони всі тут такі дивні?

-Стривай, а як тебе звати?

-Ніяк.-Сміялась незнайомка бігаючи кругом мене.

-Як так, у кожного є своє ім’я.

Дівчинка поглянула вгору на свій вінок . Її зелені очі звелись на листку явору, який вибивався з усіх інших.

-Мене звати Яворина!-Радісно повідомила дівчинка заплескавши в долоні.

-Не може такого бути, ти це щойно вигадала.

-Ти не можеш знати цього на певно.-Мовила вона задерши підборіддя і насупивши зелені бровки.

Та враз її погляд змінився і знову став привітнішим.

-Хочеш погуляти в лісі? Ходімо!-Вигукнула вона і кудись чкурнула.

Ява з’являлась і зникала поміж дерев. Її дзвінкий сміх лунав звідусіль.

Та я не зрушив з місця.

-Ти чого?-Почувся голос у мене за спиною. Я розвернувся і побачив Яву, яка схрестила руки і знову насуплено на мене дивилася.

-Я не піду.

-Боїшся?-глузливо посміхнулась Ява.

-Ні, не боюсь.-Сказав я сміливо вип’ячивши груди вперед, та все-таки страх пробігся по спині.

-Будемо грати в ігри аж до віку і сміятись аж до смерті.-Застрибала радісно Ява.-Будемо вести хороводи і ніколи не знати біди. А потім ти станеш одним із нас.

-Одним із вас?-Перепитав я.

-Мертвим!!!Аха-ха-ха!

-Лука-аш!-Почув я бабин голос.

-Сподіваюсь ми знайдемо хоч ніжку.-Стурбовано бубоніла панна Маргаритка.

-Лукаше, ти куди так далеко відійшов?-Запитала бабуся побачивши мене. Вона була сердитою.

-Я говорив з Явою.-Пояснив я.

-Якою Явою?

Я озирнувся. Яворини ніде не було.

-Давай обговоримо це потім, нам із панною Маргариткою потрібно дещо владнати. Тому ти залишишся сам у дома до вечора.

-Ну він буде не сам,-зауважила панна Маргаритка,-а як же Михасько?

Бабусю Одарку, схоже, цей аргумент не заспокоїв.

-Щось сталось?-запитав я помітивши, що щось було не так.

-Нічого, все добре…-Сказала бабуся.

-Та нас кудись викликає селищна громада. Мабуть знайшли чиїсь труп.-Махнула рукою панні Маргаритка,ніби це було для неї буденною проблемою.

Бабусин погляд здатен був спопелити все на світі разом із балакучою панною Маргариткою.

 

Я ходив по дому і роздивлявся його. Усе було з дерева і таке старовинне. У вітальній на одній зі стін розбуянився плющ. У кутку стояла мітла з гілочок. Цікаво, чи літає бабуся на мітлах?

Багато було старих книг, різноманітних пробірок, химерних речей. Була у бабусі і велика піч(сподіваюсь вона в ній нікого не палила).

Мені було би лячно залишатись самому у такому домі, якби не спокійний Михасько, який розлігся на дивані у вітальній. Було все спокійно та тихо, поки хтось не розбив вікно.

Михасько злісно зашипів а я виглянув у двір. Там стояли хлопці і кидали у дім каміння. Двох із ним я впізнав, то були Всевлад і Вася. Миколи з ними не було. Зате третього я не знав. Він виглядав старшим і зліснішим. Схоже, це і є той Віктор, про якого мені розповідала Василина.

Віктор підняв великий камінь і знову замахнувся. На цей раз розбилось вікно на кухні. Уламки скла посипались всередину.

Паркан був теж побитий, але вони спромоглись перекидати через нього націлюючись в будинок.

Я вибіг з дому.

-Гей, що ви робите?-Кричав я ухиляючись від каміння.-Ану припиніть негайно!

-Такий сміливий за огорожею?-Сказав Віктор.-А ти спробуй вийти на вулицю і повторити.

Михасько нявкнув та за поріг не переступав.

Полетів ще один камінь. Посипалось скло. Ще одне розбите вікно. Якщо я зараз це не припиню, то бабуся їх вб’є. В буквальному сенсі.

Я вийшов на вулицю. Віктор був мало не вдвічі більший за мене. Кремезний і зі шрамами по всьому тілу.

-А ти ще хто такий?-Зневажливо запитав Віктор.

-Це внук цієї відьми.-Повідомив позаду нього Всевлад. Він поглянув на мене і скривився.-Я попереджав, щоб ти тримався подалі від Василини.

-Нащо ви кидаєте каміння в дім бабусі?-Запитав я.

-Через твою бабу,-показав пальцем на мене Вася грізно плюючись слиною,- у нас роздерто отару овець!

-Що це, як не справа рук відьми?-Риторично запитав Віктор.-І раз її тут нема, то відповідати замість неї будеш ти.

Живіт скрутило від передчуття небезпеки. Я хотів забігти в дім та вихід мені заблокував Вася. Мені нікуди бігти. Вони мене оточили. Віктор вийняв якусь пляшку з пазухи і облив мене червоною фарбою. Я не встиг ухилитися, лише заплющив очі. По голові стікало щось дуже густе і липке затікаючи під одяг. Десь відчувались навіть цілі згустки. Я витирав обличчя руками та фарба все одно попала в ніс і рот, від чого я почав кашляти.

Але…але це не був запах ядучих хімікатів, як зазвичай і пахне фарба. Стійкий металевий, мало не іржавий, запах змішаний із гниллю. Він нагадав мені сморід, який йшов від песиголовців. І смак такий кислий. Це не фарба. Це…

Мене вирвало.

Я чув, як Віктор залився сміхом. Хоч я вже розплющив очі та мої окуляри були заляпані, і я все бачив розмито.

-Це вже занадто. Нащо ти облив його кров’ю?-Запитав Всевлад.

-Це і так овеча кров, що ти паришся.-Сказав Вася.

-Все, ходімо.-Мовив Віктор.-Думаю стара відьма зрозуміє, що їй тут не раді.

Я навпомацки доповз до хати. А потім і до ванної. Довго змивав із себе кров. А потім ще довше відходив від того що сталось. Це було жахливо. Мене всього трусило і нудило.

Коли я вийшов із ванної, то помітив у вітальні бабусю. Вона читала книгу.

Я зиркнув на кухню-вікно було на місці і ніде не валялись уламки. Бабуся не починала розмови, тому я вирішив зробити це першим:

-Що читаєте?

-Як начаклувати дітям жаб’ячі хвости.-Відповіла вона перегортаючи сторінку.

-Ви сердитесь через вікна?

Бабуся закрила книжку.

-Чорт з тими вікнами. Хто облив тебе кров’ю? Імена?

-Та все добре, це була випадковість.-Сказав я. Якщо бабуся піде розбиратись то зробиться лише гірше. Рано чи пізно вони зберуться і відгамселять мене за порушення одного із їхніх

правил. Я маю дати раду цьому сам. Якось.

-Я все одно дізнаюся хто ці паскудники.-Попередила мене бабуся.

Прогримів грім і заблищала блискавка. У дім увірвалась панна Маргаритка.

-Тебе на шабашах стукати не вчили?-Сердито дорікнула бабуся.

Панні Маргаритка стряхнула мокру парасольку під невдоволеним поглядом бабуні.

-Там все село ходить у жахливих дощовиках по лісу!-З жахом повідомила панна.

-Лиш не кажи, що вони вирішили вполювати звіра який роздер отару.

-Ні, вони шукають дитину.