Лисенятко

Женя дивиться на іграшку в чужих руках, схиляючи голову то в один бік, то в інший. Спартак ігнорує його, копаючись в телефоні, але м’якеньке руде лисеня не відпускає. Так і сидить на стільці, обійнявши те, і щось пише, очікуючи, коли їх обох покличуть, аби забрати з театру, де вони сьогодні писали подкаст. Наче це, трясця, було нормально, що він не хотів відпускати іграшку, яку йому подарувала фанатка.

— Нє, ну я все розумію, — нарешті каже Янович, не витримавши, й Спартак посміхається, не відриваючи очей від телефона. — Але ти ж не збираєшся її залишити собі, правда?

— Чому ти так вирішив? — питає той байдужим тоном, не відволікаючись від екрану.

— Бо це м’яка іграшка, Спартак. В тебе вдома не має бути м’яких іграшок.

— Мені їх ще просто ніхто не дарував, — Спартак на мить підіймає на того очі, але в наступну секунду знов повертається до написання коментаря. — Навіть ти.

— Бо я уявляю як ти відреагуєш і як далеко пошлеш мене своїми розумними словами, якщо я її тобі подарую. Буде щось про нераціональне витрачання грошей і твого часу, бо я ж тебе знаю, ти усі такі речі не вважаєш доречними, — Женя не каже, що Спартак взагалі не дівчина, аби йому таке дарувати, як і не каже, що чоловіки один одному іграшок не дарують, бо… Бо це буде не так трактуватися. І Женя в страшному сні не хотів уявляти як він буде пояснювати Субботі, чому він вирішив подарувати тому щось таке. А це ж буде щось миле й вкрай недоречне, бо себе він теж знає. Варто задуматись про Спартака і в результаті подарунком буде якась страшенно рожева плюшева дупа. Він просто… Просто був дурним і закоханим, окей? Він не міг поладнати з власними почуттями й саме тому так реагував на нещасне лисеня. Він ревнував, бо хтось міг подарувати Спартаку іграшку з якою б той сидів та обіймався, а він ні. Не дарував, не обіймався, не… Не цілував.

— Ну, ти багато чого про мене ще не знаєш, — гмикає той, дратуючи Женю ще більше. Женя закидає ногу на ногу, складає руки на грудях й свердлить ту іграшку напруженим поглядом.

— О ні, от якраз в цьому я впевнений, — він бурмоче, опускаючи погляд на власні руки. І в кого він був такий дурний? Бісився на Спартака через іграшку й ніц не міг з собою вдіяти. — Я б ще зрозумів, якби вона була з якогось аніме, типу твого цього кон.

— Кон — це не аніме, кон — це виклик демона, — так само спокійно продовжує Суббота, не зважаючи на очевидну дратівливість свого товариша, — а аніме…

— Людина-бензопила, Спартак, я в курсі, — перебиває його Женя. Він був в курсі багато чого, й життя Спартака, й його улюблених аніме, й того, які ці губи на смак. — Не переводь тему.

Спартак, нарешті, підіймає на того очі й дивиться трохи насмішливо, перехоплюючи лисицю міцніше. В Жені сіпається око й він дивиться на іграшку як на особистого ворога, викликаючи в Субботи ще ширшу посмішку.

— Добре.

І не додає нічого більше. Вони так і сидять, мовчки дивлячись один на одного, поки Женя не витримує.

— Відповідай на питання, будь ласка, — він намагається говорити спокійно, та його тон ледь не дзижчить від роздратування, й він біситься ще більше від того, що Суббота розуміє, що він біситься. Певно навіть розуміє причину, принаймні про іграшку. Але скоріш за все й глибше. Жодної надії на порятунок і жодного шансу спинитись та стулитися. Вони були в турі, поруч майже цілодобово, разом їли, разом спали, бо номерів, як завжди, не вистачало, торкалися так багато, що Женя готовий був скиглити від цього. Від того, як багато цього було для “товаришів” і як мало для…

— То постав його, — Спартак знов опускає голову й приділяє увагу своєму телефону. І, перш ніж Янович встигає щось сказати, додає: — Те, що ти сказав, не було питанням.

Женя кусає нижню губу до болю й стискає пальці на власному плечі. “Чому ти поцілував мене?!” — хочеться горлати йому. “Чому ти не зробив нічого більше?! Чому ти лишив мене без жодного слова, хоча завжди говориш про важливість розмов?!” — крутиться в його голові, та він не дає цим словам прорватися. Раптом це було випадково? Раптом Спартак не хотів нічого більше, не відчував нічого з того, що відчував він, й не збирався переводити їх відносини не те що в статус “коханці”, а й в статус “друзі”? Раптом той взагалі збирався піти? Женя досі пам’ятав, як той сказав, що полишить його, щойно він набридне. Вочевидь вся ця ситуація не була тим, що б цікавило Субботу, й вона точно не покращувала тому життя.

Йому варто було спинитись. Залишити цю довбану іграшку в спокої й жити далі, хапаючись за кожен момент із цією дорогоцінною людинкою, а не влаштовувати істерики. А це була, трясця, справжнісінька істерика.

— Ти збираєшся лишити іграшку? — питає він вже більш спокійно. Змушує себе зробити вдих і видих, вгамувати стрибки голосу. Не дратувати Спартака.

— Так.

І чому ця відповідь розбиває йому серце?

— Але чому? — Женя не знає чого в голосі більше на цей раз — страждання чи гніву. Чому дурнувата іграшка заслуговувала на те, аби її так обіймали й тримали біля серця, а він — ні?

Янович не знає, що відображується на його обличчі, та Спартак, піднявши на нього очі, вимикає телефон й вкладає той назад у кишеню.

Погляд блакитних очей схожий на штормове море. Женя ніколи не бачив такого глибоко кольору, що не виглядав як розводи акварелі, а скоріш як коштовне каміння, як гірська порода — міцна й незламна. Тому, мабуть, й не може відвести від них власних очей. Лиш втискається сильніше у стілець й зціплює щелепу, аби не заскиглити. Суббота не посміхається й навколо його очей не збираються гусячі лапки, які йому так подобались зазвичай.

— Бо це подарунок, — відповідає той серйозно. Спартак не свердлить його поглядом, та Женя все одно почуває себе жабою, яку пришпилили голками до стенду й готують до препарування. — Мені приємно, що люди дивляться нас, запам’ятовують щось, що я кажу, й роблять відсилки, наприклад, у вигляді іграшок. Вони надають значення будь-яким моїм словам, навіть “уруру”, й мені подобається, що я можу бути настільки значущою частиною в їх житті. Що вони витрачають свій час на мене, аби намалювати нас або пошити іграшку, тож вона важлива. І від тепер вона буде моєю домашньою тваринкою.

— Але ж ти не заводиш тварин! — голос Женю все ж підводить й дає півня. Спартак вигинає брів, та майже не звертає на це уваги, принаймні вголос, й дивиться, як той взмахує руками, наче намагається описати щось більше, ніж те, про що говорить. Женя і сам від себе не в захваті, та нічого не може з собою зробити. Він втомився тримати це все у собі, не здатний визначити для себе поведінку, яка не відштовхне Спартака від нього. Покірливо-поступлива модель, хай би її чорти подбали.

А Суббота, наче той лис, посміхається йому кутиком губ.

— Ну тебе ж я якось заводжу, — каже він, не перериваючи зорового контакту, й Женя відчуває, як від цих слів починає калатати його серце. Помітив. Того разу, коли вони в дурнуватій грі впали на диван, коли Спартак піймав його обличчя у долоні та поцілував у губи, він помітив, як кров прилила до його паху. Янович червоніє від цих слів і їх усвідомлення, переплітає пальці, вкладаючи руки на коліна, ковзає на місці й відводить погляд.

— Це… Це був удар нижче поясу, — тихо каже він, очікуючи продовження, та Спартак більше нічого не каже. Не тисне знов у те ж місце. Женя майже вдячний, але лише майже, бо коли той знов тягнеться по телефон, то його серце пропускає удар. Зверни на мене увагу, ну будь ласка. Він облизує губи й змушує себе повернути до того свій погляд. — Чому тобі взагалі раптом знадобилася домашня тваринка?

Суббота зітхає, але зупиняється. Повертає телефон назад у кишеню, дивиться у відповідь, здається, більш лагідно, й Женя справді вдячний тому за те, що він може терпіти його такого, розуміти, наче малу дитину. Хоча він не хоче бути дитиною, але це краще, аніж нічого.

— Бо ти не погоджуєшся до мене переїхати, — відповідає той, й на цей раз настає черга Яновича підіймати брови.

— І це все?

— Тобі щось не подобається?

Звісно йому щось не подобалось, але він каже не те, що першим спадає йому на думку.

— Тобто ти, — він вказує на Спартака долонями, не роз’єднуючи пальці, а потім так само повертає їх до себе, — ставиш мене й іграшку в один ряд.

Суббота не виглядає роздратованим його питанням. Скоріше втомленим, судячи з того, як він знімає окуляри однією рукою й витирає передпліччям очі, перш ніж повернути ті на місце. Іграшка все ще знаходиться в його тісних обіймах, й Женя мимоволі кидає на неї ображений погляд.

— Звісно ні. Лисиця безперечно краще, — чужі слова обурюють, та перш ніж він встигає вставити хоч слова, Спартак жестом змушує його замовкнути. Хоча насправді жест м’який, та Женя ледь не прикушує собі язика, зводячи брови до перенісся. Невже це все? Спартак замінить його й навіть не людиною, а іграшкою?

Мабуть усі його думки надто чітко відображаються на його обличчі, бо Суббота продовжує, ледь стримавши тяжке зітхання.

— Ти сам подумай, — каже він, знов дивлячись йому у вічі. — Вона завжди буде чекати мене вдома, я зможу обіймати її кожного вечора і прокидатися, знаючи, що вона нікуди не втекла посеред ночі, злякавшись власних почуттів і відповідальності. Не певен, що її можна цілувати, але цьомати в маківку точно можна.

Настає тиша. Очі Яновича стають схожими на круглі тарілки, він відкриває рота, та не знає, що сказати, й закриває його, мовчки хапаючи повітря. Вони… Вони говорили про це? Тут? Після більш ніж двох тижнів мовчання посеред театру, наповненого людьми?

— Спартак, я… — починає Женя, та слова не йдуть, він не знає, як почати, тому між ними знов осідає мовчання, й Спартак дивиться на нього… Майже сумно. Він ніколи не бачив у нього такого погляду, наче той сподівався на щось, попри власні ж переконання не очікувати нічого завчасно.

— Ти сам причепився до лисички, — Спартак знизує плечами й хитає головою. Знов кидає на нього погляд і знов тягнеться по телефон, та Женя не дає собі знов змовчати. Будь ласка, будь ласка!

— Ти дійсно хочеш? — виштовхує він з себе, піддаючись вперед, на край стільця, ледь не падаючи з нього. Раніше рятівна відстань між ними тепер здавалася нездоланною прірвою. — Усе це? Зі мною? Ти ж сам казав, що я надто емоційний і мені підходитиме хтось подібний, як і тобі хтось логічний і…

— Це так, — перериває його потік слів Спартак, й серце Жені знов падає вниз, попри минуле піднесення, що він ледь встиг відчути. — Але я не казав, що з інакшими будувати стосунки неможливо. Можливо з кимсь іншим, хто не розбирається в психології тобі було б важко, адже емоційну стриманість ти б сприймав як відсторонення і холод, але я можу донести тобі, що ти важливий і бажаний попри невеликий спектр моїх почуттів. І на мою думку як особи, а не спеціаліста, ти чудово мені підходиш.

Вони дивляться один на одного. Все ще, але вже мовчки, поки Женя намагається переварити сказане. Він підходив. Він підходив? Йому хотілося вщипнути себе, аби переконатися, що це не сон, та він різко хитає головою зі сторони в сторону, струшуючи зайві думки наче пес.

— Ти не відповів на питання, — вперто повторює Янович й вибагливо дивиться на того. Йому потрібно було почути. Чесно, аби не додумувати, не вигадувати, а просто знати, що Спартак думає насправді.

А той посміхається. Тяжко зітхає й підводиться, лишивши іграшку на своєму стільці, а потім підходить до Жені, змушуючи того підняти голову, аби подивитися в його блакитні очі. Тепла долоня торкається чужої щоки, й Женя накриває її своєю, обережно, нерішуче погладжуючи, поки сам увесь обертається в слух, аби не пропустити жодного слова.

— Так, — каже Спартак. Його великий палець повільно мандрує по чужому обличчі, огладжує бороду, проводить по колючій щетині над губами й спускається нижче, м’яко відтягуючи нижню й змушуючи трохи відкрити рота. Чужий погляд досліджує їх з цікавістю, палець знов обводить його гарні, пухкі губи, притискається сильніше, наче борючись з бажанням пірнути всередину, а потім Спартак знов дивиться в ці темні горіхові очі з такою ніжністю, що Женя забуває як дихати. — Я хочу усе це з тобою. Інакше б не цілував тебе того вечора.

Женя кліпає очима майже не вірячи у те, що почув. Тоді він злякався. Злякався цього поцілунку й власної реакції, злякався і втік, піджавши хвоста, але Спартак більше не підіймав цю тему, тож він думав… Він гадав, що той вважає це все помилкою. Нічого не змінилося з того вечора, Суббота більше жодного разу не намагався поцілувати його, не дивився так, як зараз, не торкався його своїми доглянутими руками, тож він вирішив, що так все й має бути. Що треба грати за мовчазними правилами, ігнорувати те, як переверталось все всередині від його сміху, як горіли губи від бажання знов поцілувати його, лиш тепер по-справжньому: глибоко, мокро, з язиком, як тому подобалось.

А зараз виходить… На нього не хотіли тиснути? А він, дурний, так і не набрався сміливості, аби поговорити про це?

— Спартак… — він знов намагається щось сказати, та його не слухають. Суббота нахиляється до нього. Знімає окуляри вільною рукою, притискається своїм лобом до його, гаряче, переривчато видихає, й цей звук здається таким збуджуючим, що Женя ледь чутно стогне. Та Спартак чує, чує й посміхається, отирається своїм носом о чужий, повертає голову трохи вбік, до плеча, й накриває його губи своїми. Обережно, м’яко торкаючись їх, охоплюючи, лижучи до тихих вологих звуків, до тихих стогонів, від яких у Яновича рве дах. Спартак бажає його, Спартак цілує його, й він підривається зі стільця, ледь не стикаючись із тим лобами. Тепер він вище, й може, нарешті, охопити це вродливе обличчя своїми долонями і схилитись до його губ у правильному поцілунку. Женя кусається, ледь не гарчить, пірнає язиком в чужий гарячий рот і сам мугикає від задоволення, сплітаючись зі Спартачком в мокрий танок. Він досліджує, гладить, вилизує цей неймовірний рот, відчуваючи, як чужа долоня заривається в його кучері і стискає їх, штовхаючи їх лиш ближче. Вони необережно зіштовхуються зубами, та це не псує нічого. Кожна секунда, кожна мить коштує того, аби відчувати, як чуйно відповідає Спартак на кожен його рух, як смокче його язик, прихоплює губами, притискається до нього всім тілом. Женя не знає, коли його рука опиняється на чужому попереку, а вільна долоня Спартака стискає його плечі, та йому й начхати. Вони цілуються і цілуються, наче немає світу навколо, наче немає нічого важливішого за цей дотик їх губ, за тихі, солодкі стогони, які вони дарують один одному разом з тісними обіймами й лагідним погладжуваннями там, де можуть дотягнутися.

Вони відриваються один від одного лишень тоді, коли легені починають палати від нестачі кисню й інстинкт самозбереження бере своє, змушуючи їх зробити ковток повітря. Їх губи роз’єднуються, та між ними повисає нитка слини, й вони обидва, наче сп’янілі, дивляться на неї, а потім — один одному в очі. Суббота посміхається першим, обережно гладить свого товариша по голові, пестить ці чудові кучері, й Женя важко ковтає, відчуваючи ногою, що не тільки йому сподобалися поцілунки.

— Добре, — хрипко каже він, облизуючи набряклі губи, й гладить Спартака по спині від самих лопаток до попереку. — Ну тобто якщо ти справді хочеш, то я теж. Я дуже, дуже хочу тебе й… Переїхати.

— Добре, — той посміхається й киває, й Женя нарешті бачить ці неймовірні зморшки навколо його очей у які, здається, закохується ще сильніше. Вони не рухаються, так і стоять, посміхаючись, тримаючи один одного в обіймах, й Янович знов трошки нахиляється, аби притулитися до того своїм лобом, на мить прикривши очі.

Він все ж хоче себе вщипнути, аби точно повірити, що це не черговий мокрий сон, коли хтось кличе його, й вони обидва здригаються, розриваючи обійми. Коля, що виходить з-за рогу, дивиться на них трохи спантеличено, та нічого не каже про їх дивний вигляд. Ну не цілувалися ж вони тут, правда?

— Таксі буде за п’ять хвилин. Давайте збирайтесь й поїхали, я їсти хочу, — він знов обводить їх зацікавленим поглядом, почувши синхронне: “Ага,” — але лиш хитає головою та йде, не беручи цих диваків в голову.

— Ти не міг обрати більш приватне місце? — пошепки питає він Спартака, нарешті знов обернувшись до того. Напруження, що він відчував своїм стегном, не було видно в цих штанях, й Женя молився, аби про нього можна було сказати теж саме.

— Ти причепився до лисиці, — бурмоче Суббота, повертаючи свої окуляри на місце. Він витирає великим пальцем свої губи від їх слини й злизує ту, ковзнувши язиком по подушці й змусивши Женю важко ковтнути, дивлячись на це. — І останні два тижні ти бігав від мене наче заєць, не даючи мені й шансу застати тебе наодинці.

— Туше, — погоджується він, знаючи, що був не надто раціональним у своїх діях.

Вони мовчки одягають верхній одяг, забирають речі, й Женя не може не залипати на чужу статуру і сідниці, не думаючи про те, що, можливо, одного разу йому пощастить опинитися між ними. Він не знав ще як вони дійдуть до ліжка, та в будь-якому випадку сподівався, що вони зможуть мінятися ролями, бо, серйозно, він обдрочився, уявляючи, який вид був би у Спартака, якби він взяв його ззаду.

Звісно ж з такими думками Суббота одягається швидше за нього й знов підходить до свого стільця, на якому все ще сиділа ця дурнувата іграшка.

— А лисиця..? — питає він у марній надії, що Спартак лишить її тут. Ну Спартак же отримав його, він переїде, буде тому в якості домашньої тваринки, нащо тепер йому це лисеня, правда?

— О, вона все ще поїде зі мною, — Спартак посміхається майже хижо, коли бере лисицю в руки й обертається на Женю. Його погляд, який не віщує нічого доброго, змушує його важко ковтнути. — Але, можливо, якщо ти мені подаруєш щось подібне, то вона не завжди сидітиме біля нашого ліжка.

І йде, міцніше схопивши її під плюшеві лапки. Янович кліпає кілька разів, усвідомлюючи сказане, а потім задихається від жаху й хапає свою куртку.

— Що?! Ні! Ти не залишиш її там! Спартак! — Женя біжить за ним, аби не відстати й спробувати переконати тримати цю лисицю принаймні не в спальні, бо, дідько, він не збирався займатися сексом під поглядом цих чорних очей-ґудзиків!

***

Подивитися на чудову лисичку можна у неймовірної пані Грімм ось тут, а також можна стежити за нами й нашими спарженятами на каналі в тг This is СПАРЖА.
Дякую, що прочитали!