Лефресові катуші

На нічному небі зловісно простяглися темно-сталеві хмари. Вони пропливають повільно, не кваплячись, ніби й зовсім не рухаються. Сяйво від повного місяця заливає довкілля: освітлює тонкі й хвилясті доріжки, невеликі міські хатинки, відображається у місцевому фонтані, демонструючи спокійну водяну гладь. Скрізь вікна з міцної, темної деревини пробивається до кімнат сповненого галасу трактиру, окутує майже кожен потайний куточок центральної площі. Проскальзує до королівських покоїв – найвищої з кімнат величної вежі. І тоді, підібравшись якомога ближче, простягує свої руки до самотньої темної фігури, накривши її обличчя своїми невагомими долонями.

Мерідіан маявся у своєму ліжку. Йому все ніяк не вдавалося заснути через острах перед прийдешньою зустріччю. А зустрітися належало з новим головою лицарської варти. За словами його особистого радника це був зовсім молодий хлопець, що в тренуваннях відзначився своєю відчайдушністю та стійкістю. Він є вихідцем королевської воїнської академії, тож досвід роботи в команді в нього є, як і непогані лідерські якості. До того ж, тривалий час за ним буде наглядати Анджей, а отже причин хвилюватися бути не повинно, чи не так?… Саме Мерідіан мав увести в курс королівських справ нового голову. І від цього у його венах миттєво холонула кров. Нові обов’язки звалилися на плечі юного монарха, наче рясний сніг у квітні. Після смерті батька в нього нарешті мало з’явитися омріяне відчуття свободи, але замість старих, іржавих кайданів на його зап’ястях замкнулися нові, ще міцніші. І тепер вони остаточно зробили Мерідіана в’язнем цієї фортеці, маріонеткою тієї злісної та моторошної істоти… 

Ніч тягнеться до неможливого довго. Чується тихий шелест осіннього листя, що сплітає, і без того бентежні думки парубка, в кошлатий клубок. Звідусіль і в той же час нізвідки віддає гучним, мерзенним скреготом. Кігтиста рука, більше схожа на лапу невідомого, моторошного звіра, залишає ледве помітні у пітьмі подряпини. На ранок вони знов зникнуть, бо це всього лише ілюзія. Мерідіан знає про це, але чи легше йому від того знання? Звісно ні. Кожного разу відчуття такі, ніби це трапилося з ним вперше. І кожного разу воно дозволяє собі все більше, більше, і більше… Звуки шкрябання то стають гучнішими, то стихають. Ненаситна істота зловтішається над юнаком, бачачи в його очах страх неминучого. Чогось дуже, дуже лихого… Трохи погравшись із наляканим розумом Мерідіана, воно підкрадається ближче до його ліжка. У яскравому місячному сяйві можна розгледіти зловісну, гидку посмішку Лефрес. Фіолетовий дим почав опускатися із самої стелі кімнати, поглинаючи собою навколишній простір. На світлі маленькі пурпурові частинки слабо мерехтять, повільно падаючи вниз. 

Серце парубка стрімко билося у своєму, не зовсім зрозумілому, скаженому ритмі. Мерідіан насилу вдихнув. Повітря було дуже важким і терпким, а дихати ставало все складніше. Його руки затремтіли. 

– Щ-що тобі треба? – ледве як вимовив він.

Істота тихо й моторошно засміялась. Трохи задумавшись над питанням хлопця, воно лукаво протягнуло:

– Хмм, отже ти пропонуєш мені обмін, так? Я забираю щось собі, а ти… Отримуєш жаданий спокій, так? Звісно, ненадовго. Цікаво, що ж… Це означає, що я можу вибрати що завгодно, бо ти не в праві мені заперечити. Але що?… Я знаю!

Створіння знову закихкало, цього разу гучніше. Воно виторощилось, як здалося Мерідіану, кудись крізь нього. Широка, повна самовдоволення усмішка виднілася на обличчі злісного демона.

– Віддай мені це.

Стрімко й неочікувано грудну клітину юнака пронизав гострий біль. Серце. Меридіан з трудом стримав крик. Почувся гул. Схожий на звуки вітру, він гучнішає кожної секунди. Згодом вітер перетворився на справжнісіньку, невпинну бурю. Від цього шуму стало так нестерпно, що навіть той жахливий біль відійшов на другий план. В очах хлопця темнішало. Некерованим вихорем нісся кудись у темряву його втомлений розум.

Раптово юнак відчув, як ослабла міцна хватка Лефрес. Від неочікуваності він почав незграбно хапати ротом повітря й відкашлюватися. Свідомість поступово повертається до нього. 

Звичайно. Створіння не може дозволити своєму єдиному шансу на спасіння померти так просто й безглуздо. Демон лише зле посміхнувся Мерідіану і розтанув у пітьмі, залишивши юного монарха на самоті. Бузковий туман також майже розчинився. Трохи оговтавшись від катушів, хлопець озирнувся навколо себе. Від суцільної темряви йому стало ніяково. Помітивши навстіж відчинене вікно, він в ту ж мить у відчаї кинувся до нього, прошепотівши:

– Світло!…

Опинившись біля вікна Мерідіан потроху заспокоювався. Серце все ще тривожно стукало, але торохтіння то вже було не таким шаленим. Не забрав, не зміг. І не дозволив би. Поки що… Поки це тіло йому ще потрібно, а отже подібних знущань буде багато. А потім… А потім — невідомість. Лякаюча до тремтіння й моторошна безвісність. Намагаючись зупинити потік думок, юнак шепотів:

– Годі. Годі думати про це. Який з того сенс?… Годі, годі, годі….

Глибокий вдих… Видих. Аби трохи відволіктись, він вирішив поспостерігати за нічним небом. У лагідному сяйві місяця світилися й миготіли маленькі вогники – біленькі зірочки. Вони складалися в різні нерівні лінії та фігури, ніби вибивали якийсь невідомий цьому світові танок. Це видовище заворожувало хлопця своєю таємнічостю і незрозумілістю. Погані думки все ще настигали його, але тепер вже не здавалися такими лячними. Дивлячись на кругле велике місячко та численні крихітки-зорі, Меридіан потроху впадав у дрімоту, допоки не заснув глибоким сном. Так, припадаючи до шершавої дерев’яної стіни, він і провів усю цю ніч. Ніч перед своєю доленосною зустріччю.