Леопардова сумочка

— Добре, давай підемо, — сказала Аріна зранку.
Я вирячилась на неї. Хотілося крикнути: «Що?» Почати бігати по кімнаті, мов навіжена. Чи недовірливо запитати: «Ти жартуєш?» Та я завмерла, і все довкола нас, здається, завмерло теж. Мікрохвильовка зупинила зворотній відлік, чайник перестав грітися, діти за вікном заклякли на гойдалках. Ви ж знаєте, що нічого такого не було, та підігрійте мені — трохи драматизму нікому не завадило.
— Ти впевнена, що хочеш цього? — нарешті запитала я. Аріна відклала телефон і подивилась на мене.
— Страшно вмерти від клятої ракети і так нічого у цьому житті й не побачити. Твої слова, — вона повертіла в руках горнятко. Здавалося, воно от-от вислизне із її рук і розіб’ється. — Я багато про це думала. Тому давай підемо. Тільки запитай у тої крадійки, чи є в її світі прокладки. Інакше нам доведеться їх ду-уже багато брати.
— Пощастило, що нам презервативи не потрібні, — підхопила я. Посмішка Аріни була прекраснішою за її згоду. Дівчина перегнулась через стіл і зашепотіла мені в губи:
— Ні, ну можеш пачку взяти. Раптом твоя мрія трахнути ельфа здійсниться, — і поцілувала мене.
Мені здалося, я ніколи доти не була такою щасливою.
— Але в мене є кілька вимог! — Аріна відкинулась назад на крісло.
— Що завгодно! — випалила я. Ніяк не могла перестати посміхатися, мов дурепа.
— Викинь свою потворну сумочку з леопардом, — серйозно відповіла Аріна. — Спали її на дитячому майданчику. Тоді я піду з то… — на останніх словах вона пирснула, і ми обоє розреготалися. Я вирішила, що візьму цю сумочку з собою в подорож, хоча користі від неї не було ніякої — туди ледь телефон влазив.
— А якщо серйозно?
— Ти мене познайомиш з цією… тракою. І ми все разом детально обговоримо. А, і ще… Ми здаємо проект двадцятого числа, я не можу раніше кинути роботу.
Я кивала, наче заводна лялька. У вухах шуміло. Мені здавалося, я от-от зомлію, а коли отямлюсь, Аріна скаже, що мені все наснилося — і трака, і Арінина згода. Чи взагалі, отямлюся у порожній квартирі, а дівчини у мене ніколи не було, і звати мене не Дарця. Чи… не отямлюся зовсім. Варто лише заплющити очі — і все закінчиться. Буде спокійно і порожньо…
Напевне, Аріна побачила щось в моєму обличчі, бо обережно взяла мене за руку, помасажувала великим пальцем зап’ястя.
— Пташечко, подивись на мене, — її голос долинав нізвідки і розчинявся у гарячому повітрі, мов дим. Я ніяк не могла за нього вчепитися, та все ж підвела очі, сфокусувала погляд на Аріниних ключицях. У виїмці блискотів кулон, який я їй зробила на першу річницю. — Давай, дихай зі мною. Глибокий вдих, ось так, тепер — глибокий видих. Усе добре, пташечко. Все добре, — говорила Аріна, поки я не повірила.

Пізніше ми лежали на ліжку, голі та спітнілі. Кондиціонер невдоволено гудів, синій вечір зазирав у шибки.
— Подумай, від чого ти зможеш відмовитися назавжди, — Аріна спіймала мій спантеличений погляд, посміхнулась. Її посмішка була грайливою, ластовиння красиво проступало на засмаглій шкірі, а ніс кумедно морщився. «Від усього, — хотілося сказати мені, — від усього, крім тебе». Але тут вона кинулася перелічувати: — Твої улюблені серіали про вампірів, Спотіфай, приставка, — її обличчя стало зловісним, — Тікток. То що, зможеш?
Я демонстративно жбурнула телефон на інший кінець ліжка.
— Несправедливо, що не можна мати все і зразу.
— Мені здається, життя цьому вчить в першу чергу, — скривилась Аріна, а потім додала зовсім тихо: — Я сумуватиму за цим місцем. Потрібно зробити і роздрукувати багато-багато фото. На пам’ять. І поїсти шаурми в нашому улюбленому місці. Там, біля пошти. Поїхати до батьків… ну, попрощатися.
Отак все просто було в неї. План на будь-який випадок життя, навіть якщо це подорож через портал у інший світ. Не знаю, що така дівчина робила поруч зі мною. «Ти — хаос, — сказала вона одного разу, — а я хочу владарювати над хаосом». Після того ми вперше поцілувалися в якомусь задрипаному парку; вона тримала мене за руку і терлася носом до моєї щоки. Якийсь п’яний мужичок почав нам свистіти, на зупинці верескнула дитина. Але якби спогади можна було ставити в рамочку, я б обрала для цього найгарнішу, з куленепробивним склом.
В одному Аріна помилилась. Я не була хаосом, швидше діркою в стіні, крізь яку задуває холод і лізуть миші. «Я забираю її життя, — думала, поки ми кохалися на ліжку. — Це як дивитися разом фільм, який подобається тільки одному. Годину за годиною, до самої смерті».

Я заснула з передчуттям біди, та прокинулась дивовижно цілісною. Дні, що потекли слідом, нагадували сон, після якого не хочеш прокидатися.
Ми збирали речі і говорили про всілякі дурниці.
— Як думаєш, брати мені з собою прикраси? — питала я, перебираючи свої нехитрі коштовності — чокери, силянки, гердани і пластикові цепочки. — Подарую їх там комусь. Все одно половину не ношу.
— Візьми, — підтримувала Аріна і діставала з дерев’яної шкатулки золоті цепочки, кулони і хрестики — їй мама щороку таке дарувала. — Як думаєш, яка в них валюта? Нам ж треба буде якось за все платити.
Хто б мені сказав! Я дійсно ставилась надто несерйозно до цієї пригоди. Он Більбо навіть хустинку з собою не взяв у подорож до Самітньої гори — а ми тут за гроші думаємо.
— Просто якщо наші не годяться, ми могли б їх всі задонатити на армію. А готівку у волонтерські фонди віднести. Чи можеш своїй бабці в село відвезти. Та і техніку можна продати — холодильник майже новий, мікрохвильовка…
Аріна дістала з тумбочки блокнот і кинулася щось записувати. Я б просто все покинула — хай поліція гадає, що ж трапилося. У книгах герої такою нудотою не займаються — вони кидають необхідні речі в рюкзак і зникають у сяйливому порталі.
Багато лишається за лаштунками, скажете ви, та мені подобалися ці збори, я хотіла їх пам’ятати — кожну дрібницю. Як ми відносили книги у бібліотеку по тридцятиградусній спеці, як віддали диски разом з приставкою першій зустрічній дитині на вулиці. Як закуплялися в аптеці на тисячі гривень (насправді, на вісім тисяч вийшла лише дрібка таблеток). Як сиділи біля фонтану пізнім вечором і дивилися на остогидле місто, яке раптом стало таким рідним. «Глянь, на тих сходах знову якась дитина навернулась, — хіхікала п’яна від сидру Аріна. — Мені цього не вистачатиме».
А ночами приходила трака, і ми говорили. Я питала про фей та лепреконів (ні, немає такого), Аріна — про державний устрій (тут в двох словах не розкажеш), я хотіла знати все про дракканів («краще тобі про них не знати», — кривилась трака), Аріна розпитувала, чи є там рабство і торгівля людьми. На мене трака дивилася з жалістю, на мою дівчину — з повагою.
Та були речі, яких трака не розуміла. Вона нажахано вирячилась на нас, коли ми розпитували про місячні: «Що, кров прямо звідти? Майже всьо життя?» Наступного дня ми купили багаторазові прокладки і менструальні чаші. Запаслися ношпою на кілька років вперед, пересипали її у красиву скляну баночку.
Ми майже годину витратили, щоб пояснити траці, що таке алкоголь. «Ви п’єте то, що вас вбиває? — недовірливо перепитала вона. — Сумашедші якісь». Потім трака хапала свій пакунок з їжею та бинтами і тікала геть. Ми не шкодували грошей на їжу для неї, і щодня відправляли геть з усе більшим і більшим пакетом, але трака виглядала все гірше. Її шкіра посіріла, обличчя ще більше загострилось. Ми мали б звернути на це увагу тоді, розпитати її як слід, що ж трапилося. Але я пам’ятала її нажаханий погляд і коротке «війна», кинуте пошепки.
Однієї ночі ми пішли з нею до порталу — подивитися, як він хоч виглядає, але нам завадив сторож. «Гей, ви чого тут лазите?! — направив на нас свого ліхтарика. — Комендантська година. Ану йдіть звідси, а то поліцію видзвоню!» Трака чкурнула в пітьму, ми ж поплентались додому. Краще б той дідок підлітків з дитячого майданчика ганяв або п’яниць на лавках! Але ж ні — ми легка здобич. Я лютувала ще декілька годин, а Аріна сміялася з мене: «Ти ще сумуватимеш за цим, от побачиш!»
Вона була права.

*

Дні склалися в тиждень — один з кращих у моєму житті, якби не війна. Інколи я забувала про неї, та щось постійно нагадувало…. Ні, не щось. Все.
— Поїду до мами у Вінницю завтра, — сказала Аріна пізно ввечері. Очі її були злими, ніс почервонів від сліз. — У неї істерика. Каже, мала йти в той торговий центр, а в дверях ключ заїло. Поки чекала майстра, там все… обстріляли.
Ми трохи, за звичкою, обматюкали росіян, але часи, коли від цього ставало легше, давно минули. Аріна збирала речі, я бронювала собі квиток до Львова.
— Теж в село поїду, — сказала я. — Пора прощатися.
Ми переглянулись. Аріна тицьнула пальцем в моє плече. «Все буде добре», — казала її посмішка. Губи, м’які і прохолодні, залишили поцілунок на моїй щоці.
— Пообіцяй, — прошепотіла вона, — що ми завжди будемо триматися одна одної. Там… в іншому світі. Навіть якщо розійдемося чи сильно посваримось. Добре?
Нестерпна ніжність стиснула моє сердце. Це я би, по сценарію, мала таке говорити, це я постійно боялась втратити Аріну і по сто разів на день перепитувала, чи вона мене любить. Я стискала її в обіймах так сильно, що вона не мала чим дихати.
— Обіцяю, — відповіла я. Це було легко. — Ми ж будемо там єдиними людьми — складно загубитися.
— Світ великий, а ми маленькі, — вона обхопила мене за талію. Її очі сяяли, наче зелені скельця на березі моря. — Ти маленька. Моя пташечко…
«А раптом вона поїде у Вінницю і не повернеться? — жахнулась я. — А оце зараз ми прощаємось. Назавжди». Дурні думки були моїми вічними супутницями, тому вголос я нічого не сказала. Зранку поцілувала її в шию, послухала сонне: «Щасливої дороги», а потім ще кілька хвилин стояла в дверях і дивилась, як тонкий промінь сонця пробивається крізь штори і золотить пушок на її щоці, ковзає по шраму під підборіддям. Ластовиння на її лівій щоці складалось в ідеальний ромб, родимка на скроні була рожевою, наче недоспіла вишня. На губах блискотіла ниточка слини. Якби Аріна прокинулась зараз, то б невдоволено морщилась: «Ти чого на мене дивишся? Відвернись, я зараз негарна». Але вона спала міцно, тому я дивилась і дивилась.