Леді та розбійник

Фанхата: Star Wars; Star Wars – The Clone Wars (2008).

Пейринг: Обі-Ван Кенобі/Сатін Кріз

Опис: AU. Кариби, друга половина XVII століття. Він — пірат, що користується репутацією чаклуна та справжнього лицаря і чиє ім’я примушує багатьох тремтіти. Вона — аристократка зі Старого Світу, що прибула на Антильські острови у бажанні забути про гіркі втрати. Доля кожного разу зіштовхує їх, і, напевне, це іронія Всесвіту — стосунки між людьми, яких розділяє соціальна прірва.

Коментар: Від канону тут лишились самі кісточки. Суворим прихильникам першоджерела раджу уважно перечитати шапку.
Присутні великодки до роману Р. Сабатіні “Одісея капітана Блада”.
Також викладено на Ао3.

—–

—–

— Запевняю вас, міледі, що вам нічого не загрожує.

Капітан Бен Кенобі, більш відомий на Карибах як Чорний Бен (хоча один лише господь чи диявол знають, чому саме він Чорний), дивиться на свою шляхетну гостю крізь кришталь власного келиха. Якщо зауважити, що лише кілька годин тому іспанці втопили бриг, яким вона подорожувала до Порт-Рояла, а його “Рейнджер” випадково опинився поруч і зміг узяти на борт її та трьох матросів, то вона й справді була мимовільною гостею. Втім, самих матросів це не стосувалось — втративши у нещодавній сутичці кількох тямущих хлопців, Бен просто замінив їх цією трійцею, яка наразі вже драїла палубу за дверима капітанської каюти.

На високому чолі витонченої жінки навпроти з’являється маленька зморшка — вона намагається зрозуміти, жартує цей пірат чи каже правду. Однак його спокійний погляд, інтонація мови та бездоганні манери схиляють до останнього пункту. Так розмовляла б чесна, вихована людина, якби ця людина не була піратом. З іншого боку, причин вбивати її в нього наразі немає. Поки що він навіть не узяв її прикрас, а між іншим, самі лише перлинкові сережки у її вушках коштують не менш ніж чотири-п’ять тисяч песо. Чи він просто марнує час? Чи прозвучить вимога викупу?

— Ви так незворушно кажете про це, капітане… Які в вас плани на мене?

Це пряме запитання без світських тонкощів. Якщо чесно, Бен і досі про це не подумав, хоча зазвичай йому така безтурботність зовсім не властива. Чомусь її він сприймає саме як гостю. Але ж питання зовсім не даремне. “Рейнджер” давно вже не натрапляв на хорошу здобич, і якщо він навіть відмовиться від викупу в ім’я сумнівної галантності, якій у цьому пристрасному морі зовсім не місце, то команда — навряд чи, хай навіть який би в нього був авторитет. Кодекс піратів суворий до своїх ватажків, а звання капітана не дається легко. Це дуже вигідно.

— Поки що я б не зачіпав цю тему, міледі. До того ж ми скоро розпрощаємось. Сподіваюся, друзями.

Вона здивована. Друзями?

— Ви поставились до мене дуже поштиво і намагаєтесь виглядати людиною честі, капітане. Але чи так це насправді?

Капітан раптом всміхається — в нього відкрита усмішка та доволі приємне обличчя з морською засмагою і світлою борідкою, яка лише надає йому мужності. Цей чоловік міцно загартований. Його риси — це рудувате волосся та сіро-блакитні, наче буремне море, очі, і у цей момент в ньому з’являється щось духовно-піднесене.

— Імовірно, ви ще не чули про мене, міледі, і тому не знаєте, що моя лицарська репутація набагато швидша за мене. Спитайте будь-кого з моряків — і отримаєте детальну розповідь. Ви вважаєте мене піратом, і це вірна думка. Але я готовий боротися лише за те, що вважаю правильним, або ж за помсту. Моя історія не завжди була пов’язана з піратством, але це все, що ви б хотіли про мене знати.

Вона трохи схиляє голову — в неї лебедина шия та горда постава — і злегка всміхається у відповідь. Ані капризів, ані страху. Або вона тримається етикету, або вона дивна жінка з чудовим самовладанням, не схожа на інших шляхтянок. Він дуже хоче вірити в останнє.

— А ви кмітливий, пане пірат. Якщо ви так приховуєтесь, то на що мені взагалі варто покладатись у моєму положенні та на що тоді розраховувати?

— Називайте мене капітаном, будь ласка… Ви можете покластися на моє слово, а свого слова я звик додержувати. Ви скоро в цьому переконаєтесь. На жаль, під час плавання в нас небагато розваг, але у моїй шафці ви знайдете книги. Що ж стосується їжі, то вона загальна для всіх. На щастя, вона не містить черв’яків чи інших неапетитних вад. Ми за цим ретельно стежимо. Якщо тільки ви не гребуєте “корабельним їдлом”, як то кажуть на березі…

Він замовкає, щоб подивитись на її реакцію. Треба зауважити, що вона його не розчаровує.

— Зовсім ні. Я не розпещена і чудово розумію, що в вас такий порядок, а іншого виходу немає. Не знала, що ви любите книги, капітане.

— Як бачите. Ви ще багато чого не знаєте про піратів, міледі.

Увечері кок готує стіл у капітанській каюті на двох — і двоє таких різних людей п’ють разом вино та розмовляють аж до глухої ночі.

Всупереч широковідомим міфам, Бен має чудову освіту і ніколи не п’є рому. Перше лишилося від його минулого життя, друге — лише його власний, особистий вибір.

 

***

 

Чотири дні потому Чорний Бен Кенобі передає свою несподівану пасажирку представникові губернатора Порт-Роялу. Офіцер дивиться зневажливо, і йому зовсім не до душі договір з піратом, якому більше пасувала б просмолена мотузка на шиї; але порушити умову не можна — цей пірат врятував і доставив до Ямайки вельможну герцогиню, на яку чекає губернатор, а тепер він вимагає сімдесят дві години недоторканості для усіх “берегових братів” разом з невеличкою сумою для ремонту власного корабля. Інакше ніяк. Англійські матроси та солдати дивляться через борти на напружених піратів, які очікують завершення переговорів і яких шокує те, що їх капітан майже не скористався з шляхетного положення багатої аристократки. Але вони звикли вірити йому, вони відчувають, що в капітана є якась вагома причина, а переговори нарешті мирно закінчуються.

— Нехай буде по-вашому, — цідить крізь зуби смаглявий лейтенант Коді. — Ми дамо вам три дні, про які ви прохаєте.

Бен Кенобі мовчки вклоняється у відповідь, але дивиться він зовсім не на офіцера. Він дивиться на неї. Вона по містку переходить на борт англійського фрегата, але в останній момент озирається. Їх погляди на кілька секунд схрещуються, потім вона ввічливо киває у відповідь на його уклін. Вітер вихоплює з її зачіски кілька світлих пасемок і ніжно тріпоче під широким капелюхом. Бен знає, що в неї проникливі очі морського відтінку та гострий розум, а її зовнішня витонченість приховує справжню сталь. Він знає, що вона вміє перетворювати їх вечірні розмови щодо філософії та літератури на колючу, але дуже цікаву інтелектуальну дуель. Він знає, що вона цінує хороший жарт і що вони розуміють одне одного. Для нього майже усі аристократки схожі одна на одну, але її… її він надовго запам’ятає.

Вона відвертається — і за кілька хвилин обидва кораблі розходяться.

— Щоб тебе кракени трафили, капітане. Вона ж до біса багата! — вигукує молодий старпом Ентоні, ледь англійці вже не можуть їх почути. Те, що відбувається серед піратів, ніколи не виходить за межі “братства”. Уся команда гуртується навколо них — вони вимагають відповіді, і Бен дає її.

— Я це знаю. Але ремонт корабля та час на підготовку до рейду нам зараз необхідніший. Ми ж не хочемо пропустити усю гулянку на Маракайбо?

Команда вибухає схвальними вигуками, а штурман “Рейнджера” прокладає курс до Тортуги. Віддавши накази, Бен спускається до своєї каюти, але думає він зовсім не про гроші.

 

***

 

Вона — герцогиня Сатін, міледі Крайз, і за її ледь напруженими плечима ховаються двадцять вісім років життя. Ще у тіні її минулого ховається пустий, похмурий та мовчазний маєток в Англії, павутиння політичних інтриг, сестра, яка дивиться на неї крижаними очима, вбитий чоловік та мертве дитя, яке пішло у кращий світ лише за добу після свого батька — але про останнє майже ніхто не знає.

Вона стоїть посеред танцювальної зали у Сен-Нікола, і її королівській поставі можна лише позаздрити. Слуги розчиняють високі вікна, впускаючи у повну свічок залу тропічний вечір духмяних ароматів та свіжого бризу з моря, і цей бриз хвилює довгий шовк її легкої зеленої сукні. Шлейф закріплений на її лівій руці, прихованій тонкою лайковою пальчаткою. Вітер очищує та заспокоює. Зелений, синій та фіолетовий — це природні кольори її краси, навіть глуха чорна жалоба під час першого року вдівства їй так не личила. Її краса немов створена для південних морів; у попелясто-світлому волоссі мерехтять маленькі смарагди.

Обличчя Сатін приховує золота напівмаска — це й пікантно, і дозволяє відмежуватись від інших. Вона чемна, мила та привітна з гостями цього балу-маскараду, але її погляд частіше звертається до моря за вікном, аніж до людей.

Коли починається музика, герцогиня теж рухається. Вона крокує блискучим паркетом легко та невагомо, неначе пливе, і численні партнери, які раз у раз з’являються та щезають під час павани, вважають своїм обов’язком обдарувати її компліментами. Сатін лише всміхається у відповідь, але її думки линуть далеко звідси.

Пізніше їй вклоняється елегантний кавалер у чорній масці та білому камзолі. Даруючи йому чергову усмішку, Сатін приймає запрошення, відповідаючи легким реверансом, і вони повільно рухаються серед інших людей, торкаючись одне одного лише долонями лівих чи правих рук.

— Чи не правда, міледі, це чудовий бал, — раптом каже її анонімний партнер, коли мовчанка між ними вже стає незручною.

І його манера розмови, і його голос їй чомусь знайомі.

— Ми з вами раніше не зустрічалися? — невимушено питає вона, маскуючи миттєві підозри світською усмішкою, яка нічого не означає.

Ще кілька кроків танцю.

— Здається, ваше запитання — це вже відповідь, міледі, — у його голосі бринять якісь нові нотки, що примушують її трохи зашарітись.

— Отже, ми знайомі, — вона більше не питає.

— О так, моя герцогине. Чи нагадати вам місце нашого знайомства?

— Будь ласка, пане.

— Як вам місце зустрічі на корабельній палубі? Ви потім прихопили мою золоту підвіску. Я плекаю палку надію, що це сталося випадково.

Їй раптом перехоплює подих.

Сатін ледь не зупиняється посеред дзвінкого музичного такту, але її зелені, наче морська хвиля, очі буквально пронизують його поглядом через вічка золотої напівмаски. Та сама підвіска з капітанської шафки, якою вона тоді милувалася і якої так і не змогла змусити себе позбутися, тепер виблискує на її сукні. Не дивно, що вона одразу привернула його увагу! Але як він тут взагалі опинився?!

— Ви… Це ви! Я мала здогадатись! І ви… ви тут?!

— Жіноча пам’ять іноді вельми лукава, міледі, — він робить бездоганне танцювальне коло і злегка обіймає герцогиню — звісно, в межах етикету, адже це танець, але… у цьому відчувається щось ніжно-фривольне. Їй, на власний подив, приємні ці короткі обійми. Їй приємно відчувати, як її обіймає пірат. Навіть якщо це лише мить.

Пірат, який, тим не менш, вважається лицарем — і це щось нове для неї.

Пірат, який сильно ризикував, коли сунувся сюди.

Пірат, з яким її знову звела насмішкувата доля.

Обличчя до обличчя. Сатін відступає на два кроки. Це неймовірно, але вона захоплюється ним та його безглуздо-відважним вчинком.

— Ви негайно маєте зникнути! — гарячково шепоче вона. — Хіба ви не розумієте власного ризику?!

— Міледі, ви турбуєтесь про мене? — тихо питає він, уважно дивлячись на неї своїми сіро-блакитними очима. Цей погляд проникає у її душу. На його вустах з’являється мимовільна усмішка.

— Радше, я обурена, — вона продовжує павану, знайому їй ще з юних років. — Але мушу визнати — ви надзвичайно смілива та безрозсудна людина, капітане! Хоча мені варто покликати сторожу біля дверей.

— Я так не вважаю, — спокійно заперечує він, обходячи її в танці та знову торкаючись її тремтливої долоні. — Ви не покликали солдатів одразу, тож і далі цього не зробите. До того ж мені цікавіше вирішувати свої проблеми без зайвої допомоги, адже я маю тут деякі важливі справи. В моєму випадку сторожа лише стане на заваді.

— І звідки в вас така впевненість? — Сатін знову на мить відчуває його обійми, лише на маленьку, схвильовану мить. — Мені чекати вашого ножа біля горла? Або пістолета біля скроні?

— В жодному разі, міледі. Я зовсім не бажаю вас хоч трохи скривдити. Ви цього самі не зробите, бо не схочете.

Вона відсахується від його гарячих рук (чому вони такі гарячі?) та дивиться в його очі, у яких тепер мерехтять теплі іскринки. Дивиться та… мовчить, розуміючи, що й справді нікого не покличе. Якщо хтось і видасть його солдатам, то це точно буде не вона.

Чому?

Вона не знає. Він і справді дуже харизматичний.

Пірат огортає її руку своєю.

— Міледі, з усією повагою — прошу, зніміть пальчатку. Я хочу подякувати вам за увагу, але я звик цілувати жінкам руки, а не шовк.

Здивована його твердим, занадто сміливим проханням, Сатін повільно знімає пальчатку, відкриваючи свою прекрасну тонку руку. Її підштовхує цікавість. Теплі губи капітана обпалюють світлу шкіру пекучим поцілунком, однак він одразу повертає собі світську поставу. Цей поцілунок також виглядає наче світська люб’язність, але відверта чуттєвість, відверта щирість, з якою Кенобі поцілував її руку, лишається і в пам’яті герцогині, і в пам’яті самої руки, наче обпеченої досі незнайомим, легким полум’ям.

— Дякую вам за цей танець, міледі. І за те, що не кликали тих, хто цього не вартий. Залишайтесь тут або тікайте, бо скоро ця зала стане нивою небезпечної розваги. І ще… вважайте цю підвіску моїм дарунком.

Підморгнувши їй з-під маски, пірат робить кілька кроків убік, перш ніж голос герцогині зупиняє його.

— Ви усім леді так цілуєте руки? — це питання виривається в неї майже випадково.

Капітан озирається на неї.

— Насправді ні, — ласкаво всміхається він. — Лише вам.

І за мить він щезає.

А за чверть години на галереях несподівано починається метушня: постріли, дзвін розбитого скла, лайка, біганина, стукіт шпаг. Танцюючі пари збиваються з ритму, гості метушаться, секретар губернатора починає віддавати накази, дами непритомніють. Сатін дивиться на галерею і чомусь лише всміхається, мимоволі задивившись на спритну фігуру у білому камзолі, яка вправно відбиває атаки солдатів. Шпага просто фантастично танцює у його сильних руках — він незрівнянний фехтувальник. Зброя варти гавкає кулями, але кулі його не беруть. Його лезо неначе співає на межі крові; його шпага — продовження його самого. Це просто неймовірно.

І коли він, обрубавши люстровий ланцюг, перелітає залу, тримаючись за металеві ланки наче за корабельний фал, герцогиня ловить його азартну усмішку, подаровану лише їй.

 

***

 

В амбарі висить темна, ворожа задуха, але він не зможе вийти звідси принаймні до вечора. Йому до біса пощастить, якщо він все ж знайде в собі хоч трохи сили встати та доплентатись до таємної бухти, де закріпився “Рейнджер”. Зараз він відрізаний від власної команди. Рана сильно кровить, кров цебенить на купу сіна під ним, і він розуміє, що неминуче лишатиме сліди.

Маячня. Треба було свого часу краще вивчати медицину, Кенобі.

Бен трохи змінює положення тіла і кривиться з болю. Волога від крові сорочка прилипає до гарячої шкіри, а на обличчі виступає нездоровий піт. Зрадницька шпага втрапила в ребра та пройшлася тілом довгою смертельною лінією. Якщо за кілька годин його вхопить пропасниця, то дорога до волі розчиниться в агонії. Якщо він отримає зараження… що ж, така вже його вдача. Це дивна смерть для пірата — померти від бойової рани, але в чужому амбарі та на купі сіна, наче викинутий на берег фрегат.

Двері раптом відчиняються, і Бен мружиться від занадто яскравого світла. Він розуміє, що гірше вже не буде. В нього нема сил захищатись. Врешті-решт… хто б це не був, хай навіть і солдати, але він хоча б вже не буде самотнім, а за ґратами, погодьтеся ж, помирати набагато прохолодніше.

— А дідько б вас в три чорти файдолив, — каже шокований жіночий голос. — Це знову ви!

Він сказав би, що це галюцинація, але зараз він ще при власному розумі — і не може повірити своїм очам. Перед ним, з важким чорним пістолетом, що дивиться просто йому в голову, стоїть чарівна герцогиня Сатін. Він чудово пам’ятав бал-маскарад, пам’ятав і її казкові зелені очі. І ось тримай — нова зустріч за таких незвичайних обставин! Схоже, в пані Фортуни нині дуже погане почуття гумору, або ж на небесах хтось збожеволів, це вже як кому до душі.

— Якого біса ви тут робите?!

Ні, ця жінка без упину дивує його. Пістолет у її впевненій тонкій руці та соковита лайка — це щось новеньке. Він не знає, чи це також частина виховання леді, але щось йому підказує, що це зовсім не заслуга гувернанток. Чи добре вона вміє стріляти? Здається, дуже добре…

— Опустіть… пістоля… леді, — хрипить Бен, кусаючи губи. Він інстинктивно відчуває, що постріл пролунає не зараз, але ніколи ще дуло чужого пістолета не виглядало привітним, коли дивилося на нього. А з нею тим паче варто бути напоготові — бо-зна, що їй ще на думку спаде. Раптом в неї здригнеться її аристократичний пальчик? Вона дуже гарна. Дідько, про що він взагалі думає?

Вона швидко підходить до нього, дивлячись з висоти власного зросту, і в її очах несамовито виблискує сталевий вогонь.

— Ви збожеволіли? За дверима ваша кров, і не дай боже це помітить моя прислуга!

Просто чудово. Поранений пірат на її власній території, а її це зовсім не бентежить. Її хвилюють лише криваві сліди. Це просто… чорт забирай, це навіть чарівно. Але ж прислуга теж може стати проблемою, тут вона має рацію. Хоча він був би дуже радий, якби міг контролювати власну кров, і треба б їй про це нагадати. Однак уїдлива репліка губиться у мареві безсилля.

Бен лише намагається слабко всміхнутись.

— Що я… тут… роблю, міледі? — шепоче він, стримуючи крик справжнього болю. — Та намагаюся… не відправити… свою душу до пекла.

Він кашляє, даремно намагаючись приховати цей болісний звук лівою рукою.

— Тихіше! — сердито шепоче вона.

Відклавши пістолета (дивна, незрозуміла, мила безтурботність!), вона опускається на коліна, досліджуючи його рану. Він заплющує очі, відчуваючи на своєму тілі м’які та ніжні руки його герцогині. Напевне, він вже марить, але від думки, що вона — “його” герцогиня, чомусь стає трохи легше. Врешті-решт, вони вже знайомі, вони навіть танцювали, він же урятував її на своєму кораблі… Це пристойно чи ні? Боже, за ці думки він справді має палати в пеклі…

— Рану треба промити і зашити, — вривається у його гарячкові думки її прохолодний голос. Вона нічим цього не виказує, але Бен відчуває, що вона стривожена. Невже вона й справді боїться за нього? Чи все ж за себе?

— Не варто… міледі. Ви… не будете… мене… лікувати…

— Варто, інакше потім стане гірше. І я вас лікуватиму, бо покинути вас напризволяще — це не за моїх правил. Я вас знаю, і зараз я вам допоможу. Ви ж не хочете лишитись на моєму сіні?

— Я ж пірат, — він дарує їй змучену усмішку. Як не дивно, але ця усмішка чомусь пом’якшує її гарні сердиті очі.

— Я знаю, хто ви, і знаю, що ви занадто впертий, капітане, але ви поранений. Я не хочу кликати ні солдатів, ні прислуги, але я хочу допомогти. Це в наших взаємних інтересах. Мій особистий лікар вас не видасть…

Цієї миті його голова остаточно паморочиться, а свідомість плавиться від крововтрати. Останнє, що Бен запам’ятовує, перш ніж провалитись у палаючу пітьму, це її прекрасне обличчя. Обличчя янгола.

 

***

 

Наступні кілька днів Сатін майже не залишає його ліжка. Напевне, за інших обставин за цими словами ховалася б одна з тих таємних, затаврованих священиками та брехливою мораллю пристрасних історій, про які так люблять базікати фрейліни в Сент-Джеймсі і які самі часто стають героїнями цих пліток, але зараз це битва на межі життя та смерті. Вона сидить поруч з ним, і вологі рушники, серветки, бинти, мікстури, мазі та перев’язки змінюються чи не кожної години. Лікар регулярно відвідує свого несподіваного пацієнта, вправно виконуючи свою роботу, але головний догляд за хворим — її особиста турбота. Про те, що у її будинку лежить поранений пірат, знають лише вони з лікарем та ще маленька служниця-туземка, яка дуже віддана своїй господині і швидко бігає за дрібними дорученнями. Капітан міцний тілом, але його двобій з хворобою ще не скінчено. Рана виявилася набагато серйознішою, ніж здавалася. Кожного вечора мара знову каламутить йому очі, кожного вечора пропасниця знову палить йому голову й тіло. І кожного вечора вони з лікарем не дають цій марі остаточно перемогти, а сама Сатін потім цілу ніч ледь дрімає поруч з його ліжком, підхоплюючись на його слабкі поклики. Кожна така ніч сповнена тривоги, безсоння та страху викриття. Дякувати долі, що дворецький вже старий і не бажає помічати зайвого. Кожної ночі Кенобі кличе її, наче знає (або не знає), що вона сидить поруч з ним. Він називає її на ім’я та нарікає янголом моря.

Вона дивиться на нього, поки він щось бурмоче з заплющеними очима. Знімаючи чергового рушника з його мокрого лоба, вона мимоволі пестить пальцями його коротке густе волосся. Поки її руки вижимають білу тканину, вона розглядає його обличчя. І їй подобається те, що вона бачить.

Він зовсім не красень, але в нього зовнішність відважної людини. Напевне, в ньому й справді є щось лицарське. Зараз він радше схожий на втомленого мандрівника з легенд, аніж на пірата. Але ж пірат — теж вільний мандрівник, нічим не пов’язаний, його єдина любов — це море. Його корабель колись нарекли “Рейнджером”, і він понесе свого капітана туди, куди покличе примхливий вітер. Де зараз його корабель?

Сатін чудово розуміє, що якщо він навіть одужає, то це все одно не вирішить потенційну проблему. Через них обох Порт-Роял тепер знаходиться під постійною загрозою, а можливо, і не лише він. Вона анонімно попередила губернатора, але її чомусь мучать сумніви. Вона ледь згадує обличчя піратів і розуміє, що яким би шляхетним не був Кенобі, але пірати лишаються піратами, організувати яких може лише сильний та досвідчений капітан. Він сам їй казав, що має виживати та вести за собою цих таких різних, бунтівних і не обтяжених зайвою етикою людей у світі суворих фактів.

Так, вона покинула Старий Світ з надією залишити біль та протистояння в минулому, але на цих буремних широтах відбувається те ж саме. Просто тут нема придворних інтриг, тут все вирішують відверто і до справжньої крові, тут більш відчайдушні та щирі люди, тут більше можливостей для життя та смерті.

Життя та смерті, які зараз змагаються за його струнке, кволе і… гарне тіло. За цей зухвалий, але блискучий розум стратега.

Він важко дихає, і вона дивиться на його шию, а потім її погляд ковзає ще нижче. Зараз цей капітан зовсім беззахисний, але його хворобливий вигляд чомусь викликає в неї внутрішнє хвилювання. Поступово його дихання вирівнюється, стає більш глибоким та врівноваженим. Пальці Сатін мимоволі зупиняються на його грудях, там, де б’ється сміливе серце. Голова бідолахи вже не така гаряча, жар відступає. За вікном мерехтить карибський світанок, ледь чутно шелепить пальмове листя, позіхає вередливе море, а герцогиня все ще сидить, тримаючи руку на його грудях, і зустрічає його здивований погляд, коли він прокидається.

Криза минула, наступного вечора пропасниці вже нема. Лікар задоволений, а Сатін тепер очікує наступного моменту, коли капітан нарешті зможе відновити свої сили та стати на ноги. Його блакитні очі дивляться на неї з втомленою, але несподівано ласкавою посмішкою, сповненою вдячності та тих дивних вогників у погляді, і вона кожного разу подумки нагадує собі, хто він і хто вона. Чомусь ці нагадування все рідше спливають у її пам’яті, а скоро й зовсім зникають.

Вона навіть не усвідомлює, що за ці дні встигла в нього закохатися.

 

***

 

Коли Бен вперше намагається встати, рана одразу нагадує про себе тупим болем та нудотним відчуттям в животі. Вилаявшись, він змушений повернутися до ліжка, проклинаючи власну слабкість, що не дозволяє повернутися до своїх на “Рейнджер”. Ентоні — гаряча голова, він точно шукатиме свого капітана, але ж пошуки довго не триватимуть. З тієї миті, як свідомість Бена остаточно отямлюється від гарячки, він, звиклий до небезпеки, постійно напоготові. Його турботливо начищена кимось (ким же?) зброя лежить поруч на столику з візерунками — і першої ж спокійної ночі без пропасниці він засинає вже у глупу ніч, запхнувши пістоля під подушку.

Довгі дні у ліжку проминають повільною, нудною стрічкою часу, але сили поступово повертаються. Йому варто вибиратися звідси та прямувати вже просто на Тортугу, а грошей у нього катма. Однак поступово тривоги зникають — людина не може постійно знаходитись в напрузі. Бена дуже відволікає білявий янгол, який навідує його кожного дня та сидить біля його ліжка, і нехай його зжеруть морські дияволи, якщо це йому не подобається.

Він стежить за герцогинею, коли вона від час розмови крокує кімнатою. Йому подобається, як вона рухається: наче мінлива, невловима хвиля, настрій якої залежить від випадкової миті. Кольори її одягу — це кольори моря, а її тонкий силует нагадує стрімку фігуру русалки на носі “Рейнджера”. Інший сказав би, що ця неймовірна жінка схожа на озерного лебедя, але Бен порівнює її зі стрімкою бригантиною, яка навіть під час шторму зберігає свою легку стійкість, танцюючи на бурхливій піні. У цій леді дуже багато моря, іронії та внутрішнього гарту — втім, інакше б його неслухняне серце не тремтіло так сильно кожного разу, коли її гарні руки змінюють йому бинти. О боже, чорт забирай, зізнайся, Кенобі, що це тобі до біса подобається.

Його прекрасна рятівниця ховає його від прислуги, і лише смагляве бісеня чотирнадцяти років, з двома кісочками та дивним ім’ям Ашока, частенько прибігає послухати морські баєчки. Вечори дискусій знову перетворюються на традицію — Бен без зайвих еківоків розповідає сухопутній аристократці про реалії морського життя та про велику баталію у Навітряній протоці, а вона у відповідь каже про війни у Європі та окреслює міжнародну політику. У її очах з’являється щире схвалення, коли вона чує його гідні відповіді, відповіді розумної та освіченої людини. Коли їх розмова перетворюється на цікаву дискусію — це справжня духовна насолода. Єдине, про що він їй ніколи не розповідає — це його власне життя та минуле. А вона сама не може прийняти той факт, що хтось може насолоджуватись боєм, коли дуель перетворюється на смертельну та зовсім не вигадану виставу. Вона ненавидить війну та смерть, ненавидить концепцію “необхідного зла”, і Бен починає підозрювати, що для переїзду на Антильскі острови в цієї загадкової жінки була якась дуже вагома причина. У ній є милосердя та вперта нелюбов до будь-яких конфліктів, але це не сходиться з її умінням поводитись зі зброєю. Він досі пам’ятає, як вона тримала направлений на нього пістолет.

Одного разу роз’ятрена цікавість Бена таки змушує його запитати про цей факт.

— Бажаєте перевірити, чи не перетворився мій будинок на гарнізонний арсенал? — піднімає вона брову.

Він сміється.

— Ні, міледі. Боюся, ви неправильно мене зрозуміли. Пробачте моє невігластво, адже я людина зовсім іншого кола, але… чи вмієте ви вправлятись з ще якоюсь зброєю — наприклад, зі шпагою?

— Чи вміє жінка битися? Ось що вас цікавить?

Вона обходить його ліжко та зупиняється, злегка нахиливши голову.

— Боїтеся, що я викличу вас на дуель, капітане?

— Уявіть, мене це й справді дуже зацікавило. Я пам’ятаю, як ви тримали пістолета, і з постановки вашої руки та виразу очей я зрозумів, що ви дуже добрий стрілець. Ви справді були готові вистрілити, і я це побачив. Але як ви себе почуватимете під час ближнього бою, міледі? Стріляти зуміє будь-який йолоп, але саме холодна сталь перевіряє стійкість та розум.

— А ви прихильник холодної зброї та ненависник йолопів, як я розумію.

У її голосі бринить відверта іронія, але вона заінтригована. Бен готовий сперечатися знову і знову лише заради мінливих емоцій на її тонкому обличчі.

— Повірте словам фехтувальника, міледі. Я певен, що ви чудово пам’ятаєте, чим скінчився той бал. Якщо бажаєте, можете принести ще одну шпагу, і ми влаштуємо дуель просто тут і зараз, — він кидає їй виклик, не приховуючи яскравої усмішки. Чомусь їх суперечки примушують його постійно дарувати ці нахабні, але щирі усмішки їй.

— Дуелювати з хворим та неголеним піратом, який навіть з ліжка не встає? — її очі мимоволі починають сміятись у відповідь, хоча лише мить тому в них промайнули грізні блискавки.

— А я й справді такий неголений? — Бен похапливо кладе пальці на власне підборіддя, зображуючи шок та страждання, що викликає в неї легкий сміх. На свій подив, він відчуває занедбану густу щетину, що майже вже перетворилася на борідку, якої він позбавився ще до поранення. Жіночий погляд завжди помічає такі дрібниці. Чорт, вона має рацію.

— Повірте словам жінки, яка має чудовий зір та вміє стріляти, — підколює його вона і виходить з кімнати раніше, ніж він встигає придумати відповідь.

Наступного ранку Бен знаходить поруч з собою нове лезо, таріль з водою, пряну суміш, рушник та маленьке дзеркало. Він голиться ретельніше, ніж зазвичай, переконуючи себе, що підсвідоме бажання справити враження на цю незвичайну жінку тут зовсім ні при чому.

Наступного разу їх руки торкаються одна одної, коли він повертає їй прочитану книгу (він ніколи не міг жити без книг), і вони мовчать кілька секунд у незручній тиші. Схоже, їх спілкування перетинає усі формальні межі, якщо вже не перетнуло, бо вона намагається приховати своє несподіване збентеження. Цього вечора на ній вдягнена скромна сукня з відкритими плечима, і Бен відчуває, як в ньому прокидається щось гаряче, палке та нестримне, коли він дивиться на її ключиці. Це внутрішнє тремтіння змушує його згадати, що він не лише хворий капітан та несподіваний гість, але й просто чоловік. Цієї ночі йому сниться, ніби він намагається спіймати насмішкувату хвилю, щоб відчути її руками та усім своїм тілом. Хвиля вислизає з-під його пальців, ніжно дихає та сміється, дражниться й лукавить, але він все одно йде за нею, немов зачарований. Йому сниться шовк під пальцями, який він обіцяв не цілувати, шторм, якого він обіцяв не торкатись, вогонь, якому він обіцяв не піддаватись. Так, він обіцяв, але уві сні він не зміг дотримати свого слова, бо це занадто небезпечна та підступна спокуса. Він дякує небесам, пеклу та усьому карибському пантеону за те, що герцогиня (який диявол взагалі створив для неї цю кляту сукню?!) ніколи не дізнається, як незручно, солодко та боляче йому потім було вранці.

В той же час він продовжує чекати неприємностей, і вони справді з’являються — але зовсім не з боку піратів.

Спина до спини вони з герцогинею відбиваються від банди злодіїв, що увірвались до її маєтку серед ночі. Злодіїв шестеро, і вони непогано озброєні проти чоловіка зі шпагою та жінки з пістолетом. Сталь виблискує у Бенових руках, але довга нерухомість та нещодавня хвороба вплинули на капітана, тож навряд чи він виграв би цей короткий бій, якби вона не захищалася влучними пострілами. У якусь вільну мить він дивиться не на супротивників, а на неї. На її обличчі видно холодну рішучість, розрахунок та суворе бажання до останнього захищати свій дім зі зброєю. Ось тепер він бачить справжню її — не витончену мирну леді, а справжнього воїна. Бійця. Лицаря у тендітній подобі. Це завжди ховалося в ній, просто він помилково сприймав це за шляхетську зверхність.

Вона нарешті піднімається з-за перекинутого столика, спостерігаючи за останнім переможеним злодієм — двох застрелено на смерть, ще один важко поранений, інші троє помруть до ранку від його шпаги, якщо бог не змилується над ними. Ні кров, ні трупи її не лякають. Її біляве волосся розсипалося по плечах, і Бен з подивом розуміє, що вони закороткі для жінки. Але це їй личить навіть краще за вибагливі зачіски. Вона все одно прекрасна. Він ніколи не розумів, навіщо дами накручують на голові такі складні конструкції.

— Ви маєте негайно зникнути, — каже вона, помічаючи його погляд. — Якщо хтось з них виживе, то потім опише вас заради милості суду. Зараз тут уся прислуга з’явиться… де, в чорта лисого, їх досі носить?!

На підтвердження її слів на порозі вітальні з’являється сонна Ашока.

— Йой! Пані, ви застрелили їх?! — маленька служниця шокована, але не дуже налякана.

— Цілком імовірно, — спокійно відповідає герцогиня, в очах якої спалахує сум. — Проведи капітана Кенобі до чорного виходу, і — чуєш! — нікому ані слова! І жодного звуку!

— Слухаюсь, пані!

— Зачекайте, міледі… — Бен затинається, потім робить крок до герцогині. Він не знає, що хоче сказати у відповідь на таке квапливе прощання, не знає, чому йому раптом стає від цього боляче, але вона не дає йому навіть зайвої секунди.

— Тікайте! Зараз же! — шепоче вона, дивлячись на нього з якимось відчаєм.

“Я можу вас більше не побачити”. Бен навіть не знає, чи це йому привиділось в її погляді, чи це він сам видає бажане за дійсне. Але ця безмовна фраза крутиться в голові, і… здається, не лише в його власній.

Тримаючись за руку Ашоки, Бен дивиться на герцогиню до останнього, доки дівча не виводить його у напівтемний коридор. Він запам’ятовує цю жінку серед купи тіл, але насамперед його хвилює її погляд. Він вже не бачить, як вона падає на коліна, закриваючи обличчя руками, не бачить, як секундою пізніше її знаходять у такому стані слуги…

Потім дні зливаються у довгий шлях. Він змушений простирчати кілька годин у великому кошику для білизни, пробиратися до таємної бухти дикими стежками, остаточно повертаючи сили своєму тілу, перебити більше десятка солдатів, стати буквально своїм серед місцевого племені і, нарешті, під чужим іменем та на чужих кораблях дістатись Тортуги, сподіваючись лише на милість долі. В одній з портових таверн він знаходить усю свою команду, і Ентоні, призначений тепер капітаном, за допомогою гри в карти та ледь прихованої радості від повернення свого наставника та друга повертає йому це почесне, хоч і нелегке звання. Бен здивований такою вірністю, коли дізнається, що вони всі шукали його, але були змушені покинути Ямайку. Зазвичай пірати не схильні до тривалої лояльності, але зараз їм дуже потрібен Бенів авторитет — у Європі почалася війна проти Франції, і Карибське море готується до великої бурі. Без нього вони просто не впораються, тож він згадує, що таке військова наука.

Давши відповіді на всі цікаві питання, причому не лише від підлеглих, але й просто знайомих, Бен нарешті підіймається на борт “Рейнджера” і йде до своєї (тепер знову своєї) капітанської каюти, яка зустрічає його наче старого друга. Ентоні не міняв жодних деталей інтер’єру, і це приємно зігріває душу, але в неспокійному серці відчувається гіркий присмак зовсім інших почуттів. Бен наливає собі келих вина та п’є, думаючи про те, що кохання пірата до прекрасної аристократки в такій ситуації зовсім недоречне. Це лише вигадка для чернецьких романів. Це ілюзія, марення від рани, сон. Таке кохання взагалі недоречне. Тільки не в цьому житті. Тільки не для нього.

Але безмежне море, так само неслухняне, як і його змучене серце, зайвий раз нагадує йому про неї. Однак йому не потрібна сама лише мрія. Йому потрібна вона. Він хоче цю жінку в своєму житті, хоче її у своїй душі… і хоче у своїх обіймах.

Нахабна думка, Кенобі. Така недосяжна. Така солодка.

Сатін, нагадує він собі. Її ім’я — Сатін.

 

***

 

Двері між передпокоєм та кабінетом нового губернатора відчиняються, і Сатін встає, готова до важливої розмови. Але наступної миті уся її спокійна готовність випаровується наче вранішній туман. Назустріч їй виходить чоловік, який зупиняються, ледь побачивши її. Його погляд різко змінюється, і він низько вклоняється. Треба зробити реверанс у відповідь, але Сатін забуває про всі правила етикету, занадто схвильована новою зустріччю. Це наче миттєвий удар. Це просто сон.

— Радий вас бачити, міледі, — тихо каже Бен, випроставшись. Його променистий погляд з тими клятими вогниками (чому в нього такі виразні очі?) дивиться на неї з-під лоба, охоплюючи увесь її силует. Що він тут робить?!

— Доброго дня, капітане Кенобі, — офіційно відповідає вона, старанно приховуючи тремтіння у голосі та власну розгубленість. Дякувати долі, що світська звичка допомагає зберегти удавану невимушеність. — Не очікувала вас тут зустріти.

Справді, губернаторська резиденція — не найкраще місце для пірата. Втім, за останні три місяці на Карибах сталися суттєві зміни, які раніше були б неможливими, і неабияка частка цих змін стосується непокірних “берегових братів”. Він демонструє їй пергамент, завірений державною печаткою.

— Тепер я маю статус капера і віднині знаходжуся на службі Його Величності. Генерал щойно виписав патент, який підтверджує моє нове призначення.

— Що ж, вітаю вас, капітане, — каже Сатін і замовкає, не знаючи, що ще можна додати.

На ньому новий, темно-синій камзол з великою кількістю ґудзиків, білі панталони та високі морські чоботи. Він виглядає зовсім незвично без своєї піратської сорочки та шкіряних штанів, але в цьому костюмі він вельми елегантний. Його рудувате волосся, втім, виглядає як завжди, і вона відчуває потаємне задоволення від того факту, що він відмовився від перуки.

— Як ся маєте, міледі?

— Чудово, дякую, капітане, — розмова зовсім не клеїться, перетворюючись на пустий та формальний діалог, але в передпокої пана губернатора інакше не вийде. І тієї є миті обох охоплюють спогади про ті неспокійні, але такі чарівні дні, коли він, поранений, лежав у її будинку. У цю хвилину Бен розуміє, що остаточно закохався тоді, коли вона жартівливо назвала його капітаном ліжка, змінюючи йому черговий бинт.

Лакеї знову розчиняють двері, запрошуючи герцогиню до кабінету. Сатін злегка йому киває, потім підіймає горду голівку і проходить повз Бена, дозволивши йому вдихнути легкий аромат її парфумів. Жінка-море. Жінка-корабель. Жінка-мрія. Капітан дивиться їй услід, і в його блакитному погляді спалахує палка рішучість. Більше він собі не бреше. Тепер він має можливість частіше її бачити, і цю можливість він використає до кінця.

Пірати не відступають перед чимось справді важливим, а кохання — це морський бій, небезпечний та пристрасний, кінцева мета якого виправдовує будь-які засоби. Він знає, хто вона і хто він, але йому все одно.

І якщо він правильно зрозумів її погляд (знову мариш, Кенобі?), то за цей скарб, за один лише погляд варто боротися.

 

***

 

Коли довгий вечір нарешті перетворюється на оксамитову ніч, Сатін заходить до своєї кімнати зі свічкою, зачиняє двері — і одразу зупиняється, шокована чарівним нахабством несподіваного, але знайомого гостя. Бен, який до цієї миті знічев’я крутив у руках коштовну нефритову статуетку, одразу ж повертає фігурку на камінну полицю і розвертається, дивлячись на герцогиню у нічному шовковому халаті. Зараз вона виглядає дуже спокусливою, та й сам він перевдягся у свою стару одежу, бо у камзолі видиратись аж на третій поверх багатого будинку було б не дуже зручно. Не кожного дня пощастить побачити шляхетну леді у такому пікантному вигляді, але в нього просто немає часу. Вже позавтра його команда має вийти у море, і невідомо, скільки пройде тижнів чи навіть місяців, перш ніж вони знову побачать береги. Він просто не міг не прийти.

— Що ви тут робите?!

Ох, вона обурена. Вона дуже обурена, коли рішуче ставить свічку на столик (і це його лише вабить). Ще добре, що халат приховує цю жінку від білого горла аж до п’ят, інакше б він збожеволів.

— Лише хотів повернути вам борг, міледі, — сяє мимовільною усмішкою Бен, підходячи ближче. Він бачить, що насправді вона зовсім не злиться на нього і зараз навряд чи вижене геть. У її зелених очах на мить пролітає невпевненість, потім — мила збентеженість.

— Який ще борг?! Мені від вас нічого не треба! — тепер вона мружиться, неначе кішка.

— Я навіть і не думав пропонувати гроші чи ще щось таке. Будь ласка, я аж ніяк не мав на меті образити, зганьбити чи скривдити вас. Пробачте, міледі, що завадив вашому часу і знайшов вас у такій… делікатній ситуації, але я мав з вами побачитись і поговорити, доки в мене є така можливість.

— Ти божевільний! — люто шепоче Сатін. — Як ти взагалі тут опинився?!

— Відчинене вікно, — Бен зупиняється буквально за подих від жінки, не перестаючи всміхатися.

Сатін розуміє, що сперечатись марно. Вона навіть не зважає на його несподівану фамільярність, яка зараз чомусь звучить дуже доречно. Невже йому так подобається ризик? Якщо розібратись, то це її лише захоплює (чому?), але навіщо він зараз порушив таку чутливу тему?!

— Тільки не кажи, що піднявся стіною…

— Саме так. Я прихопив мотузку. До речі, віддаю шану архітекторові: барельєф на фасаді будинку оформлено з неабияким смаком.

— Це не дуже пристойно, капітане!

— Знаю.

— Ти не міг би відкласти свою вдячність до завтра?! Зараз час для сну!

— Зранку “Рейнджер” відпливе.

Він замовкає, не зводячи з неї очей.

Сатін не знає, що робити. З одного боку, треба б викинути нахабу на вулицю — зухвала винахідливість цього пірата, нехай він і називає себе тепер капером, просто не знає меж. З іншого, він все одно вже тут і начебто не збирається зараз робити щось проти закону. Він і справді жодного разу не скривдив особисто її, а думка про те, що він заради зустрічі з нею дерся нагору стіною, чомусь лестить їй. Цікаво, а якщо б там не було такого зручного барельєфу, як би він викрутився? Внутрішній голос одразу підказує їй, що викрутився б. Присутність цього харизматичного, розумного та… привабливого капітана змушує її трепетати від дивного хвилювання, але вона не видає своїх емоцій. І якщо вже так, то вона його вислухає.

— Добре, — Сатін схрещує руки на грудях. — Слухаю.

Але Бен спершу мовчить. Він зволікає, продовжуючи вивчати кожну рисочку її білого обличчя. Він ніколи не пасував перед жінками, але перед нею він чомусь губиться. Однак це чесна та відверта розмова. Якщо вже вона відкинула усі світські реверанси, то він тільки за.

— Без твоєї участі я б ніколи не став капером. Мені пригадали твоє спасіння з того нещасного брига, а без твого втручання я був би зараз мертвий.

А він має рацію. Він врятував її, вона — його. Вони квити.

— Ти нічого мені не винен.

— Ні, винен. Мушу зізнатись, що я поняття не маю, в якому еквіваленті віддати цей моральний борг. Але я просто не можу це так залишити.

— Ти навіть не вимагав з мене викупу, а міг би.

— Це було перше, що я почув від своєї команди після того, як англієць забрав тебе.

Її очі здивовано розширюються.

— Лейтенант Коді питав мене про те ж саме. Він хотів вивідати твої справжні мотиви.

— Вони й були справжніми. Я казав, що намагаюся бути чесним, і так буде й надалі. Є речі, коли правда краща та вигідніша за одноденну брехню.

— Але тоді ти не був капером, а ми були ледь знайомі. То чому?

— Скажімо так, це було правильним рішенням у тодішніх обставинах. Завдяки трьом спокійним дням ми зірвали плани іспанців, заблокувавши їх у гавані Маракайбо. Вони вже давно готували великий рейд на Ямайку та Барбадос… до речі, про це пан генерал також мені нагадав. Твоє майно… — він охоплює поглядом затишну кімнату, перш ніж знову повернутись до її зелених очей, — …було б зруйноване або вивезене мародерством. Повір, я знаю іспанців. Усе, що я зробив, стало можливим лише завдяки тобі.

Сатін киває, відчуваючи, як її серце починають гризти сумніви.

— То… це й є причина?

Бен завмирає, жадібно спостерігаючи за її емоціями. Чому вона засмутилася? Або…

— Як я вже казав — є речі, коли правда краща за брехню, — він провокує її, затремтівши від раптової, недоречної здогадки. Йому здається, що його тіло перетворюється на морську піну. Та що з ним коїться?

— Але чи це уся правда?

Вона рвучко видихає, і Бен відчуває, що невблаганно тоне. Він хоче відповісти, але не в змозі відвести погляду від її ніжного горла, коли вона дихає. Найгірше те, що він готовий в цьому потонути. Впасти у темно-зелену глибину і лишитись у ній назавжди, не маючи жодного шансу на повернення.

— Що ж… — продовжує Сатін, — я приймаю вашу вдячність і бажаю супутнього вітру вам, капітане.

Смуток. У її голосі він чує гіркий смуток, і все нарешті стає на свої місця. Вона відвертається, а він, затамувавши подих, спостерігає, як вона йде до свого туалетного столика. Боже, як вона рухається… отже, вона думає, що все це — лише через ті три дні? Вона думає, що півгодини тому він чіплявся за той клятий фасад лише заради звичайної подяки? Невже…

Його раптом охоплює жар. Так, він міг би потонути, але натомість він кидається просто у безжалісну штормову хвилю, яка мчить йому назустріч. З відкритим заборолом, так, як він чинив усе своє недолуге життя. Він обіцяв собі не брехати, і він собі не бреше.

Небезпечний та пристрасний двобій, чи не так ти думав, Кенобі?

— Що, і це все? — весело питає він, відчуваючи, як у грудях шалено калатає дурне серце. — Навіть чаю не запропонуєш?

Відчувши цей удар у спину (о, це справді підступний прийом, але це так запалює), Сатін рвучко обертається до нього обличчям. Зелені очі стикаються з блакитними. Ось. Ось вона. Знову ця войовничість в її очах. Знову ця невблаганна сталь, здатна як поранити, так і підкорити. Ось вона, ця неймовірна жінка, справжня, горда, щира та грізна, стійка та мінлива, наче морська сирена. Прохолода води та пристрасть бурі. Штиль та вітер.

І вона до біса прекрасна.

— Чаю?! Ти… ти… Це вже навіть не зухвальство! Це вже грубість!

— Хіба ж я заперечую? — чарівно підморгує Бен, не в змозі стримати широку посмішку. Він робить крок вперед, і хвиля накриває його.

— Ти ж наче маєш вже йти. Капітан на службі Його Величності не має права пропустити ранкове відплиття.

— Це правда. Але невже ти не побажаєш бідолашному капітанові нічого, крім супутнього вітру? Я б дуже хотів, щоб ми попрощалися як друзі.

— О, як друзі? Ти усім кажеш ці слова, так? Та невже?! Досить з мене, що я кожного разу стикаюся з тобою, танцюю, розмовляю, витягаю тебе з того світу… і бо-зна ще щось! Тебе постійно тягне в найгіршу дупу! І ти ще смієш глузувати з мене, намагаючись виправдати шляхетністю свою кляту впертість! Чого ти насправді хочеш?!

Сатін не розуміє, у який момент Бен опиняється так близько до неї. Вона не розуміє, чому раптом починає відчувати шквал його почуттів, схожий на передчуття тропічної грози. Вона лише завмирає, дивлячись у його очі, в яких знову з’являються ці теплі іскринки. Такі гарячі, такі ласкаві. Наче полум’я світлячків уночі.

— Кохана, ти занадто драматизуєш, — палко шепоче він, змушуючи її власне серце пропустити удар.

Теплі чоловічі губи накривають її власні, і він цілує її, отримуючи нарешті можливість відчути її смак та торкнутись її шиї, щоб пестити загрублим від корабельного такелажу та зброї пальцем чутливу ямочку між ключицями. Її рука злітає від несподіванки, бажаючи дати йому важкого ляпаса, але Бен перехоплює її долоню й притискає до свого тіла, не розриваючи поцілунку. Його золотаво-рудувата борідка колеться (боже благослови його рішення знову перестати голитися), а м’які губи цілують її з ніжною, але відвертою пристрастю, і Сатін усвідомлює, що справді цілується з цим капітаном, що його серце пульсує поруч з її власним. Вона здається, а її руки ковзають по його тілу та обіймають його. Бен відчуває якусь божевільну ейфорію, справжній тріумф — вона відповідає на його поцілунок, його здогадка виявилась правильною. Його губи переходять на її шию, а вона відкидає голову назад, солодко видихаючи, коли капітанові руки починають пестити її. Ледь стримуючись, він піднімає голову, дивлячись їй в очі та не розриваючи обіймів, а її дихання на його губах змушує його шаленіти. Він поняття не має, яким дурнем виглядає зараз, але знає, що в нього нестримно палають очі.

— Я ж можу… покликати прислугу, — уривчасто шепоче вона, навіть не намагаючись вирватись з його рук.

— Так, я знаю. Але також знаю, що ти не зробиш цього, бо не схочеш.

Вона посміхається у відповідь, впізнавши ті слова, що він колись сказав їй під час балу, і її обличчя набуває сором’язливого виразу. Цьому чоловікові вдалося її завоювати.

— Ти так і не сказав мені, чого хочеш ти.

— Хіба ти не відчуваєш? Тебе.

Він знову починає цілувати її — цього разу більш палко, більш пристрасно. Це вже не освідчення, це єднання душ і тіл. Це чисте бажання. Вона лише розслабляється та дозволяє йому захопити її нижню губу у полон своїх власних. Боже цей смак… це її смак. Він підхоплює її на руки та саджає на той самий туалетний столик — так зручніше цілувати губи коханої, шию, плечі, цілувати усе її тіло… Шовк неначе стікає з неї під його пальцями, як вода з вітрила, але й вона швидко звільняє його від сорочки. Тепер вони відчувають одне одного. Міцне, загартоване чоловіче тіло під її руками, її стегна під його долонями. Більше нема ані капера, ані шляхетної леді — є лише двоє, що не бажають поступитись одне одному в коханні.

Вона справді прекрасна. Її тендітну красу відтінює тепло перлини, і хвилі Карибського моря можуть цій красі лише позаздрити.

Полум’я в каміні зблискує останнім язичком і гасне, коли південна ніч ховає двох, що впали на товсту шкуру на підлозі. Напруження лише зростає, коли він знову притискає її до себе, терзаючи її губи поцілунком, і її тіло раптом стає гнучким, сильним та дуже чутливим, здатним витримати будь-яку пристрасть розпаленого та закоханого чоловіка. Вона віддає себе йому, і — так, це справді двобій.

Небезпечний та пристрасний.

Це дивно, це неправильно, але від подарунків долі не варто відмовлятися. Цей подарунок віддано герцогині та звичайному піратові, який лиш через примху долі став капером завдяки цій жінці. Він з доброї волі пішов на це, бо знав: або королівська служба, або його життя та життя його команди, перед якою вже майорів привид королівської шибениці. Цей подарунок сповнений несподіванок та побачень уночі, коли він повертатиметься після довгого плавання. Цей подарунок сповнений пристрасті та невідомості. Цей подарунок сповнений невизначеності.

Цей подарунок сповнений щирого, справжнього кохання.

…Цей подарунок одного разу зникне, коли Бен, вкритий пороховою кіптявою, у відчаї обійме закривавлене тіло Сатін — їй не пощастить опинитись серед заручників на французькому кораблі під час пекельного морського бою, після якого у лівому борті француза зяятимуть пробоїни від ядер “Рейнджера”. Чорний Бен до кінця життя зберігатиме вірність своїм ідеалам і ніколи більше не покохає знову — бо пам’ятатиме, що у крові на її світлому волоссі винні його власні гармати. Колишніх піратів не буває, а тій, що насмілиться покохати пірата, не судилося щасливої долі. Чорний Бен ще раз переконається в цьому, коли його колишній помічник через тисячу разів прокляте кохання втопить мирне містечко у вогні та крові. Коли Ентоні стане одним з найжорстокіших піратів в історії Карибського моря. Коли Бен потім зійдеться з ним у смертельному двобої.

…А зараз — зараз є лише мить без часу, мить, коли двох таких різних людей — пірата й герцогиню — поєднує одне почуття.

Напевне, так і мало статись.