Легенда, що відбувається на ваших очах.

Млаяла пішла від них усіх. Вона всім серцем намагалася полюбити їхнє місто, як любили самі Відан і Йевніка – донедавна найближчі їй люди. Доки не зрозуміла, що ій намагаються підкласти марні почуття як зозулені яйця.

Насправді, це дволике місто. Згори, назовні – це омріяна домівка, що завжди готова прийняти тебе в рідні обійма. Але знизу, під рівнем землі – це її викревлене відображення, оселя для усіх чудовиськ і жахіть, які ти б волів ніколи не зустрічати в своєму житті.

Млаяла пішла звідти вночі, саме тоді, коли усі ці чудовиська проводжали її порожніми, засмоктуючими у себе поглядами, визираючи з тіней. Вона ніколи їх не боялася, бо підозрювала, що ці істоти мають повне право перебувати тут і є лише природньою частиною світу, який створили такі як Відан і Йевніка. Вона б змирилася зі своєю смертю, якби чудовиська напали на неї і розірвали на шматки її тіло, поки вона вагалася під сяйвом місяця, але вони не зачепили її. Відпустили.

Млаяла не закочувала істерик і не влаштовувала скандалів. Дійсність відрізнялась від її уяви, де вона розмовлятиме з Віданом, все пояснить і він зрозуміє.

– Я просто беру те, що дає мені життя. – Ніколи не скаже він їй, бо він ніколи не задумувався про те, що саме він робить.

– Ти так і не зрозумів? – ніколи не відповість йому Млаяла. Це буде звинуваченням, а він ні в чому не винен. – Це не життя тобі дає. Люди дають. Вона. Я.

Млаяла могла би розігрувати у своїй уяві скільки завгодно перемовин, скільки завгодно з’ясувань, але їм нема чого було з’ясовувати.

Нехай вони і далі варитимуться у своєму світі несправедливості і меншого зла. Це їхній вибір. А Млаяла нарешті зробить свій.

Виплеканий росток дерева Майбутнього. Вона тримала його в своїх долонях.

Вона захищала його від палючого сонця, від холодних вітрів, від проливних дощів і разючих градів.

Млаяла не взяла анічого сьогосвітнього з собою, бо то все були частинки міста, а місто мало залишитись позаду. А росток вона пронесе крізь Буремний степ, що панував за містом і висадить в нову землю. І тільки вона обиратиме, де це буде, коли, і як.

Прямуючи крізь колосисті поля, оточена далекими світилами і падаючими зірками, світло яких бліділо у задушливому мареві міських ліхтарів, Млаяла набрала певності, що це було правильне рішення. Вона виростить з дивоцвітної насінини дерево Майбутнього і зведе навколо нього місто Мрій.

***

Коли Млаяла сюди прийшла, тут була сама випалена війною земля. Запечений після битв пустир, покинутий життям, безвихідний, проглядний самим лютим малиновогарячим Сонцем.

І тоді Млаяла вперше зрозуміла, що гадки не має, що їй робити.

***

Перше, чого її намагались навчити в палаці чародіїв – аби отримати щось одне, треба пожертвувати чимось іншим. Це було головним правилом магії, але Млаялі не потрібна була така магія. Вона не збиралася нічим жертвувати. Вона збиралася отримати все бажане тому, що має на це право.

Її магія бралася не з принизливого жертвоприношення. Її магія була за правом сильного.

Вона подивилась на насінину, що лежала в її долоні. Насінина була жива всередині. Пульсуюча. Її вага ледь відчувалася в руці, але, тим не менш, була присутньою як безтілесний дух. Здається, ця насінина набиралася тепла Млаяли і сама зігрівала руку, що її тримає.

Я не стану влаштовувати твоє життя за рахунок чиєїсь жертви, сказала Млаяла. Я зроблю все чесно.

Млаяла лагідно затисла насінину в долоні, присіла на одне коліно – чорна чаклунська шата незручно зібралася на колінах – і, вільною від утримування важливої ноші рукою поскребла суху, притоптану безліччю металевих ніг, землю, аби посадити туди сім’я. Земля не піддавалась. Вона наче покрилася кіркою від вогню.

Млаяла опустила голову. Брудне волосся сповзло вниз і затулило лице. Скарубкий вітер неприємно тріпав пасма, що вибились із зачіски.

Це не могло бути легко.

Може, це все поганий задум і варто кинути його прямо зараз?.. Яка доля чекає на це сім’ячко і на неї саму у цих землях? Хіба можна побудувати місто Мрії, де проливалося стільки крові, що вона осіла зверху шаром іржавого пилу, що забивався під нігті, навіть якщо його не торкатися?

Млаяла знову розкрила долоню і провела великим пальцем по насінині, наче гладила її по круглому боку. Лице чаклунки викривилось у стражданні, поки вона дивилась у долоню як в дзеркало, а її волосся лізло в очі. Вона підняла голову, зачесала брудною рукою хибні пасма і озирнулася навкруги.

Сонце з ненавистю освітлює прий багряним сяйвом. Над обрієм вихориться їдке курище. Опалки дерев стирчать наче гнилі зуби. Діл бугриться, покритий усілякою негіддю, залишеною після вбивств і смертей. Місце саме для неї.

Млаяла уважно подивилася на Прокляту землю, аби запам’ятати її такою востаннє. Незабаром цей жалюгідний краєвид зміниться. Перед очами Млаяли повстали уявні стіни і склепіння її величного задуму. Вже побіжнім поглядом вона приважувала, де звести кремезні мури, а де – оздоблені колони.

Вона блаженно прикрила очі і підняла лице. Вона ще не знає, чи захоче запросити когось у своє місто Мрій, і, навіть якщо його доведеться невдовзі захищати від нападів і облог, однією із визначних окрас має бути Золота брама із обвінчаними баштами обабіч. Над головними воротами висітиме щит із зображеною на ньому рукою, а в руці – листяна гілка. І усіх, хто заходитиме, зустрічатиме напис: «Благословенна будь рука, що дає»…

Але перш за все, вона мала посадити першу живу істоту, що збере біля себе благословенне життя. Дерево Майбутнього. І малося Млаялі посадити його в непривітний занедбаний грунт.

Млаяла розслабила долоню з насіниною, іншу – міцно стиснула в кулак. І цим кулаком вона щосили вдарила кірку мертвої землі, марячи наяву, як земля розверзається під її ударом, вивільнивши свої родючі надра. Її рука врізалась у твердь з непохитною віддачею і миттєво знесилилась, сльози бризнули з очей чародійки від болю і жалю до себе. Більш за все Млаялі захотілося додому. До свого старого дому, палацу чародіїв, де їй, насправді, не знайшлося місця серед інтриг і суперечок. Вона ненавиділа суперництво. Млаяла тиснула кулаком у діл і ненавиділа цю понівечену землю, що ніяк не відновиться після всіх людських покволів. Вона ударила по ній знову, але удар вийшов не зосередженим, навіть слабкішим за попередній, вичерпав з неї усю рішучість, і вона впала додолі. Млаялі не вдалося розбити кірку.

Притискаючи натомлену і брудну від власної теплої і мокрої, живої крові і пилу руку до грудей, вона підтримувала її рукою з насіниною. Вечірнє сонце яріло краснотою, вгорі збурене небо кипіло наче казан чорної олії. В роті пересохло і в животі було порожньо. Як вона взагалі збирається це пережити?..

Який у неї був вибір? Лежати і тут до вечора, до скону, колисати рани і розбите серце?

Або вона могла повернутися туди, звідки прийшла – у світ несправедливості, і надалі обирати найменше із двох зол. Та пішли вони усі!..

Млаяла підвелася. Спина затерпла. Їй здавалося, ніби вона пролежала так кілька діб, хоча взагалі провела на цьому місці щонайбільше годину. Чародійка була дуже вдячна Часу, що він завжди ставився до неї з розумінням, не підганяв її і давав змогу пережити падіння. На неї чекало багато роботи, треба було розсудити, в якій послідовності її необхідно виконувати.

Всередині її грудей, десь біля серця, розтікалась гіркота, яку підігрівав щільно запнутий одяг. перетягнутий пружними ременями.

Млаяла мала боротися, як робила завжди, навіть якщо тепер її не підтримують ті двоє. Якщо Йевніка не підбадьорює і не обіцяє, що таку як вона обов’язково помітить горний парубок, дивлючись на Відана, а Відан не схвалює, якою розумницею вона на цей раз була, дивлячись на Йевніку. Як завжди.

Якщо вона не здасться, колись вона неминуче відпустить ці спогади і ці почуття, але зараз вони були потрібні їй, аби згадати, як вона сюди потрапила і що збиралася зробити.

Млаяла підібрала вільною рукою поділ так, аби було зручно стояти на колінах. На цей раз вона розуміла, що одного удару буде недостатньо, доведеться довго бити в одне місце, стоячи на колінах, наче під час благання. Вона стиснула зуби, на зубах заскрепів пил, який вона ковтала за кожного подиху. Млаяла залишила сім’ячко в лівій руці, хоча першою думкою було поміняти руки і бити цілою, але правою рукою удар був сильнішим. Кулаком з сім’ячком вона уперлася в землю для рівноваги, не стискаючи надто сильно. І почала бити землю, наче міська божевільна. Вона уявляла себе з боку і усвідомлювала який безглуздий вид мають її дії. Зважаючи на це, терпіти біль було ще складніше. Глухі удари розносились по безлюдному пустиру. Після кожного удару, переживаючи біль в руці, вона жаліла себе, звинувачувала в дурості, сумнівалася, нащо ці жертви, якщо їй не необхідно вибратися з пастки і врятувати життя, це безглуздо, нікому не потрібно, ніхто її про це не просив і ніхто за це не подякує. Ці внутрішні розмови тривали секунду, не більше, поки біль вщухав, і тоді вона била знову.

Вже за кілька ударів Млаяла настільки занурилась всередину себе і своїх відчуттів, що на мить втрапила в Кругообіг, тобто сама ув’язнила себе в кільці магії, яку застосовують для стримання і вспокоювання нерозумних істот. Вона помітила це, коли один з ударів минув безболісно і засумнівалася в своїй притомності. Довелося зупинитися.

Перед очима все пливло, а на місці, де вона била, стало наче ще міцніше. Коли її зір почав розрізняти деталі, вона побачила темніші за інше плями. Це її кров ввібралася в кірку. Ті катівні хвилини були даремні.

Млаяла стурбовано перевірила зернятко, її долоні спітніли, вона спробувала взяти його в пальці, аби підсушити, але воно вислизнуло і пішло з її рук. Серце Млаяли пропустило удар, вона несамовито увіп’ялась поглядом в зернятко, що падало в клуби пилу, все навкруги злилося в полум’яне місиво, поки вона робила надзусилля аби тільки не кліпнути очима і не втратити зв’язок. Зернятко відбилося від землі і зробило декілька стрибків, перш ніж прокотитися ще трохи, Млаяла склала долоні горнятком і спробувала впіймати його, її серце забилося в розбурханому нерівному темпі. За мить, сім’ячко пропало з поля зору. Млаяла розтулила руки, під ними був самий пил, чорний пісок, дерть і що завгодно, крім зерня. Вона почала похапцем  розгрібати оте все, пробуючи все навпомацки, хіба що не язиком, але марно.

Вона спробувала завмерти і подумати. Піднялася на ноги, обережно виставляючи стопи, аби не наступити на зерня, яке може раптово пинитися під ногою, і огледілася навкруги з висоти свого зросту, не звертаючи уваги на темряву, що вже насувалася на неї звіддаля.

Що ще вона могла зробити? Зараз як ніколи вона відчула, що Йевніки нема поруч і вона не нашіптуватиме їй на вухо, що, на її думку, Млаяла має зробити. Млаяла була так далеко від міста, що навіть не згадає, куди йти, аби повернутися назад.

Вона не могла повірити, що щойно вона тримала в руці зерня, а тепер його нема.

Як вона могла після всього загубити зерня!

Тіло звело обуреним судомом, вона з ненавистю до себе тупнула ногою. намагаючись покарати землю, і в ту саму мить злякалась, що зерня могло виявитися саме в тому місці, але ні, під ногою нічого не було. Груди стиснуло і Млаяла закричала. Вона не могла це прийняти. Її голос зійшов. Сил не стало.

Зерня не можна було випускати з рук, видривати від тепла, воно як яйце, яке треба зігрівати. Млаяла пронесла його в руці від самого міста, де вона підняла його з-під виродженого дивоцвіту, єдине, останнє, перш ніж їй в голову прийшов блискавичний задум так і піти з ним у руці і вона йому піддалась. Зерня не можна було губити, бо ніякими пошуковими чарами не знайти дивоцвіт. Він живий і прагне до живого, але в жадібні руки ніколи не попроситься. Поки вона тримала його в руці, зерня дивоцвіту відчувалося як надія.

Млаяла не знала, що тепер робити, але їй точно не варто бездумно тиняти навкруги і втратити останню надію випадково повернути собі зернятко. Більш того, вона спробувала згадати своє точне місцезнаходження, коли воно ще було у неї. Навкруги все було таким однаковим і безликим, а над землею вирувала пилова поволока як димок над попелищем, воно приховувало сліди, які вона залишила, копирсаючись по землі. Кожен подих ротом чи носом  наповнював легені ще більшою спрагою за чистим повітрям. Вона не могла відсунутись надто далеко. Млаяла була в кількох кроках від того місця, не більше. Але де саме?

***