Легенда?

Перша робота, яка писатиметься довго, тому не судіть суворо. Приємного прочитання.

***

      …він глипнув на коня і чимдуж попрямував до нього. Зірвавшись з місця юнак навіть не помітив, що його союзник – хлопець зі світлим блондом та сірими очима – тепер… дівчина?

—  Біжи до Рона, він одразу зрозуміє, що нам потрібна-  —  плутаючись в словах промовив хім до звіра, проте його перервали.

—  Підмога? Запізно, вибачай, брате, але мені не потрібні проблеми, —  юнак обернувся і, збентежено кліпаючи, дивився на свого знайомого та його двійника-дівчину. Позаду почувся звук пострілу, хлопець зрозумів, що його єдиний шанс на свободу тільки що був убитий.

—  Проблеми? Хто ти? —  тяжко дихаючи говорив хім, намагаючись відбиватися від іненів, які заповнили простір навколо нього, не даваючи йому втекти.

—  Ті, які з’явились би у мене, якби ти утік. Повір, я на власні очі бачила те, що зі мною зробили б у такому випадку.

—  Ліна? Невже та сама хім, яка бачить майбутнє вирішила навідатись до мене? А ти, — вказав хлопець на свого союзника —  Лоран? Я не запідозрив обману з іменем? Зрадник.

—  Заткнися! Сам знаєш, що він бачить тільки фрагменти минулого, тому Лоран тут ні до чого. Чому стоїте? — звернулась Ліна до іненів — Забирайте його і вшиваймося звідси!

—  Сестро, ти впевнена? Йому і до цього було тяжко, а тут ще й ми…

—  Лоране, ти хочеш, аби ці інени нас убили? Я ні, тому краще бути їм корисними і не шарпатись. Нам також було важко. Він нам ще подякує.

***

—  А що далі? Цей хім помер чи підкорився? — пролунав зацікавлений голос дитини десяти років.

— Легенда замовчує, проте будемо сподіватись, що все закінчилось добре, — з теплою посмішкою промовив чоловік за тридцять. — Якщо потрапиш в схожу ситуацію – пам’ятай, ніколи не дай себе спіймати, не дай собі підкоритися тим, хто заподіяв шкоду або тобі, або твоїм близьким, — вираз його обличчя змінився на серйозний. Він дивився на хлопця, проте юнак розумів, що звертаються не до нього.

— Гаразд, — знову вернувся м’який голос. — Нік, можливо- — його перервали.

“Прямо як того хіма” — згадуватиме пізніше Ніколас.

Голова чоловіка полетіла з плеч. Безголове тіло впало на спинку м’якого крісла. Карі очі втратили свій блиск. Він мертвий.

— Ти його син? — здивовано спитався вбивця, мабуть, не очікував, що дитина сидітиме тут. Зараз.

— Ні! Я не-

— Паршиво блефуєш, — перебив його чолов’яга. — Беремо його із собою. Якщо плітки не брешуть – ти житимеш, — наостанок сказав він перед тим як зникнути за дверима.