Левко та Сон

– Не хочу йти спа-а-ати-и, – Левко сидів у ліжку й всіма силами намагався здаватись бадьорим, тримати очі максимально відкритими та якомога рідше позіхати. – Ну хто придумав цей дурний сон… – Малюк все ж позіхнув, а потім продовжив: Можна ж ще стільки мультиків подивитися, стільки фортець збудувати, зіграти у стільки ігор!

– Дурко, спи, поки життя дозволяє, – сестра хлопчика ласкаво посміхнулася, ставлячи до полиці з іграшками книгу про динозаврів. Інші ж іграшки малий Левко сумлінно розставив сам.

– Можу віддати комусь свою можливість поспати цього разу, – знову позіхнув і жалібно потупився в сестру, яка присіла поряд.

– Що ж, якщо ти настільки не хочеш спати, тоді я можу розказати тобі дещо, – Дівчина відвела погляд трохи вбік злегка примружуючи очі. Вона явно розмірковувала про щось. Через кілька секунд в кімнаті почувся тихий шепіт, ніби розкривалися найбільші таємниці: Ти запитував про те, хто придумав сон… – вона зробила паузу, ніби вичікувала. Малий не змусив довго чекати, в його очах затанцювали вогники допитливості. – Так от.. Сон ніхто не вигадував, він з’явився сам собою. Точніше, вона. Ти ніколи не повіриш, але сон – це маленька чорна кішечка.

Майже одразу брови хлопчика насупились, було добре помітно, як нова інформація поступово вкладалась у нього в голові. Спостерігаючи за цим дівчина ледве втрималася, щоб не засміятися, а натомість щиро посміхнулася.

– Так-так, і не дивись на мене таким поглядом, не я вигадую правила, – Левко мугикнув на знак згоди. – Ці котики, вони як хмарки, така пухнасті, чорненькі. Як ті самі хмаринки, що ми часто бачили, коли гостювали у бабусі влітку, пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – малий знову кивнув, та потім найсерйознішим тоном запитав: Але ж вона не б’ється блискавками й не гримить?

– Ні, звісно ні. Знаєш, а на своєму хвостику вони носять мішечок з зоряним пилом. Саме завдяки йому ми бачимо чудові сни.

– Ого.. – лиш прошепотів хлопчик. Він ще якийсь час просидів з найсерйознішим виразом обличчя (на який тільки здатні хлопчики його віку). Потім усміхнувся.

– Знаєш, якщо маєш бажання, можеш сьогодні не спати. Раптом побачиш кого, а вранці розповіси мені, а то я ніяк не дочекаюся, весь час засинаю, – дівчина показово позіхнула, посміхаючись.

– Правда можна? – малий аж підскочив з ліжка не вірячи своєму щастю.

– Можна, але тільки сьогодні, це разова акція, тому не звикай, – вона поправила ковдру, що майже сповзла на підлогу, потім скуйовдила і без того неслухняне волосся на голові брата. – Тільки не галасуй, щоб не злякати її. Це ж кішечка, у неї дуже чуйний слух.

Левко вдумливо кивнув, але на обличчі сяяла посмішка. Щойно сестра зачинила за собою двері, хлопчина схопився з ліжка і тихенько попрямував до скрині зі своїми скарбами. Після недовгих пошуків він витяг звідти маленький ліхтарик, який нещодавно виграв в автоматі з іграшками. Він дуже пишався своєю перемогою над клешневим монстром.

Потім Левко так само тихо заліз назад у ліжко, але тепер вже з увімкненим ліхтариком. Його погляд застиг на блискучих планетах, зірках і ракетах, що висіли в нього під стелею. Колись він стане космонавтом і побуває на всіх планетах, у всіх галактиках. Колись він обов’язково підкорить космос.

Поки мрії картинками блимали перед очима разом з “сонячними зайчиками”, малий почав дрімати, та шарудіння з-поза скрині змусило його стрепенутися.

Трохи послухав, переконуючись, що шарудіння реальне, а не плід його сонної уяви (хоча він би нізащо не зізнався, що хоче спати) а потім направив промінь ліхтарика у бік скрині й побачив там… Лише скриню. Скриня, кілька іграшок, які він сам викинув звідти декілька хвилин тому та самотня шкарпетка.

Розчаровано зітхнувши, малюк подивився на годинник. Година була далеко не дитяча. Ще ніколи йому не дозволяли засиджуватися так довго.

Ліхтарик погас. Левко дбайливо поклав його під подушку, вмостився зручніше й втупився в стелю. Його “космос” ледь помітно світився, а в міру того, як очі звикали до темряви, ставав яскравішим. Та от погляд уловив в темряві зайві вогники. Вони неквапом наближалися до його ліжка, зачаровуючи своїм виглядом. Іноді вони на мить гасли, а за мить з’являлися в іншому місці.

Коли ж вогники надовго згасли Левко вже вирішив, що йому знову здалося, тому почав закутуватися в ковдру. Та раптом, перед ним знову виникли вогники. Вогники, та їх власник. Це було маленьке, чорне, на вигляд, дуже пухнасте кошеня.

– Бешкетник, не спиш? – суворо, але трохи здивовано мовило. .. кошеня. До цього Левко думав, що звірі вміють розмовляти лише у казках та мультиках. Здивування витіснило осяяння, коли малюк згадав розповідь сестри. Це ж сон!

– Я дочекався тебе! – радісно прошепотів малюк і вже кинутися обіймати кітку, як та злякалася різкого руху та відскочила трохи вбік. Щось з тихим “пуф” впало на підлогу, після чого в повітрі повисли крихітні, ледь помітні, різнобарвні вогники.

– Святі вушка! – Стривожено прошепотіла кітка й безшумно зістрибнула з ліжка. Коли Левко нахилився ближче до підлоги то помітив, що там лежить мішечок з червоною стрічкою. – Ну казали ж бути обережною… Я сподівалась, що ти все ж спиш… – Муркотіла собі кудись у вуса та.

– Але ж ти напевно бачила, як я ходив по кімнаті, то як я міг спати? – хлопчик щиро здивувався.

– Знаєш, буває люди ходять уві сні. Це їх ведуть змії. А потім наводять кошмари, – квапливо пояснювала кітка, сумно поглядуючи на мішечок. Вона підхопила його хвостом і так само безшумно застрибнула назад на ліжко, але тепер трохи далі від хлопчика. – Наше завдання повертати сновид назад у ліжко. І, бажано, без пригод, – Останню фразу кицька додала ніби для себе.

– А які можуть бути пригоди?

— Ну, знаєш… Гулі, синці… Люди дуже незграбні створіння, а коли ще й не бачать, куди йти… — Сон тяжко зітхнула, та потім схаменулась. – Йти! Потрібно йти! — і, скочивши з ліжка, швиденько перебираючи маленькими лапками, попрямувала до дверей, де ледь помітною тінню метнулася під щілиною дверей.

Левко від подиву відкрив рота, але потім теж зіскочив з ліжка і весело побіг до дверей. Відкривши її, він лише встиг помітити цяточку, що зникла під щілиною дверей, які вели до кімнати його сестри.

Дуже обережно відчинивши її, малюк завмер на порозі. В кімнаті все було так, як сьогодні вдень: шафа, стіл, завалений книгами та паперами, теками й ще багато всякої всячини, в якій Левку дуже подобалось копирсатись. Стілець, малюнки на стіні та ліжко, з якого доносилось тихе сопіння. Все б нічого, якби не маленькі зірки, що мерехтіли по кімнаті, неначе сюди напустили небесних світлячків. Згодом зірки згасали, але не зникли повністю, а вже за мить мерехтіли з новою силою.

Раптом, в кімнаті з’явилась сестричка, а поряд з нею дівчина. Левко майже відразу впізнав її, кілька разів вона гостювала у них і кожного разу пригощала його різноманітними смаколиками, хоч сестра й казала не “панькатись” з ним. Та дівчина подобалась йому.

Поки хлопчина намагався згадати, як же її звуть, картинка змінилась, і от кімната була більше схожа на кухню, де за обіднім столом сидів він та дівчина, поки сестра ставила на стіл чашки з чаєм. Вона м’яко цьомнула їх обох в макітру та приєдналась до них за чаюванням. На її обличчі сяяла задоволена посмішка.

Левку подобалося бачити сестру такою щасливою. Йому стало цікаво, чи посміхається вона так само крізь сон?

Трохи витягнувши шию, він глянув на сестру, що лежала в ліжку. Вона спала, але усміхалася майже так само щасливо, як уві сні. Малюк так задивився, що не втримався й трохи похитнувся вперед. Щоб не впасти, довелося пробігтися по кімнаті, видаючи доволі чутне тупотіння.

Враз зникла кухня, щаслива сестра, її знайома та двійник Левка. Відразу почулось невдоволене нявкотіння зі сторони стола.

– Кого там північні вітри принесли?

– Хлопчик! – вигукнув вже знайомий Левку голос, після чого він побачив двох чорних кішок – одну дорослу та трохи меншу її копію.

– Ох, Таллі (то он як звали ту маленьку кішечку!), як же ти так схибила, ще й у свій перший день … – Велика кішка розчаровано зітхнула.

– Він гарний хлопчина, майже не галасував! Впевнена, якщо ми його попросимо, він збереже все в таємниці!

– Справді? – Кішка спрямувала мерехтливий погляд у бік хлопчика, після чого різко зникла і так само різко з’явилася, але вже перед Левком. – Чи обіцяєш ти, Левку, мовчати й нікому нізащо не розповідати про кішок, що приносять сон?

– Обіцяю! – З серйозним виглядом кивнув хлопчина.

– Чудово, – Левку здалося, що на цих словах кішка промуркотіла. Вона попрямувала до Таллі, де позичила їй мішечок.

– Дякую, – кітка легенько потерлась лобом об бік старшої кішки й попрямувала до хлопчика, а вже потім у його кімнату.

Малюк тихо причинив за собою двері та повернувся до себе, де на ліжку на нього вже чекала кішечка Таллі.

– Лягай, поки ми з тобою ще діл не наробили, – вона поплескала лапкою по ковдрі, що виглядало дуже смішно, та Левко все одно слухняно пірнув під ковдру. Коли він зручно вмостився, то трохи жалібно подивився на кітку.

– Ти ж ще прийдеш?

– Звісно! Я твоя охоронниця снів, я завжди приходитиму, – цю фразу Таллі вимовила з якоюсь гордістю. – Тільки обіцяй, що до того часу вже дріматимеш.

– Домовилися,  – така відповідь повністю задовольнила кітку, на що вона муркотнула й трохи потерлася об руку хлопчика, через що той щасливо посміхнувся. Він трохи позіхнув, повернувся на бік й згодом міцно заснув.

Зранку сестра знайшла сплячого Левка з ліхтариком в руках. Батарейки майже повністю сіли, лиш тоненький промінець ледь блимав.

За ранковою чашкою чаю Левко все ще думав про свій сон та про свою Сон. Поряд сестра неквапом пила чай, посміхаючись своїм думкам.

– А та дівчина, що до нас приходить… Коли вона прийде до нас наступного разу? – чомусь це питання раптом зацікавило Левка.

– А що, вже скучив за нею?

– Є таке трохи. А ще, вона обіцяла сходити зі мною до зоопарку.

– Подзвониш до неї, нагадаєш їй про це. – Сестра весело підмигнула. Відповідь задовольнила Левка, тому він продовжив пити чай вже мріючи  про те, як піде до зоопарку.