Лаура Мейер

«Дивне відчуття, тіло немов чуже…» — подумки мовила собі дівчина відкриваючи очі, а потім зненацька вскочила і почала швидко оглядати незнайоме місце, де бачила лише білу ширму.

— Де це я?

— О, а ти швидко прокинулася. — Пролунав голос десь за ширми.

Лаура подивилася під кушетку де побачила свої туфельки без каблука жовто-коричневого кольору, сіла на кушетці і здивувалася тому, що не дістає підлоги. Вона декілька секунд намагалася ногами дістати туфельки, і після кількох невдалих спроб, просто зістрибнула в них мало не впавши по приземлені.

Поправивши туфельки на своїх ногах, дівчина підійшла до ширми і перехопивши дух вийшла за неї де побачила привітливого чоловіка.

— На вигляд з тобою все добре, юна леді.

— Ви можете пояснити де я?

— Ти в шпиталі бойового корабля, тож як тебе звати? — Запитав медпрацівник заповнюючи медичну карту.

— Мене звати Лаура Мейер.

— Скільки тобі років?

— Двадцять.

— Дивно, ти не виглядаєш на двадцять, ти точно не брешеш?

— Я вас запевняю, мені двадцять.

— Отже чому ти лежала на палубі?

— Тобто? І чому я тут прокинулась?

— Ми знайшли тебе на палубі, ти лежала непритомна поряд з матросом який ще не прокинувся. — Після цих слів зайшов в приміщення капітан.

— Ага, бачу дівчина прийшла до тями, вдалось дізнатися чому вона лежала на палубі?

— Як раз намагаюсь дізнатися, каже що навіть не знає де вона.

— Цікаво… — Камеке підійшов до мед-працівника та взяв зі столу мед-картку дівчини. — Виглядаєш молодше за свій зріст.

— Я вже вдруге це чую. — відповіла трохи роздратовано Лаура.

«що з ними? Зазвичай мені кажуть що я виглядаю доросліше за свій вік.»

— Добре, йди за мною, в мене є ще декілька питань до тебе. — Капітан поклав карту на місце, забрав руки за спину і підійшов до дверей чекаючи поки дівчина пройде перед ним.

— Дами вперед.

… — Лаура секунду дивилася на капітана, а потім зрозуміла, що це до неї та вийшла за двері. І поки капітан ще залишався в шпиталі, дівчина розглядала сталевий холодний пронизаний трубами коридор. Коридор розділявся герметичними дверима які були відчинені, вони виглядали важкими тому їх мабуть закривали лише коли потрібно, а також був стенд з знаряддям пожежної безпеки, серед них були: сокира, відра, лом та шланг з трубою до якого його можна було його під’єднати.

«Я мріяла побувати на бойовому кораблі, навіть хотіла збирати гроші щоб побувати в таких кораблях музеях як Айова, чи Мікаса, і також Белфаст. Але доля вирішила дивним чином прискорити втілення моєї мрії, що ж, не буду губити шансу!» — Не дочекавшись капітана дівчина пішла блукати коридорами.

Капітан відволікся і затримався в шпиталі, тому коли він вийшов  в коридор, здивувався тому що, Лаури ніде нема, як ось почув її за рогом, Камеке пішов на звук де побачив втікачку яку затримав моряк.

— Хто ти і куди йдеш?

— Гуляю за дозволом капітана…

Капітан підійшов до дівчини з тилу і поклав їй на плечі свої руки, від цього у Лаури пройшли мурахи по всьому тілу, а потім наблизився до вуха.

— Коли це я тобі дозволяв гуляти по кораблю? — Це налякало леді до того що в неї підкосилися ноги, а потім капітан мовив: — бери її під стражу і відведи до моєї каюти.

— Слухаюсь герр капітан!

Матрос вів дівчину міцно тримаючи за руку вище ліктю, це викликало біль у Лаури, але вона розуміла що вже нічого не зробить с цим.

«Треба було краще все обдумати і не натикатись на матросів…»

— Ехххх… — Позіхнула дівчина по втраченому шансу.

Вас щось турбує, фройлян? — Холодно запитав капітан.

— Ні, нічого! — Капітан почав трохи лякати дівчину.

«Фройлян? Так мене ще не називали. І мене трохи турбує довгий час одне питання, звідки я знаю німецьку?»

Через деякий час вони дійшли до каюти капітана, як тільки матрос завів фройлян в каюту, Камеке наказав йому йти.

— Сідай в це крісло, і розповідай, я чекаю від тебе багато відповідей. — Капітан сів на диван що стояв навпроти крісла.

Дівчина оглянула Каюту, і коли її очі зіткнулися з дзеркалом вона ледь стримала свого подиву. — «Це я!? я виглядаю молодше років на п’ять! І це ще не все!»

— То ти сідаєш?

Лаура різко поглянула на капітана і обережно сіла в крісло. — Я трохи замислилася, вибачте.

— З усіма буває. І так, тебе прислали британці?

— Вибачте?

— Ти шпигун надісланий британцями?

— Вам не здалося що якось не розумно зі сторони британців, на корабель де в екіпажі одні чоловіки, надсилати дівчину, ще й з таким не розвиненим тілом?

— Слушно, це була лише перевірка, але скажи мені що це. — Капітан поклав на стіл між диваном та кріслом смартфон. — Ми знайшли його на місці де ти лежала після того як занесли тебе в шпиталь.

«це ж мій телефон! Але якщо він тут, то де інші речі?»

— Там ще щось було? — Дівчина потягнулася до телефону але капітан її зупинив.

— Лише ця річ, тож що це?

— Це мій телефон.

— Телефон? Ця скляна плитка? А де тоді його дріт? — Камеке все ж таки дозволив взяти Лаурі смартфон.

— Йому не потрібен дріт, він ловить сигнал через радіо вишки. — Дівчина взяла телефон в руки і оглянула його.

«Звісно, немає мережі…» — З сумом мовила про себе Лаура.

— Радіоприймач такого малого розміру? Якісь несанітниці.

— Насправді я з далекого майбутнього, в моєму часі ця річ є майже в кожної людини. Але все ж таки не знаю як я тут опинилась. Все що пам’ятаю, як попрощалася с другом і потім шпиталь.

— Цікаво, тоді скажи мені, як закінчилася війна?

— Ви впевнені що хочете цього знати?

— Так, відповідай мені.

— Німеччина програла, потім розв’язала ще одну війну і знову програла союзу багатьох країн. Але не хвилюйтеся, Німеччина і досі існує.

— Ось як… — Капітан встав з дивану і почав уважно дивитися на карту.

«Цікаво, як пережив це я і моя сім’я з майбутнього?»

— До речі, мені казали що зі мною на палубі був ще хтось, може він щось знає?

— Він повинен прийти коли отямиться, Невідомо коли він прокинеться тому чекай його тут, а я поки… — Слова капітана обірвав стук в двері. А за ним за дверей показався парубок, це був  високий хлопець, десь майже два метри, чорне волосся, міцне тіло та форма матроса кайзермаріне.

— Матрос Варін Етінгер прибув!