Фанфіки українською мовою

    Доріан чудово пам’ятав хто він, чим і як жив, але так само чудово пам’ятав ще дещо важливе…

    — Доріане?

    … Що він помер.


    Двері невпевнено відчинились, ледь скрипнувши. Обережним кроком, оглядаючись по сторонах, в приміщенні увійшов високий парубок. Свічок було недостатньо, аби освітлити всю кімнату: він ледве міг розгледіти щось у сутінках.

    — Ласкаво прошу, містере Ґрею.

    Чоловік озирнувся на низький, грубий, але розмірений голос, в пошуках його власника.

    — Прошу вас, сідайте.

    Сковтнувши, чоловік пішов на голос. Знайшов на дотик крісло, сів у нього. Тихо видохнувши, парубок зчепив руки в очікуванні, нервово смикаючи пальцями.

    Доріан чудово пам’ятав хто він, чим і як жив, але також чудово пам’ятав ще дещо важливе.

    — Доріане?

    Що він помер.

    — Так. Так, правильно… — кивнув своїм думкам Доріан і підвів погляд. — Що це за місце? Чому я тут?

    Він міг розгледіти тільки силует свого візаві: худа, висока людина сиділа спиною до одного з нечисленних свічників… Ні, не людина. Два закручених роги ледь виглядали з-під каптура балахонистого одягу.

    — Я помер?

    — Так, Доріане. Ви померли.

    Знов запала тиша. Ніяких сторонніх звуків. Ані кроків, ні завивання вітру десь ззовні, ні голосів, ні стуку годиннику. В цьому дивному місці звук власного серцебиття приголомшував до головного болю, а кожна крапля воску, що стікала на свічник, била в набат по вухах.

    — І що… — власний голос став тихішим. — Це… все? Кінець?

    — Це вже вам вирішувати, пане Ґрею.

    — Навіщо я тут? — насупившись, він кинув погляд на свого стриманого опонента.

    — Ви тут, аби розплатитись за свої гріхи.

    — Гріхи? — голос Доріана здригнувся у посмішці, чоловік підвів очі і застиг. Неочікувано яскраві, ледь блискучі в темноті бурштинові очі, уважно спостерігали за всіма його рухами. — Мої гріхи? І за що ж, перепрошую, саме я маю розплачуватись?

    — За людей, яких ви обманули, Доріане. За тих, кого використовували і за тих, кого спокусили, — невідома істота лишалась спокійною.

    Тихий неприродній смішок вирвався з грудей парубка.

    — Спокусив? Це все картина! — підхопившись з місця, він зачепив стіл, товкнувши невеличку посудину. Темна в’язка рідина розтіклась по паперах. — Якби її не було, я би не!..

    — …стали такими? — повільно перевівши погляд на обличчя чоловіка, воно заговорила знов: — Справа не в картині, Доріане. Навіть якби її не існувало, рано чи пізно ви піддалися б впливу лорда Генрі.

    — Саме так! Гаррі! Це його провина! Він зробив мене таким! Хіба він не понесе покарання?!

    — Понесе він покарання чи ні, містере Ґрею, це вже інша історія. Абсолютно інша і вас не стосується. А тепер присядьте. Хвилювання вам ні до чого.

    Сковтнувши, Доріан сів і нервово застукав ногою об підлогу, намагаючись заспокоїтись.

    — Але я… Що я зробив… Невже я дійсно…

    — Доріане. Згадайте. Безіл Голуорд. Ви справді вважаєте, що він заслуговував смерті?

    — Він написав ту кляту картину, з якої все почалось. Через неї…

    — Тому ви забили його до смерті? Людину, яка захоплювалась вами і мала намір врятувати…

    — Врятувати? Він мене занапастив.

    — …Ви справді вважаєте, що він заслуговував такої смерті?

    Доріан довго мовчав.

    — Звідси є вихід? — нарешті наважився спитати він.

    — З тих дверей ви прийшли, — палець з довгим скрюченим кігтем злетів убік. — А там, — воно вказало в протилежному напрямку, — двері, через які ви можете вийти.

    — І куди я попаду? Пекло? Рай? Чистилище? Що за тими дверима?

    — Вам вирішувати, Доріане. Те, що буде за тими дверима залежить тільки від того, який ви.

    — Ви маєте на увазі, від того, яким я був за життя?

    — Від того, яким ви були за життя, залежало те, потрапите ви сюди чи ні. А те, що за тими дверима залежить від того, який ви зараз.

    — Коли мені треба буде туди піти?

    — Не має значення. У вас вдосталь часу.

    — Скільки я вже тут знаходжусь?

    — Хто б знав? Хвилину, п’ять хвилин… Може, дні, місяці. Роки і десятиріччя…

    — Але як це можливо?

    — Час, містере Ґрею, існує тільки там, де за ним слідкують. Тут його не існує.

    Мовчання.

    — Якщо я піду через ті двері… Я зможу повернутись?

    — А ви хочете повертатись?

    — Я… не знаю, що там.

    — Не дізнаєтесь, поки не перевірите.

    — Тоді… Я подивлюсь?..

    Неквапливо підвівшись, Доріан підійшов і побачив темні дубові двері з різьбленою рамою. Смикнувши за ручку, зазирнув, але в кімнаті був непроглядний морок. Озирнувся, але піймав на собі байдужий погляд бурштинових очей і відвернувся. Та все ж зробив крок в темінь, щільно зачинивши за собою двері.

    Істота ще якийсь час сиділа, дивлячись на дубові двері.

    Двері невпевнено відчинились, ледь скрипнувши. Створіння повільно повернулося на звук і поглянуло на того, хто увійшов.

    — Ласкаво прошу, містере Ґрею. Прошу Вас, сідайте.

     

    0 Коментарів

    Note