Фанфіки українською мовою

    Лондон, 1854 рік. Йонджун прибув до Англії на прийом однієї важливої ​​особи як представник одного з найбагатших сімейств Азії з питань сімейного бізнесу. Там він знайомиться з нелюдимим і похмурим Субіном, який виявляється протеже цієї самої дами. Хлопець цікавий, але надто дивний, ось тому Йонджун і приймає за жарт фразу про те, що Субін народився сто років тому…

    ________________________

    Дзвінке цокання копит по бруківці, скрип дерев’яних коліс та гомін оточуючих людей. Всі ці звуки оточували хлопця, що мирно їхав у невеличкому возі через міст. На його обличчі грала завзята посмішка і він з цікавістю розглядав місто, в якому востаннє він був у ранньому дитинстві. Було трохи похмуро, як і зазвичай у Лондоні, але це не давало приводу його гостю сумувати.

    Він спостерігав за людьми, за тим, як ввічливо конюх піднімав капелюх на знак вітання різним людям, за дамами в пишних сукнях та чоловіками, які тримали їх під руку і щось розповідали, щоби зацікавити милу леді. Перед очима з’явився знаменитий величезний Біг Бен, котрий своїм виглядом просто захоплював. І все ж таки Лондон був гарний. Та й юнак, що розглядав його, теж непоганий собою.

    Вирушаючи сюди з рідної країни, він відповідно перевдягнувся. На ньому був класичний коричневий костюм із білою сорочкою, краваткою та жилетом. Піджак хлопець зняв, бо надворі літо і, не дивлячись на похмуру погоду, було дуже спекотно. Його чорне коротке волосся було красиво зачесане на бік, відкриваючи високий лоб. У нього були пухкі губи та великі чорні очі.

    Сонячний промінь на кілька хвилин виглянув з-за хмар і молодик замружився, не перестаючи посміхатися. Що ж, цей хлопець завжди бачив у всьому позитив. Віз зупинився навпроти одного з не дешевих готелів. Молодий чоловік зістрибнув з неї на тверду землю і кинув конюху невеликий мішечок із грошима, на що той вдячно кивнув. Хлопець глянув на високу будівлю готелю і зітхнув якось легко та вільно.

    – Ну що ж… Вітаю, мій прекрасний Лондон. – сам собі сказав він.

    Що ж привело цього юнака до цього незвичайного міста? Почнемо з того, що звуть його Чхве Йонджун. Йонджун народився в місті Соннам у Чосоні (У той час так називалася країна Корея) в 1834 році. У дитинстві він кілька разів бував у Лондоні через бізнес батька і завдяки цьому вивчив англійську мову, яку пізніше просто тренував та вивчав на батьківщині.

    Зараз Джун був наступником і помічником у батьківському бізнесі, а саме виготовленні та продажу меблів. До Лондона він прибув з однією метою – на прийом до одного з найважливіших партнерів їхнього бізнесу, місіс Кемпбелл, що продавала ці ж меблі тут в Англії, як посередник. Йонджун, який незабаром повинен був повністю перейняти бізнес батька, був зобов’язаний познайомитися з кожним важливим партнером та налагодити зв’язки. Власне тому він тут.

    Заходити в готель Чхве не поспішав, душа кликала його пройтися красивими вулицями, тому юнак рушив уздовж високих будинків, підстрибуючи, немов дитина. Він завжди був таким життєрадісним, вільним, веселим. Минаючи вулиці він випадково зачепив плечем чоловіка, що йшов йому назустріч, і тут же розвернувся, вибачаючись і виставивши руки перед собою.

    – Перепрошую, сер. – ідеальною англійською мовив Йонджун і по-дитячому засміявся, почувши незадоволене бурчання у відповідь.

    Він крокував так, ніби чудово знав ці вулиці, але насправді так і було. Він усміхався перехожим, тримаючи за спиною піджак, що висів на вказівному пальці, і ностальгічно розглядав будівлі, що злегка змінилися. Нарешті він зупинився навпроти знайомої ювелірної крамниці. Йонджун знову розтягнув обличчя в посмішці і ввійшов усередину, сповіщаючи про свій прихід тихим дзвоном дзвіночка, що висів над дверима.

    Продавець нахилився за прилавок, але Йон, помітивши його русяве волосся, кивнув сам собі і постукав по дерев’яній поверхні прилавка. Хлопець, що стояв за ним, різко піднявся, виявляючи Чхве своє симпатичне личко. Якби Джун не знав хто перед ним, він, напевно, ніколи б не впізнав його. Волосся зачесане назад, великі темні очі, худе витягнуте обличчя і низький зріст. Але ж в дитинстві вони були одного зросту.

    – Вітаю, сер. Ласкаво прошу до нашого скромного магазину. Чим можу допомогти? – заторотив продавець, не дивлячись на прибулого через захопленість розстановки прикрас.

    – Сер? Раніше ти називав мене хьоном. – хмикнув Йонджун.

    Хлопець нарешті підняв на нього погляд і на мить завмер у подиві, а потім широко посміхнувся, по-дружньому поклавши руку на його плече.

    – Йонджун-хьон! Невже це ти?

    – Ну, а хто ж ще? – засміявся Джун, потиснувши йому руку. – А переді мною, як я розумію, сам Кан Техьон, власною персоною?

    – Правильно розумієш. Скільки ж ми не бачилися? Дев’ять…

    – Дванадцять років. – гордо зі знанням відповів Йонджун. – Мені було вісім, коли ми з батьком поїхали назад до Соннам. Як зараз пам’ятаю.

    – Ти так змінився. Став справжнім красенем! – вигукнув Техьон, а Чхве знову засміявся.

    – Теж саме можу сказати і про тебе, друже мій. Шкода, що раніше не виходило зустрітися, все таки земляки.

    – Скажи ще дякую, що є такий винахід людства, як листи. – хмикнув Те. – Хоч так можна було зв’язок підтримувати.

    – Це так. А ти, я бачу… – Йонджун обвів рукою приміщення. – Так само працюєш ювеліром, як і писав.

    – Помічником ювеліра. – поправив його Кан. – Все ще не втрачаю надії зробити найкращий перстень.

    – Ти так і не зізнався тому юнакові у своїх почуттях? Ти для цього перстень робиш?

    – Не зізнався. Батьки точно не визнають нас, ми ж чоловіки. До того ж… Він аристократ, а я лише плебей, що працює в пересічній крамничці. Але ти маєш рацію. Цей перстень дійсно я створюю для нього. Досі не втрачаю надію на взаємність.

    За спиною Йонджуна задзвенів дзвіночок. До магазину хтось увійшов. Джун повернув голову і побачив перед собою гарного хлопця. Він був одягнений у світлі тони. На ньому була біла сорочка, бежеві штани і такого ж кольору довгий плащ.

    Він мав чорне волосся, маленькі губи і в принципі обличчя азіатської зовнішності. Шкіра його мертвенно-біла, наче порцеляна, через що темні брови і очі сильно виділялися, а губи бліді, що практично зливалися за кольором зі шкірою обличчя. І поводився він не менш незвичайно. Його спина була строго рівна, через що його високий зріст здавався ще більшим, руки були рівно по швам, а рухи були повільними і надто аристократичними.

    Незнайомець лиш на секунду подивився на Йонджуна і останньому здалося, що його очі блиснули червоним. Юнак елегантно підійшов ближче до прилавка, а Техьон відразу ж пожвавішав і, стрепенувшись, протараторив теж, що й Йонджуну.

    – Вітаю, сер. Ласкаво просимо до нашого скромного магазину. Чим можу допомогти?

    Клієнт поважно оглянув приміщення і глянув на Кана трохи зверхньо. Йонджуну захотілося пирхнути, але він не видав жодного звуку.

    – Буду дуже вдячний вам, якщо зможу знайти у вас найкрасивіше кольє в Лондоні. – відточеною англійською заговорив той.

    Голос його був досить низьким, почувши який хотілося закутатись у теплий плед. – Мені потрібен подарунок для однієї шанованої жінки.

    – Е… Звичайно, сер. – відповів Техьон і вказав на найдальшу вітрину. – Там ви можете знайти те, що вам потрібно. На тій вітрині багато дуже красивих кольє. Наш майстер вкладав у них свою душу.

    – Дякую. – кивнув юнак і рушив у вказаному напрямку.

    – Якщо виберете щось, дайте мені знати.

    – Неодмінно.

    Йонджун мовчки провів його поглядом. Треба визнати, він був справді якимось дивним, але Джун ніяк не міг зрозуміти, що з ним не так. Але якщо бути чесним, то хлопець досить гарний. Коли він відійшов від них на пристойну відстань, Він перехилився через прилавок, нахилившись до вуха друга.

    – Які симпатичні клієнти до тебе заходять… – прошепотів він.

    – Насправді він не вперше сюди приходить… – тихо відповів Те. — Він уже не раз був тут, але нічого не брав. Він уперше заговорив зі мною.

    – Цікаво-цікаво… – задумливо протяг Чхве, поглядаючи на незнайомця. – І кому це він зібрався подарунок купувати? Невже зісватати когось хоче? Виглядає, як аристократ, але прийшов у магазин для простолюдинів.

    – Я так думаю, він збирається підлестити якійсь багатій дамі, щоб одружитися і отримати статок. Костюмчик у нього не дуже, але доглянутий і охайний.

    – А може й не одружуватися. – припустив Йонджун. – А раптом він збирається розпочати бізнес та просто шукає партнерів?

    – У тебе, друже мій, все з бізнесом пов’язане.

    – Годі, Те… Я ще не прийняв бізнес батька, але я повинен розуміти з чим маю справу.

    Через якийсь час обговорюваний покликав до себе Техьона. Вони щось обговорювали, а потім повернулися до прилавку. Техьон тримав у руках велике розкішне кольє з перлами та бурштином. Обережно поклавши прикрасу на прилавок, Те почав акуратно упаковувати його, а таємничий незнайомець став поруч з Йоном. Несподівано він звернувся до нього.

    – Перепрошую за мою безтактність. Але я випадково почув, що ви маєте бізнес.

    “Чудеса та й годі! – подумав Йонджун. – Випадково почув? Та він же за десять футів від мене стояв. Як він почув?”Максимально правдоподібно сховавши своє здивування, Джун повернувся до юнака.

    – Моя сім’я має бізнес. – відповів він. – Ми створюємо та продаємо меблі. Цікавитесь такими речами?

    – Що ви… Я зовсім не підходжу на роль бізнесмена. Даруйте, я запитав виключно зі своєї цікавості. Такі люди, як ви, цікаві мені. – розміреним тоном сказав молодик. – Але в житті мене цікавлять інші речі.

    – Хм… Цікаво. І що саме вас цікавить, дозвольте дізнатися? – спитав Йон.

    – Це не так уже й важливо. Набагато цікавіше слухати про праці інших людей, ніж про мою роботу, що не заслуговує на увагу. – ухилився від відповіді той.

    – Ви робите з цього таємницю? Я, звичайно, не посмію втручатися.

    – Зовсім ні. Бачте, я не дуже люблю говорити про себе. – надто різко сказав незнайомець.

    “А це ж він почав цю розмову…” – спало на думку Чхве. У цей момент Техьон закінчив із упаковкою і простягнув згорток із прикрасою клієнту. Той поставив на прилавок мішечок із монетами.

    – Щиро дякую. – сказав він і швидко зник за дверима.

    – Дивний він якийсь. – промовив Йонджун.

    – Забудь, хьон. У Лондоні таких дуже багато. – сказав Техон і сперся ліктями на дерев’яну поверхню. – У мене зараз обідня перерва. Чи не відмовиш мені в послузі і погодишся пообідати зі мною? Заодно розповіси мені про цілі свого візиту до Великобританії.

    Йонджун потягнув за невеликий ланцюжок, витягаючи свій кишеньковий годинник, і придивився до циферблату.

    – Ну… Час у мене ще є, тому я з великим задоволенням погоджуся, мій любий друже.

    – Тоді прошу за мною, сер. – дуже ввічливо промовив Кан. – Я покажу вам найкращу кав’ярню цього чудового міста.

     

    0 Коментарів