Лада

 

 Робота написана на челендж «соулмейт OR ханахакі» від «Чай і фанфіки».

«Чи було це кохання?» (пов Лада) пов’язано з роботою авторки ліниве лоша «Хто знав?» (пов Агафія)

 

Легкова машина зупинилась біля таблички з короткою назвою населеного пункту. Чорнява, стомлена дівчина відчинила дверцята зсередини та, попрощавшись зі знайомими, залишилась непохитно стояти з дорожньою сумкою в руках, проводжаючи поглядом автомобіль. І ця дівчина – я. Лада.

І чому вони не живуть в моєму селі? Йти самій ще декілька кілометрів після безсонної ночі в дорозі не було бажання. Я ледь трималась на ногах, та все ж зробила перші кроки по піщаній доріжці. Думати про щось окрім природи навкруги та приємної ранкової прохолоди не вдавалось. Хотілось скоріше до рідних, скоріше лягти на м’яке ліжко та проспати до пізнього вечора.

Озираючись навкруги, я помітила нечітку фігуру у високій траві. Там точно хтось був, тому я вирішила зійти з дороги та попрямувала назустріч невідомому. Як виявилось, біля джерела сиділа дівчина. Незнайомка мала довге чорне волосся, що майже торкалось витоптаної трави біля водойми. Вона була схожа на галюцинацію, на прекрасне марення. Її шкіра гіпнотично виблискувала в перших променях сонця, а над головою ніби сяяв німб. Після ночі без сну я й не таке могла б побачити. З’явилось відчуття, ніби дорогою я точно втратила свідомість чи вмерла, і зараз знаходиться на межі світів, чи навіть потрапила до Раю.

Незнайомка зачерпнула долонею воду та відпила, плавно піднісши руку до обличчя.

– Та хіба ж її можна ось так пити? – вирвалось в мене.

Незнайомка ледь помітно здригнулась.

– Авжеж. Це джерельна вода. Ті, хто тут живуть звикли до неї.

– То Ви місцева?

– Можна і так сказати, але, панянко, я не настільки стара. Можна на «ти». – Дівчина раптово розсміялась. – Агафія. – Назвалась нова знайома, протягуючи руку.

– Лада. Я теж звідси,  до рідних приїхала.

– О, то ти дочка Симчуків? Все село гудить, що маєш приїхати.

– Та невже я така знаменитість?

– А як же, всі хто зміг звідси вибратися – знаменитості.

– Прошу, не перебільшуй. Я звичайна школярка.

– А що, школярки не бувають знаменитими?

– Не в моїй реальності. – Сміюсь, зачісуючи волосся. Згадую, про свій не презентабельний вигляд після довгої дороги і поспішаю прощатись. – Ну, добре. Була рада знайомству, та маю йти далі. Сподіваюсь, ще зустрінемось.

– Обов’язково. – Всміхається Агафія.

 

Батьківський дім зустрів мене звичною ранковою тишею. Моя сім’я не була галасливою. Спокійні, розсудливі люди. Що бабуся, що мати, що батько, що я, що мій брат. Не знаю, чи гени це, чи виховання, та я з упевненістю можу назвати своїх рідних хорошими людьми. Тварин ми тримали не багато, більше займались городиною. Дещо навіть вдавалось продавати, та більше, звісно, йшло на багаторічні запаси в погріб. Було страшно навіть туди заглядати, ніби ми готувались до апокаліпсису, судячи із кількості банок.

Та ось я знову тут. На невеличкому, трішки заваленому металобрухтом, подвір’ї. Біля сходинок, що ведуть до вхідних дверей стояла нова дерев’яна лавка, її фото мені нещодавно надіслав батько. Покрита лаком, вона виглядає більш надійно. І звідки в мені ще є сили оглядати все навколо? Містика.

Заходжу в будинок, знімаю кросівки та йду на ціпочках в свою кімнату, минаючи кухню.

– Що це в нас за злодії в домі? – чую за спиною веселий голос тата.

– Якби до вас влізли такі злодії, як я, то нема чого переживати, швидко впораєтесь. – Втомлено всміхаюсь, йдучи обійматись. – Я така втомлена, тому до вечора не шукайте.

– Як завжди, біжи спати. – Батько плескає мене по спині і я нарешті дістаюсь до своєї кімнати, свого ліжечка.

Скидаю з себе одяг та падаю в обійми сну. Нарешті.

 

Прокинулась ближче до восьмої вечора. Почала порпатись в сумці, аби знайти в що перевдягнутись. Вирішила натягти на себе легку літню сукню. За столом сиділа мама, щось гортала в своєму смартфоні, та, побачивши мене, підвелась і міцно обійняла.

– Ми вже думали ти вмерла.

– Ха-ха, не дочекаєтесь, – сідаю за стіл, на якому лежить накритий рушничком хліб.

– Що хочеш з’їсти? Картоплю будеш?

– Звісно, куди я дінуся. – Награно зітхаю.

– Розказуй, що там в тебе з навчанням? Як Ігор? Як Слава?

– Навчання так собі, вчителька хімії, та, що новенька, мене не любить, тому оцінка така собі. Але я впевнена, що написала контрольну добре. Все інше без змін. Ігор більше на волейбол ходить, ніж на уроки. Ні, це я, звісно, перебільшую, та щось він забив на навчання зовсім. Не знаю, хто його витягати з тієї прірви буде.

– Як хто, ти, звісно ж.

– Е, ні! Не цього разу. Нехай його дівчина тепер естафету переймає. Я йому що, нянька? Нехай вже сам головою думає. Зла не вистачає. А Слава вся в справах. То з батьками, то зі знайомими. Ніяк не може заспокоїтись, так і горить побудувати кар’єру блоґерки.

– Ну і нехай, вона дівчина пробивна, все в неї вийде.

– Правда, але ж яка конкуренція, та й скільки бруду на людей ллється в соцмережах просто так. Не знаю, як вона витримує.

– Ти ж її підтримуєш?

– Так.

– Не забувай, їй може бути важче, ніж вона показує іншим, сама пам’ятаєш той-

– Ма, не нагадуй, добре? Ми всі переймаємось, ти думаєш її батьки не говорять мені те ж саме? Ще й як.

– Вибач.

– О, я коли приїхала, то зустріла дівчину, Агафією назвалась, здається. Хто вона? Я щось її не пам’ятаю.

– Вона давно колись жила тут, дитиною була ще, потім виїхали звідси з батьками. Тепер от знов повернулась.

– А повернулась чому? Що по селу кажуть?

– В нас баба одна жила, ти не пам’ятаєш, бо ми не дуже то і знали її, остерігались. І дітей не пускали до вулиці, де вона жила, хоч я і не вірила в чутки, та напруга в селі була страшенна. Казали, що вона відьма. Багато чого розповідають і досі, хто зна, що з того правда. Колись жила з нею сім’я, потім кудись виїхали, залишили бабу саму. Агафія приїхала за декілька днів до її смерті, не знаю, чому з рідних тільки вона, лізти з питаннями до чужої людини не хочу, та й інші не лізуть до неї. Агафія, як кажуть, перейняла дар. Про неї теж всяке розповідають.

– Літає на мітлі та труїть худобу?

– Смійся-смійся! Та люди в нас забобонні, як що трапиться – відразу відьма винна, було вже таке. І за життя тої баби, і внучці її вже дісталось. Хоча це як сказати, Агафії палець до рота не клади, відстояти себе може, як її баба не могла. Та воліла промовчати і зурочити, а ця як відкриє рота, так люди і полякаються.

– А нема чого на дівчину нападати всім селом.

– Згодна. Та хоч би якомусь дурню чи дурепі в голову не стукнуло напакостити їй, ото мороки буде.

– Наче в минуле століття потрапила. Відьми, розлючені селяни… Показились, чи що?

– Не знаю, такі от у нас розваги, як бачиш.

– Таке собі.

– Так ти з нею говорила?

– Зовсім трохи, казала, що про мій приїзд все село знало.

– Є таке, твоя бабця як почне зі своїми подругами говорити, так і все розповідає, розноситься швидко.

– А звідки вона мене знає? Якщо раніше ми не зустрічались.

– Через чутки, мабуть. Як же ще? Якби твоя бабуся почула про кого ми говоримо, то почала б зараз розповідати історії про відьом та забороняла б навіть підходити до будинку Агафії. Та я забороняти не буду, якщо цікаво, то можеш сходити, до неї поворожити точно ходять. Нічого поганого в тому не бачу.

– Не думаю, що мені це цікаво, але може і сходжу колись.

– Давай їж та може серіал якийсь по телевізору подивимось.

– Тільки не це!

– В тебе немає вибору.

– Я ще посуд помити маю.

– Чого тільки не зробиш, аби зі своїми батьками не сидіти.

– Та ви до чого? Я ті серіали дивитись не можу.

– Новини ще можна.

– Мамо!

– Ха-ха, добре, щось вигадаємо.

Як і планувала, помила після себе посуд, трішки посиділа з батьками, та пішла до своєї кімнати розкладати речі. Треба було ще зловити стабільний зв’язок та відписати Славі, бо з цим в селі проблеми. Я вляглась на ліжко та швидко написала подрузі, що зі мною все гаразд і що краще поспілкуватися завтра, та не встигла я відкласти телефон, як він задзвонив. І звісно ж це була Слава. Так ми і проговорили майже до опівночі. А потім я заснула.

***

Не те щоб я обожнювала класичну музику та знала видатних композиторів, але останні декілька місяців спокійні, ліричні мелодії стали частиною мого життя. Я слухала їх йдучи до школи чи на зустріч з друзями, на перервах, по дорозі додому. Іноді я сприймала деякі моменти як трейлери до серіалів чи фільмів, дивлячись яка була музика в навушниках. Я часто всміхалась думаючи про це. Так дивно, я ніби щоразу все більше занурювалась в інший світ, хоча ні про що особливо і не фантазувала.

І ось, приїхавши в село, я декілька днів навіть не згадувала про свої плейлисти. Та чомусь, коли згадувала свою зустріч з Агафією, в моїй голові відразу лунала одна із тих драматичних мелодій, хоча я навіть не була в навушниках в нашу першу зустріч. Вперше хтось в мене асоціюється з музикою. Вперше я думаю про когось так часто. Окрім Ігоря, звісно. Та думки про нього не такі нав’язливі, не такі дратівливі. Ця дівчина… Агафія. Не хочу вірити тому, що розповідала мама. Все ж, враження інших не завжди правильне. Я не хотіла її якось виправдати, скоріше я й сама була тою, про кого було багато чуток і більшість з них були цілковитою брехнею. Мабуть, я співчувала. Та водночас цікавилась нею. Хотілось дізнатись більше. Таке дивне, незрозуміле бажання. Ніби щось невидиме, незриме штовхає мене назустріч незвіданому. Незвіданій. Такій звабливій, гіпнотичній невідомості. Надокучливі образи, думки, спогади, які зводились до одного. До дня нашої зустрічі. До її загадкової постаті. До тихого, спокійного голосу. Який із її образів справжній? Той, що бачила я? Чи той, як бачать її односельчани? Чи ні один з них? Тру обличчя долонями та йду в дім по телефон та навушники. Настав час послухати музику, а не себе. Та й давно я не бігала, зараз прекрасна можливість почати знову.

Сільські вечерні краєвиди, що втрапляли в поле зору, діяли заспокійливо. Я вдома. Я в безпеці. Я жива. Я щаслива. Грайлива мелодія в навушниках закликала пришвидшитись, аби пробігти ще хоч два кола чітко окреслених кленами. Колись це був шкільний стадіон, та як і в деяких селах, школу закрили. Тепер це закинута ділянка, що заросла травою, здебільшого бур’янами. Час від часу тут припинали худобу чи косили, тому проблем з високим травостоєм не було. Досить непогане місце для занять спортом. Я відчула, ніби хтось за мною спостерігає, та, обернувшись, я побачила лише стіну із дерев, що насторожено шелестіли. Час повертатись додому.

***

Весь тиждень мене розпирала цікавість. Все, що я за цей час чула про Агафію і моє перше враження абсолютно не співпадали, тому я вирішила шукати з нею зустрічі. Так, запитати в когось де вона живе було б простіше, та я не уявляю як це, прийти ні з того ні з сього до її будинку. Що їй говорити?

Я взяла велику банку та пішла по суниці до лісочку. Якщо чесно, я навіть не пам’ятала де вони ростуть, прогулювалась собі доріжками, прямуючи до джерела, в надії зустріти Агафію. Та її там не було. Я посиділа біля води, огледіла місцевість і пішла назад, шукати де ж можуть рости ягоди.

– Йой, пані!  – я почула знайомий голос та обернулась. – Щось шукаєш?

– А, так. – Очі метнулись на порожню банку в руках. – Я суниць хотіла назбирати.

– Он як!  Яке співпадіння, я теж. Але тут ти нічого не знайдеш. – Вона повела мене за собою. – І не страшно тобі?

– А має бути?

– Йти в ліс з незнайомкою…

– Ну, ти справляєш враження хорошої людини.

– Он як, ха-ха. Мені приємно це чути. – Між нами повисла невеличка пауза. – Давно переїхала в місто?

– Років з десяти, мабуть. Перебралась до тітки, пішла в іншу школу, бо нашу, сільську, якраз тоді закрили чи збирались закривати. Взагалі, трішки дивно не жити з батьками, але тітка цілком справляється, ще й спілкуватись на відстані зараз не проблема.

– Сумуєш за селом, за рідними?

– Якщо чесно, не знаю. Я не відчуваю недоліку спілкування з ними через постійні дзвінки чи повідомлення, тому за рідними не сумую. А за селом… Я була дитиною і мало що пам’ятаю, та приїздити сюди на літо подобається. А як давно ти тут?

– Років сім мабуть, точно не пам’ятаю.

– Не буду розпитувати про причини, але чи не жалкуєш, що перебралась сюди?

– Якби в мене був вибір, то жалкувала б. А вийшло, як вийшло.

– Нам ще довго?

– Майже прийшли.

Ми зійшли зі стежки і перед моїми очима з’явилась купа червоних ягід, що вправно сховались під опущеним гіллям деяких дерев.

– Оце так! – я не стримувала подиву. – Навіть якщо декілька днів поспіль сюди ходити, то все не з’їсти!

– Щось мені підказує, що скоро їх тут не буде. – Глузувала з мене Агафія.

– Не впевнена, що пам’ятаю стежку. – Я зиркнула на неї і лиш тоді зрозуміла, що це звучить як запрошення сходити разом ще раз, від чого стало якось ніяково.

– Нічого, ще встигнеш вивчити маршрут. – Дівчина присіла біля кущиків, починаючи збирати ягоди до кошика.

Я вирішила повторити за нею, зриваючи суниці та вкидаючи їх в банку. Поки збирали, між нами то була приємна тиша, то жвавий діалог. Ми обговорювали багато речей, та більшість з них стосувались саме села, та людей, що в ньому живуть, своєрідний обмін плітками. Запитати чи вона справді відьма я не наважувалась, мені здавалось би дивним, якби я ні з того, ні з сього почала б її розпитувати.

– Ну що, вже набрала? – запитала Агафія, оскільки я просунулась вглиб і майже сховалась за розлогим кущем бирючини.

– Так. Ти теж?

– Ще трішки лишилось.

– Може допомогти?

– Ні, дякую. Я швиденько.

– Ого! – підійшовши до Агафії я побачила повний кошик ягід. – Моя подруга точно запостила б таке фото в соцмережі.

– Хах. – Не знаю, звучало це як насмішка, чи мені здалось.

– Шкода, що я не взяла телефон.

– Наступного разу сфотографуєш.

– Наступного? – я здивовано глянула на неї.

– Ти ж казала, що погано стежку запам’ятала. Чи вже не потрібно.

– Ні, звичайно потрібно. Якщо в тебе буде час то я залюбки. – Я відчула радість і не могла перестати посміхатись, і чому її слова зробили мене щасливою?

– От і добре. Йдемо?

– Так.

Вже на підході до перших будинків я зрозуміла, що зовсім не слідкувала за стежкою, зосередившись на своєму гарному настрої та розмові з Агафією. Ну що зі мною не так?

– Ось, це мій будинок. – Вона зупинилась біля охайного дерев’яного парканчику, який майже перекривав весь огляд в двір. – Запам’ятаєш?

– Сподіваюсь. – Вона знову глузувала з мене, по очах бачила.

– Тоді приходь якось, поворожу тобі.

– А справді можна?

– Звичайно, я не із ввічливості запрошую.

– Дякую. Тоді до зустрічі.

– Бувай.

Агафія повільно попрямувала до свого двору. А мені треба придумати що робити із суницями, аби наступного разу знову піти їх збирати.

***

Як в когось просять номер телефону? Я знайомилась лише в школі, з однокласниками чи учнями з інших класів, і всі формальності у вигляді контактів в телефоні чи підписки в соціалках стирались. Тому що всім вже це відомо. Як ти підписана, твій номер, твої ймовірні захоплення, судячи з фоток, що ти оприлюднюєш. Тож… Як? Я не вперше думала запитати в Агафії номер, та кожного, бляха, разу забувала. Хоча, чи потрібно це взагалі? Ми говорили багато. Про все. І навіть якщо були паузи, то для того, аби обміркувати наш діалог. Коли я говорила з нею, все зайве вилітало з голови.

Я так і не наважувалась підійти до її будинку, постукати в двері та запитати чи можна поворожити, переймалась, що в неї можуть бути свої справи. Та після чергового походу по ягоди вона запропонувала знову.

– Не хочеш погадати?

– Га? На що?

– На кохання, чи майбутнє, наприклад.

– На кавовій гущі?

– А чому ні? доволі просте гадання.

– То це запрошення на каву? – от знову. Знову ці грайливі нотки в моєму голосі.

– Можна і так сказати. – Сміючись, ми дійшли до виходу з лісу. – Що ж. Мені в іншу сторону.

– То… Запрошення ще в силі? – я невпевнено глянула на неї.

– Так… Приходь, коли заманеться, я  майже завжди дома, то ж…

– Добре. Як що до завтра?

– Так, думаю чудово.

– То ж, до завтра.

– До завтра, пані.

 

Вдень я вже стояла біля двору Агафії, яка, ніби відчувши мою присутність вийшла назовні.

– Не заважатиму? – поцікавилась я, вкотре обдумуючи чи правильно я зробила, прийшовши сюди.

– Ні, проходь в двір.

– А в тебе пса немає?

– Нема, лише чорт.

– Це гумор такий? –Агафія розсміялась, залишивши питання відкритим.

– Проходь, сідай. – Вона провела мене до просторої кімнати, в якій було багато трав, різних баночок, пакунків, що стояли, висіли, лежали скрізь де тільки можливо. Оце так творчий безлад, подумалось мені і я всміхнулась. – На чому ти б хотіла поворожити? – посадивши мене за широкий стіл, запитала Агафія, вертячи в руках шматок воску.

– На воскові, раз ти його тримаєш.

– Не достатньо точний радник, але хоча б не збреше. Тримай. – Дівчина вклала в мою долоню віск. – І думай, про питання, на яке хочеш знати відповідь. Фактично ми все ж будемо дивитися в майбутнє.

– Готово. – Я вже збиралась віддати віск їй, та відьма мене зупинила.

– Тепер його треба потримати над свічкою. – В моїй руці опинився маленький залізний ополоник. Віск швидко розтопився. – Виливай у воду. – Я покірно виконувала вказівки, спостерігаючи, як із воску з’являються різні фігури.

– Цікаво. – Прокоментувала Агафія.

– Що там? – прошепотіла я, боячись порушити цю незвичну мить.

– Ох, тут… – В її голосі пролунала розгубленість, що змусило мене напружитись. – Так, я бачу жінку. – Поглянувши на віск, я теж помітила очевидний силует. – Дивлячись яким було питання, відповіді будуть різними. Отже, якщо любовні справи, то в тебе є суперниця. – Я стиснула губи в тонку лінію, стало неприємно. – Якщо ж щодо життя в цілому, то чекай кардинальних змін. Ще бачу ніж. Символ роз’єднання з кимось близьким.

– Значить, точно нема шансів…

– Точно можу сказати, що спільного майбутнього у вас немає.

– Так… Я зрозуміла. Це все?

– Більше нічого не бачу, може ти щось видивишся? – вона простягнула мені посудину.

– Ні, нічого. – Я втратила цікавість, намагаючись не робити занадто сумного обличчя.

Агафія ще щось говорила, та я її не чула. Лише на автоматі щось відповідала, та вона не сліпа і, оцінивши мій стан, відправила мене додому.

***

 Після ворожіння, після багатогодинних роздумів, я відчула полегшення. Так, було неприємно усвідомлювати, що з Ігорем шансів в мене все ж немає. Я закохана в нього з п’ятого класу. Та водночас, в загадковому, теплому світлі свічок переді мною стояла причина, від якої пережити біль нерозділеного кохання було легше. В той момент мені хотілось так думати. І ця думка подарувала мені спокій.

За тиждень я прокинулась від незвичного присмаку в роті. Присмак крові та… Трави? Я піднесла руку до губ та витягла з рота пелюстку якоїсь квітки. Через декілька днів я зрозуміла, що ці пелюстки дуже схожі на крокуси, але питання “як це опинилось в мене в роті?” залишалось відкритим. Це був абсурд. Хіба що я страждала лунатизмом та їла квіти вночі.

Потім почався біль. Сильний. Нестерпний. Я відчувала дискомфорт і раніше. Та тепер це було неможливо ігнорувати. У грудях боліло найбільше. В мене ніколи не було проблем із серцем чи шлунком. І я не вірила, що ось так раптово ці проблеми могли з’явитись. Було щось інше. Більш дивне та моторошне, ніж я могла собі уявити.

Пелюстки почали з’являтись все частіше. Іноді їх доводилось викашлювати декілька хвилин, зазвичай зранку. Я не хотіла казати рідним, адже вони б точно сказали, що я втрачаю розум. Вони б не повірили, навіть якби мене вирвало квітами в їхній присутності.

Я не знала що й думати. До кого бігти? Як це припинити? Як лікувати? Невже Агафія щось зробила зі мною? Ні, не вірю. І сказати їй про це не можу, ми й так не бачились відтоді, як ворожили.

Я шукала інформацію, та вона звучить так абсурдно, що в неї важко повірити. Ніби це специфічна хвороба, яка з’являється від нерозділеного кохання. Якщо і так, то чому саме зараз? Я за Ігорем бігаю більше п’яти років. То може… Справа не в ньому? Не знаю, що відчуваю. І до кого саме. Не знаю, чи дійсно це закоханість, а не швидкоплинне захоплення нею від постійної самотності. Скільки себе пам’ятаю, мене цікавив лише Ігор. Цікавила кожна деталь про нього. Пам’ятаю, я навіть в щоденник все записувала, мабуть, такою була моя підліткова одержимість. Я не намагалась підлаштовуватися під нього, точно не в старших класах. Жила як жилось, була його найкращою подругою, вислуховувала його розповіді про дівчат, в яких він закохувався. Розділяла з ним біль та радість. Як справжня подруга. І ніколи не говорила йому про свої почуття. Бо вони були настільки невинними, чистими, наївними, що я вже й не впевнена, чи справді любила його. Я була щаслива бачити його, говорити з ним, розважатись. Я хотіла б тримати його за руку та цілувати, аби ми були справжньою парою. З ним комфортно, затишно, звично. А з Агафією… Коли я з нею всередині мене ніби шторм. Всі думки сплутуються, почуття змішуються. Це щось незрозуміле, невідоме, непізнане. Відштовхує і притягує водночас. Лякає. Десь всередині все кричить про небезпеку. Та я дивлюсь на неї, на її високий стан, в її темні, глибокі очі і знаходжу в них спокій. Доволі дивний і незрозумілий, але спокій. Я не знаю, чи буде моя закоханість в неї такою ж невдалою. Чи буду я знову роками біля людини, якій цього навіть не потрібно? Та мені все одно, якщо це вона. Відчувати щось до цієї неосяжної дівчини вже подарунок. Місяць проведений з нею подарував мені більше спогадів та вражень, ніж роки дружби з Ігорем чи Славою. І навіть ця хвороба чи прокляття, ця дурня з квітами не затьмарює щасливих моментів. Я рада бути тут, поруч з нею. Навіть якщо мої почуття залишаться без відповіді.

Та занурившись в свої спогади й роздуми, я все більше віддалялась від Агафії. Ми майже не бачились. Я боялась, що вона помітить, що зрозуміє. Не впевнена, чи знає вона про таку хворобу, та щось точно запідозрила б. А я не хотіла обтяжувати наші стосунки обговоренням незрозумілого. Тим більше, кожного разу, коли ми бачились, квіти все інтенсивніше дряпались назовні. Я рада її бачити, чути, спілкуватись. Але біль, нестерпний біль змушує зупинитись. Я зводила наші зустрічі до мінімуму, хоча в будь-якому випадку страждала. З нею чи без неї.

 

– Добридень, пані! – я здригнулась, почувши голос Агафії. Не думала її зустріти в магазині.

– Навзаєм. – Похапцем зібрала продукти в пакет.

– Будете так хмуритись – дуже скоро постарієте. – Промовила відьма до настороженої продавчині. – Десь йдеш? – звернулась вона до мене.

– Ще потрібно дещо купити, а потім додому.

– А після? Може плани якісь маєш?

– Батькам по господарству допомогти треба. – Йшла далі, навіть не дивлячись на неї. Хоча самій від цього не легше.

– Тебе щось турбує.

– Що? Ні, все добре.

– Це не питання. – Її тон змусив моє серце стиснутися.

– Заморилась трохи.

– Щось інше. – Ми зупинились і нарешті поглянули одна одній у вічі. Я не могла більше її ігнорувати.

– З батьками посварилась. Ще побачимось.

Агафія щось промовила, та я відійшла достатньо, аби не почути її слів.

***

Коли біль став частиною мого єства, а це відбулось зовсім швидко, я знов почала проводити час з Агафією. Між нами хоч і була дивна напруга, та я легко це ігнорувала. Як ігнорувала і її погляди. Я боялась того, що вона запитає чи скаже. Тому зводила все нанівець перш ніж це б вийшло з-під контролю.

Якось ми знову опинились біля джерела, яке стало причиною нашого знайомства. Ми більше мовчали, поринувши кожна в свої роздуми під спокійне журчання води, шуму високих трав, що колише вітер, та поодинокого переспіву пташок.

– Ладо… – Промовила моє ім’я Агафія, і я повернула голову в її бік. – А ти знаєш, як помирають відьми? – я дивилась на неї і не могла допетрати, з чого раптом такі питання.

– Ні.

– Вони вмирають довго і болісно… тим, кому пощастило, вони передають свій дар іншому, й спокійно помирають. як моя бабця. я тому й приїхала сюди. що б перейняти дар і позбавити її страждань. – Напруга стала нестерпною. Як і почуття тривоги.

– До чого… Ти не помреш так! – Емоції взяли наді мною гору.

– Я знаю… Я знаю. Я їду до знайомої… на декілька днів.

– Навіщо?

– Провідати.

І знову тиша.

***

Після її повернення ми сиділи в неї вдома та мовчали. Пили каву і мовчали. Я намагалась розпитати як її поїздка, як подруга, та це було ніби табу для неї. В кожному слові, що стосувався цієї розмови відчувався холод. Чи то мені, майже збожеволівшій, так здавалося.

– Ладо? Хотіла б побачити, як я чаклую? – я перевела на неї зацікавлений погляд.

– Чому ні. Коли?

– Сьогодні. Якраз молодий місяць, всі справи.

– Вночі?

– Ну, я сьогодні планувала лягти до дванадцятої… – Трішки дивна відмазка, особливо для відьми.

– Оу… А коли тоді?

– Можна навіть зараз.

– А що це? – поки Агафія прибирала посуд зі столу, я побачила дивний пакунок та простягла до нього руку. – Ай! – дівчина вдарила мене по долоні.

– Просто, то не можна чіпати… – Я витаращилась на неї, не розуміючи, що це щойно було. – Занадто сильна енергетика, тобі може стати погано…

– А, зрозуміло. – Я кивнула, досі відчуваючи печіння на шкірі.

Вкотре обвівши кімнату поглядом, я нетерпеливо тупотіла ногою по дерев’яній підлозі. Не знаю, чи дратувало це Агафію, та вона, здавалось, цього навіть не помічає, збираючи якісь пакунки, трави та баночки до кошика. Нарешті завершивши копошіння, ми вирушили знайомою стежкою, пройшли повз джерело, звернули кудись в хащі, де я ще ніколи не була.

Агафія привела мене до облаштованої місцини, посадила біля каміння, розклавши снопики якихось трав, де згодом розпалила багаття, перед цим зробивши коло із солі.. Про щось пожартувала, викликавши в мене сміх і дала мені щось випити. Пійло гірке на смак, можливо щось із великою кількістю полину. Я одразу відчула запаморочення в голові. А далі я не пам’ятаю. Дим почав застилати очі.

***

Прийшла до тями в своєму ліжку. Перше, що мене здивувало, це відсутність пелюсток на подушці. Потім зрозуміла що біль також зник. Дихалось набагато легше. Але відсутність спогадів за минулий день лише більше насторожувала. Йти до будинку Агафії було страшно. Зсередини відчувала, що краще не йти. Краще забути. Назавжди.

Так і пройшло літо. Пройшов останній місць канікул. Все промайнуло швидко, навіть спогадів не лишилось про цей відрізок часу.

Мене відвезли на станцію. Попрощалась з рідними, трішки поплакала, сама не знаю чому. Це точно не були сльози туги за сім’єю. Щось інше. Те, чого я згадувати не хотіла.

Потяг ніс мене до міста. В старе, звичне життя. До моїх друзів, подруг, тітки. До нового навчального семестру. Навіть якщо радості від цього було не багато. Моє життя поверталось в звичне для мене русло, хоч я і не знала, що тепер для мене буде звичним, а що ні.

Як тільки я зійшла з потягу, мене зустріла тітка та Слава, я міцно обійняла їх та розплакалась. Я ридала весь шлях до квартири. А вони ніяк  не могли мене втішити.

– Ладо, тихо… Чого це ти й досі рюмсаєш? Невже так за рідними сумуєш?

– Не знаю… – Я розгублено вглядалась в розмиті від сліз силуети.

– Оце так… Ніколи б не подумала, що побачу таке, ти ж ніколи не плакала. – Сказала Слава.

– Я зроблю чай. – Тітка побігла на кухню.

– Ти чого? – Слава сіла поруч та обережно обійняла мене за плечі. – Через декілька місяців знову до них поїдеш.

– Я й сама не знаю, чому плачу. Щось ніби тріснуло всередині, розумієш?

– Як це “тріснуло”? В селі щось сталось? Тебе хтось скривдив?

– Ні. Ні. Здається, я знову безнадійно закохалась. Та цього разу все гірше, ніж з Ігорем. Боляче.

– Матір Божа! Та що ж там такого сталось?

– Потім розкажу.

– Невже дійсно безнадійно?

– Так. Ми більше ніколи не побачимось…

– Ну що за підлітковий драматизм?

– Ми дійсно більше ніколи не побачимось.

– Добре, заспокойся. Зараз чай буде.

Вони втішали та відволікали мене, як могли. Та я все одно поверталась думками в ту ніч, намагаючись збагнути те, що відбулось.

Лише згодом, з кожним дивним сном, з кожним спогадом я усвідомила, я зрозуміла. І від цього хотілось рвати на собі волосся, бо все прожите за два місяці літа здавалось нав’язливою видумкою, сном. Нереальні сюжети останньої спільної ночі чітко дали мені зрозуміти – Агафії більше немає. Не в цьому світі.

Якийсь час я повністю поринула в себе, мене навіть до психолога декілька разів відвозили. Та з часом я почала приходити до тями. Моя безмежні туга та розпач виявились не такими вже й безмежними. Я втомилась від цього. І вирішила припинити звинувачувати себе. Я відпустила болючі спогади, залишивши цінні моменти з нею. З дівчино, ім’я котрої мені страшно навіть вимовити. Ніби промовивши його я знову провалилася б у прірву страждань.

***

Я сиділа в бібліотеці університету, перегортаючи пожовклі сторінки товстої книги про відьомство, що давно вже стало моєю традицією, ще з часів студентства.

– Цікаву книгу читаєте. – Прокоментував якийсь хлопчина, проходячи повз. – А ви знаєте, як помирають відьми? – він сів за сусідній стіл, окинувши мене поглядом.

– Знаю. – Я затихла, поринувши у далекі спогади і, коли він вже й не очікував відповіді, додала: – Кожна по-своєму.