Лавандовий чай

     Дзвінко клацав настінний годинник.

    Один, два, три…

    Годинник – це божевільний маніяк, а його секунда стрілка – сокира, якою він відрубає людські голови секунда за секундою. Голова з хрускітом відривається, поступаючись в черзі наступній. Матінко рідна, скільки ж змарнованих душ вбила ця штукенція?

– Мій любий хлопчику, то ти поясниш, що сталося? 

   У думки увірвався врівноважений голос Всесильного. Чомусь здалось, що як би цей маніяк існував насправді, то саме такий голос у нього і був би.

– Нічого не сталось.

– Ну я ж бачу, що сталось щось страшне, бо ти добровільно прийшов до мене.

– Ви – це найстрашніше, що могло статись у моєму житті, –  огризнувся він, уникаючи погляду.

– І все ж, ти тут, – на блідому обличчі розцвіла ніжна усмішка. У відповідь ніякої реакції. 

– Гаразд, давай почнемо з початку. Будеш чай? Який ти любиш?

– Не буду, – буркнув він і склав руки на грудях. Не вистачало йому зараз ще й чайну церемонію влаштовувати з потенційним вбивцею.

– Значить, лавандовий. Він добре заспокоює нерви, – задоволено промуркотів Всесильний, не відриваючи очей від гостя, підійшов до чайника в кутку кабінету.

– Що ви робите? 

– Чай.

– Ні, нáщо за мною спостерігаєте? –  як тільки він це запитав, сам здогадався навіщо. Точно, це все через ту Втечу з Юей, десь півроку назад. 

– Милуюсь твоїми розумними оченятами. А що, не можна? – безтурботно збрехав (чи ні) Всесильний.

– Ні, – відрубав він та повернув голову до вікна, через силу додав:

– Не переживайте, я не збираюсь тікати.

– Я знаю.

 Одночасно з хвилинною стрілкою клацнув чайник. Хлопець скривився: чудово, в кімнаті завівся ще один душегуб, який, як на зло, спокусливо пахне лавандою.

– Так коли це сталось? – поцікавився Всесильний, ставлячи на стіл дві білесенькі чашки. Хлопець похмуро зосередився на їх ідеально відполірованій поверхні. Білий колір погано впливає на його пам’ять і він згадує те, чого не хоче.

– Що саме?

– Коли твоя впевненість в безглуздості моєї професії похитнулась?

 

  Вперше це сталось після тої самої трагічної битви з Альянсом Лиходіїв. На вулиці припікало сонце та дзюрчали цикади, клас 1-А проходив стажування, підлога в лікарні сяяла чистотою, а Ейджіро Кірішіма стояв перед палатою №4 і молився усім богам, щоб в гуртожиток він сьогодні повернувся живим і відносно здоровим, бо хто зна як себе поведе жертва лиходійського полону, яка спочатку і не хотіла з нього звільнятись.

Глибокий вдих, глибокий вид…

– ЩО ЗА МАЯЧНЯ?!

О, а це вже явно хороший знак. Значить нічого не змінилось.

  Кірішіма так розслабився, що забув постукати перед тим, як увірватись в кімнату.

– Бакуго, я все розумію, але якщо ти хоча б не спробуєш, то директор особисто подбає про…

– Та плювати мені про що він там подбає! Я не мала дитина і сам розберуся з усім!

  Тонна перев’язок та гіпсу на тілі не заважали Бакуго сидіти на ліжку і кричати на втомленого Шоту Айзаву, вираз обличчя якого, кричав ще голосніше про те, як йому хочеться швидше покінчити з цією невдалою лекцією про важливість здорового глузду і сховатись в свій улюблений футон.  

– Ой, вибачте, пане вчителю. Схоже, я не вчасно, – пробелькотів незваний гість, але продовжив стояти в дверному отворі.  

– Або ти погоджуєшся, або пропускаєш іспит на отримання ліцензії, – безбарвним голосом поставив вирішальний ультиматум.

– НІ! Це просто несправедливо! Ви не маєте права. Як же я стану героєм без ліцензії?

  Здавалось, от-от і білосніжна постіль перетвориться на купку попелу, а на Бакуго прийдеться натягнути гамівну сорочку. І не одну. Непогано було б ще вколоти кілька ампул заспокійливого.

– А як ти станеш героєм без емоційної стабільності? Це не обговорюється. До іспиту залишилось пару місяців. Одужуй і приходь.

   Вчитель розвернувся і попрямував на вихід, Кірішіма посунувся вбік, ледве стримуючись від потоку новоз’явлених запитань. 

  Одужувати тут прийдеться психіці Айзави після цієї розмови, яку адекватні люди і розмовою не назвали б.

– Вчителю, – емоційно-нестабільний знизив тон, але багряні очі продовжували гнівно палати.

– Я не псих, як Мідорія, і можу себе контролювати. Лиходії тупоголові, якщо думали, що я погоджуся стати одним з них навіть після того, що вони зробили, – просичав він настільки по-зміїному, що здалось, зараз ще й виплюне отруту.

– А що не так з Мідорією? – Кірішіма все ж не витримав, але на нього ніхто не звернув увагу. Він вже почав думати, що в нього з’явилась нова суперсила хамелеона і він може непомітно зливатись зі стінами.

– А чому вони взагалі припустились такої думки, як ти гадаєш? – відказав Айзава і зник за дверима. 

  В повітрі повисла напружена тиша. Навіть цикади заклякли.

  Змія досі важко дихала від люті, хамелеон же боявся зробити зайвий подих. Якийсь контактний зоопарк, а  не міська лікарня, їй-богу, подумав Кірішіма і зібрався з духом: він не любив такі довгі неприємні паузи.

– Кач-чан, я тут приніс дещо від однокласників.

    Він невпевнено підійшов ближче, поклав пакет на тумбу і підбадьорливо усміхнувся.

– Яойрозу сказала, що банани мають багато магнію, що допомагає знизити стрес чи щось типу того, а ще Ііда переписав конспект з математики. Ми взагалі-то збирались провідати усім класом, але, ти прикинь, директор відправив усіх на стажування і це після всього, що сталось. Сумно, звичайно, що ти і Мідорія його пропустите. До речі, він теж вже йде на поправку, не знаю, що між вами сталось…

  Вбивчий погляд Бакуго усе пояснив без слів.

– То… точно не хочеш бананчик? – нервово хихкнувши, гість дістав чудо-фрукт і почав його чистити.

   Бакуго роздратовано пирхнув і з усією сили впав назад на спину. Він вирішив помилувати друга і став спопеляти своїм поглядом ні в чому невинну стелю, таку ж нудотно білу, як стіни, постіль, підлога (і як чашки Всесильного, врешті-решт) в цій тюрьмі для хворих. Він з цією стелею вже поріднився за ці кілька днів і навіть придумав їй ім’я, проте нікому про це не розповість, бо так його в майбутньому на стажування відправлять в дурку.

– Як же вони дістали лізти не в свої справи.

– Хто? Банани? 

– Ні, телепню. Айзава сказав, що я повинен поговорити з Всесильним, інакше наступного разу йому прийдеться поговорити з моїми батьками.

– Тобто з нашим любим шкільним психологом? Оце так новина! А ми з Камінарі думали, що ти взагалі не знаєш, що таке психіка. 

– Ви з Камінарі що-що? Так ти теж мене вважаєш психом?! 

     О ні, несіть нову партію заспокійливого. Свято тільки починається.

– Ні, ти що, з тобою все нормально. З усіх моїх знайомих ти найбільше не схожий на психа, – поспішив запевнити  більше себе, ніж друга. У того саме вчасно заболіло зламане в трьох місцях зап’ястя і тільки це трохи втихомирило його пил.

– Тоді нащо мені цей клятий Всесильний з його клятими опитуваннями на сто питань “чи хотів ти коли-небудь когось придушити”? Так, хотів! 

    Хоч хлопець вів себе негативно налаштовано, але глибоко в душі поступово поселились зернята сумніву. 

    Насправді кілька років тому, його мати теж буквально загорілась ідеєю зводити його до вправного лікаря після того, як він підірвав кухню. Тоді він якось зміг її переконати, що це лише невдало приготований омурайсу, а не черговий імпульсивний спалах агресії. І от починаймо знову – наша пісня гарна й нова. Він усе життя відчуває ненависть до всього навколо, а інцидент з Альянсом Лиходіїв – дурне непорозуміння. Пожежники можуть потушити кухню, але яким чином якийсь мозгоправ, – в минулому невдало закінчивший кар’єру героя, – зможе загасити пожежу всередині нього.

– Чому ти так не хочеш до нього йти? Він же був твоїм кумиром, як ніяк.

– Був, поки він був найкращим героєм Японії, а не найгіршим психологом Академії Юей.

– Може, і найгіршим, але і єдиним, – філософські зауважив Кірішіма, доїдаючи банан. 

– Хіба він не здається тобі дивним? Він завжди називає мене “мій маленький хлопчику” або “юний Бакуго”, – його аж пересмикнуло від цих слів.

– І що тут такого? А ти б хотів, щоб тебе називали “Вельмишановний Пане Каччане”?

– Ще чого! А ти ходив до нього?

– Звичайно. Усі учні при вступі в Юей забов’язані пройти індивідуальну співбесіду зі шкільним психологом…усі, окрім тебе.

     І вони синхронно згадали День Втечі з Юей. Цю назву придумав Камінарі, коли почув, як героїчно Бакуго втік від Всесильного, обдуривши останнього навколо пальця, прокопав чайною ложкою траншею під академією, а під кінець, виключно заради епічного фіналу, підірвав кабінет директора (насправді він просто непомітно вискочив з кабінету, поки Всесильний заварював чай, проте Міна вирішила трошечки прикрасити історію).

– Та не парься ти так, думаю, вчитель Айзава просто пожартував про ліцензію.

– Айзава? Пожартував? – саркастично уточнив Каччан.

– Ну так. Трохи дивний жарт, звичайно, для любителів, я сказав би.

– Скажи, я ж не схожий на лиходія, правда? – ледь помітно в голосі чулись благальні нотки. Кірішіма з ніг до голови розглянув друга: погрозливі біцепси, витріщені очі, де так і читався його намір усе рвати й метати та загалом усе обличчя випромінювало невичерпну ворожнечу.

– Ну-у-у, як на мене, Каччан осінній звичайний, можливо, підвид отруйних, – з видом справжнього грибника, зауважив однокласник.

 Каччан звичайний закотив очі і на деякий час полишив спроби довести іншим, що він нормальний (гриб).

– Чому ти не на стажуванні?

– О-о-о, це все через Тецу-Тецу. Значить, слухай, приходжу я вчора, весь в такому піднесеному настрої…

  І, жуючи один банан за іншим, затягнув свою історію, час від часу ловлячи неуважні коментарі Бакуго, який літав десь в своїх лиходійських думках. Під кінець вони почали сперечатись про вдачу мати дві суперсили, приводячи приклад Тодорокі. Каччан чомусь ще більше з цього бісився і обзивав його чіттером, індійським шаманом і шахраєм. Кірішіма ж назвав його гімалайським гуру, що зміг підкорити собі такі абсолютно протилежні “примхи”. З приходом медсестри суперечку прийшлось обірвати і на прощання, зніяковілий Бакуго невиразно пробелькотів:

– І, Ейджіро…дякую за банани.

  Виходив Кірішіма з палати №4, ситий і задоволений. Він ні на хвилю не шкодував, що вони без дозволу дорослих, пішли рятувати Каччана (хоча чомусь найбільше за це дісталось саме Мідорії). Його тривожила думка про те, що Альянс Лиходіїв міг би поповнитись новим членом і цим членом виявився би його друг. Він намагався про це не думати і довіряв своєму чуттю грибника, що підказувало, що Каччан все ж таки їстівний.

 

– Не пам’ятаю, – хлопець нервово смикнув плечима. – Взагалі-то я досі вважаю Вас безглуздим. Було більше користі, коли Ви були героєм, – він прикусив язика, і забувши про відразу до чаю, зробив кілька великих ковтків.

– Ти досі виниш себе через це, юний Бакуго? Я думав, ми тоді розставили усі крапки над “і”.

  Чорт, у цього самопроголошеного психолога напрочуд чудова пам’ять. Хлопець також не забув ось це “тоді”. Він довго думав, коли все щиро пішло не по плану і визначив, що ця подія також виявилась причетною до цього. Та ніч слугувала доказом, що він досі не знає, хто з них сильніше: Мідорія чи він. Ніколи неприємно згадувати свій програш.

– Ох, коли це було? Коли ми с тобой востаннє по-людськи розмовляли?

 

   Вдруге це сталось спекотної літньої ночі, незадовго після того, як Всесильний втратив звання Символу Миру. Саме ця і ще декілька думок не давали Бакуго спокою. Глибоко в підсвідомості він розумів, що рано чи пізно Всесильний все одно пішов би у відставку, але через нього Юей прославився, як небезпечне місце для дітей, де навіть герої-професіонали не можуть їх захистити. В принципі, воно так і є, але ж навіщо про це знати всій Японії? Він – тягар для свого кумира, а особливо після його полону, де він, “зачарований розповідями про можливості злодіїв”,  майже не пручався. Про цю його найгіршу сторону знає лише Ізуку і з тих пір весь час його уникає.

Нестерпно. Нестерпно спекотно.

 Він встав зі свого ліжка і рішуче вийшов з кімнати. Перед очима розлігся довгий темний коридор без найменшого натяку на світло в кінці тунелю. Крадькома підійшов до кімнати, яку міг знайти наосліп, якщо захотів би: так часто виламував її двері в спробах розбудити Мідорію після його нічних тренувань.

 Бакуго взявся за дверну ручку і тихо зітхнув, молячись усім існуючим богам, щоб ніхто йому не завадив здійснити задумане. Двері тихо відчинились, створюючи портал у всесвіт істинного фаната Всесильного. Схоже, боги його не сильно любили, бо самого фаната в ліжку не виявилось.  Бакуго роздратовано цокнув язиком, зрозумівши причину не замкнених дверей. Цей дурень взагалі коли-небудь відпочиває?

   На звук зламаних дерев і приглушених зойків, він відзнайшов однокласника в лісі недалеко від академії. Насправді так навіть краще, не буде зайвих свідків. З третього разу, Мідорія нарешті помітив когось зайвого і налякано відсахнувся.

– Кач-чане! Що ти тут робиш в такий час? – поцікавився він, забувши про мовчки оголошений ігнор один одного кілька тижнів тому. 

– Це я в тебе хотів запитати.

  Сказати, що Бакуго зрадів, коли почув голос, який, йому здавалось, не чув століттями, це нічого не сказати. Проте висловлювати свою радість він не вміє.

  Похмура, як грозова хмара, постать не предвіщала нічого доброго. 

“Він мене вб’є” – подумав Мідорія і налякано відповів:

– Тренуюсь. Хоча яка тобі різниця, – демонстративно відвернувся, згадавши про образу.

– Ти що, мала дитина? Думаєш, таким чином зачепиш мене за живе?

  Якщо чесно, то так, Ізуку саме на це і розраховував, тому мовчав і продовжував відпрацьовувати дивний прийом. А ігнор ой як задіває за живе.

– Гей, ти мене чуєш? 

    “Прикидається глухим, зараза”.

– Ти так і будеш мене ігнорувати? – він заорав і направив удар в потилицю Мідорії, той, давно очікуючи такого повороту, прудко ухилився. Бакуго не вперше йому відкрито погрожував, але в цей раз стало одразу зрозуміло, що він серйозно налаштований.

– Каччан, я не хочу з тобою битись, – благаючи, одразу ж отримав новий поштовх в ребро. 

 Чим більше він б’є, тим більше слів вилітає з рота Ізуку. Задоволений, що відзнайшов секретну схему, юнак ще більше запалився.  

– А я хочу! Я впевнений, що ти навіть із суперсилою ні на що не здатен. 

 Ізуку вся ця ситуація більше нагадувала безглуздий сон. Каччан ніякий не лиходій, навіщо ж йому з ним битися, так ще й не на життя, а на смерть, через якусь дрібницю. Він ще не навчився повністю контролювати свою силу і не зможе перемогти свого друга, який тренувався з дитинства. Крім того, завдати болю Каччану – останнє, що він хотів би зробити. Почекайте, чому це взагалі є в його планах?

– Якщо вчителі дізнаються… – його надія розв’язати конфлікт словами до останнього не згасала, проте в очах потемнішало від пекучого ляпаса і надія також згасла. 

– Не думай, що ти краще за мене лиш тому, що Всесильний обрав тебе, – він виділив останнє слово, спостерігаючи за високим стрибком суперника. Та він же майже літає! Коли він тільки навчився такому?

– Я не знаю чому він мене обрав, не знаю як керувати цією силою, не знаю з чого ти взяв, що я краще за тебе і не знаю, чому ти хочеш мене вбити! – починаючи також злитись, вперше пішов у наступ: замахнувся ногою по центру щелепи, але Бакуго встигнув схопити його за гомілку і перекинути через плече.

– Ти можеш хоч до самих кісток бути героєм і народним улюбленцем, але це не робить тебе сильніше. Це не виправдовує твою нерозусудливість. Чому ти пішов мене рятувати? Чому я? Чому Всесильний? Цього б всього не сталось, як би ми з тобою не заважали.

 Бакуго, підстрибнувши у повітря, не задумуючись, направив вибух в стовбур старого дерева, позаду якого розпласталась його жертва. Дерево чорною тіню повільно  падало на знерухомлене тіло. Мідорія напружено розмірковував і вираховував можливість струсу мозку після такого удару по голові. Скільки важить це дерево? Тонну? Дві? Він виживе чи залишиться калікою до кінця своїх днів?

– Не думай, йолупе! – десь зверху долинув схвильований голос противника. Стоп, схвильований? Може, дерево вже впало на нього і в нього галюцинації?

  Коли між ним і смертю залишались лічені сантиметри, Мідорія ногами підкинув дерево догори, просковзнув убік і, з усієї сили відштовхнувшись від стовбура, підскочив до рівня чи то галюцинації, чи то справді стурбованого Каччана.

– А от тобі було варто подумати перед тим, як розпускати руки, – відказав Ізуку, взявшись за комір нічної піжами із зображенням Всесильного ( у нього була така ж сама – улюблена) і вдарив кулаком в груди, зім’явши зубасту посмішку на тканині (вибач, Всесильний). Бакуго відлетів прямісінько в кострубате верховіття і, схоже, застряг у гілках. Мідорія відчував прилив задоволення від своєї переваги, але вже наступної миті поглянув вниз, на приближення землі, та безпомічно замахав усіма кінцівками. 

    І от він знову лежить на ріднесенькій травичці, що останнім часом заміняє йому ліжко, а по кістках планомірно розпливається ломота, нещадно пульсуючи в скронях.

–  Тобі ніколи не стати новим Символом Миру.

  Мідорія не витримав і простогнав уголос. Не від болю, а від живучості Каччана. Невже той навіть в пеклі його дістане, щоб щось самому собі довести? А що, як вони вже в пеклі? Судячи з фізичних страждань, то так і є. Зате зараз він не сумнівається, що це ніякий не сон.

 Тепер замість дерева на нього неминуче насувалась чорна тінь Бакуго. Дежавю якесь. Сил, щоб встати майже не було, та і не сильно хотілось, якщо чесно. Ще більше не хотілось програвати.

– Ну, все, мої любі хлопчики, погралися і досить. 

   «Дідько»

Це все, про що встигли подумати двоє тореадорів до того, як отримати по потилиці (правда, перед цим комусь прийшлось ніжно підняти Мідорію з підлоги).

– Чи знаєте ви, сонечки, котра зараз година? – приязно всміхаючись, запитав Всесильний.

– А чи знаєте ви, мої дорогоцінні самозакохані голуб’ята, як Юей карає порушників дисципліни? – ще ширше усміхнувся психолог – от, хто справжній переможець в цій битві.

– Та ладно тобі, Тошінорі, Юей любить таких самозакоханих голуб’ят, – пробубнів Айзава над вухом Бакуго, досі тримаючи того за потилицю. Як завжди, вчитель натягнув на себе спальний мішок.

– Мертві, зате відважні – це твій ідеал героя? – докірливий тон.

– Мертві, зате шибайголови, –  замріяно посміхнувся Зірвиголова (і ніхто, окрім нього, не оцінив каламбур).

– Айзава хотів не заважати вашій дуелі, доки ви не повбивали б один одного, проте я йому не дозволив, бо…

– Кожен конфлікт можна і треба вирішувати без насилля, – Айзава підняв палець угору, перекривлявши Всесильного. 

– Саме так, – задоволений кивок. – Аго-ов, в мене не такий писклявий голос!

 Щоб не розгорнулась нова битва між вчителями, Мідорія перебив їх своїми затятими вибаченнями. Бакуго, засмучений, що йому не дали довести свою неперевершеність, злісно намагався випручатись з кам’яної схватки класного керівника. 

– Пропоную піти в кімнату і під філіжаночку запашного чаю обговорити стосунки між вами, БЕЗ кулаків, – оптимістично запропонував Всесильний, готовий провести сеанс психотерапії хоч в лісі, хоч на вершині Фуджі-сан.

 – Чудова ідея, але перед цим я вас покараю: тиждень домашнього арешту, написати реферат на тему “плюси і мінуси  нерозсудливості в професії героя або проблеми зі сном в підлітковому віці”, ніякого стажування та ніяких тайякі на обід. О, і ще посадіть нові саджанці на місці усіх дерев, які через вас сьогодні постраждали. 

 – ЩО?! – одночасно вигукнули хлопці.

– Згоден, Айзава, з тайякі ти переборщив.

– Але, вчителю, ми і так пропустили наше перше стажування через ту битву з лиходіями! – Мідорія ледве не плакав.

– Нагадай-ка мені, будь ласка, хто винен в тому, що поліз рятувати Бакуго, коли його про це не просили? – навіть в заспаному стані Айзава залишався жахаючим.

 Мідорія розгубився, Бакуго загарчав ще дужче. 

– Ви і так мене шантажуєте ліцензією, а тепер і стажуванням?!

– Шантажуєте ліцензією?..– підозріло примружився психолог і питально поглянув на шантажера. Той лише байдуже знизав плечима.

– Та я вам хоч цілий трактат напишу тільки не стажування, прошу, – скиглив другий.

– Чорт, які ж ви галасливі. Всесильний, далі сам розбирайся з цими телепнями, а я пішов спати. Добраніч, – втомлено помахав рукою і віддалився.

– Вже ж світанок…

– І справді, але сон для адекватних, а ви двоє марш в медпункт, – зобразив суворий вигляд найадекватніший з усієї компанії.

– До речі, про Символ Миру. Ніхто з вас ні в чому не винен, я вас врятував з власної ініціативи. 

– Я не зміг протистояти Альянсу.

– Бо ти ще юний та зелений, інша справа, яку вони лапшу тобі на вуха навісили…та це вже неважливо, я радий, що ти обрав академію героїв, а не академію лиходіїв, – в його промові було стільки любові та добра, що Бакуго замислився чи нормально це для звичайного вчителя.

– Про сміливий і необдуманий поступок твоїх однокласничків я вже з ними обговорив. Ще якісь питання є? 

   Хлопці заперечно замотали головами.

 Бакуго був ладен втікти звідси якнайдалі, але відкриті подряпини на ногах не давали цього зробити. Мідорія взагалі забув як ходити і Всесильному прийшлось допомогати. Він би і Бакуго допоміг, як би той дозволив.

– Більше ніяких нічних тренувань, Мідоріє.

А за хвилю додав:

– І мила піжама, Бакуго.

 

– Думаю, ніколи, – вирившись зі спогадів, вираз обличчя хлопця став ще похмуріше, якщо це взагалі було можливим. 

– Та я вже прийняв той факт, що Ви самі винні в своїй безпомочності. Моя бабуся навіть просила у Вас спитати яка пенсія у героїв.

– Я ще працюю, – Всесильний тяжко зітхнув і сумно зазирнув на свій чай, а точніше на своє відображення в ньому. Скільки часу не минало, а йому досі огидно на себе дивитись: впалі щоки, величезні синці під очима, сухе ламке волосся та глибокі зморшки на лобі. Від його образу героя залишилась лише блискуча посмішка, та і то, виглядала вона чудернацько, тому всміхався він все рідше і рідше. Якщо б не курси психології , пройдені в молодості, то зараз він, скоріш за все, сидів би в кріслі-гойдалці, в’язав шалики і обговорював з бабусею Бакуго пенсію та варикозні виразки.

– Гей, Ви чого? Згадали про неоплачену комуналку чи які там турботи у старих, – хлопець щиро здивувався, помітивши, як глибоко Всесильний задумався над простим жартом. Чи він це сприйняв не за жарт?

– Точно, дякую, що нагадав, хлопчику мій.

 Щось він відволікся. Зараз тут саморефлексією має займатись його пацієнт, а не він.

– До речі, у вас же зовсім скоро іспит на отримання ліцензії, якщо не помиляюсь. І я чув, що ваше останнє тренування проймануло з користю.

  Хлопець схвильовано глитнув слинку: це болісна тема, бо невідривно пов’язана з причиною його тутешнього перебування. Частково через угоду з Айзавою, частково через власні рахунки. При кожному мимовільному погляді на руку Мідорії, таку жалюгідну і водночас сильну, він починав тремтіти від злості. Якщо поряд ще з’являлась чуприна червоно-білого волосся, то додався скрип зубів і водоспад лайки. Терпіти на самоті таку невимовну ненависть ставало дедалі важче і врешті він здався і прийшов сюди. Може, від емоцій так просто не позбудешся, проте можна хоча б знайти причину.

– Відтоді ти добре себе почуває? Обморожень немає?

 

 

   Втретє це сталось зовсім нещодавно, за кілька днів до цього недолугого сеансу.

 До іспиту на ліцензію залишалось пару тижнів. Бакуго добре пам’ятав про ультиматум вчителя Айзави, але виконувати його не поспішав, замість цього з усім класом старанно тренувався і придумував фірменні прийоми. Завдяки мотивуючим промовам Ііди кожного ранку і підвищення рівню складності на заняттях, учні були як ніколи замотивовані. Їхньому бойовому духу заздрили навіть третьокурсники, які згадували себе в їхні роки. Аоянамі відверто дивувся: вони вже кілька разів бились з лиходіями, то якісь однолітки з інших шкіл для них точно не перешкода. Про клас 1-В взагалі домовились не згадувати.

 Найвиснажливіші тренування проходили в спортзалі Гамма. Так було і в той день. 

– Зробіть так, щоб мені не прийшлося писати пояснювальну за яких обставин вам відірвало руку чи ногу. Ніхто не має постраждати. Зрозуміло? – заявив перед уроком Айзава так, неначе сам готовий повідривати їм кінцівки. Так, він сьогодні явно не в настрої.

 Урарака запевнила, що все буде в порядку. Інші іронічно закивали.

 

  Бакуго спокійнесенько собі придумував новий смертельний прийом і нікого не чіпав. Аж раптом до нього підбіг захеканий й задоволений Кірішіма.

– Каччан, вдар мене! – він розправив широко руки і випнув груди.

– Ще чого, – пирхнув хлопець.

– Ти друг мені чи ні? Давай, бий, а я тобі покажу свій коронний прийом, – хитрий усміх, – нізащо не вгадаєш яку назву я для нього придумав!

 Бакуго не довго вагаючись, все ж виконав обов’язок справжнього друга і неохоче заніс кулак.

– Лівий коронний, правий похоронни-и-ий! – загарланив Кірішіма, готуючись відбити удар, та враз йому у пику прилетів шматок криги, ледве не вибивши зуби. 

– Та щоб тебе! Мій коронний прийом обломав, – швидко оговтавшись, він почав очима вишукувати Тодорокі.

– Вибач, Кірішіма, я випадково відволікся, – пролунав винуватий голос.

  Кірішіма ледве не знепритомнів від звичайної помилки Тодорокі, а це ж навіть ще не його коронний прийом. Наскільки ж сильний цей парубок? 

– Каччане, я чув, що ти маєш піти до Всесильного, – а це вже був зовсім інший голос – більш рідний і бісячий. Бакуго не дурень і одразу зрозумів, що весь цей цирк був давно запланований цими двома клоунами.

– А ти маєш піти в сраку, – він навіть не глянув в сторону Мідорії.

– Постривай, Каччане, якщо хочеш, ми могли б сходити разом.

– Що ти сказав? – на напруженому обличчі небезпечно запульсували нерви.

– Чесно, я не наполягаю, – він  помахав долонями перед собою.

– Це тебе Всесильний підговорив? Чи ти просто наді мною насміхаєшся?

– Минулого разу ми так і не змогли нормально поговорити, тож я подумав…

– А, ти просто хочеш, щоб я на тобі випробував свій супер удар, я зрозумів.

– Я просто хочу тобі допомогти, Каччане.

– Ядерний вибух. Так називається мій супер удар, – вже сіпалось його око.

– Бакуго, він просто запропонував сходити з тобою за компанію.

– А ти чого свого носа пхаєш, половинчастий? – несамовитий рев рознісся по всьому залу. 

   Десь у світі один Шота Айзава хлопнув себе по лобі.

– Бо ти ніколи не приймаєш нічию допомогу і це робить тебе слабким. 

   В цей момент нутро Бакуго охопила така лють, що не зрівнятись з тією, коли він зайняв перше місце на Спортивному фестивалі. Він не розумів звідки вона взялась та як її контролювати. Погляд ніяк не відривався від пошрамованої долоні Мідорії, що стискала плече Тодорокі. Вони були на одному боці, він обрав Тодорокі. У вухах нестерпно бриніло “це робить тебе слабким”. Хотілось створити голосний вибух і заглушити думки, болісні зауваження Тодорокі, дитячі пропозиції Мідорії…він вже і забув про Всесильного, свій страх перед ним, свою образу на образу Ізуку на нього та ще безліч неприємних, речей, що звисали тягарем над його душею увесь цей час. Знав би вчитель Айзава, як його зараз виводить з себе ця парочка, то простив би усі злі наміри. Агресія переповнювала груди і йому треба терміново її кудись (або в когось) випустити. 

 

Я-Я-ЯДЕРНИ-И-И-ИЙ УДА-А-А-

 

– Охолонь.

Один помах руки – Бакуго застряг у величезному айсбергу. Якщо у Тодорокі спитають навіщо він це зробив, то він відповість, що йому захотілось  прикрасити інтер’єр зали крижаною скульптурою.

– Йомайо, Шото, – стиснувши сильніше його плече, налякано прошепотів Мідорія, – він же так ще більше захоче нас вбити.

– Каччан, це пародія на Титанік? – Кірішіма тикав пальцем в кригу і помирав від сміху.

– Боже милий, що ви зробили?

– Не очікував від тебе такого, Тодорокі. 

– Ні, це косплей на замороженого Хан Соло, – Камінарі також реготав, придумуючи купу відсилок.

– Тодорокі, я ж казав, що нічого не вийде, – сум Мідорії загубився в загальному галасі.

– А він скоро розморозиться?

– Тодорокі, навчи і мені так.

– А що сталось? У Бакуго знову вмикнувся режим вбивці?

  Усі відволіклись від своїх справ і розвели базар.

 В сторону виходу тихо проплив Айзава.

– Вчителю Айзава, Ви куди?

– Звільнятись. 

 

  Хлопець стримано хитнув головою, самому собі наказуючи не розпатякувати про свої переживання. Ні, обморожень немає. Натомість є психічні травми. Всесильному про це зовсім не обов’язково знати.

– Що ж, тоді досі не розумію, що тебе турбує і навіщо ти до мене прийшов.

– Хіба вчитель Айзава Вас не попереджав? Я прийшов забрати звіт про слабкі сторони Альянсу Лиходіїв, який ви писали з Мідорією.

– Що? Ти прийшов лише за цим?!

– Так, а ви подумали, що я нарешті вирішив поговорити по душам? – учень зухвало усміхнувся.

– Я ж заварив найкращий свій чай в честь такого свята, а ти… – Всесильний не на жарт засмутився.

– Та я краще вже лиходієм стану, ніж буду слухняно слухати ці ваші нудні балачки про самооцінку і іншу фігню.

– Я розчарований, – все, що вимовив психолог, передаючи зошит із записами.

***

   Крізь вікна на підлогу падали промені сідаючого сонця. Під час заходу академія завжди вкривалась позолотою і ставала схожою на магічний замок. В коридорі було тихо й порожньо. В повітрі в повільному танці пролітали ліниві пилинки. Якийсь невідомий спокій наповнював усю будівлю та кожен куточок його розуму. Хотілось просто дихати і ні про що не думати.

– Ну, що, як поговорив? – запитав Шота Айзава, забираючи папку зі звітом.

– Нормально. Тепер я можу піти на іспит? 

– Гаразд, дозволяю. Проте це не останній твій похід до психолога, зрозумів?

– Зрозумів, – смиренно погодився хлопець.

– Ого, схоже, лавандовий чай дійсно творить чудеса, – задоволено гмикнув Айзава і пішов в учительську, щоб покласти папку на дальню полицю і одразу ж про неї забути, бо насправді-то цей звіт зовсім йому не потрібний.