Кінець

Хлопці лежали так обіймаючись, розмовляючи про різні речі, важливі і не дуже. Хан лежав у Мінхо на грудях обіймаючи за талію доки Лі гладив його по голові перебираючи волосся. Ці моменти залишаться назавжди в їх пам’яті. Час летів дуже швидко, але їхню розмову перервав телефонний дзвінок.

– Це мій чи твій? – Мінхо запитав це ліниво, сподіваючись, що йому зараз не потрібно буде вставати з теплих обіймів.

– Твій, мій на беззвучному – так само розслаблено відповів Хан.

-Окей залишилося його знайти, а він на столі – Лі вибрався з теплого ліжка і пішов у вітальню за телефоном повертаючись відразу назад в кімнату, але трохи зупинився біля дверей.

– Це Чан, добре хоч раніше не дзвонив. Ой почекай ми ж не попередили що нас сьогодні не буде, що скажемо ,правду Чи щось придумаємо?

– Скажи що ми разом і сьогодні нас не буде вдома, це ж Чан він зрозуміє.

– Ок. Алло?

«Привіт ти де ? Вже майже 11 вечора, у тебе все нормально? І до речі Джісона теж ще немає, він не з тобою?»

– Привіт, так, не хвилюйся він зі мною ііі… У нас же завтра теж вихідний, загалом ми прийдемо швидше за все завтра ввечері або в понеділок вранці.

«А ось воно що. Добре .Тільки … Ви там обережніше , не слухайте багато Back door а то сісти не зможете »

– Чааан!

«А що “Чан”? Нам ще танець репетирувати, просто попередив * стримує сміх * Гаразд відпочивайте, до завтра.»

– Так давай . – Мінхо відключив дзвінок проходячи назад до ліжка і поклавши телефон на тумбочці, повернувся в теплі обійми його Хані.

– Що він сказав, що ти так відреагував?

– Сказав щоб ми були акуратніше цитую «Не слухали багато Back door» а то в понеділок сісти не зможемо а нам ще хорягу репетирувати.

– Ахахха ну це як вийде

Мінхо лише посміявся у відповідь притягуючи Хана до себе міцніше в обійми, але через пару хвилин тиші все ж таки відповів.

– Знаєш це наштовхнуло мене на думку. Може наступного разу спробуємо навпаки?

– Ти зараз про те, що я… – з легким нерозумінням запитав Хан.

– Так саме про це.

– Особисто я не проти, адже у нас вся ніч попереду.

– Сьогодні?!

– Ну так … І до речі раз про це зайшла мова, у мене теж є одна ідея – Хан встав з ліжка та пішов до халату з якого витягнув пояс тримаючи його у витягнутих руках та перевів погляд на Мінхо

– Ти… Ти хочеш що б я тебе зв’язав чи що?

– Ні. Я хочу зв’язати тебе. Ну тільки руки. Якщо ти звичайно не проти. – З усмішкою і сяючими очима сказав Хан.

– Емм..Аа. ..Нууу лааадно. Можна спробувати … Якось.

– Якось сьогодні. – хитрий погляд який говорив про те, що він уже не відступить підкріплював його слова.

– Окееей, якось сьогодні. Знаєш ти не перестаєш мене дивувати.

– Зате зі мною не нудно – сказав Джисон після чого заліз під ковдру в обійми до Мінхо майже повністю лягаючи на нього і припадаючи до ніжних губ які зовсім недавно досліджували кожен шматочок його тіла.

Через хвилин 10 Мінхо захотів пити, тому попрямував у кухню, підходячи до дверей він зупинився щоб запитати Хана, чи принести йому щось ,на що той попросив колу.

Відчинивши двері Лі замість вітальні опинився в якомусь клубі.

“Чого? Знову? Блін… Я вже до цього спогаду звик… І що цього разу? Де я взагалі? О чорт, серйозно? Я знаю що був придурком, навіщо мені нагадувати про це.”

Це було через півтора тижні після того, як Мінхо отримав те фото, і за майже 4 дні до того, як потрапив під машину.

Всі ці півтора тижні він максимально уникав Хана, крім тих моментів коли їм доводилося грати на камеру для шоу та інтерв’ю, вдаючи що все добре, але все ж таки були моменти коли виривалися їх реальні почуття і можна було помітити що щось не так. Він не хотів слухати виправдання Хана, і все що він говорив пропускав повз вуха, думав що він бреше і придумує всяке тому що зрозумів що накоїв.

Лі навіть зняв номер у готелі, щоб не перетинатися з Ханом в гуртожитку, а перебувати в тій квартирі, де кожна деталь нагадувала про Хана, він просто не міг. Чи було йому легко уникати Хана? Ні ,зовсім ні ,це було найважче що він робив у житті ,але й пробачити він його не міг. Принаймні поки що він навіть не міг його чути.

А сьогодні Чанбін, Хьонджін і Фелікс покликали Мінхо в бар трохи розвіятися і відволіктися. І саме сьогодні Лі зробив одну з помилок, яку надалі вважатиме одним із найгірших своїх рішень.

Вони знаходилися в барі вже близько півтори години, встигли трохи і випити, і поговорити, і поїсти.

– Я схожу на бар, вам ще взяти щось? – Фелікс спитав це встаючи з-за столу.

– Так ,візьми мені ще пляшку пива – Хьонджін відповів не роздумуючи.

– Мінхо а ти будеш щось?

– Та візьми щось на твій розсуд.

– Чанбін, а тобі?

– Я схожу з тобою, якраз виберу щось.

Фелікс і Чанбін вирушили до барної стійки, а Лі і Хван залишилися сидіти на дивані обговорюючи різні теми.

Лі відповідаючи Хьонджіну на чергове питання вирішив окинути очима зал, але натрапив на те чого не очікував. Очі Хана дивилися прямо на нього, а сам Хан стояв біля вхідних дверей і було зрозуміло, що він щойно прийшов. Хьонджін помітивши, що погляд Мінхо спрямований в одну точку теж перевів погляд і помітив Хана.

“Я тоді подумав що він мене шукав і йому хтось сказав що я тут, ну або це вийшло випадково, або він сам прийшов сюди з новим коханцем, бляха, який же тупий я був”

Їм треба було поговорити але те, що зробив Лі не чекав ніхто, ні Хан, ні Хьоджін, ні сам Мінхо.

Лі не довго думаючи притягнув Хьонджіна і поцілував його. Хван від такого повороту спочатку впав у ступор, але через пару секунд відштовхнув Лі, матюкаючись. Коли Хьонджін подивився на двері біля яких стояв Хан, то побачив лише його спину. Хан пішов звідти.

– Ти що блять твориш?!

– Вибач . – сухо відповів Мінхо, все ще дивлячись на двері.

– Вибач? Тобі не в мене потрібно пробачення просити, а вислухати Хана і не бігати від нього, я не знаю що у вас сталося, але ти поводишся як маленька дитина, а то й гірше. А тепер ти ще й мене втягнув. Ти хоч знаєш як він переживає? Не знаю що він такого зробив, але я впевнений, що немає нічого, що могло б дати тобі право поводитися ось так. Йому боляче, він вечорами плаче, а півтора тижні тому повернувся до гуртожитку ,точніше його Чан привіз, взагалі ніби не в собі і всю ніч його нудило, він навіть не міг води випити що б його не вирвало. Він не їсть нормально і не слухає нікого з нас , він благав мене що б я сказав де ми , сподіваючись що зможе хоч з випившим тобою хоч якось поговорити . Що б він не зробив він не заслуговує на все це.

” Здавалося в той момент Хьонджін хотів мене прибити … Та й краще б прибив . Дав по морді , не знаю , що завгодно . Але його слова чути було значно болючіше ніж отримувати удари . Знати що мій Хані так страждає . А я . Я навіть не вислухав його.”

– Я напевно піду – Лі встав з-за столу і попрямував до виходу, а Фелікс і Чанбін які якраз підходили до столика виглядали спантеличеними.

– Куди це він? – першим заговорив Чанбін

– Не знаю.

Відчинивши вхідні двері, Лі опинився біля столика візажиста в тій же кімнаті, в якій був його перший спогад.

Ці 3 дні, між подією в барі та цими зйомками, Хан провів у гуртожитку, не говорячи майже ні з ким і більше не намагаючись зателефонувати або написати Мінхо.

А Лі знаходився в готелі, відповідаючи тільки на смс Чана і то більшою мірою тільки читаючи їх.

Майже всі учасники вже зібралися на майданчику, лише Мінхо до останнього сидів у гримерці уникаючи Хана. І йому б це вдалося але все ж таки він побачив як двері відкриваються і всередину входить Хан. Він спробував мовчки вийти, але Джісон його зупинив ,поставивши руку перед ним і закриваючи за собою двері.

– Будь ласка, послухай мене. Перестань бігати і вислухай, а далі роби, що хочеш.

Лі на це мовчки відійшов назад до столу, розвернувшись спиною до Хана.

– Я не зраджував тобі, чуєш? Я б ніколи.

– Ніколи? Може ще скажеш що фото жарт?

– Ні, на жаль не жарт. Але повір мені я не зраджував тобі.

– А що тоді було?

– Я … Я не пам’ятаю … Знаю тільки що чекав тебе в кафе, а потім Чан забрав мене біля якогось готелю і відвіз до гуртожитку. Я навіть не пам’ятаю, що б писав йому. Але повідомлення були. Я не пам’ятаю що б скидав тобі що-небудь, я не міг зрозуміти чому ти не відповідаєш мені поки не зайшов у чат щоб написати. Я не зраджував тобі.

-Ага, напевно мені здалося. Так само як і тобі здався мій поцілунок з Хьонджіном. Приємно було бачити?

– То може він тобі більше потрібний? Якщо ти навіть не намагаєшся мене послухати?

– Він хоча б не розбивав мене на частини.

– Ось і вали до свого Хьонджіна – пролунало гучним криком у нього за спиною.

– Справа не в ньому а в тобі, завжди справа була тільки в тобі!

Голос Мінхо був гучним ,розлюченим.

– Гей хлопці, у нас – їхній лідер на секунду забув, що він хотів сказати побачивши розлючені обличчя мемберів.

– У вас все в порядку? У нас запис інтерв’ю через 3 хвилини нам сказали пройти на майданчик. – дивлячись то на Мінхо то на Джісона ,намагаючись зрозуміти що тут відбувається ,все ж таки сказав Чан.

– Та все нормально . – майже в один час сказали парубки.

– Я не знаю що між вами зараз сталося, але ви ж розумієте, що в кадрі не повинно бути видно, що щось трапилося.

– Не парься, хьон, все буде за вищим розрядом – поплескавши по плечу Чана, Джісон зник за дверима.

Вони ідеально відзняли все інтерв’ю після чого вирушили додому, а Мінхо вирішив прогулятися.

Він йшов вулицями вечірнього Сеула, думаючи про все і ні про що. Він не знав що робити далі і чи вірити Хану, але в якийсь момент його телефон задзвонив. Це був Чан, і Мінхо довелося підняти телефон.

«Послухай мене, будь ласка. Можеш нічого не говорити, але слухай. Весь цей час я не влазив у ваші справи, тому що Хан сказав, що все сам розповість тобі, але схоже він не зміг. Думаю він сказав що не пам’ятає той день, але це не так. Він пам’ятає все. Коли я отримав від нього смс я здивувався, оскільки там були тільки його координати і фраза забери мене. Але я все ж таки вирішив поїхати перевірити. Він сидів на зупинці біля готелю, не розуміючи ні хто він, ні хто я. Він просто дивився на мене, і був у такому стані що мені стало його шкода, одяг одягнений аби як, на голові розпатлане волосся, а погляд порожній ніби його всередині не було. Я забрав його, привіз до гуртожитку, він заснув але не на довго через приблизно годину він прокинувся, тому що його почало нудити, його рвало. А перше що він сказав – скажи Мінхо що я йому не зраджував. Коли він вже більш прийшов до тями, я випитав що трапилося, хоч і не охоче, але по трохи він розповів мені все. У той день він чекав тебе в кафе, де до нього підсіли кілька хлопців, він спочатку спокійно просив їх піти але коли спробував стати сам то не зміг, як він зрозумів пізніше йому щось підсипали у воду, тому що він все розумів але зробити не міг нічого. За його словами він був як лялька, він все пам’ятав, розумів і відчував, але не міг нічого зробити.

Його відвели до готелю недалеко від тієї кафешки. А далі… Він розповів усе, що з ним робили. Він пам’ятає весь біль, як фізичний так і емоційний. Він розумів все але не міг зробити нічого, він навіть плакати не міг. Я не буду переказувати все, я просто не зможу, але те, як він плакав, поки говорив про це, те як казав що його Мінхо його не простить, те як думав як тобі сказати все. Я попросив його сказати правду коли він подумав, що краще буде сказати тобі що не пам’ятає нічого. Але він не міг. Він боявся сказати про це. Те фото зробили та відправили за дві години до того, як я його забрав. І всі ці дві години з ним робили все, що їм хотілося. Думаю, мені не потрібно говорити що саме. Тому будь ласка поговори нормально з Ханом, якщо ти його і правда так любиш ,ти не дозволиш йому почуватися винним у цьому. Там немає його вини абсолютно. Я сподіваюся, що ти почув мене, ти знаєш правду, далі вибір за тобою. Я відключаюся »

“Я стояв і слухав його слова, розумів як жахливо я вчинив зі своїм Хані, замість того щоб підтримати його. Але ж це була моя провина, якби ж тільки я не забув, якби прийшов вчасно.”

Лі стояв на місці, поки біля нього проходили люди. Він не міг зрозуміти все. Не міг прийняти цього. Він писав повідомлення мамі що б розповісти що його Хані не зраджував і що він сам повівся як ідіот, тому що вона була не в зоні дії мережі, і він не міг зателефонувати. І як тільки він його відправив наступної миті, він уже стояв не посередині вулиці, а в тій же кімнаті з якої почався його сон.

” Що , чому я знову тут ? Чому та розмова останнє що я пам’ятаю ? І що мені робити далі ? ”

Кімната була такою ж, але замість єдиних дверей, що вели в його кімнату, там були двері позаду нього, які вели у вітальню.

“Ось тепер я точно не розумію нічого, мені йти в ці двері? Ай чому світло знову таке яскраве?”

____________ ***. _________

На годиннику було майже 5 годин ранку, Хан то засинав то прокидався як зараз, оскільки лікар в черговий раз прийшов посвітити ліхтариком в очі Мінхо. Але цього разу не пішов мовчки.

– Його реакція трохи покращилася тому, гадаю, є шанс, що все буде добре.

– Тобто він отямиться? – Голос батька здавався спокійним, але було зрозуміло, що він хвилювався за сина.

– Думаю так, але не знаю коли.

Батько вийшов разом із лікарем, залишивши Мінхо в компанії матері та Хана.

– Пробачте мене. – голос Хана був тихим, а погляд опущений.

– За що ти вибачаєшся? – мама Мінхо запитала це з нерозумінням на обличчі.

– За те, що не вберіг його.

– Це не твоя провина.

– Ні, ви не розумієте. Ми посварилися за кілька годин до цього на зйомках, а коли закінчили він сказав, що йому потрібно пройтися, а я не пішов за ним. Може якби я тоді пішов з ним, якби тільки попросив поговорити і ми разом поїхали додому, може… Може тоді він зараз не лежав би тут. Може тоді нічого б не було. Я приніс йому скільки болю. Пробачте, будь ласка. – Хан думав, що в нього вже не залишилося сліз, але з кожним словом їх на очах ставало все більше.

– Послухай мене уважно. У цьому немає твоєї провини, єдиний хто винен у тому, що він лежить зараз тут це водій. І я сподіваюся, що його знайдуть. І не кажи так більше. Ти навіть не уявляєш, наскільки щасливий Мінхо був з тобою, як у нього горіли очі, коли він говорив про тебе. Я чудово пам’ятаю як він говорив про тебе ще задовго до того, як ви почали зустрічатися. Думаю тоді навіть він сам не усвідомлював, що ти йому подобаєшся, але я зрозуміла це відразу. Він ніколи ні про кого не говорив з таким захопленням, варто було йому тільки згадати про тебе він тут же оживав, у якому б настрої не був. У жодних стосунках не обходитися без сварок.

– Але… Ви не знаєте всього.

– Повір я знаю, він говорив мені і дуже хотів поговорити з тобою, але не міг. І він написав мені повідомлення вчора це було приблизно в той час, коли його збили, він сказав що Чан йому все розповів,і в тій ситуації теж був винний не ти. Ти постраждав значно більше. Він сильно докоряв себе, що не випитав у тебе правду, тут можна і його зрозуміти, не кожен день таке відбувається. Він дуже шкодував про те, що тоді вчинив саме так. Тому не звинувачуй себе, і будь ласка спробуй трохи поспати. Що б коли Мінхо прокинеться в тебе були сили .

– Спасибі вам велике . Добре я спробую .

Коли Хан обернув голову щоб подивитися на Мінхо він помітив ледь розплющені очі .

– Мінхо?! – Він вигукнув це кинувшись до його хлопця ближче, щоб зрозуміти що йому не здалося, налякавши тим самим мати Лі.

________________***___________

“Чому мені здається що за дверима якісь голоси. Чи не здається?” Підійшовши ближче до дверей, він провернув ручку і відчинив двері. Голоси стали голоснішими, але було темно.

“Це Хан? Голос Хана іії…. Мама ? Він ..Хан вибачається? За що ? Що відбувається ? Треба спробувати відкрити очі. Чому так болить голова?

________***_____

“Чому так голосно? Чого Хан кричить?”

– Ти тут ?

Мінхо по трохи почав розплющувати очі намагаючись розглянути хоч що небуть.

– Мммг – Мінхо хотів сказати щось але губи його схоже не слухалися

– О боже він прокинувся, будь з ним я лікаря покличу – після цих слів мама Мінхо вибігла в коридор на пошуки лікаря чи медсестер.

– Мінхо? Сонечко ти чуєш мене? Ти тут ?

Відкривши очі майже повністю, Мінхо нарешті зміг побачити обличчя Хана перед собою.

– Х … Хані?

– Так, так це я, ти прийшов до тями, ти тут – сльози покотилися ще сильніше але вже від радості

– Де? Де тут?

– Ти в лікарні, не пам’ятаєш?

Цими словами до палати увійшли лікар медсестра та мама з батьком.

Мінхо почали оглядати, поставили кілька запитань ,на кшталт ,як його звуть, скільки йому років, чи знає він людей, які стоять біля нього. І він відповів правильно. Через хвилин 10 йому дали спокій, а сам Мінхо став уже легше говорити і здавалося повністю прийшов до тями. Мама з батьком вийшли поговорити з лікарем, а Хан залишився в палаті. Перше що він зробив це взяв Лі за руку сідаючи біля нього

– Пробач мені будь ласка – голос був ще тихим, але чітким.

– Я ніколи не сердився на тебе, ти головне видужуй.

– Я дуже винен перед тобою, і зрозумію якщо ти відмовиш, але ти можеш знову стати моїм Хані? Будь ласка, я так тебе кохаю.

– Звичайно, я тільки твій, чуєш? Я люблю тільки тебе і завжди любитиму.

Хан помітив, що Мінхо намагається підвестися і зупинив його.

– Почекай тобі поки не можна вставати, тобі дати щось?

– Я хочу обійняти тебе, я так хотів цього.

Хан обережно нахилився, намагаючись не зачепити кабелю і крапельницю , та обійняв Мінхо так міцно як тільки йому дозволяла ситуація а Лі поклав вільну руку йому на спину погладжуючи ,вони пробули в такому положенні приблизно хвилину після чого Хан повернувся на свій стільчик, переживаючи що б не зачепити нічого.

– Чому я взагалі тут? Я пам’ятаю як писав мамі повідомлення, потім … Я не знаю що це було, сон? Стоп чому я майже нічого не пам’ятаю. Я був у кімнаті. А потім… Там був ти. Я не … Я майже нічого не пам’ятаю з того, що мені снилося.

– Тебе збила машина. П’яний водій вилетів на тротуар, основний удар прийшов на тебе. Ой слухай треба Чану сказати що ти прокинувся.

– Хлопці теж тут?

– О, ні, їм би не дозволили тут перебувати тому Чан сказав що приїдуть з ранку, але всю ніч він писав, питав чи нічого не змінилося.

– Напиши йому, він завжди за нас хвилюється.

Наступні кілька годин все було добре. Мінхо навіть поїв трохи. Він розмовляв з батьками, сміявся, лікарі навіть здивувалися тому, наскільки йому краще стало. Хан практично весь час не відпускав руку Мінхо, переконуючись, що це не сон і його Мінхо правда прокинувся.

Лі все ще був підключений до апаратів, що відстежують пульс і тиск.

Чан відповів що приїдуть ближче до 9-ї ранку коли відкриють години відвідування.

Все було добре, і здавалося все позаду, але так тільки здавалося. Мама Мінхо раптово помітила що він став тихіше і трохи зажмурився.

– Ти як ?

– Та щось голова розболілася, якось … Мені здається щось не так.

– Я покличу лікаря, – Хан вийшов у коридор де саме зіткнувся з медсестрою якій все сказав і вже вона увійшла в палату, де Мінхо вже не сидів а лежав і його очі були закриті.

– Все було добре, але потім він сказав що болить голова після чого ліг, і нічого не каже. – Голос мами був дуже схвильований.

Разом зі словами мами монітор почав знову видавати цей писк, а медсестра вибігла, після чого повернулася вже з лікарем і ще двома медсестрами і всі вони почали щось колоти ,перевіряти та метушитись.

– Лікарю, з ним все гаразд? – голос Хана тремтів задаючи це питання

– Вийдіть поки що .- це було єдине що він відповів, а одна з медсестер виштовхала нас з палати зачиняючи двері.

Пройшло вже близько 15-ти хвилин.

Хан сидів на підлозі спершись на стіну біля дверей лікарняної палати. Прислухався до кожного слова та дії, намагаючись зрозуміти що зараз там відбувається. Спочатку було багато шуму, голос лікаря, голоси медсестер, пікаючий монітор, який повідомляв що щось не так. Всі ці звуки перепліталися між собою і розібрати хто що говорить було просто не можливо.

Якоїсь миті все затихло. Було чути лише монотонний писк приладу Мінхо, що відстежує показники, і голос лікаря «0821» після чого двері відчинилися і вийшов лікар. Хан одразу ж підірвався дивлячись у його очі, чекаючи якихось слів. Але їх не було. Лише погляд від якого мурашки пробігли по всьому тілу. Погляд повний співчуття.

– Що означає 8,21? – Голос Хана був занадто вимотаний щоб бути гучним, і занадто переляканим щоб повторити це питання знову.

Лікар перевів погляд на маму Мінхо

– Це… Час смерті… Вибачте, ми намагалися його врятувати. – Після цих слів він просто попрямував у бік свого кабінету.

Мати мало не впала, але її підхопив батько. А Хан повільно зайшов у палату стоячи біля дверей і дивився, як рівна лінія на моніторі підтверджувала слова лікаря. Він дивився на неї поки монітор не згас. Його відключили. Він уже не був потрібен.

– Ні ні, будь ласка увімкніть, може він просто заснув, він же може прокинутися. Як ви побачите що він прокинувся. Він же щойно посміхався, ви помилилися.

Слова Хана були спрямовані у бік медсестер, і здавалися маренням. Хоча так це й було. Наш мозок не завжди приймає все те, що відбувається.

– Послухайте, я розумію як це важко, але він не прокинеться більше.

Хан дивився на дівчину, яка промовляла ці слова, скляними очима. Очима повними порожнечі. Очима які не вірили ,що його Мінхо більше немає . Очима які починали розуміти ,що 08:21 це час коли серце його коханого перестало битися, а разом із ним помер і сам Хан. Він так і стояв на одному місці дивлячись на заплющені очі Лі, поки навколо нього проходили люди з медичного персоналу відключаючи Мінхо від апарата і прибирали крапельницю, очікуючи що він ось-ось їх відкриє. Слухав як у коридорі ридає мама яка втратила сина. Боявся що якщо зробить хоч крок -одразу впаде. Цей ступор, коли твій мозок шокований на стільки, що просто відключається, ти не можеш ходити, ти не можеш сказати що-небудь, ти не можеш плакати. Хан стояв так уже хвилин десять, весь час поки медперсонал не зробив потрібну їм роботу і не вийшов з палати. Мати все ще не могла зайти всередину. Її можна зрозуміти.

Хан спробував зробити крок, потім ще один. Повільний, обережний, подібний до того як свої перші кроки роблять маленькі діти. Здавалося він так само вчився заново ходити.

Він підійшов до ліжка , так само уважно вдивляючись у заплющені очі . Поклавши руку на руку Мінхо, він відчув тепло. Тепло, яке повільно покидало тіло. Порожнє тіло.

– Тебе справді більше немає? Пробач, що не зміг тримати тебе за руку в останні секунди. Прости мене . Будь ласка, вибач що не вберіг. Може я любив тебе мало. Вибач будь ласка.

Ось він. Той момент коли ти усвідомлюєш, що більше ніколи не обіймеш людину. Більше ніколи не подивишся з ним фільм. Ніколи не побурчиш на нього за якийсь косяк. Саме в цей момент ти починаєш думати: «А що далі? А як далі? . Саме в цей момент згадуєш, що вмієш плакати. Саме на цьому моменті починається істерика. Саме в цей момент контролювати себе стає неможливо.

 

Похорон був на другий день. Ховали молодого хлопця, у якого все могло б бути зовсім інакше якби з чистої випадковості, не вдалому збігу обставин він не потрапив під колеса п’яного водія. 08:21 – час коли зупинилося одразу кілька сердець, які втратили віру в майбутнє.

Через 45 хвилин після його смерті Хан вже усвідомив, що можливо він зможе це пережити, він зможе жити заради його Мінхо, зможе вирішити всі проблеми.

 

Того дня похорон було два. Другим був такий же юний хлопець, який вирішив, що зможе впоратися з усіма проблемами… Але він не врахував одного… Він уже знаходився у вільному падінні з даху десятиповерхової будівлі лікарні.

 

Того дня ховали двох.