Кінець?

Дощ великими краплями розбивався об землю. Звук неприємно запам’ятовувся у мозок. Цей пізній вечір у сутінках темряви був найгіршим спогадом двох людей.

Запах свіжості заповнював легені до повної, а на щоках залишилася сліди від лап погоди. На фоні вразливо в’їдався звук поліційної сирени, а обличчя навпроти було залито червоно – синіми кольорами від скупченості машин.

Тримаючи у руках пістолет, що так швидко нагрівався під теплими долонями. Дивлячись у колись коханні очі… Серце жалісно здіймається вверх і стрімко летить униз коли бачить першу нахабну усмішку.

В думках лунає лише” не вірю” й “так не може бути “.

Цілий світ мов завмер в очікуванні дій, а душа все лине до рідного тіла. Холодний дощ продовжував осідати великими краплинами, стрімко роблячи одяг мокрим, а сльози непомітними.

Один невпевнений крок уперед, очі в очі, а у руках знаходиться вогнепальна зброя. Момент, де лише декілька натискань вирішать долю двох чоловіків. Мить коли серце не повинно грати головну роль…

– Ти цього не зробиш, Намджун.

Перша фраза за довгі двадцять хвилин мовчання. Не остання болісна.

– Ти не зможеш, Джуні…

Він прав. Він до одуріння правий. Рука не дригне зробити один постріл у кохання усього життя.

– Я знаю, Джин.

Тихе підтвердження ще не згаслого кохання для обох. Надія. Лише вона грає у думках.

Люди позаду Намджуна напружено перекидаються фразами, не відривають і на секунду погляду від їх офіцера. Вони чудово знають хто стоїть навпроти чоловіка, неймовірно гарно знають цю людину особисто і гірко ковтають образу на нього.

– Кім Сокджин, здайся самостійно і ми поговоримо у суді за скорочення твого ув’язнення. – голосно видає молодий парубок з натовпу й усі чекають реакції.

– Джині… Подумай про себе. Будь ласка.

Боляче дивитися у вже не те щасливе обличчя хлопця. Неприємно бачити твого чоловіка у злочинцях, якого будуть карати за вбивства.

– Якби я цього не зробив, він би жив щасливо. Чому він повинен жити так добре, коли мені прийшлося збирати себе по частинках?! Скільки ще дітей постраждало від нього, ти про це думав?

– Будь ласка…

Вже як молячи просить Намджун. Дуло пістолета все ще було наставлено у напрямку чоловіка. Не одного пістолета…

– Ти не зможеш зробити постріл. Я не зможу зробити постріл. Проте вони – можуть і залюбки це зроблять, Джун. Залюбки. – особливо виділяючи останнє слово каже Джин й оглядає усі знайомі обличчя.

– Милий, ти наляканий. Ніхто не вб’є тебе поки я тут…

– Поки ти тут.

Без звуку повторює як мантру дивлячись у вічі. Це був їх символ кохання… Колись. Не зараз.

Джин повільно опускає зброю, напружено кожен слідкує за його рухами, емоціями, мімікою. Пістолет відкидається ногою з легкістю, десь у душі приємний звук ковзання корпусу по асфальту. І підняті руки у гору, в знак здатися.

Усі опускають зброю впевнившись у спокою чоловіка. Першим підходить Намджун, не дозволяючи нікому бути поряд.

– Джун – а… Вибач мені.

– Ти будеш прощений якщо втечеш звідси, кудись далеко й назавжди. Щоб я ніколи більше не чув про тебе. Щоб ніхто не знав де ти і як ти.

Долоні обережно охоплюють обличчям Намджун, мов малі холодні змії. Тягнуть ближче до себе. Обличчям до обличчя.

– Тоді ти будеш у небезпеці, любов моя. Я не хочу підставляти тебе.

Вдар мене і біжи. В тебе буде неймовірно мало часу до того як вони зорієнтуються.

– Шеф. Що там? Все гаразд?

Момент перериває стурбований хлопець.

– Все гаразд. Ще п’ять хвилин – гучно відповідає старший і усі терплячи чекають. Самі знають що заважає спокійно реагувати.

– Джун, будь ласка.

Сльози кататься по щоках. Лоб до лоба й можливо останній гіркий поцілунок розділений на двох.

– Я тебе кохаю.

Удар, крик й постріли. Гучне видовище б’є. Серце роздирається від болю, а очі уважно спостерігають за кожним швидким рухом свого кохання.

Це кінець.