Кінець світу

Кінець світу. Знову.

І знову Дін дивився, як кінець світу розвертався прямо перед його очима. Тільки цього разу, біля нього був Сем.

Сему, навіть було краще видно. Дін віддав йому місце біля віконця, щоб не бачити, як дратівливо коливається кінець крила їхнього Боїнга 737( це відбувалося завжди), але і через те, що це була перша подорож Сема на Схил і Дін знав, що той максимально зачарований краєвидами.

Сем був у захваті від усієї поїздки. Він роками слухав розповіді Діна про сезонну роботу на Алясці, але побачити цю частину країни власними очима було незрівнянно. Вчора Сема заворожив Анкоридж, сьогодні зранку його полонив переліт в Фербенкс і сама ідея про те, що місцевий рейс 143 авіакомпанії “Аляска Ейрлайнс” кожного дня робив круг поміж чотирьох аеропортів Аляски(Анкоридж-Фербенкс-Дедхорс-Бароу), також вражала. Його дивувало буквально все. Навіть непрохідні чорно-ялинкові ліси під Фербенксом, які ніяк не закінчувалися під крилами літака, перехоплювали подих надовго, поки Дін нервово перебирав старі епізоди “Топ Гір” на влаштованому маленькому екрані у спинці крісла попереду.

В кінці – кінців Сем знову переключився на свій лептоп, але час від часу поглядав в ілюмінатор, особливо, коли літак піднявся над мальовничими льодяними вершинами хребта Брукс перед зниженням на протяжний Схил. На Північний схил, якщо казати точніше, – в горбисту тундру площею дев’яносто п’ять тисяч квадратних миль, яка спускалась все нижче і нижче до самого віддаленого північного берегу Аляски.

 

Вони летіли над тундрою уже довгий час: останні чорні ялини зникли з поля зору, ще коли вони минали гори, і літак нарешті наближався до кінця Схилу. Тундра тут перетворювалася на безмежну рівнину із замерзлих ставків, розділених тонкими перешийками коричневої пошматованої вітром трави. Спалахи світла змусили Діна повернути голову і побачити, що Сем знову щуриться в ілюмінатор. Місцевість внизу була схожа на льодяну мозаїку:  тисяча ставків тундри по черзі виловлювали холодне арктичне сонце, відкидаючи серію яскравих сонячних зайчиків прямо в очі Сему. Увесь салон літака мерехтів світлом. Діну цей осліпляючий маневр був знайомий: інколи здавалося, начебто летиш над величезним розбитим дзеркалом.

Дін мимоволі посміхнувся від виразу обличчя Сема: лептоп знову забутий у Сема на колінах. Коли вони наблизилися до маленького прибережного містечка Дедхорс, Сем практично прилип носом до ілюмінатора, поглядаючи на безкрайній біло-коричневий ландшафт внизу. І потім:

– О Господи… – прошепотів Сем.

Дін нахилився і визирнув у віконце за носом Сема якраз вчасно, щоб побачити останню смугу припорошеної снігом тундри, що зникла під крилом Боїнга. Потім внизу промайнула вузька смуга засніженого гравію(у цих краях було замість пляжу), вузький скуйовджений хребет білого припаю, і земля скінчилася. Тепер під ними була чорна вода з цятками сліпуче-білих багатогранників неправильної форми – плавучих крижин. Вдалині багатогранники зливалися в горбисте полотно кольору слонової кістки, яке здавалося тягнулось до самого кінця світу.

– Це… Північний Льодовитий океан? – запитав Сем.

– Ти знаєш ще якісь океани в Алясці? – заусміхався Дін.

– Ні, але це…це лід? Як на Північному полюсі? Тобто, це арктичний лід?

Вражений голос брата змусив Діна посміхатись. Сема, можна було зрозуміти. Цей краєвид захоплював навіть Діна, який провів тут безліч років(захоплював настільки, що Дін майже забував про те, як тремтить кінець крила за вікном і як їх маленький Боїнг камнем піде на дно, якщо впаде в цю льодяну воду). Безкінечні ставки, арктичний берег, припай і віддалений льодовик – панорама надзвичайно дивувала. В деякому сенсі, навіть лякала. Ця чорнюща вода з широкою білою смугою на горизонті, змушувала в повній мірі відчути віддаленість від цивілізації, сувору дикість тутешньої природи. Один хибний крок – і можна по справжньому загинути.

Ніде більше так явно не відчувалось, що Природа-Мати і Господь-Бог, -безпощадні та бездушні.

І ніде більше, не було так легко розіграти наївного братика.

– Якщо, примружишся, то напевно зможеш побачити там на півночі Санта-Клауса, – промовив Дін, штурхнувши брата ліктем. – А можливо і ельфів. І безперечно його пінгвінів. Дивись, ось і справді пінгвіни! – показав Дін за скло ілюмінатору.

 

Сем фиркнув.

– Ну звісно, пінгвіни…

– Ні, правда пінгвіни. Я серйозно, – наполягав Дін. Він знову вказав на темні цятки на крижинах далеко внизу, під крилом.

– Бачиш ті плями? Це пінгвіни. Два різних вида, якщо, я правильно пам’ятаю.

 

Він спостерігав за обличчям Сема і очікував.

– А де ж їм ще бути?- додав Дін, ретельно зберігаючи беземоційне обличчя.

 

Сем повільно обернувся до нього з роздратованим виглядом.

– В Арктиці немає пінгвінів – поскаржився він із явним скепсисом у голосі – але іскра сумніву в його очах змусила Діна давитися реготом.

 

– Тебе, так само весело розігрувати, як коли тобі було шість!- підмітив Дін.

– Я не ідіот!- заперечив Сем, відвернувшись назад  до вікна.- Всі знають, що в Арктиці немає пінгвінів.

 

Дін знизав плечима.

 

– Просто готую тебе… Це класичне завдання для “чайника”, і тобі напевно його скоро доручать, так що будь готовим. Новенькому, завжди доручають шукати під час грози гнізда пінгвінів. Знімати яйця пінгвінів з драбин нафтових вишок і тому подібне. Або…- Дін картинно почухав підборіддя, наче обмірковуючи ситуацію. – Може бути, що ви юристи великої нафтянки, занадто високого польоту птахи для зняття яєць пінгвінів?

– Я не ” юрист великої нафтянки” – хмуро запротестував Сем, знову обернувшись до Діна. – Я тільки, що закінчив юрфак, сам знаєш. Навіть екзамен, ще не здав. Це всього лиш стажування на півроку, на літо – я взагалі тут, щоб спостерігати і навчатись.

-Угода з дияволом – впевнено відповів Дін. – Це угода з дияволом. Так тебе і затягне. Кажу тобі, Семі, як тільки ти повернувся на юрфак в Стенфорд, я знав: це питання часу. Рано чи пізно твою душу витягнуть через вуха…

Сем закотив очі.

– Жарт вже обрид, а? Я не збираюся продавати душу…

-Один телефонний дзвінок,-бадьоро продовжив Дін,- одна зваблива співбесіда, і приваблять наївну дитинку.

– Мені тридцять п’ять…

-…і заманять наївне немовлятко далеко – далеко від дому. Запропонують смачну стипендію; можливо, ще безкоштовні підготовчі курси до екзамену; напоять його кров’ю демона, озирнутися не встигнеш – угода з дияволом!- Дін клацнув пальцями для кращого ефекту і удавано помахав рукою.- І прощавай, душонка!

Сем відвернувся назад до вікна, втомлено видихнувши і хитаючи головою. Насправді, жарт справді трохи приївся – без сумніву через Діна, що не втрачав можливостей з тих пір, як Сем погодився на стажування в юридичному відділі ” Аляска Петролеум ” декілька місяців назад.

Це був жарт, звісно, але у жарта також були свої причини.

Дін знав до болю добре наскільки зіпсувалося життя Сема, коли багато років тому помер їх батько. Втрачати маму було жахливо, особливо після її незрозумілого поступового згасання. Сему тоді було всього дванадцять, а Діну- шістнадцять. І потім, після того, як вони тільки-тільки пристосувалися( настільки, наскільки змогли), вони втратили щей батька. І це було лише звичайне полювання. Звичайне полювання на оленя, куди він їздив кожної осені, з тих пір, як захворіла мама. Кожного року на початку сезону батько незмінно вирушав у двохтижневе полювання. Іноді в Монтану, іноді в Колорадо, іноді у інші міста…

І потім одного разу він відправився на полювання до Аляски і так і не повернувся. До того часу братам уже було за двадцять. Сем відразу відклав плани на вступ до юрфаку, перервав останній рік навчання в коледжі Стенфорда і повернувся в Канзас, щоб допомогти Діну розібратись в тому, що сталося. Термін подання документів на юрфак непомітно пролетів, потім Бобі приїхав допомогти, і вони разом вирішили відкрити автомайстерню у Лоренсі. Тільки тимчасово… Поки не розрахуються з боргами, не залагодять юридичні формальності після зникнення батька і не розберуться в його заплутаних угодах з нерухомістю. Поки Сем не з’ясує чи вийде у них зберегти дом у Лоренсі. Поки бізнес не почне приносити, якісь гроші. Тільки на час, поки Дін не встане на ноги…

 

 

Це “на час” тривало роками. Сем зарікався, що він не проти. Дін знав краще.

Автомайстерня приносила хоч якийсь прибуток:принаймні, їм вдалося зберегти дім, але жити на широку ногу не вдавалося ніколи. Дін віддав багато років довгій сезонній роботі на Північному схилі, щоб накопичити достатньо фінансів на навчання Сему і дати тому можливість повернутися в Стенфорд. Сем даже не знав, які гроші оплачували його навчання на юрфаці( Дін склав байку про те, що знайшов старі інвестиції батька). І ось нарешті Сем отримав свіженький диплом юридичного факультету Стенфорда, перспективу нової кар’єри і нормального життя. Лиш на чотирнадцять років пізніше, ніж спочатку планувалось.

І його відразу ж заграбастав концерн ” Аляска Петролеум”. Велика нафтовиця.

 

Велика нафтовиця обіцяла великі гроші, великі можливості, велику спокусу і повну відсутність етики. Для більшості випускників юрфаку це був би чудовий кар’єрний крок, але для такого ідеаліста, як Сем- який завжди із шкіри вилізе, щоб “вчиняти правильно”, який так хвилювався за всіх, що Дін дивувався, як він узагалі виживає в реальному світі,- це здавалося дивним вибором, особливо в якості першої роботи. Тому, Дін планував підсміюватися над Семом – просто, щоб він не розслаблявся.

 

-Перша ознака – це коли ти помічаєш у свого боса криваво- червоні очі і з вух пре вогонь,- докладно пояснив Дін брату, який неохоче повернувся до нього.

-Пентаграми на підлозі кабінету- це ще одна підсказка.

Сем ще раз втомлено зітхнув.

-І сірка,- додав Дін.- Якщо пердіж пахне сіркою. Ти принюхуйся – це їх завжди видає з головою.

На це, принаймні, Сем посміхнувся.

– Я дуже сумніваюся, що генеральний директор ” Аляски Петролеум пукає сіркою. Але на всякий випадок триматиму вуха доверху.

-І глибоко вдихай!- порекомендував Дін. – Це ефективніше.

-І глибоко вдихать, – згодився Сем, вже не приховуючи посмішку.- Дін, перестань перейматися за мене, ніхто мене не затягне! І взагалі не забувай, що я прилетів на чотири дні раніше, саме заради тебе – щоб провести час з тобою. Проїхати сто тридцять миль по багнюці в нікуди зі своїм чудовим братком – затворником і його вагоном пива, щоб побачити його загублену в глушині наукову станцію і познайомитись з його ” зеленими” друзями – ботаніками…

– Вони звуться ” в – че – ні”, – прискіпливо виправив його Дін. – Нічого зеленого тут для них всерівно немає І по натурі, я зовсім не затворник. – сам знаєш. Я просто ремонтую автомобілі.

– Так – так. Тільки ви теж не ангели,- сказав Сем – Ви, хлопці палите газ і нафту, як всі інші. Літак цей на чому летить? Від чого харчується весь твій табір? Той величезний генератор, про який ти мені розповідав – ” велика мама”- він же нафту палить?-( Дін кивнув, стиснув плечима – Сем мав рацію.) Сем продовжив: – Можливо, я допоможу великій нафтовиці виконувати роботу трішки чистіше і безпечніше для навколишнього середовища – ти не думав про це? Буду змінювати їх  зсередини. Спробувати варто. Принаймні, хоч розберусь, як вони працюють – як думають.  Та і чи знаєш ти, що в мене не так багато варіантів?- я мало не найстарший на курсі. Небагато фірм готові взяти когось мого віку початківцем стажером.

-Ти ще дитина!- заперечив Дін.

– Нагадати тобі ще раз? Мені тридцять п’ять.

– Ні, це неможливо – відповів Дін хитаючи головою,- тому, що це б означало, що мені майже сорок.

Сем засміявся.

– Слухай, перестань хвилюватись. Це всього лиш стажування, яке мені допоможе знайти основну роботу пізніше. Зрештою, я із цього всього витягну користь для суспільства, обіцяю.

– Знаю, – згодився Дін. – Просто дражню тебе. Ти ж вкурсі , що я не можу втриматися…- Він уже вирішив, що дасть Сему виграти цей раунд. Більшою частиною тому, що сьогодні Сем з якогось дива захищався активніше і більш гаряче, ніж зазвичай. Можливо нервував перед початком стажування? І насправді відчував себе невпевнено, являючись випускником на четвертому десятку на борту літака в Дедхорс на Алясці? Це все ж таки шість місяців в “Алясці Петролеум” в Прадхо – Беє – і нікуди з цього підводного човна не зникнути. Можливо, пора починати його заспокоювати?

 

Можливо Дін і правда діставав Сема з приводу його кар’єри. Сем уже давно виріс: він не був дитиною. Не був з тих пір, як їм подзвонили щодо мами.

І він нарешті зажив своїм життям.

Дін почав розуміти, що можливо, йому самому тяжко з цим змиритись.

– Загострення синдрому старшого брата, – пояснив Дін, криво посміхнувшись. – Вже роль у мене така – нічого не зможу вдіяти. Звичка – друга натура.

Сем фиркнув, але як і раніше посміхався

-Чесне слово, зі мною все буде добре, – пообіцяв він.

Гаразд…в будь якому випадку не забудь подивитись на тюленів, – змінив тему Дін. – Чорні цятки на льоді – це вони.

-Тюлені…- прошепотів Сем з посмішкою хитаючи головою. Він знову визирнув у ілюмінатор. – Тепер вони тюлені. Звісно. Що це насправді: флот снігоходів ” АП”?

– Ні, це насправді тюлені – відповів Дін і знову засміявся у відповідь на скептичний вираз обличчя Сема. Цятки і правда були справжніми живими тюленями, які вибралися на крижини і грілися під блідим арктичним сонечком.

– В основному кільчаста нерпа, – уточнив Дін. Є і декілька інших видів – я не пам’ятаю назви. І десь там серед них напевно є пара полярних медведів, якщо придивитись.

– Я більше нічому не вірю! – відповів Сем, хоча тепер він дивився на крихітні цятки на льоді з новою цікавістю.

Але поступово крижини залишились позаду: літак зайшов у широкий поворот над Прадхо – Беєм перед посадкою. Під крилом закрутилось чорне море, і вони полетіли над широкою ділянкою відкритої води, де льоду майже не було: зустрічалися лише самотні айсберги і крижини там і тут, повільно дрейфуючі під впливов глибоководних течій.

-У цьому році багато відкритої води, – замітив Дін.

– Мені немає з чим зрівняти,- відізвався Сем. – Я можу тільки сказати, що це схоже на кінець світу.

– Так насправді і є, – відповів Дін.

Він так і не визначився чи вважає цю апокаліптичну картину, де остання ділянка голої кам’янистої землі зустрічається з безмежним льодовитим океаном, прекрасною чи потворною, умиротвореною чи глухою, чарівною чи безрадісною. Можливо, всі описи були доречними. Та деяким людям ця атмосфера підходила. У будь якому випадку, вона підходила Діну. Сем прилетів сюди лише на один сезон. Це Дін повертався знову і знову.

 

***

Літак здригнувся і зі стуком випустив шасі. Бажаючи побачити Дедхорс разом із Семом, Дін нахилився до брата і Сем втиснувся у спинку сидіння, щоб Діну було краще видно. Обидва брата дивилися у маленький ілюмінатор.

 

 

 

Коли літак зайшов над посадковою смугою Дедхорса, Північний Льодовитий океан знову зник із очей і внизу з’явилася добре знайома Діну біло – коричнева земля. Тепер вони летіли зовсім низько і незлічені маленькі ставки, нанесені вітром снігові гребені та смуги зимової жухлої осоки мелькали під ними із запаморочливою швидкістю.

-А ще одне пиво замовити вже пізно?- позвав хтось самотню провідницю, яка вже пристебнулася на своєму сидінні за кабіною пілота. Пішов загальний сміх, але провідниця лише похитала головою втомлено посміхнувшись старому жарту. (Коли вони приземляться, алкоголь не можна буде купити в радіусі тисячі миль. Вкурсі були всі. Такі вже були справи на Схилі.) Дін озирнувся: більшість пасажирів у салоні не звертали уваги на пейзажі тундри назовні. Рейс 143 складався із звичайної різношерстої публіки, котру він щодня возив по почесному кругу північної Аляски: два десятки огрядних нафтовиків, летівших на свою багатомісячну зміну на Схилі, декілька дальнобійників, які прилетіли, щоб возити бурові установкі по Вантажній трасі, декілька місцевих жителів сіл, навантажених сумками з покупками ” зовні “, і навіть балакучі школярі із Джуно, які летіли аж за тисячу миль в Барроу на шкільний баскетбольний матч. Всі вони як і Дін, уже літали цим рейсом незліченну кількість раз, тому жваво спілкувались через прохід протягом всієї посадки так, немов їхали на місцевому рейсовому автобусі. В якомусь сенсі для них це він і був. І тільки декілька людей захоплено дивилися в ілюмінатори, як Сем.

 

Гола тундра зникла, поступившись місцем розкиданим старим сірим спорудам і брудним неасфальтованим доріжкам заставленим, ще більш брудними вантажівками. Внизу промайнула посадкова смуга, шасі торкнулися землі, літак підскочив і вони приземлилися.

 

***

Літак затормозив, повернув і під’їхав до терміналу всього за хвилину. Посадкова смуга була лише одна – і один термінал із одним виходом. До якого, як сповістила провідниця, вони можуть дійти пішки, коли до літака підвезуть трап.

– Нам прямо пішки можна йти по взлітній смузі? – запитав Сем Діна, коли той встав, щоб забрати їхні речі з полиці для ручної поклажі.   – Прямо як в старих фільмах?

-Прямо як в ” Касабланці”, – посміхнувся Дін зверху. – Ти можеш бути нервовим французиком, а я буду Хамфрі Богартом. – Сем набрав повітря, щоб заперечити, але Дін додав: – І закутуйся друже, там холодно! – Він скинув речі Сема( парку, шарф, шапку, рукавички) – вони подекуди потрапили на голову і плечі Сема.

-Придурок… – пробурчав Сем – хоча з посмішкою.

-Сцуко, – відповів Дін, посміхнувшись у відповідь.

Вони не робили обмін цими братніми підначками уже дуже давно. Майбутні дні із Семом були багатообіцяючими. Скільки років минуло відтоді, як вони проводили час вдвох? ” Вже і не порахувати”, – подумав Дін з деякою тугою, накидаючи на плечі парку. Можливо, що цим літом вони нарешті надолужать втрачений час.

 

Провідниця вже застебнула свою куртку і відчинила двері Боїнга. Свіжий арктичний вітер одразу вдув у салон веселу хмаринку дрібних сніжинок. Сем засміявся від несподіванки і знову посміхнувся Діну – на цей раз із таким неприхованим захопленням в очах, що Дін не міг не посміхнутися на всі тридцять два зуба у відповідь.

 

– Ласкаво просимо на Північний схил, братику! Одягай шапку!