Кімнатка

В кімнатці тліє паличка з ароматом жасмину,

Вона непохитно стоїть в чашці з пшоном,

Така сама непохитна й господарка кімнати,

Але перед цим ароматом вона зомліла,

Аромат різко вдаряв в ніздрі цим п’янким запахом церковної благовонії,

Неприємно, але з ним душна кімната перетворювалась в щось рідне, до болі тепле.

Відразу перед очима бігали дитячі спогади,

Як вона з бабусею стояла в церкві й молилась Богу,

Та спогади стрімко кружляли перед очима,

І ось інший фрагмент, де вона вже не дитя, стоїть в величному соборі й гадки немає, чому люди свято залежні від Божества?

Ми ж самі творимо свою долю, самі вирішуємо, як нам бути

І вона обрала свою дорогу.

Переглядаючи світлини з величною архітектурою собору, зав’язала розмову з матір’ю:

– Мамо, а якщо скажу, що я не вірю в Бога?

– Буде за це кара, доню.

– Але ж якщо Бог усе бачить, то чому ж він не пробачить? Чому не закриє на це очі, якщо послав нам стільки безсонних ночей?

Я й досі пам’ятаю ніч, як тіпало мене усю, я думала, що ось я тут й помру. А він нас, мамо, проклина, то чому ж я, повинна вірити у нього? Якщо він доленьку мою, зробив тяжку й таку сумну.

І ось вона уже доросла, сидить і дивиться в вікно, і вже не питає Бога, чому усе так невесело.

Вона відріклася від нього, але цей запах береже, можливо хоч цей спогад, вона з собою в могилу забере.